Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Філософія - Сморж

Тема 9. Особа і суспільство

9.1. Особа і суспільство



Основні поняття і проблеми: Індивід. Індивідуальність. Особа. Посередність. Талант. Доля. Характер. Сенс життя. Смисловий центр. Екзистенціальний вакуум. Абсурд. Покликання. Роль. Робота. Одержимість. Дозвілля. Розваги. Раціонально-нормативне. Емоційно-особисте. Свобода. Щастя. Фактори щастя. Види щастя. Страждання. Гармонія. Дисгармонія. Біль. Захист. Терпіння. Страх. Астенічна реакція. Стенічна реакція. Біологічний страх. Соціальний страх. Смерть. Безсмертя.
Особа як суб'єкт історичного процесу. Талант і посередність
"Особа" є ключовим терміном для цілої низки наук про людину: соціології, психології, педагогіки, а також для політики і правознавства.
Поняття "особа" близьке до термінів "індивід" і "індивідуальність". Часом їх вживають як синоніми. Насправді ж між цими поняттями існує суттєва різниця.
Термін "індивід" вживається, насамперед, для означення будь-якої окремо взятої людини. Тобто це "один із", або просто "екземпляр", вихідна одиниця відрахунку чи розгляду. Коли ж ми хочемо підкреслити винятковість людини, її специфічну відмінність від решти людей, то ми вживаємо термін "індивідуальність". Тобто ми визнаємо за людиною її конкретність, право на відокремленість, оригінальність, самостійність. Сократ, Мікеландже-ло, Кант, Пушкін, Наполеон, Шевченко, Ейнштейн, Грушевський та ін. були справжніми великими індивідуальностями. При вживанні слова "особа" ми підкреслюємо, крім названого вище, певну соціальну роль і функцію індивіда, який засвоїв необхідний рівень знань, цінностей, моральних вимог, норм, ідей тощо і так чи інакше вписується в систему суспільних відносин, в життя суспільства взагалі. Особа — це суб'єкт суспільства і суб'єкт історичного процесу і водночас творець суспільних цінностей і смислів. В особі органічно поєднані індивідуально неповторне, що відрізняє її від решти людей, і загальне, що спільне з іншими і єднає з ними.
Особа — сукупність трьох складових: біогенетичних задатків, впливу соціальних факторів (середовище, умови, форми регуляції тощо) і її психологічного ядра Я. Відповідно до цього структура особи має такий вигляд:
285

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
1. Спрямованість особи: переконання, ідеали, інтереси.
2. Досвід: навички, вміння, знання, вчинки.
3. Психічні властивості: воля, інтелект, пам'ять, мислення, відчуття, емоції.
4. Біопсихічні властивості: темперамент (сангвінік, холерик, меланхолік, флегматик), властивості статі і вікові властивості.
До цього можна додати поведінку, своєрідність вчинків, стиль діяльності тощо.
Рух життя, його відтворення людиною здійснюється завдяки постійному віднесенню до свого Я, яке служить для неї своєрідною "точкою вщрахунку" в системі суспільного руху, в якому вона формується і де через об'єктивовані форми "узнає" себе і не тільки фіксує себе як момент цього руху, а й відноситься, бажає, прагне, мріє, виробляє ті чи інші уявлення і проецює їх на оточуючу дійсність. Я є сутнісним елементом структури особи, її вищий духовно-смисловий і регулятивно-прогнозуючий центр, основа внутрішньої самооцінки і відправний пункт взаємодії з навколишнім середовищем, з іншими людьми.
Особа — це людина з "своїм обличчям", яку характеризує багатство зв'язків з дійсністю, ступінь засвоєння і відтворення матеріальних і духовних цінностей, здатність включатись у суспільні процеси і функціонувати в системі суспільних відносин, зберігаючи своє "обличчя", манеру відчувати, думати, говорити і діяти, здатність відстоювати свої інтереси, свою позицію, своє Я — незбагненний таємничий "центр" особистості.
Особою є людина, що володіє самосвідомістю і світоглядом, досягла розуміння своїх соціальних функцій і свого місця в світі, своєї ролі як суб'єкта історичного процесу, як ланки в ланцюгу поколінь. Лише як особа людина не тільки розуміє світ, входить у стосунки і зв'язки з іншими людьми і природою, а й запитує себе: хто я і навіщо живу? Що мені потрібно? Що маю робити? В чому сенс мого життя і на що мені сподіватись? Рівень вимог особи до дійсності і до самої себе є дуже важливим утворенням, він спонукає людину до активності, з ним пов'язані самооцінка і те складне духовне життя, яке здатне визначити не тільки її поведінку, а й формування багатьох особливостей характеру і значно вплинути на її долю.
Полем вияву особи є вся сукупність зв'язків і відносин з суспільством і природою. Особою не народжуються, а стають: це не вроджена і не закінчена даність, а процес і результат взаємодії генетично-успадкованого і набутого в процесі виховання й самовиховання.
Індивіди народжуються з певними задатками та обдарованістю, але для сформування кожного індивіда в певну індивідуальність необхідний запит суспільства на ту чи іншу людину — виконавця певної функції з заданими орієнтирами та алгоритмами індивідуальної діяльності. Суспільство не тільки захищає, забезпечує, годує, одягає, а й ставить свої вимоги до окремих
286

Розділ IX. Особа і суспільство
індивідуальностей у відповідності до запитів тієї чи іншої сфери суспільного життя. Скажімо, епоха класичної Греції потребувала видатних діячів у політиці, філософії, мистецтві — і з'явились Солон і Перікл, Сократ і Аристотель, Філій і Софокл та багато інших, хто становить гордість не тільки греків, а й усього людства. Епоха Відродження породила цілу плеяду титанів думки і мистецтва - Данте, Петрарка, Рафаель, Леонардо, Тиціан, Кампанелла, Бруно, Галілей... Українське Відродження в сфері культури, двадцяті роки XX століття, славне такими іменами, як Агатанел Кримський, Лесь Курбас, Олександр Довженко, Микола Хвильовий та інші. Велика Вітчизняна війна розкрила полководницький талант Жукова, Рокосовського, Конєва, Малиновського, Черняховсько-го, Василевського та багатьох інших; талант інженерів і конструкторів літаків, танків, зброї: Туполєва, Ілюшина, Полікарпова, Токарева, Калашникова; талант багатьох діячів літератури і мистецтва.
Отже, визначальним у формуванні людини і розкритті її потенцій є суспільство з його системою цінностей і ставленням до людини, здатністю не тільки захистити, нагодувати, одягти, а й затребувати те, що потрібно суспільству і закладене потенційно в здібностях людини. Тобто існує "замовлення" на певну "функцію", отже, і на певну індивідуальність.
Тільки зіставивши себе з системою, яка б живила та спрямовувала плин життя й надавала йому сенсу, індивід сповнюється впевненості в своїх здібностях і в своєму праві діяти за покликанням. Чим динамічніші й інтенсивніші суспільні процеси, чим більш насичене сенсом життя, тим повніше розкриваються здібності індивіда і тим більше усвідомлюється право бути причетним до історичного процесу, нації, народу, людства.
Історію творить усе суспільство, кожний учасник історичного процесу робить у нього свій посильний внесок, але внесок цей неоднаковий, як нерівними є самі людські індивідуальності.
Ідея рівності, яка давно визрівала в головах людей багатьох поколінь, гуманна в цілому, оскільки спрямована проти поневолення одних людей іншими, не завжди виявляється виправданою й безневинною в силу фактичної нерівності здібностей, умов життя, таланту між людьми. Інша справа, коли нерівність здійснюється через примус, через державне регулювання і обмеження вільної самодіяльності особистості, свободного обрання життєвих можливостей.
В людському суспільстві, як і в тваринних спільнотах, також має місце відбір, але він відбувається на принципово іншій основі — соціальній. Зокрема, відбувається відбір еліти (талантів), яка становить меншість, і розподіл ролей і функцій серед решти — посередності. Епохи, що заряджені енергією докорінних змін і перебудови, сприяють виявленню і функціонуванню геніїв, талантів. Причому ці процеси і явища мають форму амплітуди маятника і характер пульсації. Так, Греція епохи Перікла дала цілу низку, плеяду геніїв, потім два тисячоліття вже їх не генерувала. Пізніше це трапилось з
287

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Голландією, яка в XVI—XVII століттях породила знаменитих мореплавців, учених, політиків, геніальних художників (Рубенс, Рембрандт, Ван-Дейк та інші) і досягла великих успіхів у цілому, забезпечивши безбідне і спокійне життя своєму народу, разом з тим, на думку Герцена, втратила здатність породжувати великих людей, геніїв всесвітнього масштабу. Герцен дає таке пояснення цього факту: "Точка, лінія якої боротьба між бажанням кращого і збереженням існуючого, закінчується на користь збереження, настає (здається нам) тоді, коли панівна, діяльна, історична частина народу близько підходить до такої форми життя, яке відповідає йому; це свого роду насичення, сатурнація; все приходить у рівновагу, заспокоюється, продовжує вічне одне й те саме до катаклізму, оновлення, руйнації. Завжди те ж саме не вимагає ні великих зусиль, ні грізних бійців; в якому б роді вони не були, вони будуть зайвими: серед миру не потрібно полководців" '.
Суспільство типу Голландії, створивши умови для розвитку землеробства, ремесла, торгівлі, різного роду професійної діяльності, разом з тим сприяє певному вирівнюванню людських індивідів, їхньому усередненню і захищає цей могутній прошарок посередностей як свою основу і опору. Посередність взагалі необхідна і позитивна, оскільки забезпечує стабільність, полегшує добір керівництва державою, яке, на думку К.Поппера "рідко піднімається над середнім рівнем як у моральному, так і в інтелектуальному відношенні і часто навіть не досягає його" 2. Тобто посередність не підлягає усуненню, вона буде завжди, забезпечуючи в суспільстві стан сталості і стабільності. Більше того, вельми помітна тенденція зростання посередностей, яку відзначив ще Герцен. "Перевага нашого часу, — писав він, — все йде до посередності, обличчя втрачається в натовпі. Ця колективна посередність ненавидить усе різке, самобутнє, що виступає з ряду: вона проводить над усім загальний рівень. А позаяк у середньому розрізі у людей небагато розуму, то збірна посередність, як грузьке болото, розуміє, з одного боку, все, що бажає випірнути, а з іншого — попереджає безлад ексцентричних особистостей вихованням нових поколінь в таку саму мляву посередність. Моральна основа поведінки полягає переважно в тому, щоб жити, як інші"3.
Історія — "витвір" суспільний. Але й роль особи в цьому процесі значна. І все ж масштаб і вагомість внеску в історичний процес різна у посередності і у таланту, тим більш — у генія. Саме видатні обдаровання руйнують реакційні політичні системи, порушують застаріли догми, роблять епохальні винаходи, створюють шедеври мистецтва.
Будь-який видатний індивід: геній, талант, будучи як і всі, якимось "особливим індивідом", на відміну від посередності, є водночас і "тотальністю людського прояву життя". Як і всі інші члени суспільства, геній, талант прилучається до всього суспільного життя або до окремої його сторони, але завдяки своєму особливому покликанню, результат його діяльності набув характеру загальності. Завдяки цій особливій місії геній, талант настільки злитий з своїм часом і на-
288

Розділ IX. Особа і суспільство
стільки концентрує в собі сили і прикмети часу, епохи, почуття і помисли сучасників, особливо якщо це письменник, художник, то навіть його особисті настрої і враження виступають не тільки живою, а й дієвою силою в свідомості сучасників і навіть наступних поколінь. Завдяки цій особливості крупна творча індивідуальність стає своєрідним "органом" і представником суспільства, епохи, людства. Через своїх видатних представників людство формулює і виражає свої ідеали, ідеї, думи, "вибалакується" і "радіє", "надіється" і "розчаровується". В цьому сила і значимість геніїв і талантів у будь-якій сфері діяльності — в економіці, політиці, науці, мистецтві, релігії - особистостей типу Перікла, Леонардо да Вінчі, Шевченка та інших. Можна говорити про "широту" обдарованості (Наполеон, Пушкін, Шевченко), і "вузькість" (Гельдерлін, Сезанн, маршал Жуков). Однак у будь-якому разі крупне обдаровання є відповіддю на запит суспільства або певних його сил, виразником їх потреб і сподівань і вже в силу цього відіграє важливу, часом визначну, роль у житті суспільства, нації, класу.
Таким чином, хоча геній, талант не "призначається" і не створюється за замовленням держави, класу, нації, партії, він великий і активний тому, що він є історична і соціальна категорія, суб'єктивна потенція і об'єктивація потреб тих чи інших соціальних сил, функція суспільства, в якому живе і здійснює свою життєдіяльність. Тому навіть психологія непересічної індивідуальності, її переживання і стан, характер і норов виступають не як функції її особистого життя, а як явище, що, крім суб'єктивного, має і об'єктивний сенс, суспільне значення, що служить перехідним ступенем від психології до ідеології, а від неї до практичної дії. Це значить, що геній, талант зобов'язаний природі лише задатками, як передумовою до спеціалізованої професійної діяльності, до виконання певної "ролі" і "функції" в системі суспільного цілого. Для оформлення ж будь-якої обдарованості в діючу індивідуальність необхідна насамперед потреба в певному виді діяльності. Визначальним фактором формування і розвитку творчої індивідуальності, видатного діяча політики, науки, техніки є атмосфера суспільності, в якій виробляється досвід відчування і спосіб мислення, шліфується обдаровання і набувається досвід. І чим більш насичене й інтенсивне соціальне життя, тим більше розкривається і розцвітає хист, а чим значиміша творчість індивіда, тим більше він належить суспільству.
В епохи коли напруга соціальної боротьби, суперечності в різних сферах суспільства наростають, значимість особистостей, які беруть участь у цих процесах, збільшується багаторазово. Сильні характери набирають особливу силу, яскравість і здатність впливати на маси, одержують право говорити і діяти від імені більшості або всіх, представляти інтереси групи, класу, партії, нації, людства, виражати настрої і думки мільйонів. На цьому базується тверда рішучість у діях, впевненість у необхідності своєї справи, переконаність у своїй правоті, віра в своє історичне покликання.
Отже, немає підстав твердити, що особа є щось суто соціальне або загальне, або зводити її до діяльності, ролі, функції, як це має місце у висловлю-

19 Філософія

289

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ваннях деяких вітчизняних і зарубіжних авторів, а також у реальному житті: в школі, на виробництві, в судовій практиці тощо.
Великий знавець людської душі Ф.М.Достоєвський писав: "...у людині, крім громадянина, є і обличчя. Судці судять громадянина і інколи зовсім не бачать обличчя... .Але відняти обличчя і залишити тільки громадянина не можна: вийшло б щось гірше від комунарського стада"4.
Знеособлення, деперсоналізація, перетворення людини в функцію виробництва, в "гвинтик" соціального механізму, одиницю, що не має власної думки, своєї точки зору і навіть статі, часом стає державною політикою, як це мало місце у фашистській Німеччині, в часи сталінщини і брежнівщини. Така людина цілком безпечна, безвідповідальна, безініціативна, вірно служить режиму, виказує інакодумців, "голосує" за покарання тих, хто має "власне обличчя" і "власну думку". В цілому культивувалась сіра слухняна маса. Але і в умовах радянської влади справжні особистості були фактично у всіх сферах суспільного життя. Щоб у цьому переконатись, варто назвати такі імена, як академік А.Сахаров, генерал П.Григоренко, письменник О.Сол-женіцин, поет В.Стус та ін. В цілому ж адміністративно-командна система породжувала усереднений варіант людини, який являв собою не тільки продукт цієї системи, а й неодмінну умову її функціонування. Цей тип людини і цей тип соціальної системи передбачали одне одного і характеризувались причинно-наслідковими зв'язком. Тоталітарна система нетерпимо ставилась до всього, що могло похитнути її підвалини, тому дозволяла індивіду виявити себе, а відповідно свій талант і сміливість, тільки в рамках своєї професії, в решті ж випадків вимагала бути "як усі", тобто йти на компроміс. У цьому В.Ф.Овчинніков, що присвятив свою монографію дослідженню феномена таланта в російській культурі, бачить причину того, що за радянської влади не було висунуто жодного великого або хоча б крупного, світового масштабу філософа або історика, не кажучи вже про політику, де з часів В.ІЛеніна панувала посередність. Завершальний етап командно-адміністративної системи відзначений фігурами Л.І.Брежнєва і К.У.Черненка, які стали символами застою, тупика і деградації соціальної системи і й єрархічної одномірності5.
Історія життя кожної людини — це не тільки те, що оприлюднене і раціоналізоване: це насамперед історія її пристрастей і бажань, хотінь і прагнень, де чимало і "світлого", і "темного". Тому, висвітлюючи будь-яку особистість не слід вдаватися до ідеалізації і лакування: треба говорити не тільки про величне і променисте в ній, а й про "темні" сторони її життя, характеру і поведінки, адже "ніхто не настільки великий, щоб для нього було принизливим підлягати законам, які однаково панують над нормальними і хворобливими" 6.
Приватне життя видатної особистості, звичайно, може бути предметом спеціального дослідження, але, як говориться, без копирсання в "брудній
290

Розділ IX. Особа і суспільство
білизні", що взагалі негідно порядної людини. Альберт Швейцер, який був не тільки видатним вченим-гуманістом, а й талановитим музикантом, палким прихильником Баха, в музиці якого він знаходив розраду і віру в життя, писав: "І як чудово, що Бах — людина залишається для нас таємницею, що, окрім цієї музики, ми нічого не знаємо про його думки і почуття, що ніяка цікавість психологів і вчених не може опоганити його пам'ять" 7.
Тим більше слідусіляко осуджувати намагання вишукувати виключно "порочне" і "темне" в життєдіяльності тих особистостей, які в силу своїх історичних заслуг стали уособленням усього кращого в своєму народі, ідеалом людини, за яким вимірюється життя і поведінка тисяч і тисяч людей і багатьох поколінь. В даному випадку мається на увазі інсинуації щодо Т.Г. Шевченка і Лесі Українки, до яких нині вдаються деякі "звергувачі" найвищих національних авторитетів.
Доля і характер
Поняття доля - одне з найбільш вживаних і разом з тим належить до тих термінів, навколо яких ведуться, і будуть ще довго вестись розмови і суперечки.
Якщо підсумувати висловлювання мислителів: філософів, теологів, моралістів, педагогів, психологів, а також письменників, то можна зробити висновок, що поняття "доля" виражає ідею детермінації людського життя, яке характеризується "визначеністю", "приреченістю", "невідворотністю", "несвободою", "вироком". Вчитель римського імператора Нерона філософ-стоїк Сенека говорив, що доля веде слухняного, а непокірного тягне силоміць.
Доля в багатьох висловлюваннях постає як щось неосяжне і приховане від людського розуму, разом з тим закономірне і необхідне, що пробиває собі дорогу через юрбу випадковостей в соціальному житті людини і в її взаємодії з середовищем.
Народження і виховання, успіхи і кар'єра, здоров'я і здібності, щастя і страждання, — все це, певна річ, виявлення долі, але в обов'язковій пов'язаності з людиною як біосоціальною істотою, яка для своєї життєдіяльності і функціонування повинна постійно самовиповнюватись і самоутверджуватись в обох своїх "формах" - біологічній і соціальній.
Біологічні виміри людини і параметри долі включають сліпу залежність людини від уроджених і генетично закладених індивідуальних особливостей організму, стану тіла, інстинктів, нервової системи, статі, життєвого циклу - дитинства, юності, зрілості, старіння і невідворотності смерті. Народитись здоровим чи хворобливим, індивідом жіночої чи чоловічої статі, здібним чи нездарою, вродливим чи невродливим, сильним чи слабим, темпераментним чи нетем-пераментним, належати до білої, жовтої, чорної раси, бути європейцем, китайцем, нефом - все це впливає на людину, на її долю. Природне середовище: клімат, рослинний і тваринний світ, річки, ліси, повітря тощо — все це формує

19*

291

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
фізіологію і психологію людини, інакше як би можна було пояснити те, що стосується раси, етносу, темпераменту і т. ін.
До соціальних вимірів і параметрів долі відносяться соціально-економічні умови існування людини, загальний рівень матеріальної і духовної культури суспільства, зміст і особливості наявних цінностей і ціннісних орієнтацій, установлений суспільством ідеал людської особистості і роль, відведена їй в історичному процесі.
Оскільки людина була і залишається частиною природи, то вона своєю "біологічною формулою" від дня свого народження і до кінця свого життя залежить від вроджених біологічних механізмів, зокрема механізмів статі. З.Фрейд взагалі вважав, що саме тут криється загадка і розгадка долі, тому говорив: "Анатомія — це доля". Його думку підтримує цілий ряд вчених, зокрема Отто Вейнігер 8. Він вважає, що формування долі і характеру відбувається" в людському організмі вже на рівні "хімізма" а в подальшому майже цілком залежить від сексуальних стосунків і проблем статі.
Поза сумнівом, біологія і фізіологія є основою і виразом життя людини, тим, що поєднує її з природою і природними процесами, що зумовлює поділ на жіноче і чоловіче начало. Вже в цьому доля певною мірою "запрограмована" і в загальних рисах визначена.
Чоловік і жінка мають свій цикл життя з особливими періодами і характеристиками, виконують різні функції в системі суспільного організму, і мають свої специфічні потреби й інтереси, способи їх задоволення і переживання, свої почуття і думки, права і обов'язки. Отже, не можна індивідів різної статі розглядати тільки з загальнолюдської точки зору, а також пред'являти однакові вимоги і чекати однакового результату.
Чоловіча стать переважно встановлена на "громадськість", в чоловіках виразніше формуються індивідуальність і здатність до розумової, предметно-інстру-ментальної діяльності. Коло інтересів у чоловіків ширше, ніж у жінок, а активність більша. Вибираючи рід занять, чоловік цікавиться насамперед його предметним змістом, можливістю просунутись у ньому, зробити кар'єру, заслужити повагу й авторитет. Вже в ранньому віці хлопчики відрізняються ставленням одне до одного, до гри, поведінкою і діями. В них більше проявляються воля, сміливість, те, що характеризує "Марса"; вони більш самостійні в судженнях і поведінці, більше цікавляться тим, як побудований предмет, річ, у них більше прямоти в судженнях, волі в поведінці і рішучості у відстоюванні своєї позиції; вони більш об'єктивні й самокритичні. Чоловіче начало — динамічно-продуктивне, пошуково-варіантне. На самцях природа постійно експериментує і веде нещадний відбір з метою пошуку необхідних властивостей і якостей в умовах, що постійно змінюються. Природа кодує в біолого-генетичних механізмах самців потрібні для роду властивості і якості, тому вони більш сприйнятливі до нового і більше нетерпимі до старого, ніж самки. Разом з тим, самці більш вразливі і менш життєстійкі, ніж самиці.
292

Розділ IX. Особа і суспільство
Жінка, за висловом М.Бердяєва, істота іншого порядку, ніж чоловік: вона "менше людина, більше природа. Вона — переважно носій статевої стихії. В статі чоловік значить менше, ніж жінка. Жінка вся стать, її статеве життя — все її життя, що охоплює її цілком, оскільки вона жінка, а не людина"'.
Організм жінки — функціональна система дітонародження і материнства, він більше пристосований до потреб яйцеклітини, ніж до своїх власних, пише Сімона де Бовуар. В жодного створіння жіночої статі немає такої залежності від дітородної функції, як у жінки. Саме в дітонародженні і материнстві жінка реалізується фізіологічно, а її організм налаштований на продовження роду: це її покликання "від природи", і вона з дитинства готується до цього. "Від самого народження, - пише Сімона де Бовуар, - жіноче покликання опановує жінкою і намагається утвердитись. Цей складний процес приводить в рух весь організм і супроводжується виділенням гормонів, що впливають на всю нервову систему і весь організм. Залежно від того, як проходить суто жіноче життя, залежить фізичне і психічне життя жінки, її страждання і щастя, нервозність і спокій. Більшість хвороб жінки похідна від хвороби її "утроби". Тісний зв'язок, взаємодія ендокринних систем та нервової регуляції, нестійкість нервової та вазомоторної системи сприяють тому, що "тіло жінки, а особливо дівчини, це "істеричне" тіло в тому розумінні, що в ньому психічні процеси невіддільні від фізіологічних виявів" ' °.
Якщо в соціальному житті, у сфері інтелекту, в прагматичній і науковій діяльності, а також у мистецтві провідне місце "забили" за собою чоловіки, то в питаннях любові, сім'ї, виховання дітей безперечним лідером є жінка.
Кохання, питання статі займають провідне місце в житті жінки, а власна зовнішність — предмет постійних піклувань. Тіло, краса видимих матеріальних форм є головним у притягуванні і збудженні статевого інстинкту чоловіків, основним "капіталом" жінки, вирішальним аргументом чоловіка для свого одруження, предмет його гордості. У жінки ж при виборі чоловіка, партнера у тривалому сумісному житті, домінують соціальні мотиви: у своїх обранцях жінки цінують передусім розум, ініціативність, честолюбство, працьовитість, освіченість тощо. Для порівняння: чоловіки звертають увагу на зовнішність жінки, її темперамент, сексуальність, естетичний момент тощо.
Ідеал жіночості, що складався століттями, досить простий: жінка має бути красивою, сексуальною, ніжною, вірною, залежною, слухняною, доброю, а ще — народжувати і виховувати дітей, облаштовувати дім, створювати в ньому затишок.
Однак драма жінки — в постійному конфлікті між прагненням утвердити саме жіночу сутність, створити свою, жіночу, реальність, самореалізува-тись як особистість і в перешкодами до цього. Обплутана системою залежностей і умовностей, в тому числі щодо сексу, дітей, чоловіка, сім'ї, дому, жінка живе переважно в стані пасивного очікування, пильнуючи жіночу честь:
293

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
скромність, сором'язливість, вірність, господарність тощо. А це призводить до зменшення творчого потенціалу жінки, а нерідко — й до інтелектуальної неповноцінності.
Тільки звільнена від сексуальної та соціальної залежності, жінка здатна стати справді особистістю заговорити "своїм голосом", урівнятись у правах і "ролях" з чоловіками.
Звичайно, жінка ніколи не може зректися своєї статі, не всі "ролі" їй "до лиця" (скажімо, жінка-боксер або штангіст, різник чи коваль), але всі вони, по суті, доступні їй. І не в усьому жінка пасивна. Зокрема, в питаннях еротики перед "веде" жінка, й саме вона надає чоловікові "простір" для дій. Багато в чому все визначається соціальними умовами і характером життєдіяльності особи і суспільства, і не завжди жінки виступають підлеглою і залежною стороною. І в давні часи, і тепер чимало чоловіків перебувають, як кажуть, "під каблучком" своїх жінок, а за "кулісами", навіть у найвищих соціальних сферах, часто верховодять жінки. Саме вони відіграють величезну роль у формуванні громадської думки, яка інколи значно сильніша за будь-які закони й військо.
Часом люди ототожнюють долю з характером, який у них стає основним аргументом у поясненні своїх помислів, поведінки і дій. Насправді ж доля і характер — різні поняття і мають принципово різний зміст.
Під характером у психології розуміють певний комплекс сталих психологічних властивостей людини, що сформувались під впливом усієї сукупності біолого-генетичних та соціально-духовних факторів і виявляються в її ставленні до суспільно-природного середовища, до інших людей і до самої себе, відіграючи позитивну або негативну роль.
Характер складається з таких рис, як розсудливість і запальність, спокійність і імпульсивність, скромність і нахабство, щедрість і скупість, мужність і боягузство, щирість і підступність, відвертість і потаємність, благородство і підлість, працьовитість і лінощі, а також влюбливість, сором'язливість, честолюбство, вимогливість, патріотизм тощо. Часом йдеться про жіночий і чоловічий характер, "легкий" і "важкий" тощо.
Оскільки людина є певним складним суперечливим цілим, то в ній переплітаються в якусь незбагненну єдність часом протилежні риси характеру, а також альтруїстичне й егоїстичне, добре і зле, високе й низьке, милосердне і жорстоке, словом, "біле" і "чорне", що робить людину, образно кажучи, "пістрявою", як шкіра леопарда, або в "смужечку", як шкіра зебри. Немає людей "стерильно білих" або "дрімуче чорних" - адже водорозділ їхніх суперечливих властивостей проходить через них самих, і сторони, що протистоять одна одній, безупинно, вдень і вночі, ведуть між собою своєрідний діалог, переходячи з одного щабля людського життя на інший і вмирають разом з людиною. Винятків тут немає. Це властиво як рядовим людям, так і тим, кого відносять до видатних, у тому числі і геніїв людства, як свідчать про це численні біографічні матеріали.
294

Розділ IX. Особа і суспільство
Так, наприклад, дослідники життя і творчості О.С.Пушкіна виділяють такі риси його характеру, як емоційну загостреність, запальність, поривчастість, чутливість до насмішок, образливість, нетерплячість, виняткову рухливість розуму, влюбливість, легковажність, надмірну сміливість, сором"язливість тощо. Домінуючими ж властивостями його характеру дослідники вважають незламне прагнення до незалежності, самоутвердження, волелюбство, глибоку віру у власну гідність і неусипну готовність захищати свою честь пером і зброєю''.
Життя і смерть О.Пушкіна, МЛермонтова, Т.Шевченка, Ф.Ніцше, Л.Тол-стого та багатьох інших є не тільки підтвердженням суперечливості їхніх характерів, а й нерозривної пов'язаності їх характерів з їхньою долею.
Доля і характер, виникаючи разом із народженням людини і належачи виключно їй, як протилежності, що взаємодіють і протиборствують протягом усього людського життя, мають свої "внутрішні пружини" і детермінації, свої специфічні вияви. За всієї їхньої взаємозалежності доля не породжує характер, а виявляє чи гасить ті чи інші його риси, а характер не конструює долю, а корегує її, наповнюючи суб'єктивним і особистим. Людина, виходячи зі своїх здібностей, вмінь, потреб, інтересів, смислів, бажань, праіг-нень, "ліпить" своє життя з того матеріалу, який дає їй доля: в праці, творчості, переживаючи і часом страждаючи, людина створює матеріальні і духовні цінності, і якщо в неї є покликання і вона знає про це, то зобов'язана максимально використати відведений долею термін. В цьому розумінні людина є "проект" і сама себе реалізує у відповідності до цього "проекту", виявляючи суб'єктивність і небайдужість, що примушує її "життєвий чо* вен" часом робити несподівані повороти, а "лінія долі" виписує неймові-і рно примхливу криву. Для прикладу досить привести долю Т.Г.Шевченка.
Та яку б криву не виписувала доля, в ній є певна закономірність і логіка. Ніхто не може уникнути всього того, що готує йому доля. Але в його владі коритись їй чи сперечатись з нею, чинити опір тому, що суперечить його ціннісним орієнтирам, життєвим смислам, виявляючи волю і характер, чи піддаватись обставинам, виявляти пасивність і безволля. Можна погодитись з В.Франклом, що вирішальною тут є життєва позиція особистості, яка визначає вибір і зумовлює рішення. "Плавати під вітрильником, — пише В.Франкл, - це не значить віддати корабель на волю вітру: навпаки, мистецтво моряка-вітрильника як раз і полягає в його здатності використати вітер так, щоб він гнав корабель в потрібному напрямку, в тому, що добрий моряк може правити навіть проти вітру" '2.
Сенс життя
Неважко помітити, що проблема сенсу життя тісно пов'язана з проблемою долі й характеру, покликання, щастя, страждання, смерті, словом, з життям люди-
295

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ни взагалі. Отже, вирішення і з'ясування цієї проблеми має не тільки теоретичне, а й конкретно-практичне значення. Кожна людина рано чи пізно замислюється над сенсом свого життя і від усвідомлення, змісту і характеру того, що вона приймає за сенс свого життя, багато в чому залежать її поведінка, дії, ставлення до дійсності, до інших людей, її настрої, почування, думки, життєва позиція тощо. Тільки людина здатна розуміти проблемність свого існування, і відчувати всю його неоднозначність, складність і суперечливість. Ця здатність, на думку В.Франкла, "значно більше виділяє людину серед тварин, ніж такі її досягнення, як прямоходіння, мова або понятійне мислення" '3.
Отже, сенс життя завжди пов'язаний з соціальним життям людини, життям у суспільстві, з засвоєнням наявних в суспільстві потреб, цінностей, інтересів і з необхідністю для індивіда самовиповнитись відповідно до своєї "соціальної формули", соціальної програми. Засвоюючи ідеали, ідеї, норми, правила, задовольняючи свої потреби і користуючись різноманітними благами, людина формує і свій "смисловий центр", який, в свою чергу, визначає її поведінку і життя. Все, що відповідає .актуальним потребам людини і слугує її цілісності і повноцінному функціонуванню, має для неї сенс. Все, що є бажаним, корисним, необхідним, красивим, має для людини сенс, а сформований у ній смисловий центр виявляється обернутим назовні і визначає її поведінку і дії.
/ В.Франкл із факторів, що формують "смисловий центр" вилучає насолоду і щастя на тій підставі, що вони є внутрішнім станом суб'єкта. В.Франкл не включає сюди і любов; хоча вона і володіє багатим ціннісним потенціалом, але не є необхідною умовою або найкращим варіантом осмислення життя; індивід, який ніколи не любив і не був любимим, може сформулювати своє життя цілком осмисленим чином.
Оскільки смислоутворення і смисложиттєвий пошук є процесом, який відбувається з конкретним індивідом в конкретних умовах, то можна стверджувати, що він триває все життя і розбивається на певні періоди, в яких домінуючими стають ті чи інші цінності, а життя щоразу набуває різного смислу як у жінок, так і у чоловіків. Це підтверджує у своїй "Сповіді" Л.Толстой, говорячи про те, що починаючи з юних років і протягом всього його життя здійснювалась трансформація і зміна його ціннісних орієнтирів і життєвих смислів, що часто призводило до глибоких внутрішніх конфліктів і духовної кризи, до небезпечної "пастки" або "тупика".
Дані соціологічних досліджень свідчать, що чим вищий рівень опитуваних, чим вищий інтелект, чим багатший їхній життєвий досвід, тим більшим змістом наповнюється саме поняття "сенс життя". Але на будь-якому рівні і для будь-якої людини, можна сказати, на сенсі тримається саме життя. Без сенсу життя не може бути не тільки щастя, оптимізму, хвилин радості, а й бажання жити: людина, яка втратила сенс життя, живе лише за інерцією, бо немає для чого жити, трудитись, долати перешкоди, яких нікому не вдається обминути.
296

Розділ IX. Особа і суспільство
Ф.М.Достоєвський у романі "Брати Карамазови" пише: "...Таємниця життя не в тому, щоб тільки жити, а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення собі, для чого їй жити, людина не погодиться жити і швидше знищить себе, ніж залишиться на землі, хоча б навколо неї все були хліби".
Відсутність сенсу породжує у людини стан, названий В.Франклом "екзистенціальним вакуумом", який, відповідно до його власних спостережень і спостережень інших клінік, є причиною, що породжує в широких масштабах специфічні "неогенні неврози", поширені останнім часом в країнах Європи і США. Це виявляється, зокрема, в соціальній пасивності і збайдужілості до свого оточення. Необхідною ж умовою психічного здоров'я людини є певний рівень напруження, яке виникає між людиною, з одного боку, і локалізованим у зовнішньому світі об'єктивним смислом, який має здійснити, з другого боку. Якщо ж людина відчуває "вакуум", то це прагнення залишається нереалізованим і людина впадає в стан фрустрації, веде жалюгідний спосіб життя або накладає на себе руки. Як пише В.Франкл, 85% опитаних американських студентів, що вчинили невдалі спроби самогубства, вказували, що їх причиною був не матеріальний стан і не нестатки, а саме втрата сенсу життя.
Коли людина вдається до самогубства, це значить, що вона не має більше можливості реалізувати продуктивні цінності і під рукою справді немає засобів, щоб впливати на свою долю; тоді людина виносить сама собі вирок як варіант реалізації сенсу життя і як прояв відповідальності за своє життя. Ф.Ніцше казав: "Той, хто має навіщо жити, може винести будь-яке як". Цьому є численні підтвердження. Вже згадуваний В.Франкл пише, що коли у нього під час перебування в фашистському концтаборі відібрали вже готовий до публікації рукопис наукової праці, то тільки глибоке і сильне бажання, прагнення написати цей рукопис заново допомогло йому витримати всі звірства табірного життя.
Для того, щоб жити і діяти, бути щасливою, людина повинна не тільки мати сенс життя, а й глибоко вірити в нього і в свої сили, тим самим досягати згоди з дійсністю і з самою собою, займатись не тільки "самовідтворенням", а й впливати на суспільство, брати активну участь у житті суспільства і самоутверджуватись у своєму покликанні. А.Ейнштейн говорив: "Людина може знайти сенс у житті — такому короткому і повному небезпек, — тільки присвятивши себе суспільству" '4.
Узгодженість свого життя з суспільством — ледве не головна умова життєдіяльності особистості, тому часто більше, ніж матеріальні негаразди, неви-ліковуванні хвороби, нещасне кохання, її примушує страждати розрив зв'язків з оточенням, його нерозуміння, відсутність емоційних контактів і психологічної підтримки.
Саме життя, навколишнє середовище може стати для особистості позбавленим сенсу, середовищем абсурду, ворожим їй і чужим. Про це багато гово-

20 Філософія

297

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
рить екзистенціалісти, такі як А.Камю і Ж.-П.Сартр. У своїх працях вони пишуть, що в сучасному машинізованому, дегуманізованому світі, де людині відведено жалюгідну роль функції і арифметичної одиниці, важко, а часом і неможливо, знайти сенс життя. Треба, або знехтувавши вічні гуманістичні цінності, відмовившись від ідеалів, включитись у загальний потік і, розштурхуючи ліктями, пробратись до корита на краще місце, або безвільно пливти в ньому до фатального кінця.
Вибитій з колії життя одинокій, невлаштованій і незахищеній людині світ починає здаватись позбавленим логіки і сенсу, незрозумілим і небезпечним — словом, абсурдним і дегуманізованим. Почуття абсурду, на думку А.Камю, виникає в результаті розладу між людиною і її життям, між "актором і декораціями" і однаковою мірою залежить як від самої людини, так і від обставин, в яких вона живе. В цілому ж родовід абсурдності існування корениться в злиденності і безнадії, коли рветься ланцюг повсякденності і серце марно шукає втрачену ланку цього ланцюга, тобто те, що являло собою найбільшу цінність і сенс життя, в тому числі і своє покликання, а середовище до існування людської особистості байдуже, а то й вороже. Абсурд народжується в цьому зіткненні між справжнім покликанням людини і нерозумним мовчанням навколишнього середовища або не-вмотивованою ворожістю до неї; між усвідомленням нею своєї одинокості і непотрібності і прагненням до єдності з іншими людьми; між прагненням до свободи і нездатністю вийти за ті стіни, які утворились навколо її існування. Абсурд — це не затьмарення розуму, а навпаки: ясне усвідомлений своєї межі, нездатність угамувати свою тривогу і стурбованість, вписатись у середовище і відновитись.духовно; це і не згасання пристрастей, а навпаки — переповнене пристрастями серце, крайнє напруження, яке спонукає людину до бунту або до смерті, разом з якою вона тільки й може позбутись відчуття абсурдності свого існування. Бунт як конфронтація людини з усім темним і несприятливим для її існування надає життю людини вагомість і ціну, але це не є спрямованістю до вершини, оскільки бунт позбавлений надії і перспективи. Абсурд ставить перед людиною дилему: або добровільно вмерти, тоді разом із смертю зникає і абсурд (як і вся решта явищ), або треба намагатись вижити за допомогою діяльності за покликанням, насамперед у творчості.
"Творчість, — писав А.Камю, — найбільш ефективна школа терпіння і ясності. Вона є приголомшливим свідченням єдиного достоїнства людини: впертого бунту проти своєї долі, наполегливості в безплідних зусиллях, творчість вимагає щоденних зусиль, володіння самим собою, точної оцінки меж істини, вимагає міри і сили. Творчість є рід аскези". "Творити — значить надавати форму долі" '5.
Творчість, безсумнівно, ефективний засіб самовиповнення і самоутвердження, зняття психічної напруженості і підняття життєвого тонусу, однак вона
298

Розділ IX. Особа і суспільство
сама по собі ще не є панацеєю від усіх бід. Людське буття набуває справжнього сенсу тільки тоді, коли воно органічно вливається в потік суспільного життя і вписується в історичний простір, коли воно невід'ємне від наявної в суспільстві системи цінностей, ідей, законів, норм тощо.
Покликання
Спочатку слово "покликання" (уосаііо — лат.) означало запрошення на суд, на бенкет, святкування тощо. Згодом воно набуло релігійного змісту: божество кличе, і людина підкорюється йому.
Сьогодні під покликанням здебільшого розуміють діяльність, у якій людина якомога повніше виявляє закладені в ній здібності і потенції, самореалізуючись і самоутверджуючись як особистість. Мабуть, найбільш характерним для покликання є його здатність бути могутнім "енергетичним зарядом", який часто стає домінуючим і провідним у поведінці і діяльності людини, визначальним у виборі життєвого шляху та професії, ціннісних орієнтирів та сенсу життя.
У цьому принципова відмінність поняття "покликання" від поняття "роль", яка в соціології трактується як безособова норма і функція людини, незалежно від її індивідуальних властивостей, якостей і здібностей, інтересів і бажань. "Роль" як породження історичного моменту і суспільного поділу праці, умов соціального життя і кон'юнктури виробництва, як правило, привноситься ззовні, а отже, може бути зовсім не залежною від особистісних характеристик, якостей та інших вимірів. Тому "роль" може бути для людини випадковою і небажаною, нелюбимою і "чужою". Роль може "затулити" справжню сутність людини, створити хибні уявлення про неї, внести деструктивні моменти в її життєдіяльність. Навіть престижна і схвалювана суспільством діяльність, якщо вона здійснюється не за покликанням, а отже "не своя", не дає людині внутрішнього задоволення, позбавляє її надійної системи відрахунку і невимушеності дій, блокує життєдайні потенціали, послаблює, а то й гасить, емоційну чутливість, а окрім того, дегуманізує і деперсоналізує особистість. Так, спроба Гоголя стати викладачем історії закінчилась крахом і принесла йому гірке розчарування.
Випадковість діяльності позбавляє особистість внутрішньої системи відрахунку, тому вона більше довіряє своєму внутрішньому чуттю, як прояву покликання, аніж узвичаєним суспільством ідеям та теоріям, стереотипам і штампам взагалі, навіть якщо їх сповідує більшість людей. Тому покликання - по суті це неузаконене право людини на самовиявлення, самореалізацію, самоутвердження. К.Маркс писав, що особливістю великих обдаровань є те, що вони ніколи не зраджують своєму покликанню, не керуються кон'юнктурними міркуваннями, виявляючи при цьому незалежність думок і дій, а керуються виключно особливістю предмета своєї діяльності. Це можна було б сказати і про самого К.Маркса, а також про Ф.Ніцше, Л.Толстого та багатьох інших.

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Звичайно, йдеться не про суб'єктивне свавілля, а про особливу поведінко-ву активність, яка здатна вивільнити всі складові внутрішньо-особистісних сил, що мають відношення до покликання і "природність" вияву яких носить характер спонтанності, як це буває коли люди виявляють гнів, радість, любов тощо. Це той випадок коли зароджене і визріле "всередині" вимагає свого виходу "назовні".
М.Бердяєв у своїх спогадах пише, що бажання займатись філософією зародилось у ньому "з середини" ще в ранні роки як реакція на негармонійність його відношень з середовищем, негармонійність його духу і його душі. "Якби я постійно не реалізував себе в писанні, — пише Бердяєв, — то, мабуть, у мене відбувся б розрив кровоносних судин" '6.
Пошук людиною свого покликання тільки в рідкісних випадках відбувається в ранньому віці, інколи він триває протягом усього життя і не завжди його знаходять. Батьки, педагоги, вихователі не завжди розуміють, що ранній прояв покликання трапляється вкрай рідко і є не правилом, а винятком. У ранньому віці дитина недостатньо усвідомлює себе, не вміє виявити свої якості, не вільна у реалізації своїх зацікавлень, а обставини і доля часто не сприяють цьому. Дорослі не завжди добре знають свої потенційні можливості.
Як рідкісні випадки раннього прояву свого покликання можна назвати геніальних композитора Вольфганга Амадея Моцарта і скрипаля Ніколо Па-ганіні, які шестирічними дітьми стали віртуозними музикантами; короля математиків Карла-Фрідріха Гаусса, який в три роки розв'язував складні математичні задачі. Зокрема, перевіряючи розрахунки заробітків членів будівельної бригади, якою керував його батько, він виявив грубу помилку. Переконавшись у правоті сина, вражений батько подарував йому дрібну монету, яку вчений беріг, як дорогу реліквію. Але більше прикладів, які свідчать про досить пізні прояви покликання. Так, майбутній геніальний математик Джеймс Максвел вчився погано, особливо з математики. В академії його вважали дурнуватим відлюдком. Не відзначався ранніми великими успіхами і А.Ейн-штейн. З політиків — У.Черчіль, Й.Сталін.
Здебільшого "пошук себе" супроводжується великими труднощами й переживаннями, змінами у житті, складними поворотами долі. Ця закономірність спостерігається у таких геніїв, як, скажімо, художник епохи Відродження Сандро Ботічеллі, якого батько хотів зробити то добре освіченою людиною, то ювеліром, і лише після того, як його віддали в учні чудовому живописцю того часу Філіппо дель Карміне, юнак повністю віддався цьому мистецтву. Ф.Ніцше уже хлопчиком сміливо імпровізував у музиці, викликаючи захоплення товаришів та дорослих. Проте він став професором філології, віддаючись музиці лише в часи дозвілля й відпочинку. Та справжнє покликання Ніцше знайшов у філософії, якою захопився вже в зрілому віці. Саме філософія принесла Ніцше світову славу. А.Швейцер уже був відо-
300

Розділ IX. Особа і суспільство
мим музикантом, виступав з концертами в багатьох країнах, захистив дві дисертації та після тридцяти років придбав спеціальність лікаря, виїхав у Африку і прославився як лікар-гуманіст і мислитель. Стендаль до сорока років займався чим завгодно, в тому числі і літературною творчістю, але в нього ніколи не виникало думки, що він творить велике мистецтво, і лише близько п'ятдесятиріччя він робить відкриття: можна навіть заробляти гроші книгами, правда, небагато, зате зберігаючи незалежність, не кланяючись і не прислужуючись нікому.
Діяльність за покликанням, навіть тоді, коли людині доводиться долати великі труднощі, важко працювати і жертвувати своїм добробутом, комфортом, своїм здоров'ям і навіть життям, піднімає в людині загальний тонус, насичує її енергією і завзяттям, стимулює долати труднощі і перешкоди. Це має місце в політиці, в науці, в мистецтві тощо.
Л.Фейєрбах говорив, що у всі часи люди, не позбавлені обдарованості, масами йшли в мистецтво, прирікаючи себе на неймовірно тяжку працю, яка в дев'яносто дев'яти випадках із ста не приносила ні слави, ні багатства, ні навіть внутрішнього усвідомлення успіху. "Однак вони йшли, як неодмінно йде риба — через пороги, через всі перешкоди — нереститись у дельтах річок, гинучи масами на шляху, аби лише виконати закладений природою високий обов'язок".
Підтвердити ці слова можна багатьма й багатьма прикладами. Взяти хоча б творчу й особисту долю голландського живописця Ван Гога, який довго йшов до мистецтва живопису, мав неймовірно важкі умови для творчості і наклав на себе руки зовсім невизнаним, а тепер його картини на аукціонах продаються за десятки мільйонів доларів.
Не менш драматичною була творча й особиста доля української самодіяльної художниці з села Богданівка Яготинського району на Київщині Катерини Білокур, яку Пабло Пікассо назвав геніальною.
Самотужки навчившись читати, маленька дівчинка натрапила на нове для неї слово "художник" і зразу ж сказала собі: "Я буду Художником і все!" Катерина Білокур розповідала про себе: "В той час в мене не було ні паперу, ні олівця. Я вкрала у матері кусок білого полотна та візьму вуглину та й виводжу чорним по білому, що на думку прийде. Та коли мої рідні побачили, то заборонили, щоб я того не робила, а щоб працювала по хазяйству, щоб путня хазяйка була". Та дівчина не покидала малювання, навіть робила спроби поступати до технікуму, але неграмотну дівчину, ясна річ, не прийняли, а роки йшли, вже давно було йти заміж, обзаводитись сім'єю, і наречений непоганий був, але одержима мистецтвом, вона ні про що інше, крім малювання, і слухати не хотіла, "А вмісте з тим моє єство, мій розум, моя велика любов до малювання випирали із моїх грудей, не давали мені спокою ні вдень, ні вночі, — писала К.Білокур в одному з листів, - І я йшла в поле і, озирнувшись навкруги (щоб не було близько людей), я там плакала. Плакала страшно, дико! 1 де не було й
301

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
віддалік живої душі, а я здіймала руки вгору і просила кого-то ради і допомоги. І, певно, то були приступи божевілля і великого горя..."17. Вже тридцятичоти-рирічною жінкою, в 1934 році, К. Білокур після багаторічних конфліктів з батьками ціною свого здоров'я подолала заборону малювати.
Гальмування реалізації покликання має різні причини, в тому числі й соціально-побутові. Окрім того, причиною може бути невміння або небажання використати ресурси обдарованості з боку панівних верств суспільства (це явище іноді стає обдуманою і спланованою політикою). Так трапилось, зокрема, у стосунках України й Росії, коли протягом понад трьох сторіч сформувався комплекс меншовартості українців, їхньої культури і мови, а інтелектуальний простір нації був вкрай звужений. Тарас Шевченко серед поетів і письменників, зокрема, є одним з небагатьох винятків, адже могутнім поштовхом до виявлення його покликання слугувала отримана воля, викуп поета з кріпацтва.
Окрім соціально-побутових обставин, причиною гальмування покликання можна вважати розмаїтість ставлення людини до дійсності, наявність в одній людині різних, часом великих, потенціалів, задатків, різних інтересів. Так, Юлій Цезар був полководцем, політиком, істориком, письменником; Мікеланджелло Буонаротті — скульптором, художником, архітектором, поетом; Шевченко — поетом, художником, прозаїком. А проте в кожного з них серед цих професій була провідна й найважливіша. Бо попри різноманітність потенціалів, професійне обмеження і самообмеження неминуче і необхідне. Так, наприклад, Україні Шевченко був потрібен насамперед як поет, бо саме поезія є тим видом мистецтва, який найбільшою мірою здатний відобразити широкий спектр людського життя й духовних порухів людини, органічно синтезувати раціонально-нормативне й емоційно-особисте, осягти загальнолюдське й заглянути у найглибші та найпотаємніші куточки людської душі, сколихнувши її до самого "дна".
Дуже важливо зуміти вчасно змінити своє життя, підкоривши його головному — покликанню. Це слід розуміти ширше, ніж служіння ідеї або професії. Покликання повинне спонукати людину йти неухильно шляхом надбання найвищих духовних цінностей, ідеалів, боротьби за красу і добро.
Слід також мати на увазі, що наше життя, взаємовідносини започатковуються тоді, коли система цінностей і уявлень про престиж професій вже сформувався і ми або не можемо її осягнути, або нам заважають зробити це обставини. Професії здаються людині найпіднесеннішими і найважливішими, якщо вони пустили в її серці глибокі корені, якщо ідеям, які панують в них, вона готова принести в жертву всі свої прагнення і саме життя. Маркс говорив: професії "можуть ощасливити того, хто має до них покликання, але вони прирікають на загибель того, хто взявся за них поспіхом, піддавшись моменту".
Нерідко людина не реалізує свого покликання, оскільки не здатна виявити свою волю й наполегливість або тому, що своє прагнення до покликання
302

Розділ IX. Особа і суспільство
пов'язує з прагненням до успіху в житті, до добробуту й комфорту. Одначе ті, хто керується прагматичними намірами й утилітарними інтересами, навіть виконуючи суспільно-корисну роботу й дотримуючись моральних норм, часто зазнають поразки, адже йдуть дорогою, на якій відбувається руйнація їхнього покликання, а отже, й власного Я. І навпаки, якщо діяльність, професія, робота стали виявом (наказом) закладеного в людині покликання, то вона ніколи не буде перебувати в стані "летаргії" чи байдужості і буде намагатись на витрачати своє життя на розпусту й пияцтво.
Хоча покликання й не охоплює увесь обсяг збудників і регуляторів людини, її діяльності й поведінки, однак воно є однією з найважливіших стимулюючих її сил, а отже, має співпадати з принципом детермінізму й відчуттям відповідальності.
Вирішити проблему покликання — означає відповісти на питання морально-політичного й професійно-громадського самовизначення людини як особливої форми поведінкової активності.
Величезних втрат суспільство зазнає від невміння використати ресурси обдарованості, створити умови для реалізації здібностей широкого загалу людей, адже задатки та здібності має кожна людина. Невикористання, невиявлення їх призводить до утворення соціокультурного вакууму, що завдає шкоди як для окремої людини, так і для всього суспільства. Визнання людини як "точки відрахунку" відкриває перед суспільством перспективу могутнього потенціалу енергії, який можна порівняти, повторимося, з енергією сонця.
А проте не слід нав'язувати активність і культивувати практицизм, особливо щодо дітей, адже це може призвести до їхнього духовного зубожіння й згасання творчого потенціалу. Треба також пам'ятати, що не все можна вирішити державними декретами й циркулярами керівних органів.
І останнє. Перефразуючи Фрідріха Шіллера, можна сказати що зосередження людини на одній із своїх здібностей і віддача їй усіх своїх сил може створити видатну людину, проте лише цілковите розкриття всіх закладених у людині потенцій може зробити її щасливою і досконалою.
Робота і дозвілля
Праця і виробнича діяльність — головний рушій розвитку людини і суспільства, основне джерело багатства і необхідних для цілісного функціонування особистості цінностей, основний спосіб виявлення її потенціалів, самовиповнення і самоутвердження, критерій, за яким виміряється її "вага" в соціальних процесах, її роль і авторитет. Отже, праця не є просто зна-рядійною діяльністю, що переходить у форми предметного буття і є виявом однієї з олюднених сил природи — робочої сили, системою дій для виробництва корисних речей і цінностей, організованістю на базі спільних інтересів, завдань і цілей. Праця повинна розглядатись не лише як суспільна, а й як інди-
303
(

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
відуальна справа, що здійснюється різними за здібностями людьми, з різними інтересами і цілями, фізичними і духовними затратами, вільно чи примусово, за покликанням чи за необхідністю, з повною віддачею чи "опустивши рукава". Зміст і характер праці залежить від ціннісних орієнтацій, громадської позиції, характеру, темпераменту, здібностей, масштабу особистості, історичних обставин і особистих пристрастей; все це виявляється в діяльності, відносинах, поведінці, думках, почуттях, має різні причини і наслідки, як позитивні, так і негативні, як у ставленні до оточуючого середовища, так і у ставленні до самої себе. Зрозуміло, що найбільша самовіддача, а отже і результат, одержується тоді, коли людина працює за покликанням як своєю субстанційною якістю і внутрішньою основою її індивідуальності, самовіддано і самобутньо. Для такої праці, яким би не був її масштаб і значимість для суспільства, характерний особливий стан, який називається одержимістю.
Під одержимістю в психології мають на увазі рису особистості, яка виявляється у винятковому зосередженні на певному виді діяльності, що передбачає максимальну мобілізацію фізичних і нервово-психічних зусиль у напрямку досягнення поставленої мети в сфері фізичної праці, науки, художньої творчості, спорту, конструювання, в соціальному житті і в особистих стосунках. Постійним і неодмінним для одержимості є посилення активності організму. Охоплюючи людину цілком, одержимість спрямовує її зусилля в певному напрямку, витісняючи інші пристрасті, перетворюючись в панівну або єдину пристрасть, яка часом переходить у нестямність. Одержимість, на відміну від захоплення і натхнення - це тривалий стан збудженості і напруженості, який по-різному виявляється у різних індивідуумів: від спокійного і рівного — до рівня афекту, за тривалого перебування на якому, стомлює, а то й спустошує і навіть руйнує особистість, як це було з Ніцше, Гельдерліном, Достоєвським. Але навіть бездарну людину її праця в стані одержимості окрилює і надихає, наповнює смислом життя, надає впевненості в своїх здібностях і силах, здатність виходити за рамки штампів і стереотипів, принаймі за рамки звичок, усталених дій і автоматизму поведінки. Невипадково, серед вузьких прагматиків практично немає видатних особистостей, тим більше яскравих індивідуальностей.
Одержимість людини, що ясно усвідомл ює значимість своєї діяльності для себе і суспільства, невіддільна від ситуаційних переживань і особистісного ставлення до предмета діяльності. Одержимість є певною мірою шлях людини до самої себе, до розкриття своєї сутності, своїх здібностей і потенціалів. Одержимою людина стає не від закликів ззовні, не при виконанні "ролі", яка часто нав'язується суспільством і обставинами, а за покликанням. Кличе її насамперед серце, голос совісті, віра в свої здібності та ідеали, в свою потрібність людям і суспільству. Можна навіть твердити, що інколи людина стає немовби обранцем якихось трансцедентальних сил, обранцем долі, тому її діяльність, інколи "свята", а інколи "проклята", стає життєвою необхідністю і сенсом життя, отже, свободою і неволею, щастям і мукою.
304

Розділ IX. Особа і суспільство
Професійна одержимість — це не просто риса характеру, а щось закладене в людині від народження, якийсь "фермент", що служить своєрідним "бродилом", яке утворює певний резонуючий "надлишок", надає тонус тілу і збуджує душу, стимулює потенціали і спонукає до дії. Якщо у більшості людей, у середньоста-тистичної особистості, цього "ферменту" небагато і він, як правило, швидко "гасне" або "випаровується", і тільки в рідкі хвилини, в якусь мить життя, під впливом обставин або за власною волею приводиться в дію, то у крупного обдаровання, яке діє за покликанням і усвідомлює свою значимість не тільки для себе, а й для свого народу, нації, людства, "бродіння" ніколи не зупиняється, як це показав С. Цвейг у своєму ессе про німецького поета XIX ст. Гедьдерліна і філософа Ніцше. Якщо пересічні люди, "люди маси", часто "гасять" так^імпульси буденними справами, піклуванням про свої сім'ї, дітей, дружин, достаток, комфорт і т. ін., або "глушать" горілкою, скандалами, самолюбством тощо, то в душі масштабної особистості завжди неспокійно, закладений в людині "фермент" і викликане ним "бродіння" її мучить, не дає спати, а то й жити. Адже ця закладена в людині сила благодатна і сприятлива тільки тоді, коли вона піддається управлінню, об'єктивується, опредмечується, переходить з можливості в дійсність
— у предмет, річ, результат. Але ця ж сила ("фермент", "бродило") стає небезпечною, коли вона не має виходу, не трансформується, не сублімується. Особливо це небезпечно для людей вразливих і незахищених, не здатних погасити в своїй душі "бродіння" і приборкати підняту ним хвилю, яка здатна винести людину в житейське море без керма і без вітрил. Не менш небезпечною, як для самої особистості, так і для суспільства, стає ця сила, якщо імпульсом служать честолюбство, користолюбство, кар'єризм, жадність, егоїзм тощо, коли індивід орієнтується на цінності, які суперечать ідеалам Добра і Краси, Справедливості і Гуманізму. Особливо коли ця діяльність здійснюється масштабними особистостями, як це не раз уже траплялось в історії: Чінгіз-хан, Грозний, Гітлер, Сталін
— приклади таких особистостей і такої діяльності.
Отже, праця не тільки підносить людину, а й призводить до роздвоєння особистості, деперсоналізації, втрати здатності усвідомлювати і поважати власне Я. Вже не кажучи про примусову працю або працю в концтаборах і в місцях ув'язнення. Праця в будь-якому її вигляді по суті є витратою мозку, м'язів, нервів, почуттів. Невипадково слово "труд" у багатьох мовах має корені в словах, що спочатку означали повну залежність людини від зовнішніх обставин, крайнє напруження фізичних і духовних сил при подоланні перешкод або здійсненні тих чи інших справ, обтяжливий або пригнічений стан. Так, російське слово "работа" має корінь у слові "раб" '8.
Як свідчать психологи, навіть ніскільки не збільшуючись в обсязі, кожний вид праці врешті-решт призводить людину до дисгармонії, бо її ресурси у міру продовження роботи виснажуються. Навіть творча праця, наприклад праця художника, композитора, скульптора, є величезним напруженням і тратою духовних і фізичних сил. У зв'язку з переживаннями на роботі, які в наш час
305

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
набирають масового характеру, в наукових колах з'явився термін "синдром вигорання". А психолог, доктор Маттіас Буріш, який у Гамбурзькому університеті займається проблемами "трудових розладів", скептично ставиться до тверджень, що найбільш щасливими є ті, хто одержує задоволення від праці, яка для них межує з пристрастю; він наводить численні приклади непосильної праці, яка призводить до психічних розладів і депресій, до морального і фізичного надлому, краху сімейного життя і небажання жити. Навіть ті, хто хоче впевнено "сидіти в сідлі" і час від часу слухати похвали на свою адресу, ризикують перетворитись у "робочу бджілку", що не знає спочинку, у вічно розчарований клубок нервів, що стоїть на межі професійного краху.
Навіть при великих успіхах і високих досягненнях у праці, особливо при відсутності належних умов для реабілітації, нерідко настають фізичний занепад, духовна поразка і навіть втрата власного "Я". Чимало людей, в тому числі серед представників трудомістких і шкідливих для здоров'я професій (шахтарі, металурги, сільські механізатори) вже в сорок років втратили здоров'я і зупинилися в духовному розвитку. Завчасно старяться і наші сільські жінки, які вимушені працювати протягом усього світового дня, без вихідних і відпусток, без елементарних соціально-побутових зручностей і належної медичної допомоги.
Ми ж буквально зав'язли в розмовах про необхідність більше трудитись і віддавати більше енергії і часу праці. З цим погодитись важко, бо більшість наших людей працює багато, незважаючи на малу платню і нестатки. Наші люди дуже втомлюються фізично й духовно. Вони втомлюються від темпу і ритму сучасного життя, його урбанізації і стандартизації, денатуралізації і раціоналізації, інтенсифікації виробничого процесу і його заорганізованості, контролю і пропаганди, невлаштованості, розчарувань і втрати віри, алкоголізму і злочинності тощо. З втратою фізичного і духовного здоров'я виникають негативні настрої, песимізм, невіра в себе, в суспільство, в майбутнє. Можна навіть говорити про духовну кризу в суспільстві, яка набагато небезпечніша, ніж криза в економіці і матеріальні нестатки. Не буде перебільшенням стверджувати, що реформи в нашій країні загальмувались значною мірою через зниження життєвого тонусу наших людей і погіршення їх духовного здоров'я. Тому і самі роки незалежності слід розглядати як переміну способу життя, умов і характеру праці, особливості стану фізичного і духовного здоров'я наших людей. Цю проблему слід вирішувати за допомогою цілого комплексу заходів, серед яких важливе місце мають зайняти вільний час і дозвілля.
Якщо робочий час — це так би мовити, "царство необхідності", то вільний час — це своєрідний простір, в якому індивід не тільки відновлює свій людський феномен, а й має можливість тимчасово відключитись від звичних зв'язків і відносин, прилучитись до духовних надбань людства, його ідеалів та інших цінностей. Тут людина, освіживши свої почуття і думки, відновившись фізично, може змінити свою "валентність" і вже дещо іншою повернутись до виконання своїх виробничих і соціальних функцій.
306

Розділ IX. Особа і суспільство
Вільний час, дозвілля часом називають "царством свободи", мірою багатства суспільства, необхідною умовою розвитку людських сил як самоцілі. Більше двох тисяч років тому Аристотель, грецький філософ і вчитель Олександра Македонського, говорив, що однією з причин загибелі Спарти було те, що лакедемоняни, підкоривши свої закони війні і вигоді, не приділили достатньої увари дозвіллю і тим самим утратили можливість зробити життя прекрасним і щасливим.
Звичайно, сама по собі кількість вільного від праці часу ще не є показником дійсної свободи і благополуччя людини, рівня її розвитку і духовності. Так, наприклад, безробіття або дармоїдство не можуть людину ні возвеличити, ні духовно збагатити.
Друга сторона проблеми, особливо характерна для нашої країни, — відсутність умов належним чином провести дозвілля, необхідність у вільний від основної роботи час трудитись у домашньому господарстві, виховувати своїх дітей, займатись самоосвітою, виконувати громадські доручення тощо. Тобто чимало наших людей фактично не відпочивають. Часом, навпаки, ще більше втомлюються, бо, наприклад, конфліктують-в сім'ї, зводять рахунки, псують одне одному настрій. Нерідко дозвілля перетворюється в безцільне гаяння часу, що супроводжується пустослів'ям, випивками, бешкетуванням з усіма випливаючими звідси наслідками. До того ж у вихідні дні порушується звичний ритм життя і людина часом нездатна "знайти себе", що, за словами психологів, викликає так званий "недільний невроз". Крім того, у вихідні дні зростає злочинність, особливо серед підлітків, а в понеділок продуктивність праці на багатьох підприємствах падає на 5—7 відсотків, в окремих же випадках і на всі 20-30 відсотків.
Багато наших людей у вільний від основної роботи час нудьгують. А нудьга - це такий пасивний стан психіки, який породжує здебільшого інтелектуальну і емоційну тупість, байдужість або жорстокість, алкоголізм тощо. Часто з нудьги зграї підлітків і молоді на вулицях і в парках шукають пригод, б'ють світильники, перекидають урни, кіоски, бренькають на гітарах в під'їздах будинків до глибокої ночі, наводять жах на доросле населення. Боротьба з нудьгою стала важливою суспільною проблемою, яка потребує перегляду стратегії організації дозвілля, розробки системи заходів і засобів її зживання. Серед них, зрозуміло, чільне місце повинна зайняти суспільно-корисна діяльність. Ще Сенека, філософ-стоїк античного Риму, писав, що пороки байдикування необхідно долати працею. Але ж сама по собі праця, як уже було сказано, не задовольняє усіх потреб людини, і живе людина не заради праці як такої: вона має також потребу в насолодах і розвагах, з якими насамперед пов'язуються емансипація і олюднення почуттів людини і олюднення самоїлюдини. Інакше кажучи, людина для свого розвитку і самоутвердження, цілісності і гармонії має потребу в певній кількості і в певному діапазоні непрагматичних інтересів і дій, реакцій, протилежних тій "соціальній діяльності", яка спонукає її тяжко трудитись, керуючись принципом корисності.
307

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Розваги і насолоди — необхідний компонент циклу життєдіяльності людини і відновлювального процесу, оновлення її почуттів і думок, який сприяє швидкому переключенню психоемоційних механізмів. Це особливо необхідно людям з нестійкою і неусталеною психікою, зокрема дітям і підліткам. Саме в цьому одна з причин захоплення дітей і юнацтва грою, забавами, спортом, розважальними формами культури: дискотеками, рок-музикою, детективами тощо. Як свідчать дані соціологічних досліджень, серед студентів технічних закладів розваги стоять на першому місці, — а технічна творчість на останньому.
Умови життя сучасної людини, фізичні і психічні перенавантаження, хочемо ми цього чи не хочемо, примушують людину орієнтуватись майже на виключно розважальні форми. Навіть у тому випадку, коли вона не дає собі повного відпочинку в цьому і не вважає, що розваги повністю забезпечують її духовний розвиток. Причому є всі підстави передбачати зростання потреби в розвагах серед усіх верств населення по мірі інтенсифікації і технізації праці, стандартизації і раціоналізації процесу навчання і виховання.
Сучасна раціональна цивілізація заперечує будь-яку непродуктивну діяльність і непрагматичну поведінку, безкорисливість і споглядальність і загрожує витіснити все це із життя, що зробить його не просто пісним і безбарвним, але і взагалі неможливим. Придушення всього цього є придушенням величезної частини культури, з якою пов'язані її вершини і цвітіння: релігія, мораль, мистецтво, віра в добро і краса. Звичайно, в аристократичних колах, привілейованому культурному прошарку, звільненого від участі в трудовому процесі, все це набирало часом рафінованого, а то і викривленого вигляду, і в такій формі воно навряд чи матиме місце в майбутньому. Але і будь-яка трудяща людина, будь-яка людина взагалі має миті духовної насолоди, безкорисливого споглядання, милування красою, самозаглиблення в молитві тощо. Особистість, що цілком витрачає себе в активності, з часом виснажується, і в ній призупиняється приток духовної енергії, без чого неможлива продуктивна, тим більш творча праця: творчість передбачає сполучення безкорисливого споглядання і активної доцільної дії. "Дух суттєво активний, і в спогляданні є динамічний елемент" '9.
Отже, слід дбати не лише про підвищення продуктивності праці, рівня знань, професіоналізму, про "глибокодумство" і "корисну серйозність", але і про розваги, видовища, веселощі, сміх. Бо якщо око не насичується належною мірою барвами і формами, а вухо звуками і мелодіями, життя стає сірим і пісним, і тоді годі сподіватись на піднесення духу і гармонії, гуманності і громадянства, творчого ставлення до праці і інтересу до життя. Саме така роль і функція, зокрема, народних свят і обрядів з їх видовищами і розвагами. Створюючи неповторну атмосферу радості і рівності, демократії і гуманізму, народні свята, карнавали, обряди стають могутнім засобом духовного піднесення і єднання народу, зростання його самосвідомості і гідності. Згадаймо традиційні карнавали в Бразилії,
308

Розділ IX. Особа і суспільство
в Мексиці, в Іспанії, на Кубі та в інших країнах. Тому можна лише вітати відновлення в нашій країні деяких народних свят і обрядів, надання їм ще більшої яскравості і видовищності, а також відзначення тих чи інших пам 'ятних дат у житті нашого суспільства з внесенням в них художнього начала і народних гулянь, наприклад, дні Києва, співочі свята, фестивалі народної творчості тощо.
Особлива роль в організації і проведенні дозвілля належить мистецтву, яке, за висловом Платона, дароване людині богами "взамін передишки від трудів". А в XIX столітті дослідник первісних і малоцивілізованих народів К.Бюхер дійшов висновку, що мистецтво виникло як необхідна противага тяготам праці. Сучасні дослідження показують, що інтерес до мистецтва, мотив звернення до художнього твору обумовлений насамперед його здатністю розважити, допомогти цікаво провести вільний час. Це дало привід деяким вченим вважати функцію "відпочинок і розвага" головною функцією мистецтва, з чим погодитись не можна. Як і з думкою, що розважальні жанри мистецтва, зокрема детективи і деякі жанри музики, виключно негативно впливають на моральність і громадську позицію наших людей, є ідеологічною диверсією Заходу, духовним наркотиком і засобом розбещення нашої молоді.
Ясна річ, детектив й інші розважальні жанри мистецтва, — не найвищі художні цінності. Правда і те, що вони використовуються не лише з комерційними цілями: за їх допомогою культивуються часом примітивні інстинкти і почуття, прививається смак до "солодкого життя", пропагуються повна соціальна пасивність і аморалізм. Про це пише і сама західна преса. І взагалі ак-центація на розважання містить у собі небезпеку "розмивання" меж політичних, моральних, художніх та інших критеріїв, витіснення соціально-значимого, суспільно-смислового гедоністичним як самоціллю. Втягнуті у всезагальний процес розважальності люди втрачають інтерес до всього того, що не є розвагою, яка стає найвищою метою і єдиним бажанням, тобто виключаються з контексту реальності, стають духовно ущербними і деперсоналізуються. Однак не меншою правдою є і те, що навіть такі всесвітньовідомі твори як "Гамлет" Шекспіра, "Дон-Кіхот" Сервантеса, "Війна і мир" Толстого та інші, не тільки вчать, виховують, наставляють, а й розважають, приносять високу художню насолоду.
Людину не завжди слід "вчити", "виховувати", "агітувати". Особливо коли вона приходить після трудового дня замореною і задавленою турботами. Слід не тільки поважати її потребу у відпочинку, а й надати їй можливість одержати задоволення від звуків, фарб, гри, уяви, розважити її жартом, незвичною ситуацією, поворотом подій тощо. Розваги і насолодження цілком можуть уживатися з позитивними і гуманними ідеями і думками, справляти позитивний виховний і оздоровчий вплив. Так, наприклад, теледетективи як гот-росюжетне і динамічне видовище, загальнодоступна музика простіше знімають психічне перевантаження і стреси, ніж це можливо досягти "серйозними" засобами мистецтва. Якоюсь мірою заповнюючи духовний вакуум і вільний від роботи час, ці "несерйозні" жанри мистецтва, говорячи словами Гегеля, по-
309

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
м'якшують серйозність обставин і складність дійсного ходу життя, розганяють нудьгу і навіть там, де не може бути нічого доброго, в крайньому разі стають на місце зла, а це, все-таки, краще, ніж зло.
Отже, слід займатись не "заборонами" тих чи інших жанрів і творів, а підвищувати загальний культурний рівень наших людей, усувати дефіцит на високохудожні твори, в тому числі і розважального жанру. І про детектив слід погано говорити лише в тому разі, коли все в творі зводиться до стрільби і погонь, до вбивства і садизму, вихваляється культ насильства і хамства, а в творців на перше місце висуваються не художньо-виховні міркування, а гроші і сумнівна слава. Необхідно зважити і на те, що схильність до "легких форм" і "легких жанрів" мистецтва не завжди є ознакою "незрілості" або "нерозвиненості" і дурного смаку. Часом навіть інтелектуально розвинена і художньо освічена зріла людина віддає перевагу, зокрема, детективам, щоб "перепочити" від "важких" для сприйняття і розуміння, психологічно складних і глибоких в смисловому відношенні романів, спектаклів, фільмів. Втомлена в реальному житті від великого інтелектуального і емоційного напруження, людина вже не здатна витримувати його повторно. Чи не в цьому одна з причин, чому на полицях книжкових магазинів і бібліотек залежуються книги маститих письменників і навіть класиків художньої літератури, чому пусті зали під час демонстрації деяких високохудожніх, але насичених смисловим матеріалом фільмів і спектаклів?
Таким чином, проблема підвищення рівня художньої культури наших людей повинна вирішуватись у нерозривному зв'язку з підвищенням їх матеріального добробуту, умов праці, загальної культури, в тому числі і культури дозвілля, вільного часу.
Раціонально-нормативне і емоційно-особисте. Свобода
Будь-яка спільнота людей складається з різних неповторних індивідуальностей, що володіють тільки їм властивою генетичною програмою, реакцією на впливи природного і суспільного середовища, здатністю включатись у соціум, у стосунки з іншими людьми і створювати навколо себе "мелодію" власних випромінювань і полів, у тому числі магнітних, світлових, біохімічних тощо, а також дружності, ворожнечі, доброти, злостивості, оптимізму, песимізму, симпатії, антипатії тощо. Вся ця сукупність випромінювань, складає якийсь „"простір", у якому індивідуум соціалізується і самовизначається в загальному. Люди також відрізняються за темпераментом, норовом, за віковим типом характеру; діляться на "екстравертів" (зумовлених переважно об'єктами своїх інтересів) та інтровертів (зумовлених своїм внутрішнім життям); крім людей з нормальною психікою, є циклоїди, астеніки, шизоїди, параноїки, істеричні характери, нестійкі й антисоціальні психопати, конституально недоумкуваті люди, але значна частина їх бере участь у суспільному житті і навіть досягає значних успіхів і визнання громадськості. Серед людських індивідів є сильні і
310

Розділ IX. Особа і суспільство
слабі, щедрі й скупі, ініціативні і пасивні, довірливі і ревнивці, роботяги і ледарі, емоційно вразливі і ті, що виявляють емоційну тупість, добродійні і схильні до антисоціальних вчинків. У всіх них різні здібності і смаки, професійні і соціальні інтереси і погляди, особисті уподобання і погляди. Унікальне поєднання усіх біолого-генетичних і соціально-психічних компонентів і створює безмежну і неповторну множинність "портретів" людей, які в поєднанні з без- і межністю зв'язків між ними складають суспільне життя, а їх самих робить відносно "безпечними" одне для одного, незамінними і потрібними для даної спільноти, яка може існувати і функціонувати лише за наявності різних індивідуальностей, включаючи "слабих", "хитрих", "простакуватих" тощо. В цьому одна з особливостей формування і еволюції людського суспільства і одна з суттєвих відмінностей його від тваринних спільнот, де невблаганно панує закон природного добору і сили.
Суспільство ж, з метою регулювання відносин між індивідами і їх об'єднання, створює систему заборон, норм, правил, законів тощо, які забезпечують їм уже "розширений", порівняно з суто біологічним, соціальний порядок як необхідну умову їхнього історичного буття.
Виражаючи ідеали і суспільні цінності і надаючи їм практичної сили, закони, норми, правила, настанови являють собою більш або менш вдало знайдене вирішення соціально важливих проблем на рівні дії, поведінки, спілкування, судження тощо. На їх основі виробляються еталони і взірці поведінки і дії, .найбільшою мірою відповідні інтересам суспільства і найбільше заохочувані ним. ЦВиступаючи у вигляді нормативного і заохочуваного, закони, норми, правила, настанови є своєрідними смисловими точками і смисловими орієнтирами, що забезпечують напрямок і "траєкторію" саморозвертання і самовипов-нення індивідів, служать засобом упорядкування і розмежування багатоликого і багатомірного потоку соціокультурного життя. Тим самим закони, норми, правила виконують стимулююче-організаторську функцію (у випадку співпадання особистих і групових інтересів). Насамперед завдяки нормативно-обов'язковому і соціально-типовому індивід включається в соціум, прилучається до суспільних цінностей, ідеалів, смислів, цілей і колективноїдіяльності, усвідомлює свої права і обов'язки, вимоги і очікування. Люди шукають і готові знайти ту інформацію і ті взірці, які підтримуються і культивуються суспільством і дають їм утвердитись в якості особистості і самовиповнитись до ідеалу.
Таким чином, раціонально-нормативне є необхідною умовою соціальної визначеності особистості, її сталої суспільної поведінки, активності і захищеності. Але як обов'язкове і загальне закони, норми, правила, нормативне взагалі не тільки соціалізують індивідів, регулюють відносини між ними, забезпечують ціннісними орієнтирами, але й примушують, стандартизують і знеособлюють їх, створюють певні "рамки", що обмежують свободу самовиповнення, самореалізацію і самоутвердження індивідів. З раннього дитинства людину натаскують на стереотипи і взірці поведінки і дій, наставляють на правильні
311

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
(
погляди і правильні відповіді, тим самим омертвляється живе сприймання життя і знебарвлюється його образ, оскільки віднині ставиться вимога керуватись розсудком і "здоровим глуздом". І
Однак логіка життя реальної людини все-таки щось інше, ніж логіка раціонально-нормативного, що базується на розсудку і здоровому глузді. В людині як складному суперечливому цілому багато алогічного, стихійного і навіть "самодурного", того, що базується на інстинкті, характері, норові, темпераменті, досвіді власного життя. Тому вона реагує на зовнішні впливи як "знормованим" способом, так і особистісно-варіантно, неоднозначно і часом непередбачувано, керуючись не тільки (а інколи "не стільки") розумом, а й почуттями, емоціями, настроєм. Отже, вона раз у раз "відхиляється" від законів, норм, правил, всього установленого і прийнятого взагалі, навіть у тому випадку коли вона завідомо знає, що її за це чекає суворе покарання. Особливо коли людина потрапляє в екстремальні або виняткові ситуації.
В людині багато є того, що не підлягає формалізації і стереотипізації і куди безсилі проникнути нівелюючий закон, норма, правило: це сфера почуттів, переживань, пристрастей, настроїв. Тут будь-яка зрівнялівка на основі формально-нормативного може виявитись несправедливістю і злом, що приносить людині нещастя і страждання. І взагалі, обов'язковість завжди в собі приховує небезпеку слідувати Чомусь зовнішньому і чужому щодо внутрішнього прагнення індивіда до самовиповнення і свободи.
Будь-які ж право, закон, норма є застосуванням однакового масштабу до різних людей, тому "рівне право" насправді є порушенням принципу рівності і несправедливість. Ще стародавні мудреці зазначали, що той, хто прагне до "загальної правди", вимушений допускати неправду і несправедливість у частковостях і в конкретних випадках. У судових справах, наприклад, така "загальна правда" нерідко заподіює непоправну шкоду і калічить долі людей.
Видатний російський юрист А.Ф. Коні говорив: "Теорія дає загальні положення, вказує керівні засади, визначає склад кожного злочину, — але його потаємний зміст не вміщується в її рамки. Сукупність впливів, що породжують злочин, і та внутрішня боротьба, яка повинна відбуватись в людині між волею і пристрастю, між совістю і потягом перед тим, як вона наважиться на фатальний крок, вислизає від теорії. Вона може намітити лише стадії в розвитку злочину, вказати станції на його шляху, визначити сам шлях - може сказати: "це приготування", "а це вже замах", "а ось це здійснення" - але вона не в силах розвернути перед нами картину внутрішньої рушійної сили злочину і того зчеплення моральних часток, в яких ця сила зустрічає собі протидію. І питання про внутрішній зміст злочину, про те, яким чином порочна схильність, хибна ідея, пристрасть перемогли і страх покарання, і звичку підкорятися умовам суспільного побуту, — залишається відкритим перед юристом, на допомогу якому при-
312

Розділ IX. Особа і суспільство
ходить одна теорія права. ...Теорія дає точні вказівки, як повинно бути організоване покарання, і малює цілу схему каральних заходів і закладів, існуючих у країні, але життя наповнює окремі клітинки цієї схеми своїм змістом, і без знайомства з цим змістом думаючий юрист обійтись не може" 20.
Суспільна сутність людини ніскільки не суперечить тому факту, що мірилом свого життя людина бере не тільки об'єктивну дійсність і обставини, а й особисті інтереси, цілі, уподобання і пристрасті, смаки і бажання. І бере вона відрахунок часу не з суспільного календаря, а з власних інтимних побуджень і почуттів, бажань і прагнень, піднесень і падінь, радощів і страждань. І реагує вона на зовнішні впливи не тільки "знормованим" суспільством способом, а й "варіантно", сугубо індивідуально, виявляючи свою волю, норов і характер.
А.Сент-Екзюпері говорив: "Найпростіше за все обгрунтувати суспільний порядок на підкоренні кожного твердо встановленим правилам. Простіше за все формувати сліпця, який підкорятиметься господарю або якому-небудь ко-рану. Але куди корисніше для звільнення людини зробити так, щоб вона панувала над самою собою"2'.
Людина має право на власне "хочеться" і "не хочеться" і відчуває себе обділеною, якщо її позбавляють цього. Доля того, хто "внизу", не повинна повністю залежати від того, хто в цей час "наверху"; у кожної людини має бути вибір та ініціатива. Тільки у конформіста немає сумніву в праві і авторитеті "начальства", "верхів" взагалі, отже, і мук сумніву при зіткненням із зловживаннями і злочинами, які чиняться. Ієрархічна "скромність" не повинна шануватись як доброчинність, а людина не повинна відчувати себе "гвинтиком" у соціальному механізмі, анонімним учасником історичного процесу. Людина повинна відчувати свою гідність і відстоювати її. Гідність — це не тільки повага і піднесення людини, відчуття свого Я, а й її активна позиція, максимальна включеність у суспільне життя, в систему людських відносин, це самовиповненність і самоутвердження особистості. Соціально-психологічні дослідження свідчать, що, тільки володіючи почуттям власної гідності, індивід здатний відчувати себе суб'єктом діяльності, робити вибір і приймати рішення. "Розвиток особистості як характеру, — писав Г.В.Плеха-нов, — прямо пропорційний розвитку в ній самостійності, тобто здатності стояти на своїх власних ногах" 2 2.
Статус особистості в суспільстві (економічне, політичне, правове тощо положення в суспільстві), так само, як і статус спільності, може сприяти або не сприяти розкриттю закладених в ній здібностей, допомогти самовиповнитись у своїх бажаннях і прагненнях, або стати на перешкоді, допомогти проникну-тись самоповагою, виявити громадянську зрілість, виробити емоційну чутливість або, навпаки, — деперсоналізувати і озлобити, дегуманізувати взагалі. Багато поганого робиться не тільки при порушенні нормативного, а й за неухильного його дотримання. Нерідко неблаговидні вчинки здійснюються з переконанням у власній "правоті" і з спокійною совістю тільки тому, що лю-
313

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
дина дотримується закону, статуту, інструкції, тобто, "загальної правди". Оскільки нормативне здебільшого розглядається як незаперечне веління, що не підлягає обговоренню і критиці, то часом вважається, що само по собі їх дотримання означає моральність і чесність.
Сувора регламентація поведінки людини за допомогою законів, норм, правил, тривале виховання доброчесностей за утвердженим списком і уніфікованими взірцями в результаті "стрижки умів" і обробки "мозкових звивин" дозволяє замість різноманітності особистостей і різноманітності думок, відчувань і переживань мати зручну і безпечну одноманітність, однаковість, однодум-ство, що породжують рутинне світосприйняття, інертність і конформізм, знеособлених одномірних індивідів, придатних хіба що для злочинних урядів, яким потрібні "безликі" чиновники, "безликі" поліцаї, "безликі" солдати, "безликі" працівники у всіх сферах суспільного життя. Це характерно, насамперед, для нашої епохи.
"Ми навдивовижу оскоплені, - говорив А.Сент-Екзюпері, — отже, ми, нарешті, вільні. Нам обрубали ноги, руки, потім дали свободу пересуватись. Але я ненавиджу цю епоху! Людина в ній при всезагальному тоталітаризмі перетворюється в тиху, вимуштровану худобу. І нам це видають за моральний прогрес" 23.
Звичайно, включеність людини в соціум багато в чому залежить від знання і дотримання законів, норм, правил. Гегель писав, що людина відповідає тільки за те, що вона усвідомила і знає, і "знімає з себе відповідальність за ту частину діянь, яка внаслідок незнання або неправильного розуміння самих обставин вийшла іншою, ніж вона цього хотіла, і ставить собі у вину лише те, що знала і в зв'язку з цим знанням здійснила з умислом і навмисне" 24.
Однак прищеплення раціонально-нормативного несумісне з приниженням людської гідності і моралізаторством, насильством і доктринерством, які в очах людей, особливо молодих, не тільки малопривабливі, а й відлякують своєю схематичністю і заданістю. В.О.Сухомлинський, відомий український педагог, говорив, що, хоча підліток і прагне до ідеалу, хоче бути хорошим, він не любить "оголеності" ідей, які стають справжньою бідою у справі виховання молодого покоління.
Слухняність, що базується на засвоєних під зовнішнім тиском нормах, законах, правилах, веде, з одного боку, до інфантилізму, безхарактерності, бездуховності, а з другого — огрубляє людину, робитьїї нечуйною і категоричною, а її почуття перестають бути чутливим сторожем її совісті. Крім того, моралізаторство може викликати у індивіда так звану захисну реакцію, яка часом може перетворитись на своєрідну афесію стосовно реальності. Відстоювання своєї індивідуальності і прав, відіфавши свою позитивну роль, починає виявляти і негативні сторони, оскільки людина вже сприймає "зовнішню" дійсність винятковою як зазіхання на свою "суверенність". Оскільки "зовнішнє" (раціо-
314

Розділ IX. Особа і суспільство
нально-нормативне, імперативно-еталонне) могутніше і сталіше за внутрішнє (емоційно-особисте, індивідуально-неповторне), то людина (індивід) вдається до "маски", що приховує її справжнє Я і сприяє пристосуванню до середовища. Інколи, зіткнувшись з неможливістю реалізувати себе, особистість приймає загальноприйняті "правила гри" і починає боротись за свої, суто егоїстичні інтереси, вдаючись при цьому до протизаконних авантюр, прикриваючись "личиною" законослухняності і добропорядності. "Маска", як це показує японський письменник Кобо Абе в повісті "Чуже обличчя" (або "Маска"), потрібна людині для того, щоб приховати своє обличчя, "прикрити правду", розірвати зв'язок між обличчям і серцем, звільнитись від уз совісті, сумнівів, співчуття. При цьому "маска" як суспільно-імперативне і раціонально-еталонне починає визначати реальну поведінку, не тільки представляє особу, а й визначає її конкретні взаємозв'язки і відносини, тим часом як справжнє Я уявляється нереальним та ілюзорним, а відповідно, і недійсним. Під тиском зовнішніх факторів, але стимульований своїми внутрішніми спонуками, індивід починає жити подвійним життям: зовнішнім - у відповідності до установлених суспільством доброчинностей і взірців, і внутрішнім — згідно із своїми власними потребами, бажаннями, інтересами, схильностями, смаками. Відбувається не тільки конфлікт "маски" і власного Я, а й формується міфологічна свідомість на шкоду реалістичному осмисленню світу. Все, що бачить людина в повсякденному житті, більшою або меншою мірою викривлено засвоєним раціонально-нормативним: політичними, правовими, моральними тощо установками, нормами, правилами, які полегшують людині адаптацію, але позбавляють її оригінальності і самостійності в оцінках і судженнях. Впроваджувані системою масової інформації готові ідеї, еталони, взірці, стереотипи нерідко відносяться до реальності приблизно так, як забобони до наукового знання, те ж, що за своїм змістом цілком достовірне, часто настільки формалізоване і повчальне, що втрачає всяку привабливість, не сприймається, не засвоюється, і врешті-решт знецінюється.
Отже, можна стверджувати, що антисоціальне і аморальне далеко не завжди здійснюється з причини неможливості чи неспроможності засвоїти закони, норми, правила або з причини слабоволля і легковажності: часом це результат або невідповідності вищепереліченого ідеалам і уявленням індивіда про цінності і сенс життя, або результат перемоги порочних схильностей над почуття обов'язку. "Жодна друкована мораль, — писав Гегель, — ніяке просвітництво розсудку не можуть перешкодити тому, щоб виникли погані схильності, щоб вони досягай значного розвитку..."2 5.
Нерідко антисуспільні і аморальні вчинки здійснюють люди, які чудово знають закони, норми, правила і вміють володіти своїми почуттями і пристрастями, як свідчать численні судові справи, де фігурантами є часом крупні посадові особи, включаючи працівників міліції, прокуратури, державних установ. Але багато негативного здійснюється не тільки при порушенні законів,
315

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
норм, правил, а й при їх суворому дотриманні. Бездумно прийняті і шановані і
в якості фетіша закони, норми, правила можуть перетворитись на хибну систему координат, дезорієнтувати людину, збивши з правильного шляху, а то і підштовхнути до зловживань і навіть злочинів. Монтень писав: "Ніщо на світі не несе на собі такого важкого тягаря помилок, як закони". Монтень зауважує, що "...схвалюючи закони і додержуюси їх, справжня доброчинність втрачає значну долю своєї початкової твердості і непохитності, і багато поганого твориться не тільки з їх дозволу, а й за їх наполяганням" 26. Тому насправді моральність - це не норми і доброчинності як такі, а те, що лежить за ними і одержує в них більш або менш вірне (а нерідко викривлене, карикатурне) відображення 2 7. Гете в листі до Ф.Шіллера висловив думку, що здорова і прекрасна натура взагалі "не має потреби в жодній моралі, в жодному природному праві, в жодній політичній метафізиці" 28.
Головне не в засвоєнні і знанні всього того, що належить до раціонально-нормативного, а в здатності за всіх обставин залишатись людиною, здатною відрізняти добро і зло, прекрасне і низьке, любов і ненависть, благородне і підле, вірність і зраду, щирість і фальш тощо, тобто в здатності розмірковувати і мати свою думку. "Морально доброчинна людина, - писав Гегель, — не обов'язково є моральною: бо мораль передбачає розмірковування, певне усвідомлення того, що велить обов'язок, і вчинки, що випливають із цього попереднього усвідомлення"29.
Тому перед вихованням ставиться завдання не тільки прищеплювати ідеї, ідеали, норми, взірці, правила, закони, здатність "здраво мислити", а й вивільняти від сліпого додержання формалізованого і установленого, привчати "жити своїм розумом". Л.Толстой зауважував: "Розум даний людині не для того, щоб виробляти правила, як жити, а для того, щоб жити по розуму".
Справді моральною і вільною людина стає не тоді, коли керується "впровадженим" в неї "зовнішнім" і, тим більш "книжним", яке підкоряє собі її бажання, інтереси, волю, а тоді, коли вона критично ставиться до оточення і до власної поведінки і дій, керуючись неперехідними суспільними цінностями і власною совістю. Людині повинно бути не тільки затишно і комфортно, а й совісно, соромно, неспокійно, а все, що складає сенс її життя і ціннісні орієнтири, повинне стати її глибоким внутрішнім переконанням; адже пошуки взірця і сенсу життя не можуть бути передані будь-кому іншому, в тому числі суспільству, якому-небудь суспільному інституту (школі, вузу, педагогіці тощо): це цілком прерогатива особистості. На думку німецького філософа Фіхте, "ніхто не може стати добродійним і мудрим або щасливим інакше, як тільки завдяки своїй власній праці" 30.
Ніякі закони, норми, правила, ідеї, ідеали недійові, якщо вони не переплавлені почуттями людини і не пережиті нею. Тільки ставши предметом сталих переживань, політичне, правове, моральне, релігійне тощо стає особис-
316

Розділ IX. Особа і суспільство
тим надбанням людини, внутрішнім імпульсом її помислів і вчинків, орієнтиром у житті і змістом діяльності. В.О.Сухомлинський говорив, що мистецтво виховання є насамперед мистецтво звертатись до людського серця, бо коли серце спить, то істини, хоч і зрозумілі людині, але не стають її переконаннями, тобто не стають "її" істинами. Іншими словами: стан духовної піднесеності — це та могутня підойма, за допомогою якої засвоюється раціонально-нормативне, благодатний фунт для проростання заронених в індивіда зерен знання, ідей, вимог, норм тощо. Тому і політика, і мораль, і релігія прагнуть уникати голих формулювань як протилежного чуттєвому, схильностям, симпатіям, інтересам, смакам, переживанням, усьому тому, що прийнято називати душею і серцем. Тому всі вони ідею, норму, правило, догму прагнуть представити як щось інше, ніж поняття, ніж абстрактне загальне, чуже емоційно-особистому. Частково це примушує політику, мораль, релігію звертатись до наочно-образного, естетично-художнього, до засобів музики, живопису, архітектури тощо, щоб, так би мовити, осердечити і одушевити ідеї, норми, закони, правила.
Свобода. Залишаючись "суспільною істотою", в якої суспільство завжди "живе всередині" у вигляді ідеалів, норм, прайил, законів, цінностей взагалі, індивід не фатально детермінований загальним, соціально-груповим, що прирекло б його на пасивність і зняло відповідальність за свої дії. Людина — і продукт, і суб'єкт суспільних процесів і суспільних відносин, вона повинна не тільки пасивно чекати на своє влаштування, а й самовлаштовуватись, стати активним суб'єктом суспільного життя. Причому процес самовлаштування і самореалізації індивіда повинен носити вільний характер, а його достоїнство визначається не масштабом досягнутого, а насамперед моральною характеристикою досягнутого, не його утилітарною цінністю, а духовною наповненістю.
Кожна людська індивідуальність осмислює і оцінює суспільне буття через призму свого суб'єктивного становища в світі і тієї ролі, яку їй відведено в процесах, що відбуваються навколо неї і в яких вона повинна брати участь. Для цього індивід повинен усвідомити себе і як особистість, і як представника соціальної спільноти. Інакше кажучи, індивід повинен навчитись оцінювати свої інтереси і завдання, співрозміряючи їх з інтересами і завданнями інших людей, спільноти, суспільства, людства і за необхідності коригувати їх.
Політик, вчений, фермер, художник т. ін., будучи, так би мовити, агентом історичного процесу, діючи в складі якогось статистичного ансамблю як індивідуальність, завжди скований рамками завдань, цілей, норм, правил, законів, обов'язків, забобонів тощо, якими обмежує його суспільство. Кожна людина також обмежена власними схильностями, інтересами, намірами, вмінням, майстерністю, світоглядом тощо. Крім того, вона здійснює вузькоспеціалізо-вану діяльність, одну з численних людських діяльностей, виготовляючи певні предмети або задовольняючи певні потреби інших людей. Залежно від потреби і виду діяльності вона має ту чи іншу свободу вибору, має свої ціннісні орієнтири, можливість самовиповнитись і самоутвердитись.
317

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Необхідність включатись в історичний процес і діяти, спілкуватись і споживати пов'язана з проблемою свободи. В світлі вже сказаного свобода розуміється не як незалежність від зовнішнього світу або втеча від дійсності, а пов'язана з історичною діяльністю в певному середовищі і в певних умовах у світлі життєстверджувальних ідей і ідеалів, для чого людина повинна бути готовою боротись і, як правило, бореться, часом зазнаючи поразки. Отже, свобода передбачає певну активність та ініціативу, цілком визначений предмет діяльності і готовність діяти, реалізуючи свою мету. Свобода означає, що суб'єкт, будучи детермінованим зовнішнім середовищем, за допомогою волі і свідомих дій сам бере участь у детермінації подій, тією чи іншою мірою, так чи інакше самовизначається стосовно об'єктивної дійсності і утверджується в своїх родових якостях. У цьому смислі свобода полягає в пануванні людини над самою собою і над предметом своєї діяльності, в пануванні над ходом життя, в здатності визначати лінію своєї поведінки як шлях до ідеалу, відкидаючи всі рішення, не сумісні з ним, а не в "свободі волі", яка пов'язана з індетермінізмом і ототожнюється із свавіллям. Оскільки людина не тільки залежить від об'єктивної дійсності, а й є необхідним учасником детермінації процесів, що відбуваються з її участю, вона відповідає за свою діяльність і поведінку, за вибір засобів і результат.
Людина вільна не тоді, коли протиставляє себе необхідності як детермінованості, а тоді, коли вона активно протистоїть примусу як поневоленню і здійснює своє покликання; коли утверджує найвищі людські цінності і самовиповнюється сама. Людина ніколи не може вийти за рамки об'єктивної -детермінації, тому об'єктивна необхідність завжди є межею її свободи. Люди не вільні у виборі об'єктивних умов і обставин, а їхні вчинки і поведінка не детерміновані однозначно. Але оскільки життя людини індівідуалізоване і вона є суб'єктом історичного процесу, то вона вільна вже тому, що вибирає із дійсності те, що відповідає її ідеалам і цінностям, інтересам і цілям, потребам і смакам.
Свобода взагалі є родовою ознакою людини і залежить від рівня і розвиненості суспільства в цілому і окремої людської індивідуальності. Проблема свободи особистості завжди актуальна. В будь-якому суспільстві вона ставиться і так чи інакше вирішується. В будь-якому суспільстві будь-яка особистість перебуває під тим чи іншим видом контролю, стає залежною від тих чи інших чинників, тих чи інших соціальних сил, національних, класових, кланових, професійних інтересів. Повної свободи не було, не буває і не може бути. Повну свободу слід розглядати як ідеал, який ніколи не буде досягнутий, але до якого треба прагнути як окремій людині, так і всьому суспільству.
Любов
Любов називають царицею почуттів, найбільш раннім і найяскравішим переживанням, найбажанішим духовним станом. Жодному з почуттів не
318

Розділ IX. Особа і суспільство
приділено стільки уваги у філософії, психології, соціології, педагогіці як любові. В художній же літературі любов взагалі є провідною темою, вже особливо у поезії, де вона протягом століть є своєрідною "віссю", навколо якої "крутиться" поетична творчість: любов — невичерпне джерело натхнення поетів. Невичерпною проблема любові є і для наукового дослідження — і в силу своєї складності, і багатоаспектності, і ширини, і делікатності теми. Тому торкнемося тільки деяких її аспектів, не претендуючи на безперечність висловлених думок.
У "Філософській енциклопедії" любов визначається як морально-естетичне почуття, що дістає вияв у безкорисливому і самозабутньому прагненні до свого об'єкта. Вказано, що поняття "любов" багатозначне: існує любов до справи, ідеї, батьківщини, людства, до особистості. Духовна близькість в любові відчувається як постійна взаємна мисленна присутність, як такі стосунки люблячих, коли одна людина спрямовує свої помисли і почуття до іншої і оцінює свої вчинки у відповідності з її поглядами3'.
Це одне з багатьох визначень любові, яке, як і будь-яке інше, страждає неповнотою і неточністю. Мабуть, жодне поняття не вживається з такою багатозначністю і не має такого "розкиду" в тлумаченнях. Його використовують там, де відсутня ненависть і огида, де людина одержує задоволення і чимось захоплюється; люди говорять про свою любов до певної людини, до справи, професії, природи, одягу, музики, батьківщини, дітей, батьків, друзів тощо переживаючи при цьому широкий спектр почуттів. Говорять про любов плотську і духовну, радісну і трагічну, глибоку і легковажну, бурхливу і виважену, приземлену і романтичну тощо. З любов'ю пов'я-Ізані сердечність, душевність, людяність, відданість, милосердя, гідність, благородство, безкорисливість, жертовність тощо. За всіх відмінностей предметів любові, а відповідно, глибини і якості ставлення до них у зміст любовного переживання входить задоволення потреби в певній цілісності, досягнення бажаного стану і гармонії, підвищення життєвого тонусу, а разом з тим — відчуття спорідненості, поваги і самоповаги, піклування і відповідальності (особливо батьківська, синівська, братська любов, так само як і материнська, сестринська тощо).
В любові концентруються всі духовні і фізичні сили людини, дістають вияв її ідеали і прагнення, вона окрилює і підносить над буденністю життя, хоча в ній самій є не тільки злети, світло, жар, а й падіння, "тінь", "опіки". В любові, як і в ненависті, можуть бути поєднані найрізноманітніші почуття: і страждання, і насолода, і радість, і печаль, і навіть гнів, обурення, ненависть.
Любов є особливим екзистенціальним станом людини, за якого вона випадає із звичайного емпіричного існування, переходить в якусь нову просторово-часову форму, з новим досвідом почування і переживання, новими критеріями і орієнтирами. Екзистенціальність любові виявляється на-самперед у тому, що вона непідвладна всім міркуванням розсудливості і
319

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
здорового глузду: її не можна підвести під формули і стереотипи, норми і правила. Про любов можна знати, але не осягнути, можна осуджувати, але не відвернути і винести вирок. Разом з тим любов тісно пов'язана з життям людини, її побутом, працею, відносинами, словом, емпірією, часом дуже прозаїчною і непримітною, непоказною і навіть убогою. Людина в стані любові є вже якась нова якість, якої немає ні в її оточенні, ні в предметі її кохання, ні в ній самій. Любов — це вид неволі, якої людина сама бажає і в яку охоче йде. Можна стверджувати, що любов — єдиний вид несвободи, який може зробити її щасливою. Може, але не завжди, бо любов приносить людині і чимало прикростей і страждань. І завжди залишається таємницею, чому предметом любові стає саме ця людина, чому саме їй віддається все, що є найдорожчого і найціннішого, здоров'я і багатство, навіть життя.
"Справжня сутність любові, — зазначав Гегель, - полягає в тому, щоб відмовитись від свідомості самого себе, забути себе в іншому "я", однак в цьому зникненні і забутті вперше придбати самого себе" 3 2.
В любові найвищим і найціннішим є посвята себе іншому індивіду, відмова від самодостатності свого існування і своєї свідомості. Водночас відбувається самовиповнення і самоутвердження себе як особистості, усвідомлення своєї гідності, честі, ціни, якими людина може пожертвувати заради любові (Андрій в "Тарасі Бульбі") або пожертвувати любов'ю заради честі і гідності, держави і вітчизни (Тарас Бульба).
Любов, — писав Гегель - на відміну від честі, обов'язку тощо "не покоїться на розмірковуваннях і казуїстиці розсудку, а постає з почуття", яке може примусити людину відважитись на відмову від усього і тікати з коханим куди завгодно, жертвуючи своєю гідністю і честю, багатством і престижем33.
В силу своєї емоційності і афективності любов здатна переступити те, що в соціальному плані становить певні перепони і перегородки і в цьому відношенні несе в собі певну модель рівності. Разом з тим неоднаковість людей: соціальна, вікова, за темпераментом, вихованням тощо, зумовлює і відому нерівність в любові і навіть "наднерівність", а поряд з виповненістю — нудьгу за безмежним, великим і високим, таємничим і дивовижним. Любов породжує почуття недостатності і незадоволеності досягнутим і наявним, підвищує вимогливість до дійсності і до самого себе. Або осліплює - і дійсність постає не такою, якою вона є насправді.
Любов — синкретичне почуття, в ній спрацьовує ефект синенергії: любов здатна об'єднувати всі складові психіки і викликати специфічний стан, який охоплює всю людину, включаючи її дух і тіло, психіку і гормональну систему, біологічне і соціальне, свідоме і несвідоме, почуття і думки.
Найбільш концентровано і яскраво, зримо і багатобічно любов виявляється у відносинах між чоловіками і жінками. А точніше — між жінками і чоловіками, бо любов — царство жінки і веде в любові — жінка. Невипадково в грецькій міфології богинею любові була Афродіта, а римлян — Венера.
320

Розділ IX. Особа і суспільство
І у тварин спарювання залежить від самки, її збудливості і готовності до спарювання. Наприклад у мавп, найближчих до людини істот, самиці байдужий склад і число сексуальних партнерів, для неї важливе одне — задоволення статевого інстинкту. У тварин пора спарювання — цілком дія біологічних механізмів, у них взагалі немає еротики в людському розумінні цього слова, хоча у деяких із них має місце індивідуалізація статевих відносин (вовки, лебеді тощо). Людина ж, серед іншого, починається там, де жінка одержує можливість вибирати час спарювання і партнерів; інтимний контакт давно вже втратив для людини своє пряме фізіологічне призначення і містить різноманітні осо-бистісні смисли. В міру сходження еволюційними східцями необхідність до розмноження все менше домінувала, а статевий потяг, навпаки, збільшувався до багатьох і складних форм, які він набуває у людини. Статевий розкол, статеве суперництво, зміна поколінь служили могутнім, а може, одним з найбільш дійових засобів вдосконалення в тваринному світі, без чого, можливо, не з'явилась би і людина. Разом зі становленням людського способу життєдіяльності статевий інстинкт поступово виходить за межі простого розмноження і збереження роду, чисто тваринне почуття "олюднюється", набуваючи соціального змісту, смислу, мети тощо. Поступово фізіологічний акт стає важливим моментом соціально-духовного життя. Відбувається кристалізація якостей і відбір індивідуальностей, які володіють сексуальним талантом, на зразок того, як володіють талантом слідопита, воїна, мисливця тощо. Задатки, які передаються генетично, шліфуються і соціалізуються, надаючи їхньому володарю певної ваги, інколи видатної, як це було, наприклад, з Таїс Афінською, Аспазією, Клеопатрою тощо, сексуальний талант яких багато в чому сприяв їхньому авторитету в суспільстві.
Потяг, частково вивільнений від інстинкту, з'являється вже у вищих тварин. "Уже тут він стає можливим джерелом насолоди, не залежним від життєвих потреб як цілого, — пише М.Шелер, — Лише до того часу, поки, наприклад, сексуальний імпульс включений в глибинну ритміку тічки, що супроводжують зміни в природі, він залишається непідкупним слугою життя. Будучи вирваним із інстинктивної ритміки, він все більше стає самостійним джерелом насолодження і вже у вищих тварин, особливо у домашніх, може заглушати біологічний смисл існування (наприклад, онанізм у мавп, собак тощо.)"34.
Відомий шведський натураліст, антрополог і мандрівник Ян Лінблад, на основі своїх спостережень, відзначає, що "мавпи, особливо павіани, в неволі сильно зациклюються на сексі, можна навіть говорити про збоченість". Однак, зауважує Ян Лінблад, тільки людина здатна до оргазму, тим часом як самкою мавпи оволодіває примітивна сила, а самець задовольняє свій примітивний інстинкт, "без особливої пристрасті в декілька секунд виконує свій обов'язок" 3 5.
І все ж статевий акт, за Гегелем, є кульмінаційним пунктом живої природи, "бо різні істоти, що співвідносяться одна з одною, вже не є зовнішніми одна одній, а володіють відчуттям цієї єдності" 36.

21 Філософія

321

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Спільний з тваринами статевий інстинкт людини, включений в систему суспільних відносин, сприяв індивідуалізації і появі цілого комплексу духовних спонук і видів поведінки, відсутніх у тварин. Секс став у людини важливим елементом культури, а за З.Фрейдом, — основним її фактором, причиною виникнення і формування моралі, політики, релігії, мистецтва, а також відповідних соціальних інститутів. Але З.Фрейд, на думку одного із своїх послідовників, Е.Фромма, біологізував статеві відносини людей, звівши статеве бажання до пристрасного томління, хворобливого напруження, яке усувається в статевому акті. Якби це було справді так, зауважує Е.Фромм, то ідеалом статевого задоволення виявиться мастурбація3 7. "Але навіть якщо статевий інстинкт бі-логічно слугує життю, з психологічного погляду він не обов'язково є вираженням біофілії" 3 8.
Разом з тим, із статевим інстинктом як невід'ємною належністю організму людини тією чи іншою мірою пов'язане функціонування його складових: психіки, почуттів, емоцій, а також фізичне і психічне здоров'я, світосприймання і загальний стан. Секс є задоволення я-центристської нужди людини як і потреби в їжі, самозахисті тощо, завдяки йому усуваються негативні емоції і відбувається підзарядка позитивними, встановлюється баланс сил, відновляється життєва енергія.
Життя статі, статеве життя, на думку М.Бердяєва, як наслідок розірваності людства на дві половини в цілому супроводжується дисгармонією і конфліктами, "поневоленням і тиранією", неспокоєм і драматизмом. У статевому потязі є болісна надмірна енергія, яка сама по собі сліпа і вимагає виходу в світ, в об'єкт. Стать, на думку Бердяєва, це викинутість назовні, об'єктивація і детермінованість, екстеріорізація і роздробленість, прикутість і рабство. Невипадково християнська релігія в ім'я спасіння людини оголосила статеве життя гріховним, але перетворена в догму ця установка породила святенницьке, лицемірне ставлення до статевих відносин взагалі, до статевої розірваності зокрема. Насправді ж доброчесність — властивість не тіла, а душі, пише Елоїза в листі до свого коханця, середньовічного філософа-схоласта Петра Абеляра.
"Люди прославляють мою цнотливість, не знаючи моє лицемірство". Насправді ж "любовні насолоди, яким ми обоє однаково віддавались, були для мене настільки приємні, що вони не можуть ні втратити для мене принадність, ні хоч скільки-небудь згладитися з моєї пам'яті. Куди б не звернулась я, вони всюди являються моїм очам і збуджують в мені бажання. Навіть уві сні не щадять ці марення. Навіть під час урочистого богослужіння, коли молитва повинна бути особливо чистою, грішні видіння цих насолод до такої міри оволодівають моєю нещасною душею, що я більше віддаюсь цим паскудствам, ніж молитві. І замість того, щоб горювати за вчинене, я частіше зітхаю за нездійсненим. Не тільки те, що ми з тобою робили, але навіть місця і хвилини наших діянь, нарівні з твоїм образом, так глибоко закарбувались у моїй душі, що я немов би знову переживаю все це і навіть уві сні не маю спокою від цих спо-
322

Розділ IX. Особа і суспільство
гадів. Нерідко думки мої дістають вияв у довільних рухах і в словах, що вирвались ненавмисне" 39.
Отже, питання не в тому, чи має статевий інстинкт відношення до любові, а в тому, чому "темна" і "родотворча" енергія еросу як вияв глибинної і життє-творчої сили поєдналась з високодуховним індивідуалізованим переживанням людини, яке багато в чому визначає її помисли, вчинки і поведінку. Біологічний рівень сам по собі не може все це пояснити, треба долучити сюди соціологічний і психологічний рівні, врахувати інтегрованість сексуальних стосунків в соціальне життя і вплив цих процесів на формування психіки і свідомості людини. Крім того, слід брати до уваги, що стать - це не тільки зарядженість специфічною родотворною енергією, напруженість і піднесеність, а й розділеність людства на дві протилежні половини — жіночу і чоловічу, утрата цілісності, влада роду над індивідуальністю, вияв залежності і несвободи; що секс - це не тільки зняття напруження і насолода, а й падіння, моральна деградація. Адже ніде не накопичується стільки паскудства і бруду, не відбувається стільки принизливого і тваринного, як у сфері сексу. З.Фрейд писав: "Найбільш високе і найбільш низьке всюди найтіснішим чином пов'язане в сексуальності"4 °. Секс зближує і з'єднує людей, і без задоволення сексуального інстинкту не може бути повноцінного, тим більш щасливого, життя, але стать буває жахливою в своїй "буденності" і "приземленості", "натуральності" і "відвертості". Тільки тоді, коди сексуальне почуття "просвітлюється" відносинами безкорисливості і самовідданості, звеличується і обожнюється, воно стає любов'ю, суто особистим надбанням і людським переживанням.
Про цю двоїсту природу еросу говорив ще Платон в діалозі "Бенкет": зачатий під час свята богині Афродіти в нетверезому стані богородним Поросом і жебрачкою, обірванкою, нікчемною Пінією, Ерот від батька взяв безсмертя, благородство, мудрість, хоробрість, чарівність, ніжність, тяжіння до краси, а від Пінії він успадкував злиденність, неохайність, незграбність, бездомність, вульгарність. Поєднавши в собі батьківське і материнське, Ерот ні безсмертний, ні смертний, ні багатий, ні бідний, ні вродливий, ні огидний, ні ніжний і ні грубий тощо, тобто щоразу набирає іншого вигляду, іншої подоби, по-іншому поводиться. Оскільки Афродіти (любові) не буває без Ерота (статевого потягу), то обох Афродіт—"небесну" і "вульгарну", супроводжують і два Ерота -"небесний" і "вульгарний". Ерот Афродіти "вульгарної" належить людям нікчемним, які "люблять своїх коханих заради їхнього тіла, а не заради душі, заклопотані тільки тим, щоб домогтися свого, не задумуючись над тим, чи це є прекрасним. Ось чому вони і здатні на що завгодно — на хороше і на погане однаковою мірою". Ерот же Афродіти "небесної" одухотворений, не пов'язаний з дітонародженням, прихильний до прекрасного, безкорисливий і благородний, "вимагає від люблячого і любимого великої турботи і моральної досконалості" 4'. На думку Платона, до блага веде тільки поміркований Ерот, тільки він веде до розсудливості і справедливості, дає всіляке блаженство.

21*

323

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Отже, любов еротична, але не зводиться до сексу, статевого з'єднання як такого. На статевому з'єднанні в його "оголеному" вигляді, вважає М.Бердяєв, лежить печать занепаду людини, те, що повертає її до тваринного царства, що зв'язує і поневолює її. Тому людина прагне осмислити, виправдати статеве з'єднання, обмежити і подолати його тваринну природу, внести в цей акт, крім функції дітонародження і джерела насолоди, що є явно аморальним, чисто духовне і високе, що надає статевому з'єднанню відчуття виповненості і цілісності4 2.
Статеві відносини в людському суспільстві стали важливою частиною взаємовідносин взагалі, а секс включено в загальну систему виробництва і споживання, в поділ праці і дозвілля. Тому відносини "чоловік — жінка", "жінка — чоловік" багато в чому залежать від соціального устрою суспільства, поділу праці, суспільної моралі, соціального походження і статусу, а відповідно, від оцінок і самооцінок. Маючи під собою біолого-генетичну основу, "жіночість" і "чоловічість" формуються в конкретних суспільно-природних умовах, середовищі, що посилюють або гасять закладені в індивіді якості і властивості, які можуть бути "затребуваними" або "переслідуваними" з боку суспільства або окремих соціальних груп. Отже, суспільство може створити умови для дискредитації на основі статі або ж дати змогу окремому індивіду подолати сліпоту біологічного прагнення і перетворити його в соціально-контрольоване, так би мовити, приручене і гуманізоване. Або ж навпаки, в те, що відчужує людину від людини і вороже їй.
Стихія статі повинна бути подолана, хоча б зведена до мінімуму, а "темна" і несвідома "родотворча енергія" сексу перетворена, "сублімована" в "світлу" і свідому енергію продуктивної діяльності і творчості. Як свідчать психологи, енергія еросу є могутнім зарядом і імпульсом до дії і пошуку, причому більш важливим і значимим, ніж сама обдарованість і схильність. Діяльність видатних поетів, художників, композиторів, акторів, зокрема, свідчить про великий заряд сексуальної енергії. І навпаки, у кастратів, поряд з розумовою тупістю, настає повна байдужість до людей, безповоротно зникають найдорогоцінніші властивості душі і жива причетність до того, що відбувається навкруги.
Так, зокрема, трапилось з П.Абеляром після того, як він був кастрований родичами Елоїзи на чолі з її батьком. Елоїза після цієї події в одному із листів пише: "Раніше, коли ти зваблював мене до мирських насолоджень, твої листи часто приходили до мене і ти часто оспівував у віршах свою Елоїзу, ім'я якої було у всіх на устах; воно звучало на всіх площах і в усіх домах. Настільки ж тепер праведніше зваблювати мене до бога, ніж тоді — до насолод" 43.
Можна стверджувати, що без еротики неможлива будь-яка творча діяльність взагалі, а художня зокрема. Причому для "лібідозно зарядженої" особистості, що усвідомлює свої здібності, схильності, обов'язки, покликання часом не обов'язкова " висока любов", інколи досить статевого зв'язку на базі потягу і симпатії. Як пише Т.Манн, творчість Мікеланджелло завжди
324

Розділ IX. Особа і суспільство
супроводжувалась статевими зв'язками, але він "ніколи не любив заради взаємності, ніколи не хотів і не міг в неї вірити" 44. Звичайно, в таких стосунках є те, що має назву "сексуального гедонізму" і є певною заземленністю в стосунках статі, але і так звана романтична любов без сексуального почуття, і так звана сентиментальна любов врешті-решт, може стати псевдолюбов'ю, бо переживається виключно у фантазіях, а не тут і зараз, в існуючих відносинах і безпосередніх контактах.
М.Бердяєв вважає геніальність наскрізь еротичною, але не сексуальною. "Сексуальний акт, — пише Бердяєв, — по суті протилежний всякій геніальності, всякому універсальному сприйняттю і універсальній творчості, він провінційний". І взагалі творча геніальність ворожа стихії роду і майже не сумісна з дітонародженням, бо в "сексуальному акті завжди є поневолення особистості і наруга над творчими поривами особистості". Разом з тим Бердяєв визнає, що "в статевій енергії приховане джерело творчого екстазу і геніального прозріння ", а еротичне потрясіння — шлях сходження і виявлення краси 45. І взагалі "...без містичного потягу до жіночості, без закоханості у вічну жіночість, чоловік нічого не створив би в історії світу, не було б світової культури"46.
Статева любов як одне з найбільш характерних для людини почуттів здатна інтегрувати всі складові психіки і концентрувати життєві сили людини, мобілізувати всі закладені в людині потенції, приводити в дію свідоме і несвідоме, підсвідоме і надсвідоме сприяти якомусь "розширенню" і "проникливості", сприйняттю і творінню краси. Закоханий, якщо не геніальний, то одержимий, бо він завжди відкриває в предметі свого кохання те, що приховане від інших, а "фермент бродіння" спонукає його на творчість і пошук. Данте, Петрарка, Рафаель, Ребрандт, Рубенс, Гойя, Байрон, Гете, Пушкін, Лєрмонтов, Шевченко, Сосюра, Тичина та інші не тільки надихались любов'ю: вона часто була основним об'єктом їхньої творчості. Названі прізвища чоловіків, але це характерно і для жінок. Наприклад, знаменита французька співачка Едіт Піаф говорила, що любов для неї - смисл і імпульс творчості: "Я співаю, тому що люблю. Я люблю, і тому співаю".
Тільки піднесена, висока, одухотворена ідеалами любов, чисте, безкорисливе і самовіддане почуття здатне вилитись у шедевр мистецтва, в безприкладний подвиг, гуманний вчинок. Сама ж статева любов в ідеалі повинна бути не початком, а завершенням процесу взаємної симпатії, притягання, інтересів. Тоді не буде зосередження на питаннях статі, статевому насолодженні, яке, як і все тілесне, плотське, скороплинне, минуче, тимчасове, нестійке. Сладост-растя притягує, але водночас неодмінно розчаровує людину, а внесення свідомої мети насолоджуватись в несвідоме життя статі призводить до розбещення. Тому між любов'ю і сладострастям пролягає щось брудне, неохайне, принизливе, непривабливе, обтяжливе, спільне з тваринами, тваринне, що не може не викликати розчарування. Тому найчастіше стають розчарованими ті, хто
325

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
виношував ідеали і високі помисли, жадав чистоти і краси і водночас був під владою хтивості. Це було одним із джерел страждання "одержимого любов'ю", "завжди" закоханого Мікеланджело: "Він завжди проклинав любов як якесь зло, як тяжке випробовування і солодку отруту і при цьому був схильний до неї, як ніхто інший" 4 7. Для Мікеланджело як справжнього платоніка божество містилось в люблячому, а не в любимому, який для нього лише джерело натхнення, імпульс для творчості. Тобто замість чуття злиття і цілісності — відчуття роздвоєності і розірваності. Оскільки люблять не іншого, а саму любов і себе в цій любові, почуття люблячої людини знецінюється, а вона сама "гасне", а то і деградує.
Виходячи з природи і суті любові вона не повинна бути нерозділеною і односторонньою, вона не є лише бажання і забаганки індивіда. Як статева істота людина не може не прагнути до гармонії, взаєморозуміння, самовіддачі. Задоволення "нудьги статі" не повинне перетворювати іншу людину в засіб нелюдського процесу, який лише посилює одвічну розколотість і ущербність людини. Сама стать вимагає виходу до іншого і належного резонансу з ним, з іншим. Людині хочеться, щоб предмет її любові не тільки відповідав її запитам і бажанням, ідеалу і вимогам, а й відповідав такими ж бажанням і любов'ю. В цьому розумінні можна погодитись з французьким романістом Андре Моруа, що "джерело любові скоріше в нас, ніж у любимій істоті". Адже протягом усього життя у кожної людини складається ідеал особи іншої статі і модель стосунків, якими вона свідомо чи несвідомо керується в своїй поведінці і вчинках. Пруст говорив: "Я вже раніше... неясно зрозумів, а згодом віддав більш повний звіт у тому що, коли ми закохані в жінку, ми тільки проектуємо в неї наш душевний стан; що найважливіше не цінність жінки, а глибина цього стану..."4 8.
Оскільки любов - почуття надзвичайно суб'єктивне і егоїстичне, то закоханий неодмінно його "окрилює", а об'єкт любові ідеалізує і "обожнює". Це явище З.Фрейд називає "нарцисизмом" і пов'язує насамперед із ставленням чоловіка до жінки: чоловік, який любить жінку, робить її об'єктом свого нар-цисизму. Жінка стає прекраснішою і бажанішою для нього тому, що він вважає її частиною і себе, а відповідно, і відчуваючою те ж саме, і тоді перед нами "велика любов".
Стендаль писав, що процес закоханості можна порівняти з процесом кристалізації на зразок тієї, яка відбувається в соляних копалинах, де оголена гілка дерева за два - три місяці покривається блискучими кристалами, які схожі на безмежну кількість рухливих і сліпучих алмазів, і цю гілку вже не можна пізнати. "Для того, щоб людське серце могло з захопленням приступити до обожнення любимої істоти..., вона насамперед повинна здаватись закоханому досконалою не в усіх можливих відношеннях, а в тих відношеннях, які він спостерігає в цей момент..."49.
Переоцінка, ідеалізація об'єкта любові характерна насамперед для чоловіків і менше для жінок. Якщо жінка кохає конкретного чоловіка з усіма його дос-
326

Розділ IX. Особа і суспільство
тоїнствами і недоліками (вона їх підносить у ранг достоїнств), то чоловік, як правило, кохає якусь уявну жінку, виявляючи її риси б об'єкті свого кохання, в своїй подрузі чи дружині.
"Найбезглуздіше і марно, - писав В. Розанов, - говорити закоханому, що "предмет" його не гарний, тому що суть закоханості і полягає в нездатності побачити, що предмет "не гарний". Явище це таке відоме, так не піддається поясненню, і на цьому такою мірою грунтується будь-яка любов, що інколи хочеться сказати, що закоханий бачить власне не конкретну людину, не того "Івана", на якого всі дивляться і нічого особливого в ньому не знаходять, а немовби ангельський бік конкретної людини, двійника її, і кращого, небесного двійника". Ореол, який огортає предмет любові, - робить висновок В.Розанов, це найнерозумніше в ньому, але без нього кохали і кохалися б лише виключні одиниці, а решта була б зовсім позбавлена цього почуття50.
Створена таким чином ілюзія, яка своїм виявом нагадує невротичну нав'язливість, стає для закоханих реальністю, як, наприклад, для Дон-Кіхота вигадана ним Дульцінея: створений уявою образ внаслідок установки на любов і нестерпної інколи потреби в любові, накладається на конкретну людину. Закоханий не тільки ідеалізує об'єкт кохання, переносить на нього свій ідеал, бажані риси і якості; він і сам при цьому суттєво змінюються: змінюється його духовний світ, ціннісні орієнтири, світогляд.
67-річний М.М.Пришвін (відомий російський письменник), закоханий в свою молоду машиністку, яка згодом стала його дружиною, записує в щоденнику: "Моє кохання до неї є в мені таке "краще", яке я в собі не підозрював ніколи. Я навіть в романах про таке кохання не читав, про існування такої жінки не підозрював" 5'..
Пристрасна любов або любов-пристрасть — найбажаніша і водночас най-безумніша з пристрастей, вона охоплює всю психіку, включаючи підкірку, і те, що називається розсудком і розумом, вона змінює всю людину, часто роблячи її сліпою і глухою щодо всього того, що не є любов'ю, людина стає її рабом, завжди готовим виконати будь-які її забаганки. В такій любові розкривається не тільки прекрасне, світле, приємне, добре; в рівній мірі вона розкриває і темні глибини людського єства, може підштовхнути на злочин, вбивство і самовбивство. Адже любовна пристрасть, за висловом Стендаля, хвороба; хвороба, без сумніву, часом корисна і необхідна, вона може очистити душу від якоїсь плісняви і шлаку, але, як і всяка хвороба, пристрасть часом приносить великі й болісні страждання, горе і зневіру, розчарування і ненависть, крайній відчай і втрату себе.
Любовна пристрасть як вимога природи і вияв темпераменту є тією силою, з якою людина не завжди в змозі справитись за допомогою розуму і здорового глузду. Любов-пристрасть могутніша за всю решту факторів життєдіяльності людини: виша від кар'єри, честі, блага, слави. І навіть життя. Саме
327

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
вона пов'язує людину з життям або спонукає покинути його. Ця пристрасть всепоглинаюча відносно себе і всепрощаюча відносно об'єкта кохання. Із усіх пристрастей любов перша, яку людина не просто хоче задовольнити, а з якою пов'язує своє уявлення про щастя. Така любов завжди супроводжується стражданням, але ці страждання часом приймають як нагороду долі і переносять їх без нарікань. Сила пристрасті — досить вагомий аргумент у виборі дій і поведінки, а діяльність механізмів любовної пристрасті досить автономний, щоб на нього можна було вплинути ззовні. Саме любов-пристрасть, пристрасне кохання мав на увазі М.Бердяєв, коли писав, що любов супроводжує жах протягом історії людства; що в ній є щось смертоносне, деспотичне і поневолююче; що найбільш деспотичне жіноче кохання, яке вимагає себе всього; що зв'язок жіночої любові з ревністю надає любові "демонікальний" характер і жінки можуть перетворюватись на фурій5 2.
Про таку любов-пристрасть розповідає в своїх мемуарах відомий чілійський поет Пабло Неруда. Коли в молоді роки він служив у Бірмі, то закохався в одну місцеву дівчину-бірманку, у якої виявився шалений темперамент, що доводив її до диких, некерованих спалахів. Вночі вона ходила з ножем навколо його ліжка, не наважуючись його вбити, вдень також не було від неї спокою. Рятуючись від її ревнощів, Неруда домігся переводу по службі на Цейлон. Дівчина-бірманка знайшла його і там. Поселившись у будинку навпроти, вона продовжувала тероризувати його своєю ревністю. В справу втрутилась поліція, і дівчина вимушена була виїхати. Пабло Неурда пише: "Вона ублагала мене провести її на пароплав. Коли пароплав майже відчалив і мені пора було йти, Дзозі вирвалась' із рук людей, що її супроводжували, і в пориві горя і любові заходилась осипати мене поцілунками, заливши мені все обличчя сльозами. Немов здійснюючи обряд, вона цілувала мої руки, одяг, а потім раптом опустилась до моїх ніг, і я вже не міг перешкодити їй. Коли ж Дзозі знову піднялась, обличчя її, наче борошном, було вимазане крейдою від моїх білих туфель. Я не міг сказати їй, щоб вона не від'їздила... Розсудок не дозволив мені цього зробити, але на серці залишився шрам, який ніколи так і не зажив. У моїй пам'яті назавжди залишаться її невтримне горе і сльози, які в три струмки котились по її вимазаному крейдою обличчю"5 3.
Надмірної сили любовне почуття, як правило, недовговічне і, як будь-який афект, тимчасове і плинне. Невипадково любов зображується в міфології у вигляді крилатого амура з луком і стрілами і з зав'язаними очима. Така любов, як правило, не веде до шлюбу або до тривалого шлюбного поєднання закоханих або, в щасливому випадку, в силу своєї винятковості і самодостатності виключає прозаїчну функцію шлюбу — дітонародження. Прикладом такої любові в подружньому житті в художній літературі є персонажі М.В.Гоголя в повісті "Старосвітські поміщики" Афанасій Іванович і Пульхерія Іванівна. Серед реальних персонажів можна назвати дореволюційних письменників Зінаїду Гіппіус і Дмитра Мережковського, які за 47 років бездітного подружнього життя
328

Розділ IX. Особа і суспільство
не розлучались навіть на один день. Але частіше союз чоловіка з жінкою, що почався з сильного кохання, скріплений високими ідеалами і благородними помислами, з часом настільки стає безглуздим, потворним, позбавленим смислу, що не вистачає і фантазії, щоб передбачити всі його колізії, зигзаги і повороти, чвари і бруд, взаємну неприязнь і презирство. Замість "раю" і "небес" — "пекло"і"бруд".
Джерело всього цього міститься вже в протилежності статі, в подвійній природі любові: біологічній і соціальній. Багато важать характер і темперамент, спільність інтересів і прагнень. Чим більша полярність характерів і темпераментів, різниця в цілях і бажаннях, тим сильніше "тертя" і гостріші конфлікти. Відносини між чоловіком і жінкою часом постають як боротьба, в якій кожен прагне підкорити свого партнера своїй волі, своїм бажанням, своїм цілям, проникнувши за "захисні бар'єри" Ясвого партнера.
Спеціалісти з питань міжособистісних відносин і сім'ї стверджують, що, чим пристрасніша дошлюбна любов, чим довше в головах партнерів зберігається установка на високу романтичну пристрасть, тим більше цей союз схильний до психологічних ускладнень. І навгіаки, коли мова йде про міцну сім'ю, це не значить, що вона збудована на великому і пристрасному коханні. "Коли я бачив щасливу закохану пару, — пише Бердяєв, — я відчував смертельний сум. Любов, по суті, не знає здійснених надій. Буває інколи відносно щасливе, сімейне життя, але це щаслива буденність"54.
Хоча справжня любов є найвищим виявом щастя, вона — самогаснуче почуття і живе рівно стільки, скільки визначено йому фізіологічною, соціальною і психологічною організацією партнерів, їхньою здатністю контролювати і регулювати свою поведінку і дії, управляти своїми почуттями, йти на компроміси. Любов має свій заряд, свої потенції, і хоча є надбанням цивілізації, вона, так би мовити, дика трава, тому і в шлюбі її треба культивувати в "садову", в керовану, вводити її в певне русло, підкоряти певній системі життєдіяльності з її ритмом і режимом; їй треба допомагати виживати, зрошуючи добром і піклуванням, ніжністю і повагою, прагнути до взаєморозуміння, мати спільні ідеали, бажання, інтереси і цілі. Якщо любов певною мірою сама по собі ціль, і в цьому відношенні однопланова, то загальна мотивація шлюбного союзу, окрім любові, включає чотири мотиви: господарчо-побутовий, морально-психологічний, сімейно-батьківський й інтимно-особистісний. Причому, кожний із подружжя орієнтується, як правило, на один - два мотиви, і у виборі мотивів вони можуть не збігатись. Для сімейного добробуту, крім фізіологічної, соціальної, психологічної сумісності, потрібні взаєморозуміння, матеріальний достаток, діти, впевненість у міцності шлюбу, цікаве і змістовне дозвілля в сім'ї і з друзями, робота за покликанням, спільна життєва позиція й ідеали, повна самостійність кожного з подружжя.
Відомий французький письменник XIX століття Гі де Мопасан писав: "Справжня любов вимагає, щоб дві істоти були народжені одна для одної,

22 Філософія

329

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
настільки об'єднані спільністю поглядів і смаків, такою тілесною і духовною спорідненістю, такою схожістю характерів, таким різноманітним зв'язком, щоб уже були невіддільні одна від одної" 55.
Переважна кількість шлюбів, як свідчать соціологи, укладається між закоханими. При одруженні, в бажаному випадку, здійснюється ідеал, виплеканий з дитинства і виношений в юні роки, який в перші часи шлюбного життя може стати ще яскравішим і бажанішим. Але подружнє життя — це вже усталена і обмежена певними рамками життєдіяльність з численними "прозаїчними" елементами й настільки "щільними" контактами, які поступово позбавляють коханий об'єкт ідеалізації і ореолу, а відносини — романтики.
О.І.Герцен писав: "Співжиття під одним дахом само по собі - річ страшна, на якій руйнувалась половина шлюбів. Живучи тісно разом, люди надто близько підходять одне до одного, бачать одне одного надто докладно, надто нарозхрист і непомітно зривають по пелюстці всі квіти вінка, що оточує поезією і грацією особистість" 56.
Для "очарування" необхідні певна "дистанція" і "осторонення", так би мовити, короткозорість, а то і "сліпота". В шлюбі поступово з'ясовується, що дружина зовсім не "богиня" і не "Джульєта", а чоловік не "Ромео", а можливо, "Отелло" або "Обломов", а то ще щось і гірше. Кожному з подружжя хочеться, щоб близька йому людина любила саме так, а не інакше, не розумється, що кожна людина — неповторна індивідуальність, що у неї інше виховання і досвід, інші психіка і почуття, а відповідно, й інша любов.
Р.Тагор писав: "Трагедія кохання починається тоді, коли один другого не хоче Прийняти таким, яким він є, а прагне переробити його на свою мірку, придушити його волю" 57.
Як свідчить психоаналіз, кожна тривала інтимна близькість між двома особами різної статі породжує морально-естетичну адаптацію, а то і залишає осадок протилежних ворожих почуттів. Саме це, очевидно, породило афоризм, що любов і шлюб під одним дахом не уживаються. Є всі підстави думати, що, в основному, тільки позашлюбна, нерозділена а то і невдала любов спонукає до творчості. Вважається, що нездійснена любов надихнула Данте, Петрарку, Сер-вантеса, Стендаля, Лєрмонтова та багатьох інших на створення високопоетич-них і високохудожніх творів.
З.Фрейд писав, що "психічна цінність любовної потреби знижується відразу ж, як тільки задоволення стало надто доступним. Щоб збільшити лібідо, необхідна перепона, і там, де природні опори задоволень виявляються недостатніми, там люди усіх часів створили умовні перепони, щоб бути в змозі насолоджуватись любов'ю"58.
І чим більше перепон постає на шляху любові, тим могутніша її сила, пристрасніше напруження і безумна туга від відчуття нездійсненних надій. На цих принципах базувались, зокрема, так звана "лицарська любов" з її куль-
330

Розділ IX. Особа і суспільство
том Прекрасної Дами, "куртуазналюбов" XVII—XVIII століть - помпезна, романтизована, розрахована на зовнішній ефект. Але і любов-поклоніння, і так звана сентиментальна любов насправді є формами псевдолюбові, штучними утвореннями, які не відповідали справжній природі любові і тому зійшли з історичної сцени.
Звичайно, досвід романтизованої закоханості необхідний усім без винятку, але його не слід розширювати за рахунок статевих відносин, сексу взагалі. Любов-ерос не може не входити в справжнє кохання; чисто духовна любов вважається явищем не тільки ненормальним, а й безцільним й шкідливим для фізичного і психічного, життя людини, бо не тільки збіднює життєдіяльність людини звужує діапазон вражень і переживань, але часом призводить до сексуальних збочень і патології.
Любов надзвичайно динамічне почуття, тому її слід розглядати не в статиці, а в динаміці, як щось живе і мінливе, як те, що треба підтримувати і стимулювати. В крайньому випадку — вміти перейти від любові-пристрасті до любові, а від неї до дружби, не жертвуючи при цьому любов'ю. Слід розуміти, що любов — не власність, не додаток до шлюбу," що в сім'ї вона не обов'язково бурхлива і не завжди нестримно-палка; навпаки, більш щасливими людей робить та любов між подружжям, яка світить м'яким, спокійним світлом і приносить душевне тепло.
Андрій Платонов в оповіданні "Офіцер і селянин" пише про любов селянина до своєї дружини: "Видно, він любив свою дружину, або було почуття більш надійне і вірне, ніж любов: той тихий спокій свого серця поблизу іншого серця, які поєднує вже не пристрасть, не тужливе захоплення, але загальна життєва доля, і, покірні їй, вони змирились і пригорнулись одне до одного нерозлучні навіки"59.
Любов у шлюбі — не єдина цінність, з часом центр ваги переміщується на дітей, їхнє забезпечення і виховання. В шлюбі, за словами Гегеля, чоловік в особі дітей любить дружину, а дружина — чоловіка. Діти, і взагалі шлюб — дуже велике навантаження, важка і виснажлива праця, що вимагає великого терпіння, взаєморозуміння, компромісів, навіть мужності, вже не кажучи про обов'язок і людяність. Багато нещасть і страждань в шлюбі і в сім'ї - від невихованості і невігластва, нерозуміння того, що життя в шлюбі — це водночас і покликання, і мистецтво, і грамотність і вміння, і відповідальність і творчість, і взагалі любити людину — важка справа, адже в ній багато і високого, і жахливого, і прекрасного, і низького, і доброго, і злого. Але, оскільки кожна людина повинна пройти життєвий цикл, зумовлений і її біологічною і соціальною програмами, вона неповноцінна, якщо не любить, не вступає в шлюб, не пережила почуття материнства чи батьківства, тобто, не виповнилась в своїх якостях людини і не утвердилась як особистість. Ті рідкі випадки, коли людина ніколи і нікого не любила, свідчення не того, що любові як такої немає, а лише підтвердження того факту, що вона не зустріла об'єкт, який викликав би у неї це по-

22*

331

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
чуття, що доля її обійшла в цьому відношенні, що сама вона не виявила тут ініціативи і активності, розминулась із своїм щастям, а відповідно, не самови-повнилась і приречена на страждання.
"Те, що ти не любиш — пише — Л. Толстой, — не означає, що в тобі немає любові, а тільки те, що в тобі є щось, що заважає тобі любити... Твоя душа повна любові, але вона не може відкритись, бо твої гріхи не дають їй цього. Вивільни душу від того, що її очорнює..." 60.
Інколи люди починають боятись любові після краху свого почуття, невдалого драматичного досвіду. Говорять, що нещасна любов, як опік: людина часто вже боїться цього почуття, бо з любов'ю у неї асоціюються нещастя і біль, муки і страждання. Вже на рівні підсвідомого спрацьовує механізм захисту, особливо, коли така любов повторюється. Народжуються страх і почуття власної неповноцінності, обережності і недовіри. Але любов є та реалія, без якої людина відчуває себе ущербною.
М.М.Пришвін записує в щоденнику: "Любов схожа на море, що виблискує кольорами небесними. Щасливий той, хто приходить на берег і, зачарований, погоджує душу свою з величчю світу цього. Тоді межі душі бідної людини розширюються до безмежності і бідна людина розуміє тоді, що смерті немає і немає того, що називається у бідних людей "сьогодні" і "завтра". Зникає тоді ця межа, що розділяє життя на "тут" і "там". Не видно того берега в морі, і зовсім немає берегів у коханні.
Але другий приходить до моря не з душею, а з глечиком і, зачерпнувши, приносить із усього моря тільки глечик, і вода в глечику буває солоною і непридатною. "Любов — це обман юності", — говорить така людина і більше не повертається до моря"6'.
Любов одухотворяє і об'єднує людей, насичує вірою і надією і сама є серцевиною віри, а часом і єдиною надією людини. Любов допомагає багато-що, якщо не побачити, то відчути, якщо не досягти, то повірити, в тому числі в почуття спільності, спорідненості, солідарності, милосердя. В крайньому випадку вона - любов, служить надихаючим стимулом і провідною зіркою, часом єдиною ниткою, що пов'язує людину з життям і останнім шансом, заради якого варто жити.
Щастя
Якщо підсумувати численні висловлювання про щастя, то можна переконатись, що це поняття вживається в смислі ідеалу, а не характеристики життя. Щастя — це особливий вимір людини, пов'язаний з її цілісністю і гармонійністю, самовиповненням і самоздійсненням у своїх родових якостях, прагненням до ідеалу. Доля людини без ідеалу і самовиповнення залишається позбавленою смислу "ніччю", оскільки не ясно, що таке Я. Віра в себе і в ідеал стає вірою в сенс життя і перспективу, в спільність долі з долями усіх, хто самовдосконалюється і бореться за ідеали. В щасті індивід як діюча істота,
332

Розділ IX. Особа і суспільство
прагнучи до ідеалу, виявляє активність і волю, і реалізує свої цілі і тим самим самостверджується як особистість. Тому щастя не є однокольоровим переживанням як просте задоволення, а складається з багатьох окремих "мелодій". Як певний стан, пов'язаний з задоволенням життєво важливої потреби, з досягненням важливої мети, подоланням великих труднощів і перепон до неї, щастя, збираючи і утримуючи в конкретній цілокупності всі моменти (компоненти) психіки, дає змогу виявитись всьому багатству духовного світу людини. В цьому смислі правильніше говорити, що щастя - це не стільки складна інтегральна емоція 6г, скільки специфічний якісний стан людини, що підвищує її загальний життєвий тонус і творчий потенціал, сприяє оптимістичному світовідчуттю і гуманістичному світогляду, збагачує інтелект і оздоровлює психіку індивіда.
Щастя може бути великим і маленьким, міщанським і високим, зашифрованим і самоочевидним, тривалим і короткочасним, побутовим, сімейним, службовим тощо. Щастя може об'єднувати людей навіть у масштабах нації, класу, країни, людства (наприклад, день Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років) і роз'єднувати їх, особливо,"якщо воно досягається за рахунок інших індивідів. Слід також пам'ятати, що щастя, хоч і бажаний стан людини, але далеко не єдиний і не завжди найважливіший, адже, окрім щастя, є страждання, любов, дружба, справедливість, гідність, патріотизм, героїзм тощо, а також такі цінності, як краса, добро, материнство тощо.
Що ж необхідно людині, щоб вона відчувала себе щасливою?
Насамперед, реалізація тих цінностей, які складають її смисловий центр, а також благополуччя і достаток; життя без злиднів і хвороб, в умовах комфорту і затишку; духовна наповненість і душевна теплота; словом, збалансоване задоволення матеріальних і духовних потреб. По-друге, діяльність відповідно до свого покликання в умовах свободи. По-третє, високе дозвілля і різноманітні розваги, насолоди і радості. Безперечно, людина повинна відчувати, що вона самовиповнилась, самореалізувалась, самоутвердилась у більшості своїх родових якостей: в любові, в сім'ї, на службі, на відпочинку, в своїх захопленнях і вподобаннях. Людина може бути щасливою в праці, в спорті, в сім'ї, в розвагах тощо. Звичайно, уявлення про щастя і його переживання має конкретно-історичний зміст, етнічний, класовий, клановий, професійний характер, але завжди щастя досягається індивідуумом і переживається індивідуально; кожна людина, прагнучи до щастя, свідомо чи несвідомо ставить для себе певну "планку", окреслює коло своїх вимог до дійсності і до самої себе.
Фактори і джерела щастя безпосередні і побіжні, зовнішні і внутрішні, предметні і психічні, закономірно-необхідні і випадкові, об'єктивні і суб'єктивні, матеріальні і духовні тощо. Щастя детерміноване як природними, так і суспільними факторами, як біологічним, так і соціальним, як родовим, так і суто індивідуальним. Факторами щастя вважаються здоров'я і краса, сила і здібності, достаток і влада, любов і дружба, свобода і дозвілля і т. ін., словом,
333

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
все те, що визнається людиною як цінності і служить самовиповненню і самоутвердженню особистості. Фактори щастя як позитивна сторона життєдіяльності людини завжди мають і свою протилежність — фактори-перепони: у здоров'я — хвороби, у молодості — старість, у добробуту — злидні, у свободи — залежність, у слави — ганьба тощо. Причому фактори, що сприяють щастю, і фактори-перепони можуть мінятись місцями, межа між ними відносна і залежить від умов і обставин: той, хто хворий, радіє видужанню, а хто зазнав неволі, радіє свободі; хто страждав від одинокості — радіє спілкуванню тощо. В.Та-таркевич до джерел щастя включає зовнішні блага, добрі почуття, любиму роботу, безкорисливі інтереси, пригоди з щасливим кінцем, гарантії від катастроф, хвороб тощо63.
Щастя людини залежить і від її характеру, темпераменту, схильностей, уподобань, смаків тощо. Інтроверт чи екстраверт, флегматик чи холерик, спокійний чи запальний, доброзичливий чи сварливий, щедрий чи скупий, раціоналіст чи мрійник, романтик чи прагматик, однолюб чи гуляка — все це впливає на життєдіяльність людини, робить її щасливою чи нещасною. Є люди, які мають особливий дар, рідкісний талант бути в будь-яких умовах оптимістами і переживати хвилини щастя. І навпаки, є ті, що постійно незадоволені своєю долею, своїм оточенням, своїм існуванням взагалі. Очевидно, крім усього, треба вміти шукати і знаходити щастя, ставити собі оптимальні цілі і шукати належні засоби для їх здійснення. Крім того, пам'ятати, що щастя має біля себе свою постійну тінь — нещастя, а отже — страждання, що через переборення нещастя знову досягається щастя. І так протягом усього життя. Щастя може бути тривалим, але ніколи не буває постійним і незмінним: щастя проявляється в динаміці, в рухові до ідеалів, до бажаної мети, а не в заспокоєності, достатку, комфорті.
Ще Гегель писав, що принцип корисності і утилітарне ставлення не можуть принести людині щастя вже тому, що пов'язані з відчуженням і розсудливістю, за яких предметні втілення людських здібностей функціонують переважно як готові корисні засоби, безвідносно до тих, хто їх створив, для чого створив і кому створив64.
"Працюючи тільки заради матеріальних благ, - писав Антуан де Сент-Екзюпері, - ми самі собі будуємо в'язницю. І запираємося в одинокості, і всі наші багатства - прах і попіл, вони безсилі дати нам те, заради чого варто жити" 65.
Звичайно, щастя неможливе в умовах постійних злиднів і нестатків. Л.Фейєрбах зауважував, що нестатки, самовідмова, "самозаперечення" роблять людину похмурою, брудною, хтивою, скупою, боязкою, заздрісною, злобливою, і, навпаки, задоволеність потреб — веселою, відважною, благородною, відвертою, співчутливою, доброю і вільною. Але чимало людей, будучи заможними, наділені численними вадами і не відчувають себе щасливими. Соціологи США встановили, що 37 відсотків багатіїв перебувають на
334

Розділ IX, Особа і суспільство
низькому "рівні" щастя, нижчому, ніж середній "індекс щастя" серед небагатих. Мало того, погоня за багатством, грошима, престижем, благополуччям не сприяє духовному розвиткові особистості, звужує її інтереси і обмежує світогляд. На це явище в свій час звернув увагу Л.Толстой. Зокрема, він писав: "...Те, що ми називаємо щастям: здоров'я, багатство, слава, краса, все це Капуї (неробство, байдикування. — Л.С.). Все це послаблює нашу енергію, усуває можливість або, принаймні, не викликає потреби виявляти зусилля, — те саме, яке дає справжнє благо. І, навпаки: все, що вважається нещастям, викликає ці зусилля. На цьому базується і та страшно помилкова думка, що зовнішні форми суспільного життя є благо, і треба влаштовувати їх. Хочеться сказати парадокс, що, чим кращі форми суспільного життя, тим нижчі уми і характери людей (Америка до звільнення негрів)" (Дневники. 17 января 1905 г.).
Вже в наш час Далай-лама XIV в своєму інтерв'ю сказав: "В Сполучених Штатах Америки, де рівень добробуту дуже високий, я відчув однак, що люди часто позбавлені задоволення і спокою. Мабуть, це тому, що щастя, яке дає матеріальний достаток, — неповне щастя, недосконале. Воно надто залежить від зовнішніх умов. А справжнє щастя досягається в силу внутрішнього духовного розвитку людини. Твердо переконаний, що всебічне вирішення світових проблем стане можливим тільки тоді, коли люди навчається сполучати економічний ріст з духовним" 66.
Цілком природне прагнення людини не страждати від злиднів, не бідувати, не горювати, жити комфортно і насолоджуватись життям часом служить спонукою до "солодкого життя ", відходу від дійсності, призводить до моральної стерилізації, повного аполітизму, створення ілюзії бездумного і безтурботного існування, несприйняття справжнього стану справ і в особистому житті, і в житті суспільства. І хоча в такої категорії людей не відбувається тих деформацій психіки, які мають місце у наркоманів і алкоголіків, вони біднішають духовно і дефадують морально, а їхні аполітизм і спосіб життя справляють шкідливий вплив на оточення.
Справжнє повноцінне життя не мислиме без високих духовних спонук і наполегливих шукань, душевних тривог і піклування за інших людей. Шлях до щастя є вирішенням суперечностей між належним і дійсним, між особистим і суспільним, між обов'язком перед суспільством і власними бажаннями, між трудовими зусиллями і насолодами, між радощами і печалями тощо. Щастя не в спокої і умиротворінні, як твердили і твердять гедоністи. Ще Аристотель в "Нікромаховій етиці" писав, що найвище щастя досягається не в стані безтурботного володіння або бездумності розуму, а в діяльності. Подібну думку висловлює в "Щоденниках письменника" Ф.М.Достоєвський: він переконаний, "що немає щастя в бездіяльності, що згасне думка, яка не трудиться, що не можна любити свого ближнього, не жертвуючи йому від праці своєї, що мерзотно жити на дармівщину і що щастя не в щасті, а лише в його досягненні6 7.
335

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Можна говорити, що щастя — не "божий дар" і не заслуга людини, яка "вміє жити", керуючись "принципом насолодження", а результат насамперед цілеспрямованої плідної діяльності, результат, який ліквідує певний фізіологічний, психологічний, соціальний дефіцит; є своєрідним показником того, що людина знайшла відповідь на ту чи іншу проблему свого існування, а відповідно, щодо сенсу свого життя, а тому одержує заряд оптимізму і впевненість в своїх діях, у своїй поведінці, в самій собі. Щастя включає в себе мету, яка робить життя осмисленим і дієвим, наповнює людину енергією і гідністю. Л.Толстой записує в щоденнику: "Якщо ми нещасливі, то це значить тільки те, що ми робимо не те, що належить" (Дневники. 20 января 1905 г.).
Найщасливіші моменти настають після крайніх зусиль і нестямного напруження фізичних і духовних сил, які дають відчуття власної сили і віри в самого себе; потреба долати труднощі, боротись і перемагати належать до неперехідних потреб людського духу і є одним із важливих джерел щастя.
Відомий мандрівник і альпініст, італієць Карло Маурі, який покорив усі найвищі вершини світу, розповідає, як у Гімалаях, на останньому етапі сходження, коли вони залишилися удвох з напарником, потрапили в таку багатоденну снігову бурю, що дали один одному обіцянку, що коли повернуться живими, то більше в Гімалаях їхньої ноги не буде. Та буря минула, і ці двоє, вірні своїй меті, долаючи крутизну гори і кисневе голодування, ледве тримаючись на ногах від втоми і задихаючись від нестатку повітря, нарешті дістались вершини гори. "Ми обіймаємося, підтримуючи один одного, і від почуттів, які нас переповнюють, плачемо, — розповідає К.Маурі, — Мене-раптом охоплює тотальне задоволення. Насолоджуюсь повним щастям. Більшого і не треба. В ці миті я відчуваю безмежне блаженство від свідомості, що здійснилась нарешті моя заповітна мрія" 68.
Взагалі щастя — не привілей видатних особистостей, і переживається воно не виключно в екстремальних ситуаціях і за участі в масштабних подіях. Життя, потреби, інтереси людей багатогранні і багатоаспектні, а відповідно, багатоаспектним є і щастя людей. Людина може переживати миті щастя в будь-якому суспільстві, в будь-якому віці і на будь-якому етапі свого життя. Вона може переживати миті щастя від відчуття причетності до важливих для суспільства справ, процесів, явищ, утверджуючи Красу і Добро, спілкуючись з іншими людьми і з природою, активно перетворюючи і споглядаючи тощо. Повсякденність також може приносити миті щастя і радості, якщо людина знаходить в ній відповіді на свої найважливіші запити, якщо вона самовиповнюється як індивідуальність і утверджується як особистість, якщо здатна відстояти свою гідність і честь. Робота, сім'я, діти, мистецтво, природа тощо — все це може приносити людині миті щастя, а відповідно, оптимізм і надії на майбутнє.
Щастя, хоча і є суб'єктивним переживанням, неможливе без інших людей і спілкування з ними, без колективності, самовіддачі, без того, щоб
336

Розділ IX. Особа і суспільство
не "витратитись" на інших. Щастя неможливе без альтруїзму, готовності співробітничати, ділитись насущним і заповітним, розділяти з іншими горе і радість, хоча щастя і не завжди об'єднує людей. Там, де людина не спонукається до творіння добра і щастя для інших, там немає колективу, громадянства, духовності. Займаючись виключно собою, людина тільки у виняткових випадках і зовсім не з користю для себе і для інших задовольняє і свої прагнення до щастя. Щастя не може бути без взаєморозуміння між людьми, без здатності переключатись на життя інших людей, виховати в собі "домінанту на особистість іншого" 69.
На думку Пауля Елбіна ("Парадокси щастя"), щастя усвідомлюється через нещастя і придбавається серед нещастя. Щастя і радість як миті блаженства приходять до людини через страждання, при виході її з світу тягот і боротьби, як самовиповнення в бажаному і прилучення до світу свободи і гармонії. Точніше ж буде сказати, що людина прагне не до щастя як такого, а до предметних цінностей і благ, досягнення яких може викликати стан щастя як особливого переживання. Розуміння ж щастя як гармонії, блаженства, заспокоєності, комфорту може привести до думки про обмеженість і консерватизм бажань і прагнень людини, дріб'язковість її інтересів і духовну бідність. М.Бер-дяєв вважав, що щастя як мета і критерій добра вигадано наймізернішими, на його думку, вченнями — гедонізмом, евдемонізмом і утилітаризмом і називав це "ілюзією", як і християнське віровчення про рай. Явну неможливість досягти щасливого життя в реальності, на його думку, зумовило те, що мрію про щастя перенесено християнством або в минуле (Адам і Єва), або в майбутнє (обіцяний християнством рай). Створення вічного блаженства по сусідству з вічним пеклом і вічними муками, на думку М.Бердяєва, є одним із найстрахі-тливіших людських породжень "добрими" для "злих". Рай як предмет мрії і вабить, і страшить людину, бо життя у вічному блаженстві обіцяє одноманітність, непорушність, нудьгу, тобто, кінець активності, ініціативі, творчості, розвитку, словом - зупинку. Тому пекло як розплата людини за її гріхи, яким її лякає християнство, потрібне людині і вона в певному смислі має моральне право на нього, мало того, може навіть віддати йому перевагу70.
І все ж ніщо не може ні відмінити, ні замінити людині її одвічного прагнення до щастя, яке є для неї глибинним джерелом її прагнень і бажань. Л.Толстой якось сказав: "Людина зобов'язана бути щасливою, як зобов'язана бути охайною". Якщо людина втратила здатність до щастя, тоді їй залишається безрадісна повсякденність, в якій вона не має на що спиратись і на що сподіватись.
Страждання
Щастя нерозривно пов'язане з стражданням, з яким вони часто міняються місцями в своїй одвічній суперечці за лідерство. В християнській релігії, наприклад, стражданню приділяється значно більше уваги, ніж щастю: христи-
337

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
янство проблему страждання ставить у центр свого віровчення, хоч і не вважає страждання сутністю буття. Християнство пов'язує страждання з гріхом Ада-ма і Єви, порушення ними заповідей і волі Бога. Бог створив людей безсмертними для блаженного проживання в раю, але за їх свавілля і самоправство вони приречені на вічні страждання, звільнитись від яких можна лише за допомогою спокути і каяття. Християнство бачить у стражданні людини критерії її моральності і гуманності.
Гегель як об'єктивний ідеаліст, знеособивши і раціоналізувавши християнського Бога, пов'язує виникнення, становлення та історію страждання з світовим розумом, з абсолютною ідеєю, яка на своєму найвищому етапі само-розвертання породжує мислячу істоту - людину, а з нею і страждання, властиве лише людині як істоті, що володіє самосвідомістю. Перенісши страждання у сферу духу і фактично від'єднавши його від тіла і чуттєвого, Гегель пов'язує силу і глибину страждань з масштабністю духу людини і вважає, що "страждання становить привілей вищих натур: чим вища натура, тим більше нещасть зазнає вона"7'.
На думку А.Шопенгауера, в самому житті одвічно закладена можливість страждання і саме життя по суті є калейдоскопом різноманітних типів і форм страждань, кожна з яких має свою причину і специфіку протікання, масштаб і силу, процес і результат. Ті ж самі страждання, які випадають на долю людей, характерні і для тварин, тільки у людей вони неспіврозмірно сильніші і глибші.
Л.Фейєрбах, критикуючи положення християнського віровчення про стражденну і гріховну людину, звинуватив християнську церкву в стимулюванні культу страждання, в тому, що замість справжнього поліпшення становища людини на землі, їй проповідується зверхлюдський, потойбічний світ, позбавлений всього плотського, людського, бо на небі християнин перестає бути людиною, він стає ангелом. Але сам Фейєрбах намагався підмінити християнську релігію "релігією любові", яка була в'їдливо розкритикована К.Марксом.
Сам К.Маркс з позицій діалектичного матеріалізму пояснював страждання виходячи з біосоціальної, суспільно-практичної сутності людини. В якості природної, тілесної, чуттєвої, предметної істоти, пише К.Маркс, людина, подібно до тварин і рослин, є стражденною, зумовленою і обмеженою істотою, оскільки предмети її потреб існують поза нею. Соціальне життя людини є здійсненням на ділі людської дійсності: "це — людська дієвість і людське страждання, яке розуміється у людському значенні і є одним із способів, за допомогою якого людина сприймає своє "я" 72. Основним джерелом страждань, за К.Марксом, є суспільство, протиріччя між людьми на грунті приватної власності і експлуатації, тому по мірі все більшої цивілізованості суспільства збільшуються і страждання людини, пік яких припадає на капіталістичне суспільство, в якому людина дегуманізується і депер-
338

ь

Розділ IX. Особа і суспільство
соналізується, перебуває у невирішувальних суперечностях, отже, страждає. Такий стан, за К.Марксом, може бути знятий лише за повного комунізму.
Оскільки марксизм був прийнятий в Радянському Союзі як державна філософія і основа ідеології правлячої Комуністичної партії, то вважалось, що соціальних причин для страждання у радянських людей немає, тому сам термін набрав, в основному, негативного змісту. Йому не приділялось належної уваги з боку науки, а в сфері мистецтва ця тема була вилучена майже зовсім, що значно збіднило змістову сторону художніх творів і творчу палітру митців. Видатний український кінорежисер О.Довженко в одній із своїх довоєнних доповідей сказав: "Керовані хибними мотивам ми всі, за винятком хіба одного Шолохова, вилучили з своєї палітри страждання, забувши, що воно є також величезною достовірністю буття, як щастя і радість. Ми замінили його чимось на кшталт подолання труднощів...
Нам так хочеться прекрасного, світлого життя, що бажане і сподіване ми мислимо часом як уже здійснене, забуваючи тим часом, що страждання буде з нами завжди, доки житиме людина на землі, доки вона буде радіти, кохати, творити. Зникнуть тільки соціальні причини страждання. Сила ж страждань завжди визначатиметься не стільки гнітом якихось зовнішніх обставин, скільки глибиною потрясінь" 73.
О.П.Довженко вірно схопив саму суть проблеми. Страждання дійсно атрибутивне для людини і асоціюється з станом болю, хвороби, горя, тривоги, суму, необхідністю терпіти великі нещастя, важкі випробування, переживати різні життєві катастрофи і різний дискомфорт. Будь яке порушення цілісності, збалансованості, сталості, будь-яка суперечливість, невиповненість і недостача викликає у людини стан страждання. Коли говорять, що людина народжується для щастя, як птиця для польоту, то тут видається бажане за дійсне. Щастя, звичайно, найбажаніший стан людини, і мало хто свідомо бажає добровільно страждати, і все-таки щастя — рідкий "гість" в житті людей і тільки час від часу, як сонечко крізь хмари, своїм теплом зігріває їх. Але далеко не всіх і не за їхніми достоїнствами; як говориться, щастя сліпе і може ввіткнути най-барвистіші пір'їни в капелюх дурня або пригріти і прикрасити негідника, а до достойної людини так і не постукати жодного разу. Крім того, що щастя одномірне і сліпе у виборі своїх любимчиків і нелюбимчиків, несправедливе в своєму виборі, воно ще і роз'єднує людей, а то і сіє серед них ворожнечу. Страждання ж відвідує кожного, хоча і з різних причин і приводів, і тим самим немовби урівнює всіх людей, сприяючи їхньому зближенню і солідарності. Кількість і варіанти страждань не підлягають обліку. Людина, можна сказати, приречена на страждання, бути страждаючою і стражденною. Будь-яке незадоволення потреб, роздвоєння і протиріччя, в тому числі між людиною і середовищем, ідеалом і дійсністю, наявним і належним, особистим і суспільним, чоловіками і жінками, батьками і дітьми, необхідність робити вибір, відстоювати свою гідність і честь, самоутверджуватись, трудитись і напружуватись, бо-
339

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ротись і долати перешкоди, залежати і відрізнятись ідеалами, цілями, завданнями, смаками, інтересами, симпатіями і антипатіями і т. д. і т. д. — все це приховує в собі можливість страждань. Вони можуть бути викликані несправедливим ставленням, приниженням гідності, байдужістю, відчуженням, одинокістю, невлаштованістю, невиповненістю, діяльністю соціальних сил, соціальними змінами і реформами, розчаруванням у сподіваннях і кумирах, підвищенням цін і зниженням зарплати, зміною ідеалів і цінностей, характеру роботи і своєї ролі. Втратити ідеали, віру, надію, друзів, любов, звичну обстановку, відірватись від рідних коренів, Батьківщини і т. ін. - це насамперед вистраждати, бо таке наносить часом глибокі і незагойні душевні рани. Люди часом страждають від докорів совісті, каяття, нерозуміння, невіри в себе і нелюбові до себе, від бідності і навіть від багатства, від кохання і ревнощів, заздрості і безсилля; необхідності піклуватись про батьків, дітей, побут, роботу, престиж, кар'єру тощо. Словом, немає такої сфери людської життєдіяльності і людських відносин, які не мали б у собі можливість страждання. І чим вище піднімається людство щаблями цивілізації, тим ширший діапазон потреб, інтересів, домагань людини, чим вищий її інтелектуальний рівень, тим більше вона здатна страждати. Причому сила, глибина і характер страждань залежить від багатьох факторів, у тому числі від віку, статі, темпераменту, стану здоров'я, епохи тощо. Лише, діти в силу специфіки їхньої психіки, особливо в ранньому віці, коли вони перебувають у стані невинності і під опікою батьків, як зауважив Гегель, не здатні до тривалого страждання. Л.Толстой взагалі вважав, що людина, народившись "являє собою першообраз гармонії і правди, краси і добра" і завдання виховання — зберегти бажаний першообраз. Жіноче страждання, як відзначають психологи, відрізняється від чоловічого. У жінок, як зазначає професор Ф.Пеунеску-Подяну, страждання найчастіше спричиняють одинокість, подружні неполадки, відчуження в сім'ї, почуття безпорадності, хвилювання і ревність, відсутність кохання і ніжності тощо. У чоловіків домінують інші ситуації: професійні і фінансові труднощі, амбіції і кар'єра, відповідальність і втрата престижу. Характер і зміст страждань залежать і від епохи, рівня, культури, етносу, соціальної позиції, ідеалів, ідей, ідеології тощо. Ніцше писав: "Греки переживали найбільші страждання, побачивши бридоту; іудеї -бачачи гріхи; французи — побачивши невправність бідної життєвої сили" 7 4. Г-Е. Лессінг в "Лаокооні" зауважує, що, на відміну від північних людей-вар-варів, які через дикість не дозволяли собі виявляти свої почуття криком, сльозами чи лайкою, стародавні греки не соромилися виявляти своє страждання і горе, і їхній крик як вияв тілесного болю зовсім не заперечує величі їхнього духу7 5. Гегель, порівнюючи східну людину з європейцем, відзначає, що східна людина, на відміну від європейської, в стражданні не втрачає віри в себе, не залишається пригніченою і не втрачає надії7 6.
Інтенсивність страждання залежить від інтенсивності життя і витрат життєвої енергії, від умов і характеру самоутвердження, самовиповнення, са-
340

Розділ IX, Особа і суспільство
мореалізації, змісту і характеру діяльності, відносин, переживань. Так, давньоримський імператор філософ-стоїк Марк Аврелій одному із своїх адресатів писав: "Твої нескінченні страждання спричинені тим, що душа твоя не задовольнилась тією діяльністю, яка була їй під силу"11. На думку Гете, "найбільші муки, на які може наразитись людина, — в розладі між повинністю і водінням, між водінням і здійсненням" 78. Наймогутнішою причиною страждань і психічних захворювань, на думку З.Фрейда, є секс, лібідо і їхнє незадоволення. "Найтяжчі муки — це муки кохання". — говорила Маргарита Наварська (XVI ст.). Сучасні психологи впевнені, що "моральна і психологічна одинокість — найболісніший стан людини" 79. М.Бердяєв, всупереч християнському догмату, найбільшим стражданням вважає смерть, "тому що вона є проходженням через моменти немовби абсолютної роз'єднаності, розриву і усамітнення" 80. На думку А.Швейцера, "... бути людиною означає бути відданим під владу страшного тирана, ім'я якому страждання" 8'.
Страждання, як і інші афекти самозахисту (страх, обурення, гнів), вимагає величезної витрати духовної енергії, великих зусиль для мобілізації всього організму для самозахисту і самозабезпечення, особливо при інтелектуальних кризах і ломках вірувань, світогляду, втрати цінностей і ціннісних орієнтирів. Все це, як і за інших афектів, викликає хворобливий стан психіки. Треба визнати, що цивілізована людина не може бути повністю здоровою або, що те ж саме — не стражденною, в силу наявного діапазону екзистенціальних та історичних дихтомій, її включеності в соціальні процеси і постійної стурбованості. Можна стверджувати, що немає такої сфери активності людини, в якій була б виключена можливість зародження психотравмуючої ситуації, а страждання є "атрибутом" свідомості. Ф.М.Достоєвський, наприклад, взагалі вважав страждання єдиною причиною виникнення свідомості, і говорив, що "всяка свідомість — хвороба" 82. Ще ясніше з цього приводу висловлюється М.Бердяєв: "Свідомість, — зазначає він, — виникає в стражданні і болі. Свідомість є страждання, і втрата свідомості уявляється припиненням страждання. ...Свідомість нашого світового еона, свідомість в світі загиблому не може не бути болем і стражданням" 83.
"Хворобливість" свідомості, психіки взагалі, можна розглядати як дію цілої низки факторів, протиріч людини з зовнішнім середовищем і з самою собою, розбалансованість складових її духовного світу, гіпертрофацію або порушення якихось функцій організму, відносин, взаємодій як вияв однобічності розвитку і невиконання цілей, приниження гідності і ущемлення Я. Біль, викликаний і зумовлений негативним моментом розірваності, відчуттям втрати цілісності і гармонії, спричиняє формування "темного поля" свідомості і затьмарює душу. Для того, щоб стати гармонійною, а відповідно, зняти страждання, людина повинна постійно поповнювати те, чого не вистачає в ній, перебудувати елементи свого духовного світу, виводити і міняти застаріле на свіже і нове, враховуючи динамізм потреб, мінливість навколишнього середовища і плинність свого життя.
341

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Поняття "гармонія" включає в себе відтвореність, узгодженість, пропорційність, порядок, збалансованість, урівноваженість. Дисгармонія ж має протилежний смисл: відсутність узгодженості, порядку, наявність диспропорції, різноголосся, порушення рівноваги, хаос і безладдя, розбалан-сованість. Виходячи з цього можна дійти висновку, що гармонійність — це якийсь стан спокою, блаженства і щастя, і навпаки, все те, що порушує гармонію, — шкідливе, насправді ж це далеко не так. Гегель це переконливо показав на прикладі людського організму, де всі органи людини чудово узгоджуються між собою, але все це є "колом чистого повернення усередину самого себе". Однак і енергія, що витрачається на здійснення функціональної активності організму, повинна мати певний надлишок для "надлишкового" ставлення, спіралевидно переводячи живу систему на новий рівень організації, додатково забезпечуючи її новими цитоплазматичними структурами і енергетичними резервами, водночас збагачуючи психіку, розширяючи діапазон впливів і інтересів. Відповідно до результатів досліджень останніх десятиліть, жива система може розвиватись тільки тоді, коли постійно збільшує свою нерівномірність за рахунок джерел енергії, що діють ззовні, і її розвиток характеризується все більш зростаючим ступенем неурівноваженостіі4.
Існування людини — це безперервний процес порушення цілісності та її відновлення. Власне, людина тому і виживає і розвивається, що вона, свідомо чи несвідомо, приводить свої фізичні і духовні сили до тотожності як за рахунок джерел, що перебувають і діють ззовні, так і за рахунок своїх постійних зусиль і ресурсів. Завдяки динамічній саморегулятивній діяльності різних функціональних систем організму, а також свідомості і волі суб'єкта, в кожний певний момент часу досягаються узгодження, взаємодія і інтеграція як по горизонталі, так і по вертикалі. Після задоволення провідної потреби діяльністю органів керує наступна провідна по біологічній або соціальній значимості потреба. В цьому розумінні "гармонія є лише результат руху, що знищує існуючу дисгармонію" (К.Маркс). Деструктивність же — вторинна потенційність людини, тобто та, яка реалізується за відсутності нормальних умов функціонування особистості. Гармонійність є прояв захисту і затримки, а гармонійна особистість зовсім не є особистістю, яка не знає ніякої внутрішньої боротьби. Оскільки мотиваційна сфера особистості багатоаспектна і багатовершинна, то вона вступає в різноманітні відносини і суперечності, які в певних умовах фіксу-< ються і входять в її структуру, часом набираючи зовні непримітних форм і не порушуючи цілісності і гармонійності її існування. Тільки тоді, коли ця внутрішня боротьба стає головним, що визначає обличчя людини, тільки тоді вона стає стражденною і навіть трагічною особистістю.
Пошуки гармонії — зовсім не в спокої, комфорті, урівноваженості, у відповідності взірцям і нормам, і не обов'язково гармонія — це "здорове тіло", в якому "здоровий дух". Навпаки, нерідко це вияв незаспокоєності досягнутим, незгода з наявним, намагання активно втрутитися в життя і зайняти в ньому належне
342

Розділ IX. Особа і суспільство
місце. А це, ясна річ, вимагає зусиль, напруження, пожертв, у тому числі комфортом, спокоєм, кар'єрою, здоров'ям. Адже стан гармонійності як стан захисту і зупинки, приховує в собі небезпеку "застою" і навіть деградації, що в психотерапевтичному плані вимагає спеціальних зусиль для зруйнування "захисної ілюзії", яка на цей час склалася. Для відчуття своєї цілісності і функціональної спроможності людині треба мати весь спектр переживань, включаючи і страждання, які в певних ситуаціях і в певному відношенні стають для людини більш потрібними, ніж стан комфорту, спокою, урівноваженості. Інколи людина сама навмисно ставить себе в такі умови і обставини, які вимагають великого напруження сил і акумулювання життєвої енергії для її більшої концентрації, щоб мати можливість здійснюватись в своїх бажаннях і прагненнях, самовиповнюватись і самостверджуватись як особистість. Заради цього людина часом іде на важкі випробування, зазнає невдачі, нужду і біль. Страждання в таких випадках може прийняти більш піднесені форми: з неминучого, грубого, примітивного страждання-приниження, страждання-болю, воно може стати високим, одухотвореним, облагороджуючим. І навпаки, кожний крок назад, капітуляція, відмова від ідеалів і цілей обов'язково перетворюють страждання в руйнівну силу і психічне захворювання, призводять до психічної і навіть фізичної смерті.
Оскільки біль зумовлений негативним моментом розірваності і розщепле-ності людини, породжує відчуття втрати цілісності і гармонії, примушує людину страждати і затьмарює її душу, формуючи "темне поле" свідомості, то кожна нормальна людина намагається його уникнути. Тим часом біль в біологічному аспекті, можна сказати, запрограмований. Про це, зокрема, говорить академік П.К.Анохін, який виходячи з дарвінського положення про еволюцію корисних пристосувань вважає, що закріплення емоційних реакцій в процесі еволюції і високий ступінь їх розвитку у людини були б неможливі, якби ці реакції були шкідливі або некорисні для організму.
Епікур, який вважав будь-яку насолоду благом, а біль, страждання називав злом, проте зауважує, що не всяке благо є перевагою і не всякого болю слід уникати: треба про все судити у відповідності до того, що воно дає людині: "адже часом ми і на благо дивимося, як на зло, і навпаки, на зло, як на благо" 85.
Особливість людської натури, між іншим, полягає в тому, що людина не завжди керується "здоровим глуздом" і правильним розумінням того, що йде на благо, а що на шкоду, і немає гарантії, що буде прийнято рішення на користь блага. Незважаючи на цілком зрозуміле прагнення до насолод і щастя людина не може відчувати себе повністю реалізованою особистістю і відчути повноту свого існування, якщо не відчуває тягаря життя, від якого важчає поступ, якщо вона не пройшла через утрати, прощання, сльози, страждання. Тому часто, окрім "здравомислія", на людину діють і впливають на її поведінку могутні сили глибинно-родового, часом неусвідомленого, того, що йде врозріз готовим рецептам благополуччя і спокою. Саме це мав на увазі Ф.М.Достоє-
343

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
вський, коли писав: "Адже, може бути, людина любить не тільки одне благо-денствіє? Може бути, вона тією ж мірою любить і страждання? Може страждання те їй так само вигідне як і благоденствіє?"86. Додержуючи християнські заповіді і вважаючи, що добро не може бути без болю, Ф.М.Достоєвський пропагував шлях страждань, стверджуючи, що щастя не у звільнені себе від страждань, що перетворюється в бездуховність і егоїзм, анархічну уседозволеність і свавілля, що людині важливі не блага, знання і прагматичні цілі як такі, а саме життя, а воно "не повинне бути, як двічі по два чотири".
Здатність страждати — одна з ознак життєвості і життєздатності людини. Це значить, що людина не тільки органічно вплетена в життя, а й здатна вибірково, цілеспрямовано реагувати і осмислювати, оцінювати і функціонувати відповідно до засвоєних нею ідеалів, норм, правил, цінностей матеріальної і духовної культури. Стан страждання є свідченням того, що людина не просто жива, а й чогось хоче, до чогось прагне або від чогось хоче звільнитись, відсторонитись, відсунутись. Страждаючи, людина мужніє, стає більш вольовою, духовно багатшою або ж слабшає і впадає в апатію, зневіру, нудьгу і деградує як особистість. Не радощі і щастя, а саме труднощі, нужда, турбота, горе примушують людину реально оцінювати ситуації, предмети, явища і саму себе, спонукають до активності і надають сенсу самому життю, звільняють від неробства і нудьги. Не маючи досвіду страждання, людина не здатна до упереж-дувальних дій будь-якого роду і глуха до страждання інших людей. Гегель писав, що страждання, здатність відчувати втрату і викликана цим скорбота є "виявом кращого в людині", і усвідомлення цього вже само по собі є насолоджений життям8 7. Гегель був переконаний, що страждання і стан туги, скорботи дає можливість глибше відчути свою вину, ціну життю, включитись в життя на основі пережитого досвіду вже відродженим і наповненим рішучістю жити новим життям. Страждання дозволяє людині вже на емоційному рівні усвідомити те, чого не повинно бути, навчитись глибоко переживати і сумувати, в тому числі і за безнадійно втраченим.
Звичайно, постійні або тривалі страждання, викликані незамінними втратами, остаточно підірваним здоров'ям, збігом несприятливих обставин, відсутністю будь-яких успіхів і надії на них, нездатністю любити і відсутністю любові взагалі, відчуттям своєї нікчемності і непотрібності, безсилля і відчаю -все це може сформувати те, що Гегель і К'єркегор називали "нещасною свідомістю", породити стан "нещасного страждальця". Психологи свідчать, що тільки за середнього рівня активізації коркові процеси стають максимально продуктивними, максимально діючими88. Перебування ж людини в стані сильного страждання тривалий час знижує життєвий тонус, гасить процеси збудження і посилює гальмівні процеси, відбувається своєрідне отруєння організму, настають "адреналінова нудьга", душевні муки. Така людина не здатна адекватно реагувати на зовнішні впливи, сприймати істину і орієнтуватись на справжні цінності, тобто нормально функціонувати. Замість того, щоб усвідо-
344

Розділ IX. Особа і суспільство
мити своє страждання і перетворити усвідомлене в один із найсильніших стимулів життя, в основу своєї активності і людської солідарності, в каталізатор, без якого неможливі інтенсивність і ентузіазм, творчість і радість, індивід вимушений придушувати це, а заодно втрачати позитивні почуття, і тим самим прирікати себе на постійну скорботу і нудьгу. Це посилюється тим, що досвід людського існування входить у феноменологічні структури і не лежить мертвим вантажем в минулому житті людини, а є дійовими, вічно живими і неусу-неними пластами свідомості, які намагаються визначити собою всю свідомість, спрямувати її процеси в річище, яке відповідає цим структурам, взагалі нав'язати свідомості свій режим функціонування. Французький письменник Андре Моруа писав: "Трапляється, що ті, хто перестраждав і кого вилікувала звичка чи забуття, зберігають неймовірну здатність нудьгувати..." 89.
Страждання не можна зрозуміти, якщо розглядати його не в єдності з функцією захисту і терпіння. І захист, і терпіння актуалізують у свідомості відчуття наявності бажаного, блага, цінності, що об'єктивно відсутні, з тією різницею, що захист визнає все це битійно наявним, а терпіння — як те, що має бути. В свою чергу, і захист, і терпіння поєднані з їх осмисленням. В.Франкл вважає, що страждання якимось чином перестає бути стражданням у той момент, коли виявляється його смисл, наприклад смисл жертовності, тому основна справа людини зовсім не в одержанні насолоди або уникненні болю, а скоріше в розумінні смислу свого життя. Тому людина готова навіть страждати, якщо її страждання має смисл. Виявляючи в стражданні свою людську сутність і реал-ізуючи свої ціннісні відношення, людина разом з тим осягає смисл страждання, джерело якого не в біологічній сфері, а в інтелектуальній, політичній, моральній, релігійній, естетичній тощо. Як приклад В.Франкл розповідає про своє перебування в фашистському концтаборі, де неймовірні страждання винесли і залишились живими тільки ті, хто мав глибокі й стійкі моральні і світоглядні переконання, хто міг вести духовне життя і дистанціюватись від усього страхітливого, що їх оточувало. Мало того, страждання в ім'я високих ідеалів, цінностей взагалі "викликає плодотворне, можна навіть сказати - кардинально-перетворююче, духовне напруження, адже .воно на емоційному рівні допомагає людині усвідомити те, чому слід бути"90.
Готовність страждати може викликати будь-яка сфера суспільної діяльності, якщо людина бачить в цьому смисл і керується цілком визначеними цінностями. Саме так слід розуміти слова французького письменника і льотчика Антуана де Сент-Екзюпері, які він написав у листі до своєї дружини, ідучи із США на війну з фашистами: "Я іду не за тим, щоб померти. Я їду, щоб страждати і таким чином причаститися до тих, хто мені близький".
Страждання, пройняте глибоким смислом, часом може не тільки не знизити творчі потенції людини, а й навпаки, навіть стати стимулом для творчості, як це трапилось, наприклад, з О.Пушкіним із так званої "Болдинської осені": розлучений із своєю нареченою напередодні весілля через епідемію
345

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
холери, він написав свої найкращі вірші про кохання, і взагалі це був найбільш плідний період в його творчості. Значною мірою багаторазові особисті страждання Т.Г.Шевченка, співчуття до своїх земляків-селян, до усіх гноблених і стражденних сприяли створенню особливо пристрасних і хвилюючих творів, в яких дисгармонія навколишньої дійсності перемагається силою творчої пристрасті поета-гуманіста і патріота України.
Сильні потрясіння і страждання інколи стають поворотним моментом в житті людини, примушують її вибрати, нарешті, найбільш правильний варіант поведінки, досягти несподіваних трансформацій попередніх здібностей і станів, винаходити нові способи дій, досягати високих результатів. Ф.Ніцше, який був справжнім страждальцем, писав: "Всі ті обманливі чари, якими звичайно обгорнуті бувають речі, коли на них дивиться око здорової людини, зникають перед хворою. Якщо досі вона жила в якомусь небезпечному маренні, біль протверезить її, виведе з цього стану, він може бути для неї єдиним рятувальним засобом — страшне напруження інтелекту, що бажає чинити опір болю, створює те, що людина бачить все в новому світлі..., і страждаючий починає відчувати сильне бажання жити"9'.
Про самого Ф.Ніцше письменник Стефан Цвейг у своєму ессе "Боротьба з демоном" пише, що той, відкривши для себе свою хворобу, здивований тим, що ще живий, тим, що в найжорстокіших депресіях, в найболючіші періоди життя не вичерпується його творча міць а, навпаки, зростає, він з глибоким переконанням проголошує, що ці страждання невід'ємно належать його "сутності" і що жодна земна сила не дала йому більше, ніж хвороба, що своєму найжорсто-кішому катові він зобов'язаний надбанням: свободою, свободою духу. Це сталося тому, на думку С.Цвейга, що Ф.Ніцше відкрив смисл страждання і воно стало для нього сестрою милосердя і мучителем водночас. Стражданню він зобов'язаний тим, що життя стало для нього не звичкою, а оновленням, відкриттям, тому і говорив: "Я немовби заново відкрив життя, включаючи і самого себе"92.
Ф.М.Достоєвський, потрапивши в ув'язнення хворим на іпохондрію, епілепсію, безсоння, з тяжкими істеричними симптомами, з загальним станом психіки, що загрожував безумством, обтяжений почуттям вини, поставився до. свого арешту як до полегшення. Відразу ж після арешту зникають всі хворобливі симптоми. Він з задоволенням виконував усі важкі роботи, до яких ставився як до гімнастики, що зміцнює організм; він з радістю товк алебастр, пиляв, носив дрова і черепицю. Він вийшов з тюрми оздоровлений душею і тілом, тим часом як інші там танули як свічки.
А.Ф.Коні писав, що перебування Ф.М.Достоєвського в "Мертвому домі" не озлобило його, не вбило для життя і не примусило загордитись, довести, як це траплялось у декого, до самомилування. Він повернувся з каторги примиреним зжиттям, просвітлений розумінням сенсу і значення останнього. "...По поверненні до звичайного життя, — пише Коні, — прийшлося писати свої твори, які визріли в чутливій і "шукаючій града" душі в обтяжливих умовах"9 3.
346

Розділ IX. Особа і суспільство
Оскільки деструктивність і гармонізація закладені в самій людині, в нормальних чи ненормальних умовах її життя, а життєзаперечувальні сили обернено пропорційні життєстверджувальним, то можна стверджувати що всі людські прагнення продиктовані їх полярністю, їх суперечливістю і динамізмом. Для своєї цілісності, а отже, гармонійності і щастя, людина повинна постійно задовольняти всі свої потреби, враховуючи їх мінливість, а часом і недосяжність їх задоволення. Повне задоволення і повне щастя, як уже зазначалось, може обіцяти лише релігія, і то тільки праведникам у раю. Б.Паскаль писав: "За своєю природою ми нещасні завжди і за всіх обставин, бо коли бажання малюють нам ідеал щастя, вони сполучають наші нинішні обставини з задоволеннями, для нас тепер недосяжними. Але ось ми отримали ці задоволення, а щастя не наблизилось, тому що змінюються обставини, а з ними і наші бажання" 94.
Саме життя людини — складне, важке, суперечливе, крихке і коротке, і являє собою примхливу криву, де задоволення постійно міняється місцями з незадоволенням, щастя з нещастям, радість-із стражданням. Зрозуміло, що людина прагне задоволення і щастя і, як правило, намагається уникнути нещастя і страждання, як чогось винятково шкідливого і негативного. З погляду обивателя, і не тільки, це твердження безсумнівне і особливому обговоренню не підлягає, на цьому формуються стимули поведінки і дій, себелюбство і активність, ставляться цілі і вишукуються засоби, в тому числі для виходу з стану нещастя. Л.Фейєрбах писав, що "там, де істота перестає бажати щастя, там вона перестає бажати взагалі, там вона впадає в слабоумство і ідіотизм" 95. Однак, не погоня за щастям як сукупністю насолод і задоволень, є основною метою і сенсом людського існування, як це твердять гедоністи і утилітаристи. Основне етичне і політичне завдання — врахування і реалізація усіх можливостей, які створюються життям і діяльністю людини, боротьба за більш високий рівень її існування, за вершинне людське буття. Водночас це боротьба проти всього, що принижує людину. А будь-яка боротьба — це не просто високе напруження, долання перешкод, труднощів: це водночас і страждання.
Отже, мова повинна йти не про правомірність чи неправомірність страждання, тим більш - про відміну страждання, що принципово неможливо, бо воно є обов'язковою частиною нашого життя, поряд з долею, горем, смертю, а в тому, щоб розкрити його першопричини і усунути насамперед ті, які знижують життєстійкість людини, сприяють неузгодженості компонентів її духовного світу, служать її дегуманізації і розпаду. Важливо звільнити людину не стільки від страждання як такого, скільки від природного безпосереднього, а тому не духовного і грубого почуття, надати йому піднесених форм, зробити високим і одухотвореним. При цьому слід врахувати, що людина легше переживає страждання, якщо воно має для неї важливий смисл, а також коли бачить взірець сильнішого, більш драматичного і більш вражаючого страждання - переживання. На цьому, зокрема, і будувався в християнській релігії образ Христа.
347

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Страх
Страх вважається найдавнішим афектом людини, її реакцією на справжню або позірну небезпеку: це необхідний регулятор її відносин з середовищем, один із найважливіших механізмів самозахисту і самозбереження. Страх викликається певним об'єктом, матеріально-предметним або ідеально-смисловим, що знаходиться в межах досяжності або недосяжності і породжує широкий діапазон реагування — від легкого переляку до моторошного жаху. Реакція може бути астенічною — пасивно-оборонною, або стенічною — активно-оборонною. Страх викликає різні фізіологічні зміни, наприклад, в роботі серця, кровообігу, диханні, спричиняє тривожність, нервозність тощо. Доведено, що постійний страх серйозно порушує адаптаційні можливості людини, "гальмівні механізми" її мозку можуть не витримати постійного напруження, а "емоція страху", замкнувши на собі все багатство окремих, а інколи і багатьох зон мозку, створює передумови для виникнення аномалій психіки. В охопленої страхом людини вона деформується, її мислення і поведінка втрачають логіку, людина часом стає іграшкою ірраціональних сил і нездатна дати правильну оцінку своєї віри в потойбічні сили пояснити причини і виникнення релігійних уявлень. Французький мислитель XVI ст. М.Монтень писав, що навіть у врівноважених людей страх, доки він триває, може породити жахливе осліплення, вже не кажучи про "людей невігласних і темних, які бачать від страху то своїх предків, що вийшли з могил, загорнуті в саван, то домових або ще яких-небудь чудовиськ"96.
У людини страх, крім спільної з тваринами пристосувальної функції, фізіологічної реакції на безпосередню небезпеку, доповнюється соціальними факторами і соціальними впливами і багато в чому є вже соціальним почуттям, за допомогою якого людина усвідомлює значимість для її життєдіяльності навколишніх об'єктів і сил, необхідність захищати себе і відповідати за свої вчинки. Людина — єдина істота, яка усвідомлює свій страх і часом знає його джерела, наявність або відсутність соціальних гарантій свого захисту, здатна оцінювати ситуацію і шукати варіанти виходу з неї. В стані страху людина може себе проявляти і як природна істота, і як суспільний індивід: це вияв і стихійного, і закономірного, і "сліпого", і усвідомленого, і суб'єктивного, і об'єктивного тощо, але завжди це те, що загрожує життю, благополуччю, честі, гідності, добру і красі. Будь-яка руйнація, різні напади, обмеження, утиски, нестатки та інше — все це є тим, в чому корениться страх. Причому він виникає як на рівні свідомості, так і в глибинах підсвідомого на рівні архетипів, тобто, так би мовити, і як особисте почуття, і як родове надбання.
Хоча страх не належить до доброчесностей людини, але ганьбить її не страх як такий (він, нагадаємо, є природною реакцією людини на небезпеку), а відсутність сорому за свої вчинки і дії, які суперечать найвищим неперехідним гуманним принципам і цінностям, Добру і Красі. Аристотель, пов'язуючи мужність з громадською позицією, писав: "Не той мужній, кому взагалі не страшно, тоді мужніми були б камінь та інші неодухотворені предмети: ні, мужній неодмінно боїться, але стоїть твердо"9 7. 348

Розділ IX. Особа і суспільство
Нормальна людина обов'язково повинна мати почуття страху і здатність адекватно реагувати на об'єкт страху, мати установку на страх і діючі механізми психологічного захисту. Крім "емоції страху", людина повинна володіти "почуттям страху", яке, на думку швейцарського психолога К.Клапереда, краще було б назвати "почуттям небезпеки" і яке повинно перебувати в свідомості як установка до захисту" 9 8.
Страх як установку на небезпеку і як захисну реакцію на загрозу життю визнають фактично всі, хто ризикує і чия професія пов'язана з небезпекою. Так, знаменитий італійський альпініст Карло Маурі пише, що напередодні будь-якого сходження у нього виникало хвилювання і страх, які для нього були не ознакою слабості і боягузтва, а "попереджуючим голосом фантазії", до якого він завжди прислуховувався. "Почуття страху, — пише К.Маурі, — закликає мене до особливої обережності і водночас викликає бажання випробувати себе" ".
Великий знавець людини і її психології Ф.М.Достоєвський вважав, що в людині на самому дні її душі є якась "пекельна насолода над власною загибеллю", перехоплююча дихання потреба нагнутись над проваллям і заглянути в нього, "приголомшливе захоплення власною відважною зухвалістю" ,0°. Це те, що можна було б назвати виявом "оптимізму сили", який базується на вірі в найвищі цінності і у свої власні сили: тоді само єство людини вимагає собі страшного як ворога, на якому вона може випробувати свої сили і дізнатись, що таке страх. Свідоме долання страху — на цьому базувалися і базуються героїзм і сувора доля всіх, хто усвідомлює небезпеку і завідомо морально готується до зустрічі з нею. Заради цього людина часом намагається навіть посилити почуття страху, щоб бути готовою до будь-яких випробувань в майбутньому. Для цього здійснюються небезпечні сходження на вершини найвищих гір, одиночні плавання через моря і океани, переходи через пустелі тощо.
Загострюючи відчуття власного Я, страх перетворюється на своєрідний індикатор, який допомагає людині краще оцінити ситуацію і саму себе і навіть змінити "валентність", бо людина з переляку, писав Гегель, відчуває раптову невідповідність зовнішнього з її позитивним почуттями. Тобто для людини дійсність і вона сама постають в новому світлі і набирають нового смислу. Ф.Кафка про цей феномен розповідає в своєму романі "Процес", де засуджений до страти, завдяки страху, в останній момент свого життя раптом уяснив, що є на світі любов і дружба і вперше повірив у життя і в можливість щастя.
В Біблії сказано: "Початок премудрості — страх перед Господом, — добрий розум у тих, хто виконує це, Його слава навіки стоїть!" ' V. Страх в якості засобу формування слухняних і покірливих індивідів використовувався в широких масштабах і різними соціальними інститутами. Історія знає цілі епохи страху: правління імператорів Тіберія, Калігули, Нерона у стародавньому Римі, похмуре і страшне Середньовіччя з фантастичним набором безглуздих звинувачень і неймовірних тортур, царювання Івана Грозного в Московії, якобінсь-
349

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
кий терор у Франції XVIII ст., "бастіони страху", створені фашизмом в Німеччині і репресивною системою сталінізму, полпотівські криваві вакханалії в Камбоджі, ісламський екстремізм, особливо з його тероризмом в останні роки.
Страх в якості інструмента політики і метода підкорення свого та інших народів широко використовував Іван IV, прозваний за неймовірну жорстокість Грозним. Наділений необмеженою владою, хворобливо підозрілий, сам охоплений "безнадійним страхом", користуючись забитістю і забобонністю простого люду, розбратом серед бояр і дворян, він дав свободу грабувати і вбивати не тільки опричникам, а й чиновникам і військовим. Сам Грозний проявляв таку жорстокість, яка, за висловом посланця англійської королеви Єлізавети, доктора Дж.Флетчера, не узгоджувалась з уявленням не те що про царя, а взагалі про людину.
В XX столітті страх як ефективний інструмент політики широко використовувався в фашистській Німеччині, Радянському Союзі, маоїстському Китаї, Північній Кореї тощо.
В СРСР його засновник В.І.Ленін виходив з положення марксизму, що насильство як акт політики — не тільки зло: воно відіграє в історії ще й іншу, революційну, роль, бо є "повитухою" будь-якого старого суспільства, коли воно вагітне новим; що насильство є тим знаряддям, за допомогою якого новий суспільний лад прокладає собі шлях і ламає скам'янілі політичні форми' °2. А Лев Троцький, якого за причетність до кривавих розправ в роки громадянської війни називали "демоном революції", говорив: "Залякування є могутнім засобом політики, і треба бути ханжею, щоб цього не розуміти" '03.
Й.Сталін, який у січні 1924 року прийшов на зміну В.ІЛеніну, застосувавши нечуваний страх в якості одного з основних засобів політики, провів небувалі за своїми масштабами в історії людства репресії проти свого народу, серед яких виділяються розкуркулювання і насильницька колективізація, штучно інспірований голод 1932-1933 років, під час якого в Україні померло біля 7 млн. (за деякими даними 13 млн.) людей. Під гаслом інтернаціоналізму і боротьби з буржуазним націоналізмом проводився масовий "відстріл" української інтелігенції, який почався вже в двадцяті роки сфабрикованим процесом над СВУ (Спілкою визволення України), через каральну м'ясорубку проходили і члени більшовицької партії, бо і на них зверху спускався план і треба було його виконувати.
Страх для Сталіна був ще й своєрідним "профілактичним" засобом попередження навіть думки про можливість протистояння йому і режиму, не кажучи вже про реальні дії і вчинки. Важливі були не персонали' як такі, а страх, ЯКИЙ особливого ефекту досягає насамперед тоді, коли всі або майже всі ні в чому не винні. Дослідник терору в СРСР Р.Конквіст висловив думку, що, може, в цьому криється розгадка того факту, що репресії чомусь не зачепили Б.Пас-тернака, М.Булгакова, П. Капицю, які не відзначилися особливою лояльністю, і був знищений відданий і вірний Сталіну М.Кольцов, а також далекий від політики академік М.Вавілов.
350

Розділ IX. Особа і суспільство
Десятиліттями насаджуваний страх став домінуючим для більшості населення країни. Люди переслідувались, а то і знищувались за незгоду з існуючими порядками, за інакомисліє і навіть за мовчання, бо треба було славити партію, вождів, радянську владу. В атмосфері загального страху слова "ворог народу", "шкідник", "агент капіталу", "розстріл" увійшли в буденний вжиток і від частого вживання стали звичайними. На зборах, мітингах трудящих утверджувались смертні вироки простим підняттям рук присутніх. Людина була не захищеною від жорстокості і свавілля тих, хто за своїм статусом повинен був її захищати. Значного поширення набрав "посадовий страх" — страх через посадову перевагу і неможливість захищатись. Відносно керівників підприємства як позитивна характеристика застосовувались такі слова як "жорсткий", "вольовий", "принциповий", а насправді жорстокий, деспотичний, несправедливий. Бо вважалось, що без страху людьми управляти неможливо, та і сам народ, начебто, бажає страху, бо страх цементує суспільство і навіть породжує ентузіазм, підвищує свідомість, а свідома людина — покірлива і слухняна. Звідси страх задуматися, засумніватися, зробити не так, як регламентовано і декретовано, що часом спонукає людину діяти всупереч внутрішньому переконанню, всупереч правді життя і переконувати себе, що вона діє відповідно до спущених "зверху" директив і ситуацій, які склалися на цей момент. Очі такої людини установлені "вверх", а така адаптаційна поведінка і психологія з погляду загальнолюдської моралі є аномалією і виправдовує аморальність, навіть у тому випадку, коли людина здійснює це добровільно і довіряє "верхам", бо в покорі і слухняності вена вбачає своє покликання і благополуччя. Готовність дотримуватись "приватної порядності" і не довіряти власному серцю, примушує людину уникати протистоянь і зіткнень в соціальній сфері, закривати очі на кривду і несправедливість, на те, що відбувається поряд і навколо неї; вона намагається "не висуватись", "не переступати", "не засвічуватись", "не втручатись", "не согрішити" і взагалі уникати всього, що може "заплямувати" її репутацію або кинути на неї тінь. Тобто нею керує страх бути свободною і відповідальною, налаштованою на боротьбу зі злом і неподобствами. Саме тут проходить межа між зручною для особистості покірливістю і налаштованістю на опір, на боротьбу; саме в цьому, насамперед, різниця між здатним до лукавого компромісу з реальністю невимогливим товстуном Санчо Пансою, який завжди вписується в ситуацію, не чинить опору і не обурюється, і Дон-Кіхотом, який не роздумуючи кидається в боротьбу проти несправедливого і злого і неминуче терпить поразку. А головне - особистість, подавлена видовищем потужної нещадної влади, стає покірливим знаряддям чужої волі, здатна на будь-яке зло і разом з тим часом не здатна розпізнати його як зло, як і не в змозі зрозуміти, що "зла совість" може бути продуктивнішою і ефективнішою, ніж " совість обманута" '04.
М.Бердяєв писав, що зловживання страхом як засобом виховання слухняності і покори, в тому числі за допомогою релігії, принижує людину, робить її
351

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
боязкою і пасивною, а врешті-решт нерелігійною і аморальною, оскільки боягузливе дрижання за свою душу знищує в людині образ Божий, вона відмовляється від ціннісних орієнтирів і благородних намірів, стає пасивною і не-творчою. "Шлях творчий, — на думку М.Бердяєва, — жертовний і стражденний, але він завжди є звільненням від будь-якої пригніченості" |05.
З психологічної і соціологічної точки зору будь-яке посилення влади, а отже і страху, супроводжується витратою великого запасу сил, тому швидко веде до виснаження нервової системи, що дістає вияв у деякому психологічному отупінні, байдужості і апатії'06.
В зв'язку з цим може виникнути запитання: чому ж і в пік сталінських репресій, в "розстрільні" 1937-1939, а також у сорокові роки мали місце значні і навіть видатні досягнення в багатьох галузях народного господарства СРСР: в науці, техніці, будівництві, мистецтві; чому навіть в умовах жорстких масових репресій і повального страху мали місце героїчні вчинки, ентузіазм на виробництві, при освоєнні цілинних земель, Далекого сходу і Півночі, виходили фільми, що стали світовою класикою, були створені видатні літературні і музичні твори тощо.
Відомий київський театральний режисер М.Резнікович пояснює це "гарячковою енергією", яку в колишньому Радянському Союзі, окрім всього іншого, породжував страх. За допомогою цієї енергії, на думку М.Резніковича, можна було в чомусь "обхитрити систему" і не тільки вижити, а й творити. Словом, страх рухав творчістю як самозахист і необхідність демонструвати свою лояльність відносно існуючого режиму|07.
Як уже зазначалося, страх справді здатний породжувати різноманітні уявлення і образи, а О.Шпенглер переконаний, що страх, "без сумніву, найбільш творчий серед первісних почуттів. Йому зобов'язана людина найбільш зрілими і глибокими формами і образами..."108. Під дією страху, попереджуючи його негативні наслідки, людина часом проявляє активність й ініціативу, формулює задачі і шукає засоби для їх вирішення. Однак сам по собі страх не конструктивний і не може надихнути людину на творчість, на добрі вчинки, на прекрасне. Особливо в стані жаху, який, за висловом Ф.М.До-стоєвського, "сушить і кам'янить серце для будь-якого розчулення і високого поняття" "". Для творчості і, взагалі, для будь-якої продуктивної діяльності необхідно ще щось, те, що давало б духовну опору, зміцнювало волю і наповнювало смислом: ідеал, віра, честь, гідність, совість, добро, краса, патріотизм тощо. Якщо все це відібрати в людини, то вона приречена на жалюгідне існування, на приниження і рабство.
Саме в цьому, насамперед, одна з причин загалом нетворчої і рутинної епохи Івана Грозного, який довів свій народ до крайнього приниження і занепаду. Рабське становище, постійне грабіжництво і насильство під його правлінням, за висловом Дж.Флетчера, позбавило людей "бадьорості духу", бажання займатись ремеслами, мати освіту і наважуватись на будь-які нововведення. "Ось чому
352

Розділ IX. Особа і суспільство
народ, — пише Дж.Флетчер, — хоча взагалі здібний до всякої праці, віддається лінощам і пияцтву, не турбуючись ні про що, окрім щоденного прохарчування". І у військових їх рабське становище не дозволяло розвинутись в них будь-якій значній майстерності і хоробрості, тому завоювання вільних народів Уралу, Сибіру і Півдня було здійснено за допомогою жорстокості і страху'|0.
Словом, Іван Грозний користувався страхом надто прямолінійно і примітивно, без належного ідеологічного забезпечення і без підтримки широких народних мас. Сталін же вміло використав як позитивний заряд марксизму-ленінізму, здатний підняти народні маси на боротьбу за своє краще майбутнє, так і менталітет народу, зокрема схильність росіян до максималізму і пошуку соціальної правди, до месіанства і бунту, готовність жертвувати і страждати. Широко розгорнута перебудова всього суспільства, зусилля по зміцненню економіки, держави, збройних сил тощо вимагали прилучення широких мас населення до освіти і передових технологій, а здійснена Сталіним "революція зверху" і періодичні "чистки" в партії і в державних установах давали можливість багатьом ще і просунутись по службі і навіть потрапити в еліту, в тому числі і партійну (наприклад, М.Хрущов почав' свою кар'єру з рядового робіт-ника-шахтаря). Оскільки перебудова відбувалась на фоні економічної кризи в ряді буржуазних країн і загострення в них соціальних суперечностей, з одного боку, а з другого — відродження традиційних російських цінностей і авторитетів минулого, в тому числі царів — Івана Грозного (який особливо імпонував Сталіну) і Петра І, полководців О.Суворова і М.Кутузова, адміралів Ушакова і Нахімова та ін., мав місце масовий ентузіазм, масовий патріотизм, особливо під час Великої Вітчизняної війни.
Та все ж страх в якості основного інструмента політики врешті-решт руйнує і саму політичну систему. Так, зокрема, було і в імператорському Римі, в якобінській Франції XVIII століття, в царській Росії, у фашистській Німеччині і в колишньому Радянському Союзі. В СРСР руйнівна сила страху почала працювати з перших же днів його існування, навіть тоді, коли суспільство виглядало збалансованим, його соціальні інститути функціонували у вивіреному режимі, а люди здавались цілком адаптованими до створеного за сім десятків років способу життя. Насправді ж країна ввійшла в період застою, руйнації, розпаду, чому немало сприяв і страх, який, здавалось, так надійно служив ефективним інструментом більшовицької політики і методом упокорення широких народних мас.
З одержанням Україною незалежності страх не пропав і не був похоронений, а лише змінив "личину" і продовжує свою руйнівну справу. Наші люди ще не обірвали зв'язків з попереднім і вже звичним для них державним устроєм і виробленими в ньому цінностями, а новий устрій ще тільки формується, і його цінності виглядають чужими і незрозумілими, що викликає тривогу і страх. В Україні ще немає умов для ліквідації причин страху, навпаки, є думка, що, якщо не відбудеться суттєвих змін в державному устрої, в держав-

23 Філософія

353

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
них структурах, у законодавстві, то така система "завжди діятиме за схемою посилення страху, покірності", а Україна буде "здатна будувати лише концтабори: політичні, економічні, інформаційні" '". Страх в таких умовах для політичної влади вкрай необхідний, бо цілі і забаганки одних досягаються за рахунок покори, слухняності, глухоти інших.
Сьогодні люди в Україні живуть у тривозі і страху через соціально-політичну нестабільнсть, неухильність падіння рівня життя, незахищеність від різного роду негараздів: політичних, службових, побутових, правових, окультних, психічних тощо; вони бояться втратити роботу, збідніти, захворіти, бути пограбованими, скривдженими, ображеними, приниженими, обдуреними, "вибракованими" тощо. Середовище, в якому живуть люди, особливо громадяни міст, багато в чому стало не тільки шкідливим, а й агресивним і ворожим: людина майже постійно вимушена захищатись від грубості і хамства, невігластва і зарозумілості, від начальства і сусідів, від наклепів і дурної слави, нерозуміння і відчуження. Сучасні люди живуть в стані щосекундної готовності до змін, не чекаючи від них нічого доброго: технізація, комп'ютеризація, мілітаризм, тоталітаризм, катастрофи, війни, кризи, беззаконня, погані люди — все це лякає їх.
Вже в XX столітті людство заглянуло "в страхітливу безодню безнадії", переживши дві світові війни і цілу низку регіональних, масові голодомори і масові репресії, атомні бомбардування і геноцид, техногенні і природні катастрофи тощо. Терористичний напад на США у вересні 2001 року свідчить про накочування нової хвилі страху, яка в умовах високих технологій, взаємопов'язаності економіки, політики, моралі, країн, регіонів, континентів, крайньої структурованості сучасного способу життя обіцяє стати особливо небезпечною для всієї земної цивілізації. Вересневі події 2001 року в Нью-Йорку і жовтневі 2002 року в Москві з особливою силою виявили хиткість і незахищеність людини і людства, крихкість і ненадійність всього того, що покликане протистояти страху, оберігати фізичне і духовне здоров'я людської особистості.
Звичайно, людство не позбавляється страху вже тому, що він пов'язаний з життєвими процесами, з відчуттям плинності, незворотності людського життя, з постійним протиборством добра і зла, краси і ницості, любові і ненависті. Страх був, є і буде скрізь, де є люди з їх потребами, інтересами, бажаннями, де мають місце залежність, субординація, координація, перешкоди; змінюватимуться тільки його причини і форми, наслідки і засоби їх усунення. Питання слід ставити не про припинення страху, що практично неможливо, а часом і непотрібно, а про з'ясування його причин, передбачати його "хвилі" і по можливості знешкоджувати страхітливе як в оточуючій людину дійсності, так і в самій людині, не допускаючи, щоб вона впадала в апатію або у відчай, в нігілізм або в конформізм, в бунт або в небажання жити.
354

Розділ IX. Особа і суспільство
Смерть і безсмертя
Проблема смерті і безсмертя — проблема з проблем. Філософ античної Греції Платон, говорив, що "ті, хто справді відданий філософії, зайняті, по суті, тільки одним — вмиранням і смертю" (Платон: Федон). А на думку римського мислителя і оратора Цицерона, філософствувати — це не що інше, як підготовляти себе до смерті. Відомий християнський богослов Іван Дамас-кин вважав, що філософія є "роздумом про смерть, як самовільну, так і природну" . І ось вже протягом принаймні двадцяти п'яти століть філософи, богослови, психологи, фізіологи "водять хоровод" навколо проблеми смерті і безсмертя, прагнучи вирішити її і висловлюючи часом діаметрально протилежні думки.
Інтерес до проблеми смерті і безсмертя особливо посилився у XX столітті в зв'язку з суттєвими змінами в житті сучасного людства і сучасної людини. Фрейдісти, екзистенціалісти, філософські антропологи, персоналісти і неото-місти поставили цю проблему на одне з перших місць. Та все ж і на сьогодні тут залишилось чимало "білих плям", а з багатьох аспектів цієї теми тривають гострі суперечки.
Відомий психолог першої половини XX століття Л.С.Виготський зауважив, що поняття "життя" в біології вже доведене до великої ясності, наука ним цілком оволоділа, а от з поняттям "смерть" вона ще не впоралась; "на місці цього поняття зіяє дірка, пусте місце, вона розуміється тільки як контрадикторна протилежність життя, як нежиття, коротше — небуття. Але смерть є факт, що має і свій позитивний смисл, вона є особливий вид буття, а не тільки небуття; вона є якесь щось, а не кругле ніщо. І ось цього позитивного смислу смерті біологія не знає. Насправді смерть — всезагальний закон живого: не можна собі уявити, щоб це явище не було нічим представлене в організмі, тобто в процесах життя. Важко повірити, щоб смерть не мала смислу і мала тільки негативний смисл " "2.
Справді, біологічна сторона життя і значною мірою смерті досліджена досить ретельно і детально, як і зв'язок між життям і смертю. І для філософів, і для біологів ясно, що народження - початковий пункт життєвого шляху людини, а смерть — його кінцева точка. "В день свого народження, — писав Мон-тень, — ви такою самою мірою починаєте жити, як вмирати...". "Перебуваючи в житті, ви перебуваєте в смерті, бо смерть відстане від вас не раніше, ніж ви покинете життя" '|3.
Мали місце солідні спроби показати принципову різницю між життям і смертю людини і тварини. Зокрема, Гегель писав, що відносини між статями, статеві відносини і відчуття при цьому єдності є спільним для людини і тварини, але у тварини немає душі для душі, немає самосвідомості, і вона нічого не знає про свій рід, вона існує тільки як одиничне, і її народження являє собою "безперервний круговорот". Це стосується і смерті тварин: "вона є щось пусте, заперечення, що знищує одиничність", а не свідома суб'єктивність, "що

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
має предметом сама себе" '|4. Тому життя для тварини як постійне повторення народження і смерті є дурним нескінченим прогресом у формі одиничності. В біологічному смислі індивід є лише засіб збереження даного виду, забезпечення його існування як певної форми життя. Природа виявляє повну байдужість до його існування, а сам індивід в якості природної істоти не здатний усвідомити своє буття, народження і смертність. Людське ж суспільство виявляє зацікавленість в своїх членах, визначає міру і цінність їхнього життя, а людський індивід усвідомлює не тільки свою належність до свого роду, а й свою народжуваність і смертність. Джордж Сантаяна (1862-1963) говорив: "Одна лише людина знає, що вона повинна вмерти; але саме це знання в певному смислі піднімає її над смертністю, роблячи співпричетною до бачення вічної істини" 115. Лише людське суспільство здатне до розширеного розвитку і зростання, і лише в суспільстві смерть набуває соціального змісту і стає предметом релігії, моралі, мистецтва тощо.
Відомий російський філософ кінця XIX століття М.Ф.Федоров писав: "Істотною, відмінною рисою людини є два почуття — почуття смертності і сором народження... І сором народження, і страх смерті зливаються в одне почуття злочинності, звідки і виникає обов'язок воскресіння, який насамперед вимагає прогресу і цнотливості" ',6. Любов до батьків, на думку Федо-рова, є унікальним, дорогоцінним, єдиним, що принципово виділяє людину із тваринного світу, в чому виявляється її моральність, "надтваринний поклик", виклик природі, підтримка осудженій нею на смерть людині, "або ж, можна сказати, сама природа в цьому новому почутті усвідомлює свою попередню недосконалість і силкується відтворити себе в новому вигляді, тобто людина стає знаряддям воскресіння" ' ".
З.Фрейд намагався вирішити проблему життя і смерті за допомогою сексуального потягу, "лібідо", як носія усіх видів енергії організму, а також інстинкту самозбереження, який у нього зведений до потягу до смерті. Сексуальний потяг, вважає Фрейд, є порушником рівноваги, подразником, що підвищує енергетику організму і є принципом незадоволення. Потяг до смерті ж є не що інше, як тенденція до зняття, розрядки зайвого збудження, суб'єктивним виразом якої є принцип задоволення. Цей поділ потягів обґрунтовується біологічно на аналізі природної смерті організму як внутрішньої необхідності і розмноження як продовження життя — певного роду безсмертя. Тому інстинкт самозбереження є водночас сексуальним потягом, а в сексуальному потягу з самого початку вже закладений потяг смерті. Звідси, зауважує Фрейд схожість станів, що слідують за повним статевим задоволенням, з вмиранням, а в нижчих тварин — збігання акту запліднення і смерті. На думку Фрейда, потяг до життя, приносячи з собою напруження, вирішення якого сприймається як задоволення, перебуває в залежності від потягу до смерті "8.
"Народження і смерть, - пише М.Бердяєв, - однієї природи, мають одне джерело. Вже Геракліт учив, що Гадас і Діоніс один і той самий бог. І на-
356

Розділ IX. Особа і суспільство
родження, і смерть — однаково продукти світового розпаду, діти часу, царства тимчасовості в світі. Буття, що відпало від свого джерела і сенсу, робиться насамперед тимчасовим, витягується в хронологічний ряд, в якому — одвічна зміна народження і смерті, дурна нескінченність. Жодна істота зіпсованого світу не вічна, всі частини світу, всі стани світу тимчасові, тлінні... Народження вже є початком смерті: істина ця підтверджується досвідом всієї природи і надто очевидна" ' ".
"Життя є вмирання, — записує Л.Толстой в щоденнику. — Добре жити — значить добре помирати. Постарайся добре померти" (27 серпня 1905 р.) "Так, жити треба завжди так, немов поряд у кімнаті помирає улюблена дитина. Вона і помирає завжди. Завжди помираю і я". (12 березня 1895 р.).
Дихотомія життя і смерті — основна екзистенційна дихотомія, вона предмет роздумів будь-якої людини, а усвідомлення неминучості смерті впливає на психіку і саме життя. Як остання можливість екзистенції смерть не може не викликати у людини страху, в тому числі і "страху-нудьги", якого немає у тварин. Навіть знаючи про те, що смерть неминуча і нічого не залишається, як прийняти її як незаперечний факт, людина в більшості випадків згодна віддати все, аби жити. Страх смерті — одне із найприродніших почуттів людини, причому він залежить від багатьох факторів, включаючи епоху, в яку живе індивід, стан фізичного і духовного здоров'я, вік, стать, освіченість, релігійність, життєву позицію, переконання. Відзначено, зокрема, що страх перед смертю тим більший, чим вищі освіченість і благополуччя. Мабуть, частково цим можна пояснити той факт, що сучасні люди більше бояться смерті, ніж люди відносно недалеких XVI—XVII століть. Нездоланний страх смерті, ще не відомий людям попередніх епох, англійський історик А.Тойнбі пояснює войовничим безбожництвом, особливо в колишньому СРСР. Звичайно, і освіченість, і достаток, і безбожництво впливають на ставлення до смерті і формування страху перед нею, але справа, думається, не тільки в цьому: сучасна людина набагато більше ніж люди попередніх епох, обплутана залежностями і необхідностями, налякана дегуманізованим і технізованим середовищем, втратою найвищих цінностей і свободи, впевненості в собі і надії на краще майбутнє. Спіноза говорив, що "людина свободна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість визначається роздумами не про смерть, а про життя" |20.
Монтень, говорячи, що смерть — не тільки позбавлення від хвороб і страждань, а й "надійна гавань, якої ніколи не слід боятись і до якої часом треба прагнути"; що одне з благодіянь доброчинності — "презирство до смерті", вимушений, однак, визнати, що смерть навіює нам страх і страх смерті підкрадається до нас звідусіль; що саме слово "смерть" настільки зловісне, що римляни, замість того, щоб сказати "він помер", говорили "він перестав жити" або "він віджив своє". "Тільки нерозсудливість і нетерпіння, — вимушений визнати Монтень, — спонукають нас прискорити прихід смерті. Ніякі нещасні випадковості не здатні справжню доброчинність повернути до життя спиною, в горі і стражданні вона шукає своєї поживи" '21.
357

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Страх смерті — це переживання особистості, наповнене ціннісним, соціально значимим змістом, а не просто вияв інстинктів і дія біологічних механізмів. Саму смерть слід розглядати не просто як припинення життя, а як соціокультурне явище, пов'язане з соціальним буттям і індивідуальною поведінкою. Це значить, що людина має справу не з смертю як біологічним явищем, а з ставленням до неї, яке є вираженням певної ціннісної позиції і показником культури, духовності суспільства в цілому і особистості зокрема. Ставлення людини до смерті залежить від того значення, яке вона має в системі духовних цінностей суспільства, від їх суб'єктивного переломлення в індивідуальній свідомості, і функціонує як світоглядна і моральна категорія. Монтень писав, що "смерть уявляється Ціцерону страхітливою, бажаною Катону, байдужою Сократу" 122.
Смерть як світоглядну і моральну категорії уявлялась і Антуану де Сент-Екзюпері. Зокрема, він писав: "Ми перестали давати що-небудь. Однак я не формую нічого в собі — і, отже, я ніщо. І якщо тоді від мене вимагають, щоб я вмер в інтересах чогось, я відмовляюсь вмирати. Мій інтерес — це насамперед жити. Який порив любові віднагородить мене за смерть? Вмирають за свій дім, але не за предмети або стіни. Вмирають за собор, але не за камні. Вмирають за народ, але не за натовп. Вмирають в ім'я людини, якщо вона наріжний камінь громади. Вмирають тільки за те, заради чого живуть" ш.
Отже, смерть і страх перед нею не є чимось абстрактним і соціально не-визначеним: вони сприймаються і оцінюються через категорії добра і зла, блага і краси, гідності і ганьби, мужності і боягузтва тощо, тобто завжди наповнені конкретним змістом і завжди мать певний смисл. Саме смерть дає змогу особливо зримо розуміти життя як неповторний дарунок долі, кожна мить якого повинна наповнюватись глибоким змістом і нести в собі глибокий неповторний колорит. Р.Тагор писав: "Печать смерті надає цінності монеті життя; дає можливість купити за життя те, що справді коштовне" т.
Смерть має смисл вже тому, що підводить підсумок конкретному життю і життєдіяльності індивіда, який вписаний в конкретні просторово-часові рамки і в певну соціальну систему, в якій він виконував певні функції і відповідав за свої помисли, поведінку, дії. І вмерти людині важливо "своєю" смертю. "Своєю" - значить такою, яка відповідає її долі і характеру, її участі в суспільному житті і соціальних процесах, адже смисл смерті, тією самою мірою, як і смисл життя, у кожного свій, суто особистий. Тим самим "наша" смерть задана нам і несемо ми за неї відповідальність тією ж мірою, як і за життя |25. Смерть надає життю сюжетну спрямованість, єдність його етапів, визначеність і логічність. Вона - закономірний висновок, до якого доходять на основі всього життєвого досвіду; не обрив, а фінал, підготовлений задовго, починаючи з дня народження.
Взявши за висхідне не сам емпіричний факт смерті, а переживання його протягом всього життя, М.Шелер пише, що тільки перед обличчям смерті лю-
358

Розділ IX. Особа і суспільство
дина знаходить смисл життя, звільнившись від хибних цілей і діяльності, якими наповнює її життя індустріальна цивілізація. Цю тезу М.Шелера М.Хай-деггер розгортає у вчення про "справжнє" існування людини перед обличчям смерті, і "несправжнє", при якому людина занурюється в світ безособового "тап", де "вмирають інші", одержуючи ілюзію безсмертя як останню можливість людського буття.
Оскільки смерть, як і життя, має свого "власника" і пов'язана з долею, характером, системою смислів і установок людини, її фізичним і духовним здоров'ям, умовами і обставинами її буття, то вона може вмерти як "у свій час", вичерпавши всі свої ресурси, так і "достроково" (хвороби, трагічний випадок, вбивство), як в результаті здійсненого над нею насильства, так і добровільно, щоб уникнути ганьби, надмірних страждань, при втраті смислу життя, при деяких патологічних станах психіки тощо. Монтень писав: "Я переконався в тому, що думки стародавніх в більшості випадків сходяться на такому: коли в житті людини більше зла, ніж блага, значить, настав час їй помирати; і ще: зберігати наше життя для мук і терзань — значить, порушувати самі закони природи..." т "Життя перетворюється в рабство, якщо ми не вільні померти", — повторює свою думку Монтень в іншому місціІ27.
Добровільну смерть Монтень вважає "найбільш прекрасною" взагалі. Як приклад, Монтень розповідає про випадок з Помпонієм Аттиком, крупним , римським ділком і освіченою людиною, другом Цицерона. Після тривалого безуспішного лікування він запросив до себе близьких йому людей і попросив схвалити обрану ним для себе голодну смерть. Але сталося так, що утримуючись від їжі, Помпоній Аттик вилікувався. Коли зраділі лікарі і друзі почали поздоровляти його з таким щасливим поворотом події, той заявив, що, оскільки йому однаково доведеться переступати цей поріг, то коли він вже так далеко зайшов, то хоче себе звільнили від труда починати все спочатку. Познайомившись з смертю, він не став її уникати: навпаки, почав її жадати всією душею 128.
"Якщо нам не судилося бути безсмертними, — писав Цицерон, — то все-таки краще згаснути в свій строк: адже природа встановила міру для життя, як і для всієї решти, старість же — остання сцена в драмі життя, а наприкінці ми повинні уникати виснаження сил і тим більше пересичення" ,29.
Любов до життя цілком може уживатись з прагненням до смерті не тільки в безнадійно хворих людей, а й у тих, хто "стомився" жити від старості або від бідувань і невдач. Відповідно до спостережень фізіолога І.І.Мечникова, у людей похилого віку страх смерті гасне і йому на зміну приходить інстинкт смерті, тобто внутрішнє бажання вмерти, яке схоже до потреби у відпочинку. На думку Д.І.Мечникова, втрата інстинкту життя і вияв інстинкту природної смерті сприяє найкращій смерті.
Цицерон писав: "Взагалі мені здається, хто наситився усім, той наситився і життям... І строк смерті прийшов" (Діалог "Катон старший про старість")130.
359

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Отже, важливе оптимальне використання біологічних ресурсів і соціальних можливостей індивіда, включаючи сенс життя, його ціль, морально-етичні і взагалі світоглядні цінності, словом, поєднання біологічного з соціальним, а не тривалість життя як така.
Є категорія людей, у яких прагнення до смерті, можна сказати, закладене від народження. Андре Моруа до таких людей відносить поета Ша-тобріана, яким тема смерті оволоділа з перших років його життя і давала найбільше задоволення, коли мова заходила про неї. Але особливо гостро потяг до смерті виявився у німецького письменника XIX століття Клейста. Як пише Сте-фан Цвейг, з раннього віку Клейста переслідувала думка про добровільну смерть і він щогодини був готовий відмовитись від життя, "кинутись в смерть як в урочисту шлюбну постіль" і постійно думав про смерть як про найвище блаженство. Нарешті, "екстаз, що тридцять п'ять років гнав його хащами життя", призводить Клейста до самогубства, і він "звільняється від своєї тіні" ш.
Інакше сталось з Л.Толстим: тридцять років — від двадцятого року свого життя до п'ятдесяти він жив життям безтурботної і вільної людини, жив без особливих потрясінь і страждань. Але поступово у Л.Толстого формується страх перед смертю, якого він вже не міг позбутися до кінця свого життя. Поступово Толстой приходить до думки; оскільки в боротьбі з смертю життя немислиме, треба жити сумісно з нею. Незважаючи на запевнення, якими він намагався заспокоїти насамперед себе, йому доводиться напружувати свою волю, щоб позбутись свого страху (і навіть жаху), який постійно переслідує його. Кожен запис в своєму щоденнику він віднині починає містичними літерами. "Я. б. ж." ("Якщо буду живий"). Кожного місяця він немовби звітується перед смертю, звикає дивитись їй у вічі і живе з думкою про неї, так і не переставши її боятись. Але це не завадило йому як художнику. Стефан Цвейг пише, що завдяки страху перед смертю "Толстой знає всі симптоми тілесного вмирання, кожну рису, кожний знак, який залишає біля гробової дошки різець на тлінній плоті, знає трепет і жах душі, що відходить: художник відчуває в собі могутнє покликання, народжене пізнанням" ш. С.Цвейг вважає, що страх перед смертю став для Л.Толстого цілком несподівано "чудовим піднесенням його мистецтва" і без нього він не написав би такого прекрасного твору, як "Три смерті" та інші твори з темою смерті.
Смерть, за Л.Толстим, свій справжній смисл має тільки в релігії і тільки віруюча людина одержує безсмертя. Ф.М.Достоєвський писав, що "без віри в свою душу і її безсмертя буття людини неприродне, нестерпне, бо тільки з вірою в своє безсмертя людина осягає всю розумну мету свою на землі" ш. Християнське віровчення про безсмертя, вкупі з положеннями про всепрощення з боку Бога є для віруючого великою опорою при подоланні страху перед смертю і отриманням надії на краще в майбутньому.
Релігія великої надії, яка народилася з відчаю, релігія воскресіння в реальному житті все-таки на може вирішити цілком проблему смерті і без-
360

Розділ IX. Особа і суспільство
смертя, що визнають і деякі філософи-христяни, наприклад, М.Бердяєв. Він проти вирішення долі людини короткочасним життям на землі, проти "вічності пекельних мук", що позбавляє духовне і моральне життя людини будь-якого сенсу. "Існування вічного пекла означало б найсильніше заперечення Бога, найсильніший аргумент безбожності" |34. Бердяєв не погоджується ні з спіріту-алістичним вченням про безсмертя душі, ні з ідеалістичним вченням про безсмертя універсального ідеального начала, ні з "перевтіленням душ в цьому земному плані". Як філософ-персоналіст Бердяєв вбачає безсмертя насамперед в долі особистості, душа якої "дорожча від царств світу". Зловживання апокаліпсисом, іменем сатани і наближенням кінця світу, на думку Бердяєва, "є ледаче вирішення питання, в основі його лежить ефект страху" '35.
Проблема безсмертя не може не викликати і альтернативну проблему: наскільки необхідне і доречне особисте безсмертя людини. Ще герой античної міфології Хірон, дізнавшись від свого батька бога Сатурна, яким є вічне життя і визнавши його обтяжливим і нестерпним, відмовився від безсмертя. Разом з тим, античні мислителі закликали людей не грузнути в буденності і не миритись з своїм становищем, не принижувати себе. Аристотель писав: "Ні, не треба слідувати напучуванням "людині розуміти людське" і "смертному смертне"; навпаки, наскільки можливо, треба підноситись до безсмертя і робити все заради життя, що відповідає найвищому в самому собі..."136.
М.Монтень вважав, що смерть кожного індивіда "є одна з ланок порядку, що управляє всесвітом: вона ланка світового життя..." "Звільніть місце іншим, як інші звільнили його для вас" ,37.
Питання не тільки в тому, що будь-яке життя конечне; важливіше знати, чи має сенс подальше існуваннє і чи здатна людина повноцінно функціонувати в суспільстві як особистість; чи були б люди кращими, якби завідомо знали, що їхнє життя нескінченне, а вони безсмертні. Це викликає сумнів. І не тільки тому, що у людей зменшилась би активність і відповідальність за свої справи і поведінку або вони стали б відкладати свої справи на майбутнє, в тому числі і далеке, менше думали б про мораль, про життя взагалі. Важливіше те, що перед обличчям смерті — як абсолютного і невідворотного кінця, що очікує нас в майбутньому, і як межі наших можливостей - ми зобов'язані максимально використовувати відведений долею для життя час, ми не вправі марнувати жодну з можливостей, сума яких робить наше життя справді повним смислу |38. Принцип незворотності людського життя накладає на людину велику відповідальність: що ж, все-таки, залишиться від людини після її смерті? Невже тільки діти, нащадки, спадщина? Ато і ніщо... А страх перед "ніщо" улюдини мабуть більший, ніж перед смертю, бо смерть, при всій її жахливості, все-таки не є пусте "ніщо".
Тільки для тварини смерть "ніщо", бо вона, повністю закінчивши свій життєвий цикл, ніскільки (або майже ніскільки) не вплинула на життя свого роду (якщо, наприклад, це муха, то вона повністю засвоюється іншою ко-

24 Філософія

361

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
махою або пташкою). Для людини смерть є не "ніщо", а, кажучи мовою філософії, "небуття", що далеко не одне і те ж; це, так би мовити, "існування неіснуючого"; це щось невловиме, сукупність властивостей неіснуючої речі, проте це не "невинна пустота Демокрита", скоріше це те, з чого християнське віровчення творить буття |39. Проте, що смерть для людини не є "ніщо", а стан "небуття" не є "пустота", свідчать не тільки залишена про неї пам'ять нащадків, її справи, а й ще недостатньо вивчені інформаційні фантоми (і не тільки), це підтверджує і низка інших відкриттів останніх років. Зокрема, в 1985 році група дослідників під керівництвом старшого співробітника відділу теоретичних проблем АН СРСР Петра Горяєва, працюючи з "молекулою спадковості" і руйнуючи її ядра, в "пустому місці", там, де до цього перебував препарат, за допомогою лазерного пристрою почула звуки, що свідчили про "самопочуття" ДНК так само, як і тоді, коли препарат там був. Причому, молекули "кричали" різними голосами відповідно до того, було їм "холодно" чи "жарко", від "болю" і "страху" на високих частотах, а на низьких дружно "співали гімн життю", коли їм було комфортно. Мало того, звукові і світлові ефекти не зникали протягом багатьох днів, в тому числі не зникав і "фантом смерті", який спектограф рег-істрував рівно сорок днів. Саме через такий термін, як відомо, роблять поминки по померлому ио. Схожі результати одержані ще в ряді лабораторій і в дослідних інститутах. Зокрема, в Санкт-Петербурзі фізики лабораторії Костянтина Короткова, де досліджуються явища, що лежать в основі екстрасенсорики, встановили, що так званий "інформаційний каркас" людини живе немовби незалежно від її фізичного тіла і, можливо, частина його переходить в ноосферу, твориму людьми інтелектуальну оболонку планети, геніально передбачену В.Вернадським, а частина і далі — в космос.
Є всі підстави вважати, що недалеко той час, коли вчені дадуть нові і більш вагомі підтвердження того, що і після смерті людська особистість не є пустим "ніщо".
В Техаському університеті останнім часом знайшли спосіб зробити клітини теоретично безсмертними, якщо "годувати" їх краще, ніж у природних умовах. Якщо це вдасться здійснити з людською клітиною, то, наприклад, з однієї клітини ампутованої руки в прямому смислі слова можна виростити нову руку. І взагалі, сьогодні теоретично говорити про смерть людини, поки залишається цілим її генетичний матеріал, передчасно, адже в молекулі ДНК зберігається вся інформація про кожного індивідуума, отже, є можливість відродити програми інформаційних молекул, а відповідно, з маленької частини збереженої тканини відновити тіло мертвої людини, повернувши їй не тільки життя, а можливо, й свідомість і пам'ять.
Віддаючи належне досягненням вчених і радіючи перспективам, які відкриваються перед людством в цьому напрямку, зауважимо, що мова все-таки йде не про безсмертя в справжньому розумінні цього слова, а про можливості продовження життя людини, якщо створити для цього унікальні і
362

Розділ IX, Особа і суспільство
багато в чому штучні умови. Крім того, ця проблема пов'язана з використанням репродуктивних технологій, серед яких вже здійснене на практиці клону-вання (безстатеве розмноження), зокрема, поява й існування вівці Доллі в Шотландії. Якщо відносно тварин це викликає широкі і гострі дискусії, то застосування клонування до людини зустрічає великий спротив з боку широкої громадськості. Зокрема, протокол до Конвенції Ради Європи про права людини на біомедицину вже в першій статті забороняє "...будь-яке втручання з метою створити людську особу, ідентичну іншій, що живе або жила колись". На сьогодні протокол підписали дев'ятнадцять держав із сорока. Серед них немає України, Росії, Німеччини, Литви та Білорусії. Немає ніякого сумніву в тому, що всі відкриття в цьому напрямку і поява відповідних технологій будуть породжувати нові проблеми, розв'язувати які буде важче, ніж попередніМ|.
Однак, якими б не були успіхи цивілізації і як би не залежало життя від розвитку науки і техніки, достатку і задоволення потреб, людина не перестає боятись смерті і мріє про безсмертя, принаймні про довге і пристойне життя.
Щодо сучасної позарелігіозної культури, смерть позбавлена смислу тому, що цивілізаційна включенність людини в "прогрес", в "безмежність", не може дати її життю кінець за його власним іманентним смислом.
Контрольні запитання
1. В якому випадку вживається термін "індивід", а в якому поняття "особа"?
2. В якій мірі доля людини залежить від соціальних умов, а в якій — від неї самої?
3. Який зв'язок між сенсом життя і цінностями?
4. Який зміст вкладається в поняття "покликання", а який в термін "роль"?
5. В яких випадках праця може надихати і облагороджувати людину, а в яких дегуманізувати і деперсоналізувати?
6. Який зміст ви вкладаєте в поняття "вільний час" і "дозвілля"?
7. Яка, на вашу думку, роль розваг в життєдіяльності людини?
8. Чи можна зробити людину добродійною і законослухняною поза її бажанням?
9. Яка, на вашу думку, принципова різниця між поняттями "любов", "еротика", "секс"?

10. Чому любов називають "царицею почуттів"?
11. Що, на вашу думку, потрібно людині для щастя, і що таке щастя?
12. Чи може людина уникнути страждань, і яка їх роль в життєдіяльності людини?
13. Якщо страх є найдавнішим афектом людини і необхідним регулятором її взаємовідносин із середовищем, то чи завжди він шкідливий для неї?

24*

363

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
14. Чи має смерть смисл, чи вона є "ніщо"?
15. На скільки доцільно, на вашу думку, продовжувати людське життя в соціальному плані?
Теми рефератів
1. Особа як суспільно-історичне явище.
2. Особа як суб'єкт суспільного виробництва і учасник історичного процесу.
3. Талант і посередність як соціально-психологічні категорії.
4. Діяльність особи як покликання. Покликання і роль.
5. Доля людини як єдність біологічних і соціально-психічних факторів.
6. Роль цінностей у формуванні сенсу життя.
7. Репродуктивне і продуктивне в життєдіяльности особи.
8. Раціонально-нормативне як прояв необхідності і проблема свободи.
9. Праця як фактор самоутвердження особи, її гармонізації і дезгармоні-зації.

10. Проблема вільного часу і розваг.
11. Фактори і умови щастя.
12. Феномен страждання: психологічний і соціальний аспекти.
13. Біологічні і соціальні джерела страху і їх різновиди.
14. Проблема смерті і безсмертя в світлі досягнень сучасної науки.
Література
Ь. Альбуханова К.А. О субъекте психической деятельности. — М., 1973.
2. Амосов Н.М. Разум, человек, общество, будущее. — К., 1994.
3. Ананьев Г. О. О проблемах современного человекознания. — М., 1977.
4. Арье Ф. Человек перед лицом смерти. — М., 1992.
5. Асмолов А.Г. Личность как предмет психологического исслдования. - М., 1984.
6. Бердяев Н.А. Самопознание. — М., 1990.
7. Бердяев Н.А. Смысл творчества. — М., 1989.
8. Бердяев Н.А. Философия свободы. - М., 1989.
9. Бердяев Н.А. О назначении человека. - 1993.
10. Бердяев Н.А. Царство духа и царство кесаря. — М., 1995.
П. Бовуар Симона. Друга стать. — 2 т. — К., 1995.
12. Бодалев А.А. Личность и общение. — М., 1984.
13. Бодалев А.А. Восприятие человека человеком. — Л., 1965.
14. Божович Л.М. Личность и ее формирование в раннем возрасте. — М., 1976.
15. Бубер М. Проблема человека // Философские науки. — 1992. — № 3.
16. Вазари Дж. Жизнеописание наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зодчих. - Т. 2. - Л-д, 1933.
364

Розділ IX. Особа і суспільство
17. Василенко В.А. Мораль и общественная практика. — М., 1983.
18. Василюк Ф.Е. Психология переживаний. — М., 1984.
19. Вейнигер О. Пол и характер. - М, 1992.
20. Весельницкая Ева. Женщина в мужском мире. — СПб., 1993.
21. Габитова P.M. Человек и общество в немецком экзистенциализме. - М., 1972.
22. Галуа В.П. К вопросу о значении эмоций в моральных поступках // Философские науки. - 1986. - № 6.
23. Гегель. Философия права. - М., 1990.
24. Гегель. Философия религии. — 2 т. — Т. I. — М., 1976.
25. Григорьян Б. Т. Человек. Его положение и призвание в современном мире. — М., 1986.
26. Государев Н.А. Трехугольный человек. - М., 1991.
27. Гордон Л.А., Клопов Э.В. Человек после работы. — М., 1972.
28. Грушин Б.Г. Творческий потенциал свободного времени // Коммунист. - 1980. - № 9.
29. Гуревич П.С. Страх — молитва души. Современный апокалипсис // Философские науки. - 1992. — № 2.
30. ГрюнбаумА. Свобода воли и закон человеческого поведения. // Вопросы философии. — 1970. — № 6.
31. Гумницкий Г.К. Смысл жизни, мораль // Вопросы философии. - 1967. -№5.
32. Давыдов Ю.Н. Этика любви и метафизика своеволия: проблема нравственной философии. — М., 1989.
33. Давыдовский И.В. Геронтология. — М., 1966.
34. Дейнега Г.Ф. Жизнь вдвоем: интимность и одиночество. — М., 1992.
35. Демин М.В. Труд как вид человеческой деятельности // Философские науки. - 1994. - № 1.
36. Джоев О. И. О некоторых типических постановках проблемы смысла жизни в истории философии // Вопросы философии. - 1981. - № 6.
37. Довженко О.П. Про красу. — К., 1968.
38. Додонов Б.И. Эмоция как ценность. — М., 1979.
39. Дорно И.В. Современный брак: проблемы и гармония. — М., 1990.
40. Дубинин Н.П., Карпец И.И., Кудрявцев В.Н. Генетика, поведение, ответственность. — М., 1989.
41. Дубко Е.Л., Титов В.А. Идеал, справедливость, счастье. - М., 1989.
42. Енгельс Ф. Про насильство в історії. — Маркс К., Енгльс Ф. — Тв. — Т21.
43. Жане П. Страх действия как существенный елемент меланхолии // Психология эмоций. Тексты. — М., 1984.
44. Железное Е.А. Сущностные силы человека. - Казань, 1983.
45. Жизнь и смерть: загадки и противоречия. — М., 1990.
365

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
46. Зацепин В.И. Счастье как проблема социальной психологии. — Львов, 1981.
47. Зотов Н.Д. Нравственное самоопределение личности. — М., 1983.
48. Иванова Н.Я. Философский анализ проблемы смысла бытия человека. - К., 1980.
49. Идеал. Справедливость. Счастье. - М., 1989.
50. Изард К. Эмоции человека. - М., 1980.
51. Ильенков Э.В. Что такое личность? // С чего начинается личность. — М., 1983.
52. Ильин И.А. Путь к очевидности. — М., 1993.
53. Ильичев Л. Ф. Страдание // Философский энциклопедический словарь. -М., 1983.
54. Каган М.С. Мир общения. - М, 1988.
55. Каган М.С. Человеческий фактор развития общества и общественный фактор развития человека // Вопросы философии. — 1987. — № 10.
56. Камю А. Будущий человек. — М., 1990.

57. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Сумерки богов. — М., 1990.
58. Кемеров В.Е. Проблемы личности: методология исследования и жизненный смысл. — М., 1977.
59. Ковалев А.Г. Психология личности. — М., 1970.
60. Кинадзе Д.А. Потребности. Поведение. Воспитание. — М., 1968.
61. Ковалев СВ. О человеке, его порабощении и освобождении. — М., 1970/
62. КобоАбе. Женщина в песках. Чужое лицо. — М., 1969.
63. Коломенский Я. Человек среди людей. — М., 1970.
64. Кон И. С. Социология личности. — М., 1967.
65. Коган Л.П. Человек и его судьба. — М., 1988.
66. Кон И.С. Открытие «Я». - М., 1978.
67. Кон И.С. Дружба. - М., 1980.
68. Кон. И.С. В поисках себя. - М., 1984.
69. Конквест Р. Большой террор. - В 2 т. - М., 1991.
70. Короленко П.П., Фролова Г.В. Вселенная внутри нас. - Новосибирск, 1979.
71. Kpymoea O.H. Проблема человека, индивида, личности в социально-философском исследовании // Вопроосы философии. — 1982. — № 2.

72. Kpymoea O.H. Пути активизации человеческого фактора // Философские науки. - 1987. - № 1
73. Крутое Н.Н. Мораль в действии. — 1977.
74. Кудрявцева В.Н. Механизмы социальной деформации // Вопросы философии. - 1989. - № 1.
75. Кудрявцев В.Н. Социально-психологические аспекты антиобщественного поведения // Вопросы философии. - 1974. - № 1.
366

Розділ IX. Особа і суспільство
76. Кузнецов М.А., Лебедев В.И. Личность и одиночество // Вопросы философии. - 1971.-№. 7.
77. Кузнецов М.А., Лебедев ВИ. Психология и психпатология одиночества.
- М, 1972.
78. Кузнецова Н. Ф. Проблема криминологической детерминации. — М., 1984.
79. КурцманДж., Гордон Ф. Да сгинет смерть! Победа над старением и продолжением человеческой жизни. - М., 1982.
80. Кууси П. Этот человеческий мир. — М., 1988.
81. Куценок Б.М. Эмоции и религия. — М., 1987.
82. Культура жизни личности: Проблемы теории и методологии социально-психологического исследования / Л.В. Сохань, В.А. Тихонович, Е.А. Дьяченко и др. — К., 1988.
83. Кьеркегор Серен. Страх и трепет. — М., 1993.
84. Ламент К. Иллюзия безсмертия. - М., 1984.
85. Леви В. Я и мы. - М., 1973.
86. Лебедев В.И. Личность в экстремальных условиях. — М., 1989.
87. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.
88. Личность и общество // Межвузовский сборник — Вып. 9. — Калининград. - 1982.
89. Логанов И.И. Свобода личности. - М., 1980.
90. Лямцев П.П. формирование человека как личности. — Л-д, 1984.
91. Магун B.C. Потребности и психология социальной деятельности личности. - Л., 1983.
92. Маркс К. Енгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Енгельс Ф.
- Тв. - Т. 3.
93. Маркузе Г. Одномерный человек. — М., 1994.
94. Мечников И.И. Этюды о природе человека. — М., 1923.
95. Милтс А. Гармоническое и дисгармоническое в личности: философе -ко-этический очерк. — Рига, 1988.
96. Милтс А. Гармония и дисгармония. - М., 1990.
97. Михайлов Н.Н. О потребности личности в самореализации // Философские науки. — 1984. — № 4.
98. Монтень М. Опыты. - В 3 кн. - М., 1960.
99. Москаленко В.В. Про засоби соціалізації особи // Філософська думка. - 1972. - № 2.

100. Муді Р.А. Життя після смерті. — К., 1993.
101. Муздыбаев К Психология ответственности. — Л., 1983.
102. Олейник П.А. Личность, демократия, законность // Вопросы философии. - 1980. - № 7.
103. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла. — Изд. 2-е. — "Сирин", — 1990.
104. Освобождение духа / Под общ. ред. А.А. Гусейнова, В.И.Толстых. -М., 1986.
367

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
105. Новиков К.А. Свобода воли и марксистский детерминизм. — М., 1981.
106. Овчинников В.Ф. Феномен таланта в русской культуре. — Калининград, 2001.
107. Осичнюк Е.В. Смысл жизни: в чем он? — К., 1987.
108. Нравственная культура личности / И.Ф.Надольный, В.П.Андрющен-коидр.-К, 1986.
109. Ланцхава И.Д. Человек, его жизнь и безсмертне. — М., 1967.
110. Петровский А.В. Быть личностью. - М., 1990.
111. Петровский А.В. Личность. Деятельность. Коллектив. — М., 1982.
112. Петровский А.В., Петровский В.А. Индивид и его потребность быть личностью // Вопросы философии. - 1982. — № 3.
113. Печчеи М. Человеческие качества. — М., 1980.
114. Психология личности : Тексты. - М., 1982.
115. Психология эмоций : Тексты. - М., 1984.
116. Полис А.Ф. Эмоциональное и норма поведения личности // Вопросы философии. — 1984. — № 5.
117. Плеханов Г.В. К вопросу о роли личности в истории. // Избранные философские произведения. — В 5 т. — Т. 2. — М., 1990.
118. Рациональное и эмоциональное в морали / Под ред. А.И.Титеренко, Е.Л.Дубко. - М., 1983.
119. Резвецкий И.И. Личность, индивидуальность, общество. — М., 1984.
120. Роганович В.З. Социальная справедливость и социальное перераспределение благ// Вопросы философии. - 1986. - № 9.
121. Россет Э. Продолжительность человеческой жизни. — М., 1981.
122. Румницкий Г.К. Смысл жизни, счастье, мораль // Вопросы философии. - 1967.-№ 5.
123. Рюриков Ю.Б. Трудное счастье. - М., 1977.
124. Сабиров В.Ш. Философско-этический анализ проблемы жизни и смерти. - М., 1987.
125. Сартр Ж.П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм // Проблемы человека в западной философии. — М., 1988.
126. Сафонов Б.В., Дорогова Л.Н. Мир человека: Методологические вопросы формирования духовного мира личности. — М., 1975.
127. СморжЛ. О. Особа і суспільство (філософсько-психологічний аспект). - К., 2000.
128. СморжЛ.А. Призвание как самореализация и активность личности. / / Становление рыночних структур и исследование новых видов социально-трудовой активности человека. — Калининград, 1993.
129. СморжЛ.А. Рационально-нормативное и эмоционально-личностное в жизнедеятельности человека и общества // Личность и общество. Межвузовский сб. - Вып. 9. — Калининград, 1998.
130. СморжЛ.О. Покликання //Дошкільне виховання. - 1996. - № 1.
368

Розділ IX. Особа і суспільство
131. СморжЛ.О. Доля-доленька жіноча // Сім'я. — 1997. — № 4.
132. СморжЛ.О. Потреба людини в людині і проблема самотності//Актуальні питання державного будівництва і подолання кризових явищ в суспільстві. — К., 1999.
133. СморжЛ.О. Проблема співвідношення раціонально-нормативного і емоційно-особистого в світлі вимог сучасності. — Там само.
134. Сморж Л. О. Одержимість як риса особистості і характеристика діяльності. — Там само.
135. Сморж Л.О. Феномен страждання в християнському віровченні і в філософії // Християнство як феномен культури; За заг. ред. Р.П.Іванченко. -К., 2000.
136. СморжЛ.О. Робота і дозвілля в життєдіяльносте людини // Українська еліта та її роль в державотворенні. — К., 2000.
137. СморжЛ.О. Олександра Селюченко як творча особистість і художник // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник. — Книга 4; За ред О.Пошивайло. — Опішне, 1999.
138. СморжЛ.О. Страх як соціально-псйхічний феномен і знаряддя політики // Україна в XX столітті: уроки, проблеми, перспективи; За заг. ред. Р.П.Іванченко. - К., 2001.
139. СморжЛ. О. Олександра Селюченко: доля і характер // Українська ке-рамонологія: Національний науковий щорічник. Кн. І; За ред. О.Пошивайло. -Опішне, 2001.
140. Сотна О.С. Л.Толстой о смысле жизни: этические искания и современность// Вопросы философии. — 1985. — № 11.
141. Страх. Антология / Сост. П.С.Гуревич. - М., 1998.
142. Сухомлинский В.А. Рождение гражданина. — М., 1971.
143. Сухомлинский В.А. Как воспитать настоящего человека: советы воспитателя. — М., 1985.
144. Татаркевж В. О счастье и совершенстве человека. - М., 1981.
145. Теплое Б.М. Проблема индивидуальных различий. - М, 1961.
146. ТитаренкоА.И. Антиидеи. — М., 1976.
147. Титаренко А.И. Роль чувств - в морали, принципа сексуализма - в
этике // Вопросы философии. - 1984. - № 8.
148. ТожтойЛ.Н. Дневники // Собрание сочинений в 22-хт. — Т. 22. — М, 1985.
149. Тудосеску И. Идеалы и нормы в социальной деятельности // Вопросы философии. - 1984. - № 3.
150. Урланис Б.Ц. Эволюция продолжительности жизни. - М., 1978.
151. Франк СП. Смысл жизни // Вопросы философии. - 1990. - № 6.
152. Франкл В. Человек в поисках смысла. — М., 1990.
153. Фрейд 3. По ту сторону удовольствия.
154. Фролов Т. О жизни, смерти и безсмертии // Вопросы философии. -1983.-№1,2.
369

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
155. Фромм Э. Идеал, справедливость, счастье. — ML, 1989.
156. Фромм Э. Бегство от свободы. — М., 1990.
157. Душа человека. — М., 1992.
158. Фромм Э. Иметь или быть. — М., 1990.
159. Человек для себя. — Минск, 1992.
160. Хабермас Ю. Понятие индивидуальности // Вопросы философии. -1989.-№2.
161. Хайек Ф.А. Дорога к рабству // Вопросы философии. - 1990. - №№ 10, 11, 12.

162. Чанышев А.Н. Трактат о небытии // Вопросы философии. — 1990. № 10.
163. Цвейг С. Борьба с демоном. — М., 1992.
164. Цвейг С. Три певца своей жизни: Казанова, Стендаль, Толстой. — М., 1992.
165. Шардаков В.Н. Этика и нормативность // Вопросы философии. — 1982.-№2.
166. Шардаков В.Н. Этика и социальная психология // Вопросы философии. - 1982. - № 5.
167. ШвейцА. Благоговение перед жизнью. — М., 1992.
168. Шилов В.Н. Труд как призвание: история и современность // Философские науки. — 1987. — № 1.
169. Шибутани Т. Социальная психология. — М., 1972.
170. Шмальгаузен И.И. Проблема смерти и бессмертия. — М., 1926.
17-1. Юркевич П. Серце та його значення у духовному житті людини згідно з ученням слова Божого // Вибране. — К., 1993.
172. Ярошевський Т. Проблемы личности в трудах Карла Маркса // Вопросы философии. - 1970. - №9.




© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.