Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Філософія - Сморж

Тема 1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ, ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ, СУСПІЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ

1.1. ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ, ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ, СУСПІЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ



Основні поняття і проблеми. Філософія. Синкретизм. Міфологія. Предмет. Функції. Світогляд. Матеріалізм. Ідеалізм. Дуалізм. Методологія. Метод. Діалектика. Метафізика. Філософські підходи: онтогонічний, гносеологічний, ак-сіологічний, соціологічний, історичний, функціональний, психологічний. Структура філософії. Роль філософії.
ПОНЯТТЯ "філософія", умови її виникнення і становлення. Філософія і міфологія
Слово "філософія", як і більшість філософських термінів, походить із давньогрецької мови і означає "любов до мудрості" (філео — любов, софія -мудрість). Отже, філософ - людина мудра, прагне до високого інтелектуального рівня і доброчинного способу життя. Є різні думки відносно того, хто першим став уживати цей термін і за яких обставин: Геракліт, Піфагор, Аристо-тель чи хтось інший. Але сьогодні це не має принципового значення. Більш важливим є з\'ясування питання, чому і на якому етапі розвитку людства виникла філософія, які умови й фактори сприяли її появі та коли з\'явились професійні "мудреці", тобто ті люди, для яких мудрування стало професією, покликанням, сенсом життя?
З питання історичного початку філософії існують найрізноманітніші точки зору. В тому числі й така, що історично людство пройшло "пралогїчну стадію", на якій було нездатне мислити і обмінюватись інформацією, зате вже на початку верхнього палеоліту люди вміли "малювати", ще не вміючи "розмовляти"1. Це так
9

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
звана концепція "передування", намагання встановити, що саме передувало здатності думати, малювати, вірувати тощо, яка черговість у виникненні духовних форм і форм свідомості. Суперечки навколо цього питання фактично нічого не дали, та і дати не могли, бо суспільне буття й суспільна свідомість виникли водночас, водночас же розвивався і диференціювався духовний світ людини на пізнавальне, релігійне, моральне, художнє тощо. Системний аналіз основних видів людської діяльності (перетворювальної, пізнавальної, ціннісно-орієнтовної і комунікативної) показує, що всі вони разом складають своєрідну замкнуту систему, в якій кожний із них як підсистема нерозривно пов\'язаний із рештою2. На будь-якому рівні свого розвитку для людства характерні всі ці чотири основні види діяльності, що складають цілісну систему як вираження універсальності людини - родової істоти, і якась вимога необхідності цілісності її функціонування, порушення якої наносить непоправну шкоду індивіду і суспільству.
Три функціональних рівні: наочно-дієвий, чуттєво-образний і понятійно-логічний, що складають своєрідний генофонд культури людства, початково нероздільні і лише згодом виділилися й отримали свою самостійність, — "працюють" на будь-якому етапі розвитку суспільства, забезпечуючи людині адекватне відображення зовнішнього світу і осягнення його3. Духовний світ людини був завжди і залишається сьогодні чимось цілісним, єдиним. Виділення в ньому того чи іншого елемента носить умовний характер, а поділ на "провідне" і "похідне", — відносний і залежить від епохи, способу життя, конкретно-історичних умов та обставин.
Не дивлячись на те, що з архаїчних часів до нас дійшло мало яскраво виражених пам\'ятників духовної культури, ні археологія, ні етнографія, ні інші науки, що її вивчають, не можуть аргументовано довести, що існував якийсь період, у якому б було відсутнє пізнавальне, моральне, релігійне, художнє тощо, а потім відбулась якась трансформація, скажімо, релігійного в пізнавальне, пізнавального в художнє, художнього в моральне тощо.
Уважне вивчення джерел, що належать до первісного суспільства і духовного життя первісної людини, дає підставу говорити, що в науки, філософії, релігії, мистецтва тощо "є передісторичний зміст..., який сьогодні назвали б нісенітницею"4. Правда, спочатку наука, філософія, релігія, мистецтво, мораль не були ще відокремленими видами суспільної діяльності. "До вісімнадцятого століття, — пише Ф.Енгельс, — ніякої науки не було..."5, але хто стане наполягати на тому, що людство всі попередні епохи (впритул до розвинутого капіталістичного суспільства) нічого не пізнавало і було повністю невігласним? Не можна також уявляти справу так, що людина спочатку пізнає і розуміє, а лише згодом оцінює і переживає, окремо проявляє активність, діє, відтворює, зображує, тренується, і лише на наступному шаблі свого розвитку грає, творить, сприймає емоційно, безкорисливо тощо.
Дослідження джерел знань, оцінок, пізнавального, релігійного, морального, художнього тощо підтверджує думку, що дія загальних законів духовного
10

Розділ І. Філософія, її предмет, основні функції і значення в житті суспільства
життя людей у первісному, рабовласницькому, феодальному і капіталістичному суспільствах не припинялася в жодну з цих епох. Але оскільки у різні епохи в умовах конкретного буття в голови людей потрапляв неоднаковий матеріал, то неоднаковими були і результати його обробки. Інша справа, що процес формування тих чи інших духовних форм, особливо в початковий період історії людства, відбувався повільно, а зв\'язки їхніх причин із наслідками були заплутані й приховані, затемнені проміжними ланками. І лише в новий час так спростилися, що вирішення загадки стало, нарешті, можливим. Однак навіть побіжний погляд на будь-яку із форм духовного показує, що раз виникнувши, вона розвивається в зв\'язку з усією сукупністю існуючих знань, оцінок і уявлень, піддаючи їх подальшій переробці. Заняття "чистими думками" передбачає тривалий шлях, який людський дух повинен був пройти раніше. Але яким би "довгим" не був цей шлях, мислення як таке "може бути лише одним і тим самим, відрізняючись тільки за ступенем, у залежності від зрілості розвитку, отже, також і від розвитку органа мислення. Все решта — нісенітниця" 6.
Для того, щоб людина могла мати справу з думками і поняттями, якими вони є в сучасному їх вигляді, а також почуттями як об\'єктом особливого інтересу, необхідний попередній тривалий період суспільного розвитку, що зумовив особливу структуру психіки, яку пов\'язують із поняттям "синкретизм". Цей термін характеризує першу форму усвідомлення людиною оточуючого світу в умовах суспільної власності і спільності завдань, яка носила водночас наочний, опосередкований та ілюзорний характер. Людина стародавнього світу в силу специфіки умов своєї життєдіяльності того періоду змушена була всю множинність зв\'язків та відношень зводити до єдиного центру—родового (цілі, інтересу, програми тощо). Тому все зроблене людиною в той період є зосередженням комплексу сил, відношень, "пучком" дій, "вузлом" матеріально-економічних і соціально-духовних детермінацій, які немовби "гранували" індивіда, дозволяючи йому всебічно відображати дійсність як "цілісний тип", що поєднує в собі ті родові функції, якості і властивості, які в подальшому цивілізованому суспільстві розділяються між спеціалістами різних сфер: працівник промисловості, сільського господарства, медицини, освіти, релігії, мистецтва. Як писав англійський учений Хокарт, на островах Фіджі святкування не є явищем "ні релігійним, ні світським, ні суспільним, ні особистим, ні економічним, ні естетичним, тому що ці спеціалізовані види діяльності ще не виділились із нерозчленованого життя племені... На Фіджі немає релігії, а є система, яка в Європі розділяється на релігію і господарську діяльність" 7.
Найбільш характерною формою синкретизму і його найвищим ступенем є міфологія, яка була "материнським лоном" усіх майбутніх форм свідомості. В міфі як своєрідному вияві синкретизму, цілісному вираженні буття стародавніх людей містилися елементи, кристали, матеріал усіх відомих нам форм духовного життя, майбутніх видів духовно-практичної діяльності людини. В міфі поряд із "пралогічним" містилося "прарелігійне", "праморальне", "праху-
11

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
дожне" тощо, точніше — воно зливалося в нерозривну єдність, а не передувало одне одному. Адже міф, як якийсь "цілісний соціально-духовний факт", не є ні простим узагальненням тих чи інших явищ природи і суспільства, оскільки відображене в ньому виходить за межі почуттєвих уявлень, ні сферою простих почуттєвих уявлень, оскільки містить у собі дивовижне, чарівне, фантастичне. Міф — ще не наука, не релігія, не мораль, не мистецтво, але водночас він містить пізнавальне, релігійне, моральне, художнє тощо. Іншими словами, міф містить фактично всі передумови для цілісного духовно-суспільного функціонування людини, окремі ж його складові можна вичленити тільки спеціальним аналізом. Примітивні (прості, початкові) пізнавальні, релігійні, правові, моральні, естетичні та інші відношення і їх прояви не вимагали вичленення: цілісно відобразивши середовище, природу і суспільство, міфологія допомагала індивіду відчути єдність з речами і людьми, органічно входити в природний та соціальний світ як у щось рідне йому, відчувати себе носієм усіх природних і соціально-родових потенцій і сил.
Отже, не дивлячись нате, шо початок філософії загубився в присмеркових далях історії, грунтуючись на численних фактах і документах, можна стверджувати, що потреба в мудруванні (або, по-теперішньому, в філософствуванні), так би мовити, субстанційне для людини. Як історія не знає прикладу безрелігійних народів, так вона не може навести приклад народу, який би із самого початку жив бездумно, не цікавився своїм оточенням, не шукав пояснення тим чи іншим процесам і явищам, не задумувався над своїм існуванням. Ми можемо говорити про "дологічне", "пралогічне", "празнання" тощо, але беззаперечним є те, що поява філософії як самостійного виду діяльності підготовлялася вже в надрах первісного суспільства на базі розширеного діапазону взаємодії людини з оточуючим середовищем, розпаду примітивно-інтегрованої суспільної формації, як наслідок ускладнення суспільних відносин, зміни становища самої людини в суспільстві. Суспільний поділ праці викликав цей розпад і прискорив виокремлення форм духовно-практичної діяльності. Поступово індивід, наділений певними здібностями до розумової діяльності, звільнений від повсякденної рутинної праці і володіючи й вільним часом, дозвіллям, мав можливість "мудрувати", і анонімність первіснообщинного мудреця канула в небуття. Віднині мудрування перетворюється в особливий вид професіоналізованої діяльності, а талант і можливості його використання концентруються у невеликої частини суспільства, в індивідів, які займаються виключно, або головним чином тим, що "мудрують", ведуть між собою дискусії, маючи для цього об\'єктом: весь світ, в центрі якого, звичайно, знаходиться людина з усіма її різноманітними відношеннями і проявами. Звичайно, думають, мудрують усі без винятку психічно здорові люди, але власне до філософського мудрування вдається тільки професійний філософ або, точніше, філософ за покликанням. Сама філософія ще тривалий час формувалася під впливом міфології і містила в собі деякі її елементи, а також, у свою чергу, була "материнським
12

Розділ І. Філософія, її предмет, основні функції і значення в житті суспільства
лоном", із якого вийшли, виросли і сформувалися в самостійні форми діяльності наука, мораль, мистецтво тощо. Лише в більш пізні епохи визначився специфічний для філософії предмет і викристалізувалась характерна для неї проблематика.
Предмет філософії
Поняття "предмет" у філософії вказує на необхідність певної речі (явища, процесу, продукту) для цілісного існування й функціонування людини і є свідченням її включеності в суспільні зв\'язки, в економічні, політичні, моральні відношення. Предмет може бути як матеріальним і мати просторово-часові характеристики, так і ідеальним (поняття, судження, умовиводи, змістовні абстракції тощо), але обов\'язково повинен задовольняти певну потребу, матеріальну чи духовну.
Що ж є предметом філософії і яку він задовольняє потребу? Чим предмет філософії відрізняється, скажімо, від предмета науки?
Вважається, що початково, зокрема в античній філософії, її предметом була вся сума знань, і лише в подальшому з неї виділились астрономія, математика, геометрія, фізика, медицина тощо. В Новий час у предмет філософії входили природничі науки. Все більше раціоналізуючись, філософія у Гегеля нарешті перетворилась в науку про розум, що осягає сам себе, в "науку наук", яка завершує земний шлях абсолютності ідеї і зливається зі світовим розумом. Раціоналістична традиція у визначенні предмета філософії проявилась і у відомому формулюванні, що "справжнім предметом філософії є загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення"8.
Отже, виходить, що філософія цікавиться тільки пізнавальними процесами і сферою науки, інтегрує й систематизує досягнуте окремими її галузями та виступає по відношенню до них як найбільш загальна теорія, тому сформульовані нею категорії і закони обов\'язкові і беззаперечні.
Але ж пізнавальне лише одне із численних відношень людини до дійсності, а наука — лише один із багатьох видів її діяльності, причому вона не завжди є головною і найважливішою, а знання — не єдина причина мотивації її вчинків, поведінки, дії; не все підлягає науковому обгрунтуванню і логічному доведенню: наука, зокрема, не вчить людину любові, симпатії, добру, красі, патріотизму тощо. Поняття "людина", "духовний світ", "духовна культура" набагато від ширші понять "пізнавальне", "знання", "наукове", а реальна людська індивідуальність не є "гносеологічним Робінзоном". Це розуміли і античні філософи, тому включали в предмет свого інтересу всю сукупність елементів духовного життя людини, крім знання і раціонально-нормативного — емоційно-особисте, крім науки — мораль, релігію, мистецтво тощо, тобто все те, що має аксіологічний статус і без чого не можна зрозуміти людину, а отже, неможлива і філософія. Це визнавав і раціоналіст Гегель, який говорив, що деякі сфери життєдіяльності людини взагалі не підлягають аналізу "з точки зору однієїлише
13

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
думки ", шо, наприклад, художня діяльність вимагає іншого органа, що відрізняється від наукового мислення 9.
Якщо звести предмет філософії до знання, а її завдання до узагальнення досягнутого окремими науками, тоді в неї той же предмет, що і в науки, і відрізняється він тільки кількісними характеристиками і співвідношенням частин і цілого. Це не є вирішенням проблеми вже тому, що пізнавальна діяльність властива людству взагалі і мислять буквально всі фізично і психічно здорові люди. Це не можуть не розуміти і ті, хто обґрунтування діяльності філософів намагається знайти безпосередньо в сфері пізнавального, науки, знання.
Поза всяким сумнівом, філософія завжди базується на досягнутому наукою знанні, і тільки завдяки цьому філософ має право і можливість "мудрувати". Звичайно ж у філософії багато спільного з наукою, в тому числі спільним є те, що основним об\'єктом обох є відношення "людина — світ", що філософія, як і наука, не виходить за межі розумного осягнення дійсності і прагне до об\'єктивності, оперує узагальненнями і абстракціями, має систему категорій і методів, що дає їй право бути теорією. Але якщо для науки поняття "предмет дослідження" є парним поняттю "об\'єкт дослідження" і вказує на специфічний фрагмент дійсності та специфічне коло проблем даної науки, певну сферу інтересів, мотивів, цілей і засобів вченого, то філософія не має такого "поля", яке б освоювалось виключно нею. Якщо для науки відношення "людина — світ" зводиться до ситуації "суб\'єкт — об\'єкт", а бажаним результатом повинне бути об\'єктивне конкретне знання, з якого "випарувано" все емоційно-особисте, то для філософії важливою є і ситуація "суб\'єкт — суб\'єкт (и)" з усім діапазоном породжуваних нею процесів і явищ, які здебільшого мають аксіологічний статус, ціннісні характеристики. Сам філософ як представник свого часу, певних соціальних сил, живий учасник або свідок подій не може не виявити своє розуміння їх, свою позицію, свої симпатії чи антипатії, використовуючи свою ерудицію, свої прийоми і засоби, свою манеру і стиль, тобто, свою суб\'єктивність, що не може собі дозволити представник конкретної науки, за винятком, хіба що історика, політика, мистецтвознавця...
Усе це дає привід говорити, що філософія не тільки не "зверхнаука", не "наука наук", вона взагалі не наука, адже ситуація "об\'єкт — весь світ" страждає невизначеністю і розмитістю. Крім того, філософія не опирається на емпірію, а до знань часом виявляє сумнів, її ж власні судження і висновки неоднозначні і хибують незавершеністю. То чи не доцільніше відмовитись від цієї суперечливої і "розмитої" пізнавальної форми, яка постійно сіє в суспільстві "духовну смуту" і збиває людей з пантелику?
Філософія, що не має свого специфічного предмета і розглядається в залежності від предмета науки, втрачає своє суспільне обгрунтування, як втрачає його і в ролі інтегратора та систематизатора знань. Хоча пізнавальне і знання обов\'язкове для філософії, а вона сама здатна "асимілювати" весь обсяг наукових досягнень, до філософа не ставиться вимога "універсалізму мислення"
14

Розділ І. Філософія, її предмет, основні функції і значення в житті суспільства
чи "універсалізму знань". Філософію цікавить не окремий фрагмент чи аспект дійсності, суспільного життя, чи моменти життя людської особистості, а весь спектр взаємозв\'язків, взаємовідношень, поведінки і дій, весь діапазон духовного світу, включаючи раціонально-нормативне і емоційно-особисте, а також пізнавальне, моральне, правове, політичне, релігійне, художньо-естетичне тошо. Структурно філософія не підкоряє собі науку, політику, право, мораль, релігію, мистецтво тощо, залишаючись завжди "відкритою системою".
Можна говорити, що філософія безмежна в об\'єктах свого інтересу, в своїх концепціях, поглядах, трактуваннях, але вона має, так би мовити, свої базові проблеми, які для будь-якої філософської системи складають інваріантну основу, внутрішній стрижень для філософствування; іншими словами, це те, що складає предмет філософії. Серед них такі, як: що таке всесвіт і що таке людина? Що таке природа і як вона співвідноситься з суспільством? Яку роль відіграє вона в життєдіяльності людей? Яке походження людини і її свідомості? Що таке душа і дух? У чому сенс життя? Що таке щастя, страждання, страх, смерть і безсмертя? Яке майбутнє нашої планети, людства, шлюбу, сім\'ї, людської особистості? І таке інше...
Всі ці та інші питання становлять смислове ядро філософії, без якого не було б і спадковості філософських напрямків та шкіл, і вони б народжувалися й гинули в межах окремих країн та епох. Безслідно гинуло б і все те, що було висловлено видатними мислителями минулого, що і сьогодні не втратило своєї ваги і значимості.
Отже, слід погодитися з тим, що філософія є формою суспільної свідомості, специфічною раціоналізованою діяльністю, яка, опираючись на досягнення всієї духовної культури, включаючи раціонально-нормативне і емоційно-особисте, виробляє граничні смислові основи життєдіяльності людини, намагається сформулювати гранично місткі світоглядні і методологічні категорії, в яких зафіксовані найбільш важливі аспекти і моменти відношення людей до природи і взаємовідношень їх між собою. Цим, насамперед, відрізняється філософія і від науки в її, так би мовити, "чистому вигляді", і від міфологічної, релігійної, художньої тощо форм осягнення світу. Цим же пояснюється і зв\'язок філософії з епохою та духовно-практичним життям суспільства, і причини пере-формулювання деяких складових із її "граничних основ", зміщення акцентів, у тому числі з дійсності на містику, з сенсуалізму на раціоналізм, із знань на віру, з матеріалізму на дуалізм, з діалектики на метафізику і навпаки; виникнення софізму, кінізму, схоластики, гедонізму, пантеїзму, емпіризму, догматизму, консерватизму, нігілізму, сцієнтизму і антисцієнтизму тощо. Все це є одним із свідчень і виразів зв\'язку філософії з життям суспільства, його складності та суперечливості, багатства і різноманітності детермінацій, які породжують та формують певну філософію, поясненням різниці в соціально-психологічних установках самих філософів.
Будучи породженням усієї сукупності умов, обставин, процесів і явищ, філософія є складним диференційованим цілим, яке має свою структуру, ок-
15

Частина перша. Призначення філософи, її категоріальний інструментарій та історія
ремі елементи якої знаходяться між собою в певних взаємозв\'язках і взаємовідношеннях, що в значній формі визначає її характер, особливості вибору і трактувань її проблем. Так, у Гегеля основним елементом його філософської системи стало вчення про буття, пізнання, логіку. Екзистенціалізм став інтерпретувати онтологію як буття апріорних структур людського існування. Ряд філософських шкіл XX століття акцентували свою увагу на аксіології, на проблемах цінностей, зокрема неокантівська і феноменологічна школи. Фрейдизм же — на сфері інстинктивного і несвідомого тощо.
На сьогодні основними розділами філософії вважаються: онтологія — вчення про буття, вирішення питання, як влаштований світ; антропологія (філософська) — філософське вчення про людину; праксеологія — вчення про активну перетворюючу діяльність людини; гносеологія (епістемологія) — відповідає на питання, що таке знання, його походження і сутність; аксіологія визначає значимість предметів, явищ, процесів, дійсності для життєдіяльності людини; соціологія (соціальна філософія) — вчення про соціум як середовище, в якому самоздійснюється і функціонує людина.
До філософії належать також історія філософії, етика, естетика, релігієзнавство, теорія та історія культури. Кожна з них має свої теми, проблеми, свою систему категорій і принципів, освоює певний спектр дійсності і задовольняє певну потребу людини в цілісній її картині, в здатності цілісно функціонувати в суспільстві і самостверджуватися якособистість.
Основні функції філософії, її різновиди і методи
Якщо потреба спонукає людину до активності та створення предмета її задоволення, то внутрішньою ціллю будь-якої діяльності є функція, "служба". По відношенню до суспільних явищ під функцією розуміють певну сукупність наслідків тієї чи іншої соціальної діяльності. Суспільство як метасистема, визначає загальний тип функцій, його ж окремі підсистеми мають і свої, тільки їм властиві функції, які залежать від їхнього специфічного предмета і певного класу їх структур. Тому важливо визначити не тільки функції метасистеми, але і функції її складових частин, які входять в це ціле. І чим складніша структура підсистеми, тим більше в неї зв\'язків з метасистемою, а також з іншими підсистемами, відповідно, і більше в неї функцій. Філософія, як це випливає з її предмета, складна підсистема, отже, в неї багато і функцій. Серед них називають онтологічну, праксіологічну, аксіологічну, гносеологічну, соціологічну, ідеологічну, виховну, освітню, комунікативну тощо. Але "атрибутивними" є для неї лише дві: світоглядна і методологічна, саме завдяки їм філософії вдається зберегти свою специфіку і займати свою "нішу" в системі духовної культури людства.
Світоглядна функція філософії. Під світоглядом розуміють систему поглядів і уявлень людини про оточуючу її дійсність і про саму себе, яка базується на досягнутому рівні духовної культури суспільства, знань і цінностей, засвоєних і сформованих в процесі виховання і самовиховання.
16

Розділ І. Філософія, її предмет, основні функції і значення в житті суспільства
У формуванні світогляду беруть співучасть усі складові суспільства як са-морегулятивної функціональної системи: сім\'я, школа, місце праці тощо і всі складові духовного світу людини — розум, воля, досвід, знання, оцінки, почуття, емоції. Якщо розглядати світогляд в аспекті духовного життя суспільства, то він являє собою сукупність усіх форм суспільної свідомості, — політичної, правової, моральної, релігійної, художньо-естетичної тощо. Відповідно, світогляд має складну структуру, в якій виділяють такі рівні: світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння. Отже, поняття "світогляд" ширше від поняття "філософія", але із засвоєнням її положень і принципів вона стає ядром світогляду й відіграє вирішальну роль у формуванні життєвих смислів і ціннісних орієнтацій, в регуляції відношень і поведінки в соціальній самовизначеності особистості, групи, класу, нації, суспільства в цілому. Оскільки світогляду "взагалі" немає, він, як і все інше, завжди конкретний, то виділяють його буденний і теоретичний рівні, науковий і релігійний світогляд, прогресивний і реакційний, міщанський, споживацький, конформістський тощо. Оскільки предметом нашої розмови є філософія, то виділяються також матеріалістичний, ідеалістичний та дуалістичний світогляди в залежності від того, як вирішується питання про відношення "людина — світ", яке конкретизується в проблемі, що є первинним, вічним, визначальним, матерія чи дух, буття чи свідомість, ідеальне чи матеріальне. Відповідно до вирішення цього питання філософів прийнято поділяти на матеріалістів, ідеалістів та дуалістів.
Матеріалізм (від лат. таїегіаііз — речовий) вирішує це питання на користь первинності матерії, природи, буття, фізичного і розглядає свідомість, мислення, почуття, психічне як похідне від матерії, одну із властивостей її висо-коорганізованої форми - мозку, його функцію.
Матеріалізм, як і кожне суспільне явище, пройшов складний і суперечливий шлях, видозмінюючись на кожному із його етапів в залежності від змін у суспільстві і необхідності давати відповіді на ті чи інші питання. Хронологічно виділяють дві історичні епохи у виникненні і становленні матеріалізму: домарксистський і марксистський.
До домарксистського матеріалізму відносять наївний матеріалізм стародавніх філософів, насамперед школи "Шу-цзян", "І-дзян" (5 начал), "Лао-цзи" (дао) в Китаї; мілетської школи (Фалеса, Анаксімена, Анаксімандра), Герак-літа, Емпедокла, Левкіпа, Демокріта, Епікура в Греції і Лукреція в стародавньому Римі. "Наївність" філософії цього періоду обумовлювалась, насамперед, загальною нерозвиненістю тодішнього людства, яке переживало період свого "дитинства".
Історичним різновидом домарксистського матеріалізму був метафізичний, механістичний матеріалізм XVII — перша половина XIX століття, який сформувався в умовах становлення капіталізму і прискореного розвитку науки, насамперед математики і механіки, із необхідності розчленувати об\'єкти дослідження на окремі частини і ізолювати їх від цілого, концентрувати увагу на ок-
17

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
ремому і сталому. Класичного змісту і форми цей матеріалізм набрав у англійських філософів XVII ст. Ф.Бекона, Т.Гоббса, Дж.Локка, а також у голландського філософа Б.Спінози. До метафізичного матеріалізму належить і вчення французьких філософів XVIII століття Ламетрі, Гольбаха, Гельвеція, Дідро. Завершує цей період матеріалізму в XIX столітті Л.Фейєрбах, земляк і сучасник К.Маркса.
Діалектичний матеріалізм — філософія марксизму, в якій поєднане матеріалістичне розуміння і пояснення світу з діалектикою як визнанням загального взаємозв\'язку предметів і явищ світу, його руху і розвитку в результаті діючих у ньому самому внутрішніх протиріч. Ця форма матеріалізму, не обмежуючись доведенням первинності матерії і матеріальних відношень, вторинності свідомості і духовного, розповсюдила матеріалізм на розуміння історії, а відкриті Гегелем закони діалектики і їх дію вивела із природи і соціальної дійсності і обґрунтовує їх застосування до неї.
Крім названих форм матеріалізму, називають ще антропологічний, споглядальний, сенсуалістичний, науковий, вульгарний, войовничий тощо.
Ідеалізм — напрям у філософії, який первинним, вічним, визначальним по від ношенню до світу матеріальних явищі процесів вважає дух, ідеї, свідомість, відчуття. Ідеалізм має дві основні форми: об\'єктивний і суб\'єктивний.
Об\'єктивні ідеалісти (Платон, Гегель, Шопенгауер, сучасні неотомісти і персоналісти тощо) вважають, що світ, природа, людина, суспільство і суспільні інститути, матеріальна і духовна культура є продуктом якоїсь надприродної і надлюдської сили у вигляді світового розуму, світової волі, світової душі, абсолютної ідеї, а свідомість людини є їхньою індивідуалізацією і конкретизацією. За об\'єктивним ідеалізмом поняття, першообрази, ідеї здатні набирати чуттєвості і тілесності і складають матеріальний світ. Отже, світовий розум, світова воля, абсолютна ідея, фактично, той же самий християнський Бог, але позбавлений зовнішності, наочності, образності. Ще одне: якщо об\'єктивний ідеалізм утверджує свої положення за допомогою аргументів і логіки, то релігія апелює до емоцій і почуттів, основується на вірі і вимагає вірити без доведень.
Суб\'єктивні ідеалісти твердять, що світ, матеріальні речі, процеси і явища існують лише у відчуттях, сприйняттях, свідомості людини, які закладені в ній від народження. Крайнім виразом суб\'єктивного ідеалізму є так званий соліпсизм (лат. зоїик — один, ір$е — я сам), за яким все замикається на співвідношенні "Я" і "не-я", причому "Я" визначає все те, що є "не-я", отже реальністю володіє тільки суб\'єкт. Частково це пояснюється тим, що вихідним для людини завжди є її власне "Я", а будь-яка форма психічного є суб\'єктивним відображенням об\'єктів матеріального світу в голові людини, здійсненим за допомогою властивих тільки даному суб\'єкту відчуттів. Найбільш відомими представниками суб\'єктивного ідеалізму були Дж.Берклі, Д.Юм, І.Кант, І.Фіхте. Серед різновидів цієї форми ідеалізму називають трансцендентальний, сенсуалістичний, раціоналістичний, ірраціоналістичний, неокантіанський тощо.
18

Розділ І. Філософія, її предмет, основні функції і значення в житті суспільства
Дуалізм (відлат. йиаііз — двоїстий), філософське вчення, яке пояснює світ, природу, буття, людину, виходячи із двох протилежних начал — матерії і духу, матеріального і ідеального. Елементи дуалізму були властиві філософії протягом усієї її історії, але в найбільш закінченому, так би мовити, класичному вигляді він проявився в філософії французького мислителя і вченого XVII ст. Рене Декарта, який утверджував існування субстанцій двох видів: матеріальної і духовної, тілесної та ідеальної, які поєднуються тільки в людині і з її смертю знову роз\'єднуються на самостійні. Елементи дуалізму були і в філософії І.Канта.
Методологічна функція є другою основною і специфічною функцією філософії.
Метод (від грецького теїпосііз — шлях, спосіб, підхід) характеризує особливості організації, проведення тієї чи іншої діяльності і одержання її результатів. Кожен із видів діяльності, у відповідності до свого предмета, має свою систему підходів, способів, прийомів, тобто свою методологію (грецьке 1о§о$ — вчення, закон), тому вона різна, наприклад, у матеріальному виробництві, де складає технологічний процес, а, скажімо, в педагогіці виступає як система освітніх і виховних засобів. Філософія має два найбільш загальні методи філософствування — діалектику і метафізику, і систему спеціалізованих підходів, серед яких онтологічний, гносеологічний, аксіологічний, соціологічний, історичний, психологічний і функціональний.
Діалектика (грецьке — мистецтво вести бесіду, сперечатись для виявлення істини), за словами Гегеля, який сформулював її основні категорії і закони, ".. .не що інше, як упорядкований, методично розроблений дух суперечливості, властивий будь-якій людині, і водночас великий дар, оскільки він дає можливість істинне відрізнити від хибного" \' °.
Діалектика не тільки метод мислення, але й характеристика дійсності в її мінливості і динаміці, розгляд процесів і явищ у їх виникненні, становленні та зникненні, в сходженні від нижчого до вищого, в зв\'язках і протиріччях, які й є імпульсом і збудником будь-яких змін. Діалектика також характеризує множинність і різноманітність оточуючої людину дійсності, різноплановість і ба-гатоаспектність людської життєдіяльності, плюралізм та багатоголосся думок, почуттів, настроїв, а разом з тим наявність у всьому цьому певної логіки і закономірності.
Отже, діалектика як метод не тільки констатує всезагальну мінливість дійсності і наявні в ній антиномії, але й містить у собі ідею синтезу, що дозволяє сформулювати основні її моменти в певні поняття (категорії) і перетворити в чітку логічну структуру, що і було в свій час здійснено Гегелем в об\'єктивному ідеалізмі, а К.Марксом в діалектичному матеріалізмі. Але якщо у Гегеля діалектика є суто духовним утворенням, породженням світового розуму і сфери понять, то в Маркса діалектика духовного була замінена діалектикою матеріального, природного і суспільного. Дійсні корені діалектики у всій сукупності матеріальних і духовних процесів, у природі, суспільстві і в самій людині, в її матеріальній та духовній життєдіяльності.
19

Частина перша. Призначення філософи, її категоріальний інструментарій та історія
Метафізика (гр. — після фізики) — як загальнофілософський метод уперше був сформульований і застосований Ф.Беконом в XVII ст. В трактуванні Беко-на метафізика, на відміну від фізики, що займається мінливими матеріальними предметами^цікавиться тим, що є в них стабільним, сутнісним, незмінним, закінченим і підлягає формалізації. В наш час під метафізикою розуміють доведене, усталене, упорядковане знання, яке є необхідною умовою, зокрема, наукової діяльності. Так, відомий фізик М.Планк говорив, що "точна наука не може обійтися без реального в метафізичному смислі" \'\'.
Отже, метафізика має такі ж самі права на існування і застосування, як і діалектика, лише взятий як безальтернативний і самодостатній метафізичний метод обездвижує дійсність, встановлює межі, закриває горизонт, перетворює істини в догми, омертвляє дух і девальвує цінності, отже, сприяє застою думки і "усиханню" психіки. Повноцінне і всебічне освоєння дійсності і її осмислення можливе тільки в застосуванні обох загальнофілософських методів діалектики і метафізики.
Крім діалектики і метафізики, є ще загальнофілософські підходи, які служать вже спеціалізованому осягненню дійсності і надають йому конкретність. Серед таких підходів можна виділити онтологічний, гносеологічний, аксіоло-гічний, соціологічний, історичний, функціональний і психологічний.
Ці підходи не слід плутати із загально-науковими методами: індукції і дедукції, аналізу і синтезу, сходження від абстрактного до конкретного, моделювання, структурним тощо, які властиві лише пізнавальним процесам і часом застосовуються філософією для вирішення проблематики, яка відноситься виключно до гносеології, тобто, до теорії пізнання.
Онтологічний підхід — дає змогу вирішувати проблеми, що зв\'язані з буттям, походженням, становленням, закономірними змінами, які відбуваються в об\'єктивній дійсності незалежно від суб\'єкта і його діяльності. Але взятий у відірваності від інших підходів, цей підхід несе в собі небезпеку абстрактності, в ньому немає місця ні історії, ні практиці, ні її результатам.
Гносеологічний підхід (пізнавальний) враховує насамперед відношення оригіналу до його відображення, перехід об\'єктивно-закономірного в знання, формули і в теорії. Тут характерно не тільки відволікання від емоційно-особистого і соціального, але й від субстрату відображеного і взагалі від матеріально-речового. Ця обезособленність гносеологічного, абстрагування від чуттєвого і соціального, сприяючи об\'єктивності й істинності знань, стає перешкодою при визначенні соціальних параметрів особистості, соціалізація якої відбувається насамперед через досвід почуттів і вчинків, а не через доведене і об\'єктивне. Взятий у відриві від інших підходів і надмірно гіпертрофований, гносеологічний підхід стає тим "гносеологізмом", який уже наніс немалої шкоди в сфері філософії, зокрема в естетиці, де більш дієвим є аксіологічне, а не гносеологічне.
Аксіологічний підхід базується на системі цінностей і зв\'язаний з "людський фактором", з усім тим, що забезпечує функціональну цілісність людини: з
20

Розділ І. Філософія, її предмет, основні функції і значення в житті суспільства
потребами, інтересами, цілями, ідеалами, нормами тощо. З включенням в методологію понять "потреба", "інтерес", "ціль", "відношення", "норми", "ідеали", "смаки", що мають, насамперед, аксіологічний статус, стають зрозумілими ті явища і процеси, які неможливо пояснити онтологічним чи гносеологічний підходом: ідеальне, уяву, фантазію, образність, емоції, афекти, багато того, що входить в мораль, у поняття добра і зла, краси і ницості тощо, з більшості того, що зустрічається в таких сферах як психологія, релігія, мораль, мистецтво тощо. Адже тут часто утворюються продукти, які важко пояснити через будь-який існуючий в дійсності об\'єкт і які не підлягають логічному аналізу. Скажімо, казкові або міфологічні образи, віра в привиди, потойбічні сили тощо.
Соціологічний підхід дає змогу дослідити і визначити конкретні джерела і причини тих чи інших суспільних явищ і процесів, визначити їх місце і роль в суспільному організмі, встановити взаємозв\'язок форм соціальної діяльності і форм свідомості і, в свою чергу, є комплексним методом. Соціологічний підхід сприяє відходу від емпірії і униканню абстрактності, вимагає врахування всього комплексу умов і обставин, допомагає встановити, як уся сукупність суспільних відносин і соціальних інститутів, форм регуляції і координації впливає на життєдіяльність і стан особистості, чому виникають і формуються певні настрої, почуття, мислі людей, чим визначається їх суспільна активність або пасивність.
Історичний підхід допомагає з\'ясувати джерела і умови виникнення тих чи інших процесів і явищ, етапи їх становлення і розвертання, з урахуванням того, що "мірою" історичного процесу в кінцевому рахунку є людина як суб\'єкт історичного процесу. Історичний підхід як умова дослідження висуває вимогу -головну увагу приділяти не окремим фрагментам дійсності, не поодиноким фактам, прикладам, виявам, а цілісній системі спрямованого руху, загальним закономірностям цілого. Тільки в такому випадку можна виявити детермінуючі фактори виникнення того чи іншого явища; визначити особливості і спрямованість його розвитку; загальніта специфічні системні характеристики; зв\'язати висхідний пункт з його продовженням в сучасному і в майбутньому; зрозуміти, чому подібні явища мають "силу для усіх епох", і водночас "володіють повною значимістю тільки для цих умов і в їх межах"\'2. При цьому характеристики цілого можуть не співпадати з характеристиками його окремих елементів. Ігнорування цього методологічного принципу може привести до умоглядних схем, помилкових висновків, відриву від цілісного історичного процесу, і, відповідно, до спрощення або викривлення суспільних явищ і характеристик людини, до культурно-історичного релятивізму і плюралізму, ідей "паралельності", "еквівалентності", "локальності" різних культурно-історичних епох.
Функціональний підхід визначає призначення тих чи інших суспільних інститутів, продуктів діяльності в системі суспільного цілого і в житті людської особистості. Без функціонального не можна зрозуміти зміст і характер діяльності,
21

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
використання її результатів і соціальні наслідки цього використання. Функціональний підхід дає можливість виявити специфічні зв\'язки між елементом і цілим, особливості взаємодії елементів між собою, механізми їх дії, внутрішній стан системи, побачити "входи" і "виходи" процесів, що відбуваються. Але функціональний підхід має той недолік, що він не може бути застосованим до пошуку обгрунтування того чи іншого явища, процесу, дії; він пояснює лише дію і взаємодію елементів у межах збереження цієї якості або показує межі тієї чи іншої зміни. Без включення людини, потреб, мотивів, інтересів, діяльності, функціональний підхід може перетворитися в функціоналізм, який мало чим відрізняється від емпіричного описування, тобто може взагалі опинитися поза сферою застосування. В першу чергу це стосується пояснення свідомості і її форм, де суть справи в тому, щоб, ураховуючи єдність функцій і діяльності, показати причини, що спонукають людину створювати певні продукти і особливості їх споживання на даному етапі розвитку суспільства.
Психологічний підхід дедалі все більше набирає ваги в зв\'язку з сучасною науково-технічною революцією і зростанням ролі людського фактора в історичному процесі. Випустити з уваги психічне — значить вилучити особисте, суб\'єктивне із ланцюга суспільно-історичних детермінацій, фактично дегума-нізувати духовне життя людини і людське, перетворити його в якийсь природно-об\'єктивний продукт, як це часом звучить у висловлюваннях деяких зарубіжних авторів (наприклад, у структуралістів). Тоді на долю дослідника залишається лише формальний аналіз, за яким зникає не тільки соціально-людське, але й емоційно-особисте. Ні генезис, ні функції моралі, релігії, мистецтва тощо неможливо осягнути без психологічного підходу, без урахування психічних механізмів. Слід зауважити, що перебільшення ролі психічного часом призводить до психологізму і суб\'єктивізму, наприклад, у фрейдизмі. Але й депсихо-логізаторська тенденція в ім\'я так званої "об\'єктивності" часом переходить у редукціоналізм, у спрощення, зведення складного до простого, до ігнорування якісної багатоманітності складного, яким є людська особистість і її духовний світ.
Природа та сутність філософії, її предмет і роль у суспільстві настільки складні й важливі, що їх не можна вирішити за допомогою одного із названих підходів, якщо взяти їх відособлено від інших, не враховуючи його лише як момент в цілісному системному дослідженні. Специфічним завданням філософської методології є те, щоб визначити статус кожного з них окремо і його ролі без шкоди для інших підходів, але й не зменшуючи його значення, щоб не виявитися в полоні онтологізму, гносеологізму, соціологізму, психологізму тощо.
Значення філософії для суспільства і особи
Будучи детермінованою суспільством, являючись важливою складовою його духовної культури, філософія сама суттєво впливає на суспільне життя і
22

Розділ І. Філософія, її предмет, основні функції і значення в житті суспільства
свідомість людей, намагаючись дати відповіді на основні проблеми їх життєдіяльності, і тим самим має вихід у практику. Карл Маркс взагалі вважав, що завдання філософії не тільки в тому, щоб пояснювати світ, а насамперед у тому, "щоб змінити його" \'3.
Деякі положення філософії К.Маркса дійсно були впроваджені в практику і в політику комуністичної партії Радянського Союзу, а марксизм у цілому протягом семи десятиліть був державною ідеологією першої в історії людства країни соціалізму, за допомогою якої була створена командно-адміністративна репресивна суспільна система. Положення про класову боротьбу, про революції як локомотиви історії, про необхідність держави диктатури пролетаріату, насильства, експропріації експропріаторів тощо, стали дієвою силою і теоретичним виправданням тоталітаризму і репресій.
Аналогічна доля і філософської спадщини Ф.Ніцше, окремі положення якої використав німецький фашизм.
І все ж філософія не вирішує конкретні практичні завдання і не впроваджує свої ідеї, положення, принципи безпосередньо в практику, тим більше не примушує до конкретних вчинків і дій, а Маркс і Ніцше не несуть безпосередньої відповідальності за злочини сталінського і гітлерівського режимів. Не даючи готових рецептів і конкретних рекомендацій, філософія намагається дати відповіді на базові проблеми суспільного життя і життєдіяльності людської особистості, допомагає зрозуміти минуле, усвідомити сучасне і передбачити майбутнє. Філософія здатна встановити зв\'язок між епохами, сприяти усуненню розривів між теорією і практикою, між окремими сферами суспільного життя, зокрема, між містом і селом, між розумовою і фізичною працею, між раціонально-нормативним і емоційно-особистим, між наукою, мораллю, мистецтвом тощо. Охоплюючи всю дійсність, проникаючи в усі сфери життєдіяльності суспільства, в тому числі в науку, політику, мораль, релігію, мистецтво, філософія здатна попереджувати соціальні та техногенні катастрофи, допомагає формулювати і давати обгрунтовані прогнози і стратегічні цілі для суспільства в цілому і окремим соціальним інститутам, наприклад, шлюбу і сім\'ї, передбачити наслідки технізації, кібернетизації, урбанізації, денатуралізації способу життя, раціоналізації і вер-балізації навчального процесу тощо, словом, надавати ціннісно-смислові орієнтири і нести в собі оптимістичний або песимістичний заряд.
Звичайно, філософія - не панацея від усіх бід і нещасть, вон не виробляє положень та істин, які б у вигляді трафаретів накладались на дійсність і беззаперечно сприйматися людиною, виробляючи штампи і стереотипи мислення. Філософія передбачає діалогічність, що було характерним для всіх видатних філософів, починаючи з Геракліта, Сократа, Діогена, Епікуратощо. Тобто, філософія передбачає не тільки засвоєння, але й розвиток думки: Філософ-муд-рець не забуває про читача (слухача), який буде не тільки засвоювати прочитане (почуте), але й піддавати прочитане сумніву, тобто роздумувати. Гете говорив, що сумнів "посуває наш розум на більш глибоке дослідження, на перевірку,
23

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
перевірка ж, якщо вона проведена добросовісно, створює впевненість, яка є останньою метою і дарує людині повний спокій" \'4.
Аргументовано і логічно викладаючи свої думки, філософ-автор не повинен намагатись думки читача (слухача) спрямовувати у вузькі смислові "канали", заганяти в рамки своєї концепції: навпаки, повинен надавати можливість для утворення в голові читача (слухача) своєрідного "поля", смислового простору, в якому кожний може здійснювати смисложиттєвий пошук, "програвати" варіанти і, осмисливши буття, планувати своє життя на майбутнє.
Відомий філософ XX століття М.К.Мамардашвілі писав: "Філософія є спроба шляхом строгого мислення піймати строгість і точність без зовнішньо логічно точних визначень, піймати грамотність мислення. А це і грамотність очікувань, прагнень, вимог, що ставляться до світу. Ця грамотність і є філософією" \'5.
Філософія не стільки дає відповіді на ті чи інші питання, скільки поповнюючи і актуалізуючи смисловий фонд особистості, спонукає мислити, розуміти своє оточення і саму себе, сутність того, що відбувається навколо, і свою власну сутність, джерела своїх тих чи інших збудників, сил, станів, свою вклю-ченість у світ і можливість у ньому облаштуватись, самовиповнитися в своїх родових якостях і самоутвердитись як особистість.
Контрольні запитання
1. Чому філософія не могла виникнути у первісному суспільстві?
2. Що таке первісний синкретизм і які його витоки?
3. Що таке міфологія і яка її роль у виникненні і формуванні філософії?
4. Чим відрізняються одна від одної міфологічна і наукова картина світу?
5. Як співвідносяться між собою філософія і наука?
6. В чому принципова різниця між науковим і релігійним світоглядом?
7. Що спільне і чим відрізняються об\'єктивний і суб\'єктивний ідеалізм?
8. Чи співпадає поділ на матеріалістів та ідеалістів з поділом на діалектиків і метафізиків?
9. Як співвідносяться між собою поняття "світогляд" і "філософія"?

10. Як співвідносяться між собою філософія і практика?
11. Яке місце займає філософія в житті людини і суспільства?
12. Які проблеми, на вашу думку, повинна в першу чергу вирішувати філософія?
Теми рефератів
1. Предмет філософії і предмет науки.
2. Філософія і релігія.
3. Співвідношення понять "філософія" і "світогляд".
4. Філософія і суспільна практика.
5. Філософія і політика.
24

Розділ І. Філософія, її предмет, основні функції і значення в житті суспільства
6. Етнос і філософський світогляд.
7. Особистість філософа і його вчення.
8. Філософія як складова частина культури суспільства.
9. Гносеологічні і аксіологічні компоненти філософського світогляду.

10. Інтегральний і системний характер філософії.
11. Критично-творчий характер філософії.
Література
1. Авдеев Р.Ф. Философия информационной цивилизации. - М., 1994.
2. Арцишевский Р.А. Мировоззрение: сущность, специфика, развитие. — Львов, 1987.
3. Балашов Ю.В. Философия и наука: грани соприкосновения и пропасти разрыва // Вопросы философии. — 1985. — № 9.
4. Бердяев Н.А. Философия свободы. - М., 1989.
5. Бердяев Н.А. Самопознание. — М., 1990.
6. Брутян ГА. Философия и метафизика // Вопросы философии. - 1985. -№9.
7. Гиндев Панайот. Философия и социальное познание. — М., 1977.
8. Григорян Б. Т. Что такое философия и зачем она? / Западная философия в поисках своего местоопределения // Вопросы философии. — 1985. — № 6.
9. Демин В.Н. Основные принципы идеализма. — М., 1983.

10. Диалектика как система. - М., 1973.
11. Желнов М.В. Предмет философии в истории философии. — М., 1981.
12. Зеленое Л.А. Система философии. — Нижний Новгород, 1991.
13. Зотов А.Ф. Феномен философии: о чем говорит плюрализм философских учений // Вопросы философии. - 1991. - № 12.
14. Енгельс Ф. Людвиг Фейербах і кінець класичної німецької філософії. -Маркс К., Енгельс Ф. Тв., Т. 21.
15. Ильенков Э.В. Философия и культура. - М., 1991.
16. Каган М.С. Морфология искусства. -Л., 1972.
17. Кедров Б. Беседы о диалектике. — М., 1988.
18. Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу. — М., 1972.
19. Кузнецов Б.Г. Современная наука и философия. — М.. 1981.
20. Кулиев Г. Философия, наука, религия // Вопросы философии. — 1975. -№4.
21. Копнин П.В. О природе и особенностях философского знания // Вопросы философии. - 1968. — № 4.
22. Кукушкина Е., Логунова Л. Мировоззрение, познание, практика. — М., 1989.
23. Лісовий В. Філософія як різновид діяльності // Філософська думка. -1999. - № 4.
25

Частина перша. Призначення філософії, ^категоріальний інструментарій та історія
24. Лосев А. Мифология// Философская энциклопедия. Т. 3. — М., 1964. — С. 457.
25. Любутин К.Н. Человек в философском измерении. - Свердловск, 1991.
26. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию — М., 1990.
27. Мамардашвили М.К. Проблемы сознания и философское призвание / / Вопросы философии. - 1988. - № 8.
28. Мир философии: Книга для чтения. В 2-х т. Ч. I. Исходные философские проблемы, понятия и принципы. — М., 1991.
29. Ортега-и-Гассет. Что такое философия. — М., 1991.

30. Ортега-и-Гассет. Почему мы вновь пришли к философии // Дегуманизация искусства и другие работы. - М., 1991.
31. Реализм мировоззрения и мировоззрение реализма. - К., 1992.
32. Сагатовский В.Н. Об эмпирическом базисе философии // Философские науки. - 1988. - № 12.
33. Світогляд і духовна культура. - К., 1993.
34. Стеблин-Каменский М.Н. Миф. — М., 1976.
35. Табачковський В.Г. Світогляд і перебудова. — К., 1990.
36. Человек и мир человека. — К., 1977.
37. Шахнович М.И. Первобытная мифология и философия. — Л., 1971.
38. Шинкарук В.І. Філософія і нові історичні реалії // Філософська і соціологічна думка. — 1991. — № 4.




© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.