Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Філософія - Сморж

Тема 2. БАЗОВІ СВІТОГЛЯДНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ КАТЕГОРІЇ ФІЛОСОФІЇ І ЇЇ ОСНОВНІ ЗАКОНИ

2.1. БАЗОВІ СВІТОГЛЯДНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ КАТЕГОРІЇ ФІЛОСОФІЇ І ЇЇ ОСНОВНІ ЗАКОНИ



Основні поняття і проблеми. Категорія. Світ. Матерія. Рух. Простір. Час. Ідеальне. Душа. Дух. Буття. Небуття. Реальність. Дійсність. Можливість. Одиничне. Загальне. Особливе. Сутність. Явище. Зміст. Форма. Причина. Наслідок. Необхідність. Випадковість. Закон. Філософські закони. Категорія. Тотожність. Відміна. Протилежність. Суперечливість. Конфлікт. Кількість. Якість. Властивість. Міра. Стрибок. Заперечення. Спіраль.
Категорії
Прийнято вважати, що категорії — найбільш загальні поняття, результат відображення в узагальненій формі суттєвих боків, рис, визначеностей предметів і речей дійсності; форми мислення, які, крім смислового змісту, несуть у собі функціональне навантаження, зокрема, є способом аналізу і синтезу всієї дійсності або її окремого фрагменту.
Якрезультат свідомої доцільної діяльності категорії мають конкретно-історичний характер, і їх різновиди залежать від предмета діяльності і ширини охоплення дійсності. Зокрема, кожна з конкретних наук: математика, фізика, хімія, біологія, педагогіка тощо мають свою систему категорій, за допомогою яких здійснюються пізнання, осмислення, діяльність. Філософія протягом своєї історії виробила свою систему категорій, основна заслуга в цьому належить німецькому філософу Гегелю (1770 — 1831). Оскільки в кожній із категорій зафіксовано результат пізнання (освоєння) певного аспекту дійсності, то всі вони можуть постати у вигляді певної логічної структури, яка виражає і розкриває предмет філософії і обумовлює проблемний підхід при викладі цього навчального курсу. Тому слід розташувати категорії так, щоб вони складали певну генетичну або смислову систему. Типологія категорій, їх ієрархія може бути різною, в залежності від того, що взято за основу і служить висхідним для розгортання всієї їх системи. Отже, важливо встановити "першу посилку", із якої, можна було б вивести всю систему категорій, аргументацій і доведень. Таку роль може виконати категорія "світ", як гранична абстракція, в яку входять усі інші, як частини в ціле, зокрема і те, що має відношення до природи і людини, матеріального і ідеального, буття і свідомості, можливості і дійсності, сутності
27

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
і явища, необхідності і свободи, раціонально-нормативного і емоційно-особистого тощо.
Світ як складна матеріально-духовна єдність і висхідна категорія філософії
Будь-яка людина, користуючись поняттям "світ", має про нього своє уявлення в залежності від епохи, рівня знань, світогляду тощо. І будь-яка філософія дає своє тлумачення цьому поняттю, виходячи із змісту сучасного життя, рівня матеріальної і духовної культури, становища і ролі людини в суспільстві, її взаємодії з природою та з іншими людьми. Зрозуміло, що для первісної людини, яка багато в чому була природною істотою, а її життєзабезпечення обмежувалося переважно біологічними потребами, безпосередніми зв\'язками і відношеннями, враженнями і реакціями, "світ", в основному, окреслювався досяжними для її життєдіяльності межами. З розвитком людини і суспільства межі ці розсувалися впритул до тих розмірів, які охоплені поняттями Земля, Космос, Всесвіт. Отже, категорія "світ" має конкретно-історичний зміст, і уявлення про нього постійно змінюються, вже не кажучи про ті, які базувались на положеннях античного вченого Птоломея.
У філософії при з\'ясуванні питання, що таке світ і що лежить в його основі, історично склались два діаметрально протилежні підходи. Один із них базується на уявленні про матеріальну сутність світу, що він не створений ніким, існує він поза і незалежно від людини і її волі, а самі люди повинні узгоджувати свої бажання, цілі і дії з реаліями світу і його закономірностями. Але правильне, на перший погляд, судження, що світ—це вся матеріально-предметна дійсність у її цілісності і конкретності, зв\'язках і відношеннях, в його саморусі і суперечностях усе-таки не розкриває зміст цього поняття. Якщо звести все суще до матеріально-предметного і об\'єктивного, тоді реальність складатимуть тільки речі і об\'єкти, а буття буде зведене тільки до матерії, фізичної, хімічної, біологічної природи. Тоді і людина постає тільки як природна істота, що підлягає виключно її закономірностям. При такому трактуванні відбувається фактичне виключення з поняття "світ" людей як суб\'єктів, як суспільних індивідів, що своєю діяльністю перетворюють "природні предмети" в "людські предмети".
Оскільки перетворююча діяльність передбачає наявність думки, цілі, уявлення, образу майбутньої дії, засобів і результату, то гіпертрофація цього факту приводить до висновку, що у відношенні "людина — світ" первинним і визначальним є не матеріальна дійсність, а свідомість: розум, думка творить світ речей, природу, суспільство і його інститути; що субстанцією світу є ідеальне, розум, воля, бог, абсолютна ідея тощо. Ще античний філософ Платон (427 — 347 до н.е.) визнавав наявність позамежового, потойбічного світу вічних ідей, у якому все речове перехідне і тлінне, безсмертною є лише людська душа. Тобто, світ існування розглядається як світ духовних сутностей, або світ суб\'єктивних почуттів і думок, потягів і переживань: людина спрямована з самої себе на


Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
зовнішній світ, тим самим гаситься внутрішня активність і здійснюється відчуження від матеріально-речового світу, як це має місце, наприклад, в буддизмі.
Світ як висхідна категорія повинен розглядатися з двох боків: космологічно-природного і суспільно-практичного. В першому випадку світ постає як існування всього поза і незалежно від людини, як якесь всезагальне суще, без розгляду змісту того, що він (світ) являє собою і що він є. Це імпліцитне визначення через абстракцію, при якому відбувається деонтологізація людини. Другий можливий підхід — змістовне розкриття світу через його співвідношення з людиною і її діяльністю. Тобто, людина як суб\'єкт повинна бути введена "всередину" світу як сущого і як свідомого суб\'єкта дії, як практична істота і реальна матеріальна сила. Своїми діями людина безперервно підриває урівноваженість і стабільність наявних умов, змінює ситуацію і безперервно виходить за межі самої себе, що і є процесом утвердження і становлення її сутності, "укорінення" в дійсності і разом з тим виявом динамізму її буття \'. Тоді людина постає як те, що своєю діяльністю змінює світ, створюючи умови свого існування і відповідні внутрішні передумови, установки, відношення до світу. Як пише Макс Шелер, зруйнувавши властиві попередньому тваринному життю методи пристосування до оточуючого середовища, людина стала пристосовувати світ до себе і до свого життя, зробивши природу предметом свого панування, і "вже більше не могла усвідомлювати себе простим "членом" або простою "частиною" світу, над яким вона так сміливо себе поставила!" 2.
З появою людини як нового рівня сущого у всіх, що знаходяться нижче, виявляються нові властивості, що робить необхідним вирішення питання, яким став світ для людини, в яких вона знаходиться взаємовідносинах (як складова частина) з цілим - світом. Здатність людини використовувати знаряддя праці і творити, перетворювати предмети природи в предмети свого споживання, створювати штучне середовище, бути об\'єктивуючою себе силою і своєрідним центром, дозволяє говорити, що світ, породивши людину, вже багато в чому існує в залежності від її життєдіяльності, тому не можна вже уявити "людину" і "світ" відокремленими одне від одного. Отже, існує не тільки Всесвіт як безвідносний від суб\'єкта і його свідомості, але і як мислячий активно діючий суб\'єкт. Сам Всесвіт — це не абстракція в її байдужій об\'єктивності: він включає в себе і людину з її свідомістю, діяльністю, потребами, інтересами, думками, почуттями, бажаннями, переживаннями тощо. Адже від решти світу людина відрізняється не тільки перетворювальною діяльністю, але й здатністю думати, цінити, любити, ненавидіти, радіти, сподіватись, бажати, бути щасливою чи нещасливою тощо. А це неможливо без наявності інших людських індивідів і взаємовідношень з ними. Майже будь-яка людська дія є не тільки технічною операцією, але і певним вчиноком по відношенню до іншої людини, зауважує С.Л .Рубінштейн, тому й інша людина з усіма своїми помислами, діями і відношеннями повинна входити в "онтологію" людського буття у сферу інтересів та шкалу цінностей і складати необхідний його компонент3.
29

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
Розвиток людства, його свідомості, науки, моралі, релігії, мистецтва привели до виникнення в біосфері Землі "нової геологічної сили", що одержала назву "ноосфери", під якою розуміють інтелектуальну оболонку планети, сферу розуму, що створюється всією сукупністю індивідуумів. В.І.Вернадський вважав, що створюючи своє середовище, використовуючи природні ресурси порушуючи цілісність та взаємозв\'язки явищ і процесів природи, людина змінює не тільки явища свого життя, але й набуває значення геологічного фактора, "який за можливими наслідками переважає ті тектонічні переміщення", що відбувалися стихійно. Озброєне розумом і знаряддям суспільство стає в біосфері, тобто у верхній оболонці планети, єдиним у своєму роді агентом, могутність якого нарощується з усе більшою швидкістю і, набравши глобальних масштабів, змінює разом з тим структуру самих основ біосфери4. Є всі підстави стверджувати, що обставини спонукають людство намагатися з часом вийти за межі своєї земної (теллургічної) стадії розвитку і засвоювати солярну (сонячну) і сідоральну (зіркову) системи, тим самим розширивши межі того, що являє для нього поняття "світ".
Сьогодні ж у цьому понятті, в "звернутому вигляді", міститься все багатство і різноманітність матеріального та ідеального, всі їх конкретні вияви. Це виражається через межові абстракції. Суспільство, Земля, Космос, Всесвіт є проявом стихійно-природних і свідомо-людських "сутнісних сил", результатом дії природних закономірностей та доцільної перетворюючої діяльності людини. Світ єдиний, але у відповідності до своїх інтересів і цілей людина поділяє його на живу і неживу "природу", світ природи і світ людей, кожний з яких у свою чергу поділяється на "субсвіти": світ тварин і світ рослин, світ техніки і світ науки, світ молоді, пенсіонерів, політики, мистецтва, релігії, світ матеріального та духовного тощо.
Матерія. Єдність матерії, руху, простору і часу
Філософи, маючи різні думки в питанні, що таке "світ", що є його субстанцією і початком, за якими законами він існує, не можуть обійтися без поняття "матерія", вкладаючи в нього різний зміст.
Категорія "матерія" (від лат. таїегіа — речовий) перед тим, як постати в її сучасному вигляді, пройшла тривалий історичний шлях.
Ще стародавні філософи Китаю, Індії, Вавилона, Греції вважали, що в основі всього існуючого є певне матеріальне "першоначало". Так, наприклад, один із перших грецьких філософів Фалес (VII — VI ст. до н.е.) вважав таким матеріальним першоначалом воду, інший його земляк Анаксімен (VI ст. до н.е.)
— повітря, Геракліт (VI ст. д. н. є.) — вогонь, Емпедокл (V ст. до н.е.) — чотири першоречовини - воду, повітря, вогонь і землю. Однак уже Анаксімандр (VII
— VI ст. до н. є.), вчитель Анаксімена, першопочатком усього існуючого назвав апейрон, якусь гіпотетичну першоречовину, буття якої він переніс у безмежність минулого. Демокріт (V — IV ст. до н. є.), продовжувач матеріалістичних тра-
30

Розділ II, Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
дицій іонічної школи в Греції, намагався вирішити цю проблему за допомогою атомів і пустоти: атоми — матеріали речей, пустота — простір для їх руху. Атом — неподільна матеріальна частинка, якась першоцеглинка всього існуючого в світі. Різні за формою атоми в різних сполученнях утворюють різноманітні тіла та речі і навіть душу, яка будучи матеріальною, смертна. За Аристотелем, матерія — це лише загальна можливість речової різноманітності, а її дійсністю, стимулом, реалізацією є форма як самодостатнє активне начало.
У механічному матеріалізмі нового часу в основі визначення матерії лежить вже не поняття матеріалу, а поняття основних, первинних незмінних властивостей, таких як подовженість, непроникливість, вагомість, фігура, переміщення тощо. В цілому ж поняття "матерія" витлумачується як рівне поняттю "природа", або зв\'язується виключно з нею (Спіноза, французькі матеріалісти XVIII ст.).
Подальший розвиток науки, в першу чергу природознавства, особливо відкриття електрона і радіоактивності на переломі двох століть - XIX - XX, підірвало механістичне і метафізичне уявлення про матерію як речовину, яка складається з першоцеглинок — атомів. Перед вченими відкрився незвичний, дивний, світ, в якому матерія постала в новому світлі: без запаху, кольору, видимої форми, тобто без тих властивостей, до яких люди звикли в буденному житті і в наукових уявленнях. Для нового явища стали застосовувати математичні методи, будувати математичні моделі. Ця математизація разом з ломкою старих уявлень привела до того, що навіть учені, виховані на старій фізиці, стали в паніці заявляти: "Матерія зникла, залишилися тільки математичні рівняння". Це явище одержало назву "кризи в фізиці". Насправді ж зникли ті межі, до яких сягали знання про матерію, яка виявилась невичерпною в своїх різновидах і формах. Це підтвердила і сучасна наука, яка крім електрона, відкрила більше ЗО елементарних часток, а разом з резонансними частинками біля трьохсот. Причому, всі вони мають досить складну структуру і володіють багатьма властивостями, в тому числі масою, електричним зарядом, магнітним моментом ("спіном"), що забезпечує обертальний рух тощо. Зараз, за непрямими експериментальними даними і за теоретичними розрахунками, можна з упевненістю говорити, що кожна елементарна частинка складається із "субе-лементарних частинок" — кварків і глюонів. Наука впритул підійшла до створення періодичної системи для елементарних частинок, на зразок таблиці Менделєєва для атомів. Одне слово, першопочаткова назва "елементарна частинка" вже звучить некоректно.
Значні зміни в уявленнях про матерію внесли і успіхи в біології, зокрема фізико-хімічної — нового напрямку в біологічній науці. Ще до другої світової війни, тобто до 1939 р., були сформовані основи вчення про походження життя, втому числі академіком В.І.Вернадським. Дослідникам вдалося проникнути в глибину живої матерії на рівень атомів, молекул, молекулярних комплексів і ансамблів, розпочати вивчення найважливіших матеріальних носіїв життє
31

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
діяльності: білків, нуклеїнових кислот, поліцикроїдів, жироподібних речовин — ліпідів, а також різноманітних регуляторів процесів у живій клітині — ферментів, гормонів, вітамінів. З нових позицій стали осмислювати і детально досліджувати механізми зберігання і реалізації інформації, передачі нервового збудження, трансформації енергії клітини і сприйняття нею сигналів зовнішнього середовища. Ще в 50-х роках XX століття була відкрита двоїста спіраль ДНК, розшифровані основні форми просторового упакування білків, доведено існування ДНК і у вищих рослин. Вчені підійшли впритул до конструювання живої матерії, одержані мікроорганізми, що несуть у собі деякі ознаки тварин, бактерії, які за волею людей продукують цінні речовини, раніше недосяжні для медицини. На черзі спроба пересадити ген пшениці бактеріям, що живуть в грунті. Це дасть рослинам можливість засвоювати ("фіксувати") атмосферний азот і приведе до цілої революції в сільському господарстві. Не так давно встановлена структура білка, відповідального за здатність деяких бактерій використовувати сонячне світло. Вчені-дослідники навчились "читати" гігантські макромолекули в клітинах, і вже сьогодні здатні до позастатевого репродукування живих істот методом клонування. Нові уявлення про живу матерію, досягнення біології та генетики можуть бути використані для внесення коректив у генетичні коди і програми, що вимагає особливого контролю над цією галуззю науки.
В цілому ж сучасна наука виділяє два основних види матерії: речовина і поле. Речовина може бути в твердому, рідкому або газоподібному стані. Однак найбільш розповсюдженим станом матерії у Всесвіті є плазма — газоподібний стан, створений електрично зарядженими частинками - електронами та іонами. В стані плазми знаходяться зірки, туманності, міжзірковий газ тощо. Слід також зауважити, що термоядерні реакції, що мають велике народногосподарське значення, плазменні. Вчені передбачають наявність ще одного стану речовини — епіплазми (надплазми).
Другим із відомих видів матерії є поле. Виділяють гравітаційне, електромагнітне, ядерне, мезонне, електронно-позітронне поле тощо. Встановлено, що поля, в свою чергу, є складними утвореннями, що межі між речовиною і полем виразно видно тільки в макроскопічному світі, у сфері ж мікропроцесів межі ці відносні: в певних умовах поле і речовина взаємопереходять. Так, електрон і позитрон у певних умовах перетворюються в фотони — частинки електромагнітного поля. Доведено також, що межі між макросвітом і мікросвітом не неперехідні. Так, академік Блохінцев висунув гіпотезу, за якою від зіткнення двох енергійних нуклонів можуть народитись макроскопічні тіла. Вчені приходять до висновку, що мікросвіт при великих енергіях дуже близько стоїть до макросвіту і навіть мегасвіту. Астроном академік В.Абарцумян у своїх працях зробив висновок, що еволюція галактик великою мірою залежить від активності діяльності ядра, і зіркові асоціації створюються на основі високих енергій.
Отже, матерія невичерпна в своїх конкретних виявах і формах, все, що здат-
32

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
не викликати в людині певні психічні реакції, є матерія. Нематеріальною, тобто, ідеальною є тільки психіка, але й вона є властивістю високоорганізованої матерії і функцією свого матеріального носія — мозку, її вияви завжди супроводжуються фізіологічними, електромагнітними, хімічними тощо процесами. Як філософська категорія матерія є гранично широка і містка абстракція, яка охоплює всю різноманітність речей, явищ, процесів. У сучасній філософській літературі всі ці різновиди зводять до трьох типів систем: системи неживої природи — елементарні частинки і поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла, космічні системи, Земля, Галактика, Всесвіт; біологічні системи — вся біосфера, від мікроорганізмів до людини; соціально-організовані системи — людська особистість, сім\'я, різні колективи, об\'єднання, організації, партії, нації, класи, держава, людство взагалі. Кожна з матеріальних систем зберігає свою цілісність і функціональність завдяки тільки їй властивим закономірностям і специфіці. Так, у неживій природі цілісність забезпечується ядерними, електромагнітними і гравітаційними процесами та зв\'язками; в живій природі це доповнюється інформаційними процесами зв\'язку та управління, саморегуляції та відтворення біосистем на різних структурних рівнях; суспільна цілісність забезпечується численними соціальними зв\'язками та відношеннями, потребами та ідеалами, нормами і вподобаннями тощо. Причому, суспільна саморегуляція здійснюється на базі попередньої, біологічної системи. І не тільки, адже людина не може жити не лише без тваринного і рослинного світу, але і без неорганічної природи, і носить у своєму тілі, фактично, весь спектр елементів таблиці Менделєєва. В свою чергу, здійснюючи життєдіяльність, людина, а, відповідно, і суспільство, тією чи іншою мірою змінюють системи живої і неживої природи.
Рух і його форми. Матерія у всій різноманітності своїх форм і виявів не є чимось непорушним, застиглим задубілим: вона знаходиться в постійній зміні і русі. Починаючи з елементарних часток і закінчуючи Галактиками і Метагалактиками все змінюється і рухається. Рух є способом існування матерії, невід\'ємним її атрибутом. До цього висновку прийшли ще стародавні філософи. Наприклад, Геракліт говорив, що все рухається і змінюється, "все тече", "не можна увійти в одну й ту саму ріку двічі". Однак уявлення стародавніх носили умоглядний характер. Подальший крок у справі розкриття природи руху було зроблено природознавством і філософією XVII - XVIII століть. Однак Декарт, Гоббс, Ламетрі, Ньютон та інші зводили всі різновиди руху до механічної форми, що містило в собі можливість теологічних висновків про першопоштовх. Гегель уперше в історії філософії розглянув дійсність у вигляді безперервного процесу змін, руху і розвитку. Для Гегеля рух — це вже не тільки просторові переміщення, але й "життєвість", "імпульс", "діяльність", "розвиток". Але оскільки сама дійсність є породженням світового розуму, абсолютної ідеї, то рух і розвиток розглядались Гегелем як рух духу, понять, ідей. В сучасному розумінні поняття "рух" охоплює всі зміни і процеси, які відбуваються в світі,
33
З Філософія

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
починаючи від просторових переміщень і закінчуючи мисленням. Серед численних різноманітних форм руху Ф.Енгельс виділив п\'ять форм: механічну, фізичну, хімічну, біологічну і соціальну. Тепер деякі вчені пропонують інші варіанти класифікації форм руху матерії. Зокрема, виділяється дві їх групи: ті, які виявляються у всіх відомих просторових масштабних та структурних рівнях матерії, і ті, що притаманні лише певним структурним рівням у неорганічній та живій природі, в суспільстві. Однак запропонована Ф.Енгельсом класифікація форм руху матерії здається більше вдалою і методологічно правильною, тому вона одержала свій подальший розвиток. Так, механічний рух пов\'язують з переміщенням тіл в просторі, фізичний — з рухом елементарних частинок, внутріатомними і внутріядерними процесами, хімічний — з рухом молекул, біологічний — з рухом білкових тіл, соціальний — з усією сукупністю явищ суспільного життя.
Є думка, що механічна форма руху не є історично першою, висхідною формою, що матерія знаходилась в "домеханічному стані". В сучасній астрофізиці висунута гіпотеза, що у Всесвіті існують величезні області, в яких матерія знаходиться в стані фотонного газу. В цих областях відбувається зародження елементарних частинок, виникає механічний, тепловий і електромагнітний рух. Зараз також говорять про геологічний, демографічний, лінгвістичний тощо рух. Усі згадані форми руху матерії не ізольовані одна від одної, а взаємопов\'язані так, що одна є немов би першоосновою для виникнення іншої і переходить в іншу. Так, рух електронів і позитронів служить для виникнення електромагнітного руху, ядерний і електронний рух служить основою руху атомів, останній — молекул, рух молекул за певних умов створює грунт для виникнення білкових тіл, а рух білкових тіл є передумовою для виникнення суспільної форми руху.
Слід відмітити, що будучи основою виникнення іншої, більш високої форми, та чи інша форма руху матерії не зникає безслідно в іншій, а продовжує в ній існувати, тим самим забезпечуючи її цілісність та життєздатність. Так, наприклад, рух елементарних частинок продовжує існувати в атомі, атом у молекулі, молекула в білку тощо. Жодна з вищих форм руху не може виникнути, минаючи нижчу, а жодна нижча не може пояснити вищу. Так, зокрема, біологічну форму руху не можна пояснити механічною, фізичною і навіть хімічною формами, наприклад, пояснити поведінку птаха, бобра, мавпи: це доступно тільки людині як носію вищого, суспільного, руху.
Рух і спокій. Твердження про всезагальний характер руху матерії не означає, що матеріальні речі, явища, процеси не мають моментів певної сталості, урівноваженості, збалансованості, тобто стану спокою. Спокій являє собою не відсутність руху, а є тим частковим випадком, коли даний рух співставля-ють із більш інтенсивним і більш вираженим рухом. Наприклад, коли літак злітає, то людина, яка біжить внизу, здається непорушною. Рухається і Земля відносно Сонця, нам же вона може здаватися непорушною. Сонячну систему
34

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
ми бачимо в стані спокою не тому, що в ній не відбувається ніякого руху, а тому, що в ній має місце рівновага окремих її частин. Те ж саме можна сказати і про атом: доки його складові урівноважені, його цілісність зберігається, порушення її неодмінно приводить до зміни структури атома. Спокій є також однією із умов диференції матерії і збереження її якості: як тільки порушується рівновага, збалансованість, наприклад, у живих системах асиміляція і дисиміляція, регенерація і дегенерація, збудження і гальмування, то ця система руйнується і на її місці виникає інша. Рух, як і матерія, вічний, абсолютний, а спокій відносний і тимчасовий.
Рух і розвиток. Рух, як уже було сказано, будь-яка зміна матерії. Розвиток же є тільки тим типом руху, який характеризує перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового, або є удосконаленням даного стану і даної якості, сходження на новий, вищий ступінь. В залежності від якісної специфіки і форми матерії відрізняють: розвиток неорганічної матерії; розвиток органічної матерії; розвиток суспільної форми матерії (суспільства), розвиток свідомості і її форм. Розвиток завжди зв\'язаний із внутрішніми суперечностями і перетвореннями в структурі системи, речі, явища, характеризується поступальністю і ступінчастістю, етапністю, і в кінцевому вигляді має форму спіралі.
Простір і нас як загальні форми існування матерії. Будь-яке матеріальне тіло, річ, явище, виникнувши, має певну просторову характеристику і тривалість свого існування, послідовність етапів свого руху і розвитку: все в світі простягається і триває.
Усе, що має певну довжину, ширину, висоту, розташоване ближче, далі, ліворуч, праворуч, позаду, попереду, вище, нижче, всередині, зовні тощо, має назву "простір". Простір є формою координації і співіснування матеріальних об\'єктів, умовою їх сталості і збереження порядку та структури.
Усе в світі виникає, триває і зникає, поступаючись місцем іншому. Процеси, явища здійснюються раніше, одночасно або пізніше за інші. Так, наприклад, за весною приходить літо, за літом осінь, за осінню зима; за дитинством юність, за юністю дорослість, за дорослістю старість. Це значить, що час має один вимір: із минулого, через сучасне в майбутнє. Час неповторний, незво-ротній, невідворотній. Не випадково стародавні греки в своїй міфології зображували час в образі страхітливого титана Кроноса, що пожирає своїх дітей.
Простір і час, підкоряючись специфічним закономірностям і обумовлюючи диференційованість предметів і явищ світу, характеризують і його кінцевість, і його нескінченність. Всесвіт є єдністю кінцевого і нескінченного, перервного і безперервного, зворотного і незворотного, єдиного і багатоманітного.
Категорії простору і часу по-різному трактувалися в історії філософії і науки. Так, наприклад, суб\'єктивний ідеаліст І.Кант (1724 — 1804) твердив, що простір і час є апріорними (додосвідними) формами споглядання. У Ньютона простір і час характеризуються, як абсолютні, тобто повсюдно і завжди однакові і незмінні, незалежні від матерії і одне від одного. Простір — непорушне
35

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
порожнє вмістилище для тіл, яке може бути і незаповненим, а час — чиста тривалість, вмістилище подій, які можуть і не відбутись.
Помилковість концепції Ньютона помітили вже Лейбніц, Гегель та інші. Зокрема, Гегель (1790 — 1831) зауважив, що Всесвіт ніде не забитий дошками, що простір і час знаходяться в єдності, правда, як складові абсолютної ідеї. Тобто, Гегель вирішував проблему матерії, руху, простору і часу з позиції об\'єктивного ідеалізму. З боку вчених концепція Ньютона була спростована, зокрема, неевклідовою геометрією М.І.Лобачевського (1792 — 1856), який показав залежність просторових характеристик від матерії. Докорінна ж зміна уявлень про простір і час, відбулася вже в XX столітті у зв\'язку з цілою низкою видатних відкриттів у природничих науках, зокрема в фізиці. Теорія відносності А.Ей-нштейна свідчить, що просторово-часові характеристики і події залежать від системи відрахунку і системи координат, що "порожньго простору" немає, бо поле відіграє роль фізичного агента, за допомогою якого здійснюється просторово-часова координація явищ. Теорія відносності ввела нове поняття "простору — часу", показала залежність простору і часу від матерії і руху і одне від одного; що певні просторово-часові характеристики можна застосувати тільки до обмеженого кола явищ, тобто "локально"; що так звана кривизна просто-ру-часу, яка визначає їх геометрію, залежить від розподілу і руху матерії, джерела поля тяжіння; що в полі тяжіння неможлива синхронність часу у всьому просторі; що тільки в статичному полі тяжіння могла б існувати "світова" точка відрахунку зі своїм "світовим" часом, але й така система була б локальна, а не універсальна; що одночасними можуть бути тільки такі події або сукупність подій, які не зв\'язані і в принципі не можуть бути зв\'язаними матеріальними, фізичними взаємодіями.
Соціальний простір і час. Включення людини "усередину" світу як свідомої активної істоти, що своєю перетворювальною діяльністю змінює своє середовище, дає підстави розглядати категорії простору і часу як соціально-історичні категорії, факти суспільної свідомості і феномени культури5. Соціальні простір і час мають свої характеристики, що відрізняють їх від фізичних, адже соціальне буття здійснюється за своїми специфічними закономірностями. В суспільстві простір у цілому має тенденцію до "розширення", а час — до "стискання" і "акумуляції". Кожна соціально-економічна формація має свої просторові параметри і часові виміри, певні соціальні групи можуть прискорювати чи уповільнювати ті чи інші процеси. Тому простір і час мають різні характеристики в первісному, рабовласницькому, феодальному і капіталістичному суспільствах, у періоди революційних потрясінь і в періоди так званого "застою". Освоєння людиною простору, перетворення природи, розвиток виробництва, шляхи сполучення, міждержавні і міжнаціональні зв\'язки, кооперація, співробітництво тощо — все це не може здійснюватись поза просторово-часовими характеристиками, вже не кажучи про людину як активного учасника історичного процесу. Чим далі все більше вивільняючись від протяжності і рит-
36

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
міки природи і соціалізуючись, простір і час стають формою внутрішнього почуття, мірою інтенсивності власної діяльності особистості. Місце праці і її організація, виробничі ритми і перебування на виробництві, в сім\'ї, дозвілля і розваги, ритми активності й утоми, працездатності і занепаду, оптимізму і песимізму, "сидяче" життя мешканця і "бродяче" мандрівника та геолога, — все це є соціальними просторово-часовими характеристиками, які поряд з різними біоритмами і вродженими відчуттями мають величезне значення в життєдіяльності людини і суспільства.
Ідеальне. Душа. Дух. Проблема духовних основ світу
Ідеальне. Якщо з поняттям "матерія" все більше чи менше зрозуміло, то через поняття "ідеальне", так чи інакше, "спотикаються" вчені й сьогодні: воно є предметом суперечок не тільки між матеріалістами та ідеалістами (варто пригадати багаторічну суперечку між двома відомими радянськими вченими Е.В.Ільєнковим і Д.І.Дубровським).
Усі різноманітні спроби вирішення проблеми ідеального, дотримуючись традицій, що складалися роками, можна звести до двох: ідеалістичної і матеріалістичної.
В ідеалізмі і релігії ідеальне існує як одвічне, первинне і визначальне відносно до матеріального, як панівна по відношенню до людини і її діяльності сила, яка спрямовує її поведінку і дії. В об\'єктивному ідеалізмі ідеальне уявляється як надіндивідуальна сила у вигляді світового розуму, світової волі, бога, ідеї тощо, яка протистоїть суб\'єкту і конкретним речам. Так, у Платона ідеї стола, держави, моралі, права тощо передують їх конкретним проявам як "праобрази", "активні взірці", за якими створюються матеріальні речі. У Гегеля ідеальне є результатом ідеалізації, зняття зовнішності і чуттєвості, просторовості і часовості, асиміляції речового і переведення його у внутрішній план, тобто, повернення до свого духовного вічного і незнищувального першоначала, поняття, ідеї. Матеріальне, речове, чуттєве, набравши форми ідеального, зберігається в суб\'єкті вже лише віртуально, і тільки в разі потреби воно виноситься із цієї сфери внутрішнього світу до існування в свідомості, а з неї в сферу конкретної дії6.
Матеріалісти вважають ідеальне суб\'єктивним образом об\'єктивного світу, тобто відображенням зовнішнього матеріально-речового світу в формах свідомості і волі. За К.Марксом, "...ідеальне є не що інше як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній" 7. Ідеальне марксизм вважає суспільно-історичним явищем, виникає воно лише на рівні людини і має суспільно-практичний зміст, тому в ідеальному, навіть у фантастичних і казкових образах, немає нічого такого, що не було б тією чи іншою мірою, безпосередньо чи опосередковано, пов\'язане з життєдіяльністю людей. Це сприяє тому, що все відображене і "перетворене" в людській голові виявляється, так би мовити, "обернутим" назовні. Оскільки людина взаємодіє з оточенням свідомо і
37

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
відображає дійсність через свої потреби й інтереси, смаки і бажання, то все це відкладається у відображуваному, що сприяє його трансформації і корегуванню, здатності уявляти і фантазувати, покладати річ, явище, процес "ідеально", тобто, в голові. "...Все, що спонукає людину до діяльності, — писав Ф.Енгельс, — повинно проходити через її голову" 8. Ідеальне не існує поза людською головою, поза суб\'єктом і об\'єктами, тим більше поза продуктами людської діяльності: все, що виготовлено людиною і є продуктом її діяльності, перед цим існувало в її голові у вигляді знань, оцінок, досвіду. Реальній дії завжди передує ідеальний образ, завдання, план, що є однією із суттєвих відмін людини від тварини, яка діє за інстинктивними програмами. Маркс писав, що "найгірший архітектор від найкращої бджоли з самого початку відрізняється тим, що перед тим, як будувати чарунку із воску, він уже побудував її в своїй голові"9. Конструктор програмує в своїй голові (ідеально) варіанти машин, механізмів, вузлів, на своїх моделях перепровіряючи правильність задуму; в кресленні ідеально подана певна машина або механізм; столяр у дошці вже бачить майбутню полицю або стіл; муляр в купі цегли і піску — стіни майбутнього будинку; картина в певному відношенні також є річ ідеальна (К.Маркс). "Ціна, як грошова форма товарів, — писав К.Маркс, — як і будь-яка форма їх вартості, є щось те, що відрізняє їх від форми, що чуттєво сприймається, відповідно — форма лише ідеальна, існуюча лише в уяві" |0.
У підсумку є підстави говорити, що ідеальне є конкретно-історичним явищем, у першу чергу — результатом відображення, фіксації у голові людини, точніше — в корі великих півкуль головного мозку — предметних дій і відношень, що надає самій голові (мозку) характеру соціального органу здатного не тільки відображати, але й трансформувати, перетворювати відображене в той чи інший образ, план, а за допомогою дії — в конкретний продукт. Голова людини стала тією "лабораторією", де ідеально на основі засвоєних знань, навичок, норм, життєвого досвіду формуються плани і образи майбутніх дій, формулюються завдання, визначаються засоби їх реалізації і результат. Без ідеального людина не була б здатна не тільки продуктивно діяти і творити, здійснювати взаємодію з природою та іншими людьми, але й орієнтуватися в дійсності і пристосуватись до неї, повноцінно функціонувати, самовиповнюватися, самостверджу-ватися і взагалі жити.
"""~~/ У зв\'язку зі сказаним, вникає питання: чи вичерпує ідеальне весь обсяг психіки, а чи лише її частину? Є думка, що в ідеальне входить тільки свідоме, що ідеальне і свідомість — рівнооб\'ємні поняття, різниця між ними насамперед в тому, що свідомість є наявним потоком психічних явищ, а ідеальне фіксує її вторинність по відношенню до матеріального, речового \'\', Іншою є думка, що психіка людини в цілому ідеальна, що її емоції, переживання, почуття, смаки, образи, уявлення слід розглядати як функцію, атрибут всієї життєдіяльності людини, всієї сукупності її зв\'язків і впливів на неї зовнішнього середовища, включаючи природне і соціальне, успадковане і набуте, минуле і май-
38

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
бутнє тощо. Тоді, зауважує М.К.Мамардашвілі, психіка постає не як однорідне і плоске, а як щось багатоманітне, об\'ємне, пронизане детермінізмами на різних одночасно існуючих рівнях механіки соціального, механіки несвідомого, механіки знакових систем культури тощо, як утворення із нашарування генетично різнорідних рухливих структур, тобто таких, що виникли в різний час і за різними законами, структур, серед яких свідомість — лише одна із метаморфоз процесу цілого, лише "надводна частина айсберга", за якою існують "археологічні" глибини, вертикалі і горизонталі психіки, тому свідомість повинна розглядатися лише разом із своїми прихованими частинами і в залежності від них\'2.
Таке трактування ідеального і характеристика психіки людини дозволяє вирішити певною мірою проблему одного із найскладніших її феноменів -феномен душі.
Душа (грецьке — псюхе, лат. — аніма) — одне із найзагадковіших явищ, про суть і природу якого ведуться суперечки з далекої давнини і до нашого часу. В радянській науці, яка базувалась на рефлекторній теорії Сеченова-Павлова термін "душа" вживався тільки як синонім терміну "психіка". Вважалось, що ця проблема може бути вирішена наукою, насамперед фізіологією і психологією, а в філософії — теорією відображення.
Виникнення поняття "душа" пов\'язане з анімістичними поглядами первісних людей, які намагалися осмислити такі незрозумілі для них явища, як сон, втрата свідомості, смерть тощо. В філософії з найдавніших часів під душею розуміли якусь оживотворюючу тіло силу чи особливий орган, які або нерозривно зв\'язані з тілом, або тимчасово перебувають у ньому; душа або підкоряється тілу, або володарює над ним; вона або вічна, або смертна; або локалізована в тілі, або ж охоплює його цілком. Є спроби бачити в душі виключно ірраціональне і залежне від тілесності, і навпаки — раціоналізувати душу, розглядати її як модус мислення (Б.Спіноза). Кант, критикуючи таку точку зору, трактував душу як сприйняття внутрішніх станів суб\'єкта. Гегель розглядав душу як один із ступенів розвитку абсолютної ідеї, як животворчу загальність, яка розпадається на безліч різноманітних душ, прогрес яких завершується людською душею. Душа за Гегелем — загальна імматеріальність природи, її просте ідеальне життя, є найнижчою, першою щаблиною, початком розвитку духу, тобто, розумності, свідомості; вона знаходиться посередині між природою, що лежить позаду неї, і духом, свідомістю з їх абстрактністю і обособленістю, що понижує природність і тілесність душі, одухотворяючи і насичуючи її ідеальністю. Не пориваючи з природним і тілесним, душа обособлюється в індивідуальний суб\'єкт як модус різного темпераменту, таланту, характеру, тощо і є зосередженням багатьох визначень, у тому числі тих, що формуються під впливом "зсередини", і тих, що формується під впливом "зовні". Крім визначеного і раціонального: знань, оцінок, норм, правил, а також простих уявлень та відчуттів, людина, пише Гегель, має в собі безкрайню периферію, необмежену кількість відношень і зв\'язків, які завжди знаходяться в ній як щось те, що не
39

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
відчувається і не усвідомлюється, але, однак, належить конкретному змісту людської душі, як належать листя дереву: якщо постійно обривати листя, то засохне і саме дерево\'3. Отже, душа, за Гегелем, є якась тотальність незліченних визначень, які сходяться в ній у свою єдність, складаючи якесь безмежне —для — себе — буття. Водночас душа суто індивідуальна, особливим чином визначена, певна душа з властивими тільки їй схильностями і потягами. Загальні ж визначення, наприклад, любов до рідних, любов до батьківщини, індивідуалізуються, складаючи життєві сили людини, її дійсність і тим самим.вона включається в "тотальність" (суспільство) і водночас проявляє свою індивідуальність. У цілому раціоналізуючи психічне життя людини, її душу, Гегель визнав, що тверезість свідомості, відношення з точки зору доцільності і користі йдуть на шкоду тому, що називається душею, і виключають задушевність у відношеннях. Людиною задушевною, пише він, "буде називатись той, хто дає у всій силі проявитись своїй, хоча б обмеженій, але прониклій почуттям індивідуальності, і хто цілком пройнятий її особливостями" \'4.
Проблеми душі, її природи і специфіки вирішувались філософією і психологією і в подальші часи, протягом XIX і XX століть, зокрема, фрейдизмом і неофрейдизмом. Так, наприклад, Карл Юнг (1875 — 1961) під "душею" розумів певний комплекс психічних процесів і внутрішніх установок, насамперед несвідоме, в тому числі колективне, яке він назвав архетипами, і те, що формується в процесі пристосування до середовища, стосується виключно об\'єктів та не тотожне з індивідуальністю і носить назву "персона". Ця роздвоєність внутрішнього психічного життя людини обумовлюється тим, шо вона змушена жити, в основному, у двох зовсім різних середовищах: в домашньому колі, в сім\'ї, і на службі, виконуючи певну соціальну роль. В умовах дому, сім\'ї визначальним і провідним стає те, що належить до "душі". Тому навіть тиран може бути лагідним, добрим, люблячим, виявляючи загальнолюдське позитивне; соціальне ж становище, його "персона" позбавляє його всього цього.
Усе написане і сказане в філософії і психології про душу і на сьогодні не вносять повної ясності і не розкриває повністю її природу і сутність. Підсумовуючи всі наявні висловлювання, можна сказати, що під поняттям "душа" розуміємо певну сукупність психічних процесів, породжених як генетично успадкованими особливостями даного індивіда, так і його суспільною життєдіяльністю, шо в єдності і складає його неповторне "Я", його "суб\'єктивність" із властивими тільки їй реакціями і виявами: душа завжди індивідуальна, неповторна, суверенна.
Відомий письменник і мислитель М.М.Пришвін наприкінці свого життя записує в щоденнику: "Все життя чув слово "душа" і сам промовляв це слово, зовсім не розуміючи, що воно значить. Мені здається, якби мене спитали, що таке "душа", я б досить правильно відповів на це питання. Я сказав би, що душа — це внутрішній світ людини. Це те, що вона сама знає про себе. По-друге, я б сказав про душу з точки зору філософа, що душа є сукупністю знань
40

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
людини про себе і т.п., як сказано в підручниках психології, по-третє, я б згадав про уявлення душі примітивною людиною, як про якусь сутність, що проживає в тілі. І все це розуміння душі було б не від себе, не своєї душі, а як говорять і думають про неї люди.
Тим часом у мене була душа своя, і я знав про неї з дуже далекого часу, майже з дитинства... і ще зовсім недавно я нарешті зрозумів, що... головна сила людини в душі, а не в електриці, що новий незнаний світ відкриється людям, коди вони звернуть увагу туди\'"5.
\\Дух. Термін "дух" до недавнього часу майже не згадувався у вітчизняній філософській літературі, а якщо і згадувався, то в негативному смислі, як релігійний або містично-ідеалістичний термін. Насправді ж у цьому терміні немає нічого ні релігійного, ні містичного, як і в терміні "душа". Спільним для обох є їх ідеальність, але якщо поняття "душа" охоплює суто індивідуальне, неповторно суб\'єктивне, невловимо-релятивне, позбавлене стійкої структури і визначеності, то до духу належить усе те, що є "спресованим" раціоналізованим досвідом поколінь у різних сферах життєдіяльності людей, що зафіксовується в філософії, політиці, моралі, мистецтві, релігії у формі знань, оцінок, норм, настанов, смаків тощо і об\'єктивується як істина, добро — зло, краса, ницість, справедливість, свобода, патріотизм, любов, віра, оптимізм тощо. Дух, як сукупність і зосередження життєвого досвіду, смисловий центр індивідуальності не є пасивним станом психіки: зафіксоване в ньому загальне, включаючи ідеї, ідеали, норми, цінності тощо, структурує психіку індивіда і встановлює його на певне відношення до дійсності, на певну дію або вчинок. З давніх часів дух пов\'язується не тільки з розумом, але й волею, з дією, творчістю, олюдненням, у тому числі природи і самого людського індивіда, тому говорять: "бойовий дух", "упав духом", "злий дух" тощо^Як властива людині особливість, дух приходить до неї тільки на тому ступені, коли вона здатна до самосвідомості і, засвоївши певний обсяг суспільно-значимого - ідей, знань, норм, настанов, здатна активно впливати на дійсність, яка її породила і сформувала: дух є сама себе знаюча суспільність, яка здатна піднятись не тільки над матеріально-речовим, але й над самою собою.
Гете, торкнувшись у розмові з Еккерманом теми створення Богом світу,
сказав: "Створити із найпростіших елементів нашу паскудну планету і з року в
рік примушувати її кружляти в сонячних променях, — навряд чи це додало б
йому радості, якби він не задумав на цій матеріальній основі влаштувати розп
лідник для великого світу духа. Так цей дух і понині діє в високих натурах, щоб
піднімати до себе натури звичайні" ^Такий стан особистості називається ду
ховністю, г
Духовність. Є показником засвоєння індивідом суспільно-значимого: і знань, цінностей, ідей, норм, тощо, всього того, що зафіксоване в філософії, \' науці, політиці, праві, моралі, релігії, мистецтві, тобто того, що складає основне багатство суспільства, є мірилом загального рівня людини і її культури. Ду-
л „ 41
4 Філософія

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
ховність сприяє і вплетеності індивіда в суспільні і світові зв\'язки, і виділенню його в якусь "точку", тобто, здійснюється єднання індивідів і їх диференціація. Переконання, вірування, сподівання, смаки, уявлення про добро і зло, красу і ницість, істину і неправду, — все це наповнює індивіда духовним змістом, створює духовну атмосферу суспільства. Змістовність і багатство пануючого в суспільстві духу, засвоюючись індивідом, стає його сутнісною силою, знаходить свій вихід і прояв у його діяннях і поведінці, відносинах і думках, почуттях і переконаннях. Наявність духу є свідченням самоствердження індивіда в своїх родових якостях, подолання індивідної обмеженості і індивідної смертності. Згасання духу, тим більше його кінець, є водночас згасанням і кінцем людини як особистості, адже без усього того, що входить в поняття "дух", дійсність для неї пустота, ніщо, а саме вона знеособлюється.
Духовне знаходить своє вираження і вияв у виробництві, в політичній діяльності, в створенні матеріальних і духовних цінностей, в ставленні до інших людей, у розумінні свого місця в суспільстві і ролі в історичному процесі. Саме тому суспільне життя в своєму всьому обсязі є духовним, а людський індивід — духовна істота.
Сутність усього історичного процесу слід вбачати не тільки в нарощуванні економічної могутності, але й нарощувані духовності, одухотвореності середовища, в якому живуть люди, одухотворення самих людських індивідів. Для цього суспільство створює трансляційні канали, через які духовні надбання людства можуть стати здобутками індивіда. Це і система освіти, просвітницькі та культурно-освітні заклади, засоби масової інформації тощо. Однак слід пам\'ятати, що духовності не можна навчити або прищепити її без бажання і зусиль самого індивіда.
Буття і небуття
Категорія буття — одна з найскладніших у філософії, вирішити її вважає потрібним кожний філософ, та й кожна людина не може не ставити собі це питання і намагається знайти на нього відповідь.
Етимологічно термін "буття" походить від терміна "бути", а той, у свою чергу, коріниться в слові "жити", тобто бути узгодженим з навколишнім середовищем, функціонувати в стані певної збалансованості і сталості. Отже, поняття "буття" охоплює весь обсяг життєдіяльності людини, всі її зв\'язки і відношення, дії і стани в їх наявності і безпосередності.
Ще античний філософ Платон намагався вирішити проблему буття через категорію "єдине", яке б включало в себе не тільки тілесне "мертве буття", що ніяк не діє і ніяк не страждає, але й мудрість, справедливість та інші здібності душі17. Його учень Аристотель вирішував проблему буття через співвідношення одиничного і загального. В цьому співвідношенні одиничне існує тільки "десь" і "тепер" і чуттєво сприймається, а загальне існує в будь-якому місці і в будь-який час, "скрізь" і "завжди", проявляючись у певних умовах як одинич-
42

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
не і пізнається тільки через одиничне розумом. Учення Аристотеля про буття, разом з платонівським ученням про ідеї і "єдине", знайшло свої завершення і продовження в неоплатонізмі і в середньовічній філософії.
У середньовічній філософії справжнє буття належить виключно богу, а несправжнє — всьому створеному ним матеріальному, тілесному, чуттєвому. В християнській релігії буття є буттям у Христі, і хрещена людина в усіх своїх проявах визначається через буття у Христі: впроваджена, як і Христос, в тілесність людина втрачає своє тваринне існування і свою природну особистість і віднині вона — лише прояв пануючої в її плоті особистості Ісуса Христа. Буття у Христі означає причетність до небесної плоті, тому віруюча людина не підлягає гріху, прокляттю, закону і смерті.
За Гегелем, буття коріниться в світовому розумі, в чистому помислі як "в собі і для себе сущому", справжньою істинністю, царством якої є "чиста форма" — логіка, а її змістом є Бог в своїй сутності (як по відношенню до створеної ним природи, так і до якого б то не було кінцевого духу)\'8. Визнаючи світовий розум, Бога абсолютним творчим началом, загальність законів природи і духу, тотожність буття і мислення, Гегель вважає матерію лише покривом, видимістю, наочністю і тільки \'9.
У суб\'єктивному ідеалізмі в цілому буття як таке в кінцевому рахунку визначається свідомістю суб\'єкта, в якій визначальними є апріорні форми, в тому числі апріорні простір і час, поза якими фактично нічого не існує.
Матеріалізм переважно справжнім буттям наділяв матерію, тілесність, ре-чевість, яким протистоїть свідомість. Буття — це матерія, що чуттєво сприймається, все те, що виникає, стає, фактично існує і зникає. Так, зокрема, Л .Фей-єрбах писав: "Буття складає єдність з тієї річчю, що існує. У кого ти віднімеш буття, того ти позбавиш всього" 20.
Марксизм, визнаючи матерію первинною і визначальною по відношенню до свідомості, не ототожнює її з буттям, як його попередники-матеріалісти і як це йому приписувалось в радянські часи. Коли Ф.Енгельс, критикуючи Дюрі-нга, пише: "Справжня єдність світу полягає не в його бутті, а в його матеріальності" 2\', то явно розмежовує ці поняття і в кожне з них вкладає різний зміст.
Увівши поняття "суспільне буття" і розглядаючи його як складне суперечливе ціле, що включає в себе численні й різноманітні процеси, основоположники марксизму разом з тим вирішили і проблему припинення цих процесів, а також проблему співвідношення буття і свідомості. Зокрема, К.Маркс писав: "Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний, духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість" 2 2. Буття і свідомість, як відмічають основоположники марксизму, є основними характеристиками життя людини, складаючи певне динамічне ціле. "Свідомість, — пишуть К.Маркс і Ф.Енгельс в "Німецькій ідеології", — ніколи не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їх життя" 2 3.
4- 43

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
Буття — це гранично загальна категорія, яка охоплює все видиме і невидиме, природне і соціальне, всі зв\'язки і відношення, і розкривається його зміст через співвідношення понять "бути" і "являтись", "бути" і "перебувати", "бути" і "ставати", "бути" і "змінюватись", "бути" і "розвиватись", "породжуватись" і "зникати" тощо. Отже, буттям володіє все те, що безпосередньо пов\'язане з часом, існуванням, становленням, зникненням тощо, антитезою ж буття є небуття як конкретного сущого так і відсутність буття взагалі. Якщо йдеться про буття людини, то слід ураховувати і те, що вона є "олюдненою природою", всю сукупність її зв\'язків з природою, що забезпечують її "біологічну формулу", її фізіологічне функціонування, і її суспільне життя: працю, побут, сім\'ю, міжособистісні стосунки, професію, національність, її політичні, моральні, релігійні тощо погляди, естетично-художні смаки, вподобання, любов, страждання, страх, радість тощо; все це носить назву "суспільне буття". Причому духовне, свідомість не завжди "друге" і пасивне по відношенню до матеріально-предметного буття: воно часом виступає активною силою, що впливає на всю життєдіяльність суспільства і людської особистості. Слід зауважити і те, що стани буття людини — соціального, економічного, ідеологічного, чуттєво-життєвого і т. д. характеру, не піддаються відтворенню і об\'єктивному, раціональному розвертанню на рівні рефлексної конструкції. Тому слід відрізняти "в свідомому бутті" два типа відношень: відношення, які складаються незалежно від свідомості, і ті відношення, які складаються на основі перших і є їх ідеологічним вираженням, це так звані "перетворені форми" свідомості, про які говорив К.Маркс, аналізуючи сферу економіки, соціального життя, історії тощо.24
Оскільки реальний процес життя є не просто "безпосереднім фізичним процесом", а життям родової істоти, яка є "ансамблем суспільних відносин", інтегралом біологічної еволюції і всього досягнутого суспільством, то вона не може не відчувати і не усвідомлювати свою включеність у світ і взаємодію з середовищем, у свою чергу впливаючи на все, з чим взаємодіє. Тому виявляється недостатнім підкреслювати тільки суспільність і тільки об\'єктивність, в такому випадку залишається нез\'ясованим питання про саму особистість, особис-тісне в людині, її "Я". Індивід тільки тоді стає "людиною", коли одержавши від суспільства необхідні для діяльності матеріали і мову для мислення, виготовляє той чи інший продукт, предмет споживання; тільки тоді його власне буття є суспільною діяльністю, а сам індивід — суспільною істотою. Отже, крім суспільного буття, слід визнати буття індивіда, буття окремої людини в суспільстві як учасника історичних процесів.
Буттю завжди протистоїть і "ховається" за його "спиною" небуття: це ті межі, той момент, коли речі (явища, предмета) ще немає або вже немає. Небуття є моментом виникнення одного і зникнення іншого, або навпаки. Все виникає, певний час існує і гине — назавжди. Оскільки з небуттям пов\'язується не тільки смерть, але й нереалізовані плани, обмануті надії, розірвані зв\'яз-
44

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
ки, то в людини виникає не тільки страх перед небуттям, але воно примушує її і замислюватись над своїм буттям, вживати певні заходи і проявляти ініціативу, або навпаки: опускати руки і впадати в песимізм. Є думка, що взагалі небуття є більш важливим, ніж буття, яке є "тільки тінь небуття, його виворіт", що в наш час небуття є вже не безневинна пустота Демокріта, а щось здатне розчинити в собі будь-яке буття. І взагалі, вважає А.М.Чанишев, "субстанцією може бути тільки небуття як первинне і абсолютне по відношенню до буття", а визначаючи неіснуюче, філософія повинна визнати, що "тільки небуття існує". Усвідомлення небуття не трагічне, якщо осмислювати його діалектично; якщо зрозуміти, що все в світі минуще, що немає ні Бога, ні безсмертя; якщо оцінювати події, життя, людей, визнавати первинність і абсолютність небуття. Тоді, робить висновок Чанишев, людина здатна розуміти смерть, розлуку, зраду, обман, брехню, помилку тощо як природне і первинне, як детерміноване небуттям25.
Зауважимо, що це лише одна із спроб вирішити проблему небуття і його співвідношення з буттям. Для більш докладного і аргументованого її вирішення філософам треба ще багато часу і докласти чимало зусиль.
Реальність. Об\'єктивна і суб\'єктивна реальність
Поняття "реальність" часто вживають як синонім поняття "буття", тому навіть у підручниках його не виділено як предмет окремого розгляду, але насправді між цими поняттями існує суттєва різниця.
В "Філософській енциклопедії" дано два трактування терміна "реальність": 1) матерія у всій різноманітності її форм як об\'єктивна реальність, якій протистоїть свідомість — суб\'єктивна реальність; 2) весь матеріальний та ідеальний світ, включаючи ілюзії й помилки2 6.
За першим визначенням "реальність" за своїм змістом співпадає з поняттям "буття", як воно трактувалося в механістичному матеріалізмі, коли вилучались усі ті функціональні властивості речей, що характерні для "людських", тобто втягнутих в людські зв\'язки і відношення, предметів. Тільки для класичної фізики поняття "об\'єктивна реальність" цілком співпадало з поняттям "фізична реальність", як визнання фізичного світу, що розвивається за власними законами. Але сучасна фізика, зокрема теорія відносності і квантова механіка, поміняли старі уявлення про світ, і саме поняття "фізична реальність" одержало новий зміст. Крім того, виявилося, що "фізична реальність" залежить і від умов експерименту, і від суб\'єкта, що експериментує, бо він став уже "не просто глядачем, але й актором у драмі пізнання" 21.
Вироблена в процесі історичного розвитку система духовних цінностей і консервантів культури: архіви, фото, диски, книги, картини, іконотека, фонотека, театр, кіно, радіо, телебачення тощо для окремого індивіда також є "об\'єктивною реальністю ", що існує незалежно від нього і яку йому (індивіду) належить освоїти. Таким чином, поняття "об\'єктивна реальність" включає в себе не тільки матері-
45

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
альні об\'єкти, фізичну природу, матерію що рухається, механічні, фізичні, хімічні, біологічні, але й інформаційні процеси2 8. Крім того, не відміну від категорій "буття", яка виражає просторово-часову залежність, безпосередній зв\'язок того, що відбувається, з часовими і просторовими вимірами, термін "реальне" включає в себе і минуле, яке знаходиться в сучасному у "знятому" вигляді, і майбутнє, яке існує в наявному як потенційне, а також різні усталені уявлення, в тому числі й ті, що викривляють дійсність або хибні, з якими, однак, доводиться рахуватись як окремому індивіду, так і суспільству в цілому. Зокрема, як відмічають історики і теоретики мистецтва, в шекспірівські часи "для широкої публіки тіні батька Гам-лета і Банко, макбетівські відьми, ельфи із "Сну в літню ніч" були реальними істотами, близькими, зрозумілими, цілком живими"29. Д.Мережковський писав: "У релігійному розумінні Гоголя чорт є містична сутність і реальна істота, в якій зосередилось заперечення Бога, вічне зло"30.
Таким чином, "об\'єктивна реальність" в її інтегральному вигляді для даного суб\'єкта якісно інша, ніж реальність "обезособлених" фізичних об\'єктів. Категорія "реальність" розкриває насамперед відношення і зв\'язки, що утворилися в процесі життєдіяльності людей, їх взаємодії з природою й іншими людьми. В залежності від характеру, потреб, інтересу, діяльності ми можемо говорити про "фізичну реальність", "хімічну реальність", "біологічну реальність", "соціальну реальність", "художню реальність", "віртуальну реальність" і навіть "суб\'єктивну реальність". Остання — це не реальність, що створюється за бажанням суб\'єкта, як це твердять деякі психологи і естетики. Суб\'єктивна реальність є реальність духовного світу людини, взятого у всій його багатовимірності, унікальності і цілісності 3\'. Деякі автори під поняттям "суб\'єктивна реальність" розуміють будь-яке явище свідомості, що актуально переживається і носить назву ідеальне3 2.
Дослідження ідеального як суб\'єктивного відображення об\'єктивної дійсності і як внутрішнього світу людини, показує, що це особлива реальність, яка є особливим зрізом апарата відображення (мозку) і відображених у ньому станів і об\'єктів, але не зводиться ні до того, ні до іншого: вона живе вже в квазіпредметному вимірі буття 33. В.П.Зінченко і М.К.Мамардашвілі вважають, що виділення цієї особливої реальності, в якій ідеально розгортаються дії зовнішніх речей і відбуваються різні перетворення, має велике значення для пошуку детермінації свідомості і психіки взагалі34.
ДІЙСНІСТЬ І МОЖЛИВІСТЬ
Категорії "дійсність" і "можливість" є парними категоріями, а обидві вони свідчать про два різні ступені виникнення, становлення і розвитку кожного явища чи процесу в природі, суспільстві і в свідомості, про діалектичний характер їх взаємовідносин.
Дійсність - це все те, шо реально існує і функціонує, містить в собі власну сутність і закономірність, а також результати своєї дії: дійсність є об\'єктивна
46

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
реальність у всій її конкретності і виявах. У цьому смислі дійсність відрізняється не тільки від усього позірного і фантастичного, але й від усього логічно-мис-лительного, хоча б останнє і було правильним, а також від усього ймовірного, але поки що не існуючого. В широкому розумінні дійсність — це весь об\'єктивно існуючий в даний момент світ речей, явищ, процесів. У філософському розумінні дійсність — це реалізована можливість, "конкретна єдність сутності і явища", все багатство властивостей речей, світу в цілому, тому, зауважує Ге-гель, дійсність конкретніша за буття, існування, можливість.
Можливість — це те, що виникає на основі об\'єктивних закономірностей, але ще не здійснилось, не стало дійсністю: воно може виникнути, існувати, стати дійсністю тільки за певних умов — сукупності сприятливих чи несприятливих факторів. Так, наприклад, зерно містить у собі різні можливості, в ньому діють різні тенденції розвитку, одна із них — можливість стати рослиною; дитина за певних умов, ставши дорослою, може стати вчителем, лікарем, пілотом, робітником тощо, одружитися чи жити неодруженою, бути щасливою чи стражденною, жити довго чи вмерти в ранньому віці. Народи, держави, людство виникали в певних умовах, як реалізація закладених в історичних закономірностях можливостей, у цих же закономірностях закладені і можливості їх зникнення.
Оскільки в світі все взаємопозв\'язане і все знаходиться у взаємодії, то в кожній речі, предметі перехрещується багато закономірностей розвитку, а, відповідно, існує і багато можливостей, які можуть бути істотними або неістотними. В боротьбі можливостей як тенденцій перемагає якась одна, що стає панівною і прокладає собі шлях серед інших, досягаючи своєї здійсненності: здійснення однієї можливості означає нездійснення інших можливостей. Тому можливість в одній площині протилежна дійсності, а в іншій — неможливості і необхідності. У межах від неможливості до необхідності містяться різні як за якістю, так і за кількістю можливості. У відповідності до закономірності, що лежить в основі тієї чи іншої можливості, вона може бути формальною, абстрактною, або ж реальною, конкретною3 5. Абстрактна можливість тому абстрактна, що могла б здійснитись тільки при відсутності всіх інших можливостей, і тільки відволікаючись від них. Наприклад, до тих пір, поки людна не вивчиться, не засвоїть належну кількість знань і цінностей, не проявить себе в суспільній діяльності і набере великого авторитету, посада президента, бодай міністра, є для неї абстрактною можливістю. Конкретна можливість тому і конкретна, що здійснюється при наявності всіх інших можливостей і при врахуванні всіх їх. Разом з тим, вона — реальна можливість, бо обумовлена реаліями існування і діяльністю індивіда, його здібностями і характером. В крайньому випадку кожна нормальна людина, що живе в нормальних умовах, має можливість учитись, одержати спеціальність, працювати, одружитись, обзавестися дітьми, створити сім\'ю. Формальна можливість та, що мислиться за законами формальної логіки, тобто, несуперечливо. Скажімо, навіть у думці не можна
47

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
припустити, що султан як мусульманин стане папою римським, або папа римський — султаном у в будь-якій мусульманській країні.
Крім згаданих різновидів можливостей, слід назвати прогресивні і регресивні можливості, кожна з яких може корінитись як в суспільстві, так і природі. Зрозуміло, що в природі це має вигляд зіткнення сліпих стихійних сил, скажімо, зникнення певних видів тварин як результат дії закону природного добору. В суспільстві ж боротьба можливостей породжується і проявляється в діяльності людей, мас, класів, партій, тому реалізація можливостей одних означає зменшення шансів інших, або ж повну їх ліквідацію. Чим складніші і суперечливіші суспільні процеси, тим складніше і переплетення прогресивних і регресивних можливостей. Наприклад, сучасна науково-технічна революція, що є демонстрацією всемогутності людського розуму, науки і техніки, разом з тим у цілому негативно впливає на природне середовище і на загальний стан людини, на її фізичне і психічне здоров\'я.
Для людського індивіда дійсність, це насамперед суспільство з усією системою соціальних інститутів, матеріальною і духовною культурою, традиціями, системою освіти, виховання тощо. Все це разом з тим володіє потенціалом, можливостями, якими користуються людські індивідуальності, займаючи в дійсності певне місце і відіграючи певну роль у функціонуванні її суспільних інститутів. Тому одна й та сама дійсність може породжувати і позитивні явища й процеси, і негативні, і геніїв мистецтва, гуманістів, і посередності, тиранів. Так, наприклад, одна й та сама дійсність першої половини XIX ст. породила сатрапа Миколу І з Аракчеєвим, і Пушкіна, Гоголя, Шевченка. Дійсність за часів правління Сталіна, в тому числі і в так звані "розстрільні роки", крім репресій і смертей, нищення і руйнування, характерна значними досягненнями майже в усіх галузях народного господарства, в науці і техніці, в художній культурі. Дійсність України періоду її незалежності також містить в собі різноманітні можливості, в тому числі прогресивні і регресивні, причому значна їх частина зародилася й виникла ще в попередній, радянській дійсності. В залежності від того, наскільки будуть реалізовані прогресивні можливості і можливості людей, тобто людський фактор, що і як буде реалізоване із найвищих цінностей, такою в майбутньому буде і дійсність України.
Отже, як парні категорії, дійсність і можливість не існують одна без одної, але більш багатою в своїх виявах, різноманітною і конкретною є дійсність; можливість є більш бідним і абстрактним поняттям. Тому в практиці важливо відрізняти дійсність і можливість, а серед можливостей абстрактну і конкретну, реальну і формальну, прогресивну і регресивну. Щоб та чи інша можливість стала дійсністю, необхідні певні умови, їх слід створювати, щоб досягти бажаних результатів. Оскільки в суспільстві перехід можливості в дійсність залежить від свідомості, волі і почуттів людей, то слід покладатись насамперед на реальні людські сили, на їх активність і ініціативу, причому, як в суспільному, так і в особистому житті. Адже характер і зміст життєдіяльності людини її ус-
48

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
піхи, настрої, щастя тощо, багато в чому залежить від того, чим для неї є дійсність і як вона її розуміє, як "вписується" в неї і користується можливостями, закладеними і в дійсності і в ній самій; на яку висоту вона ставить "планку" своїх завдань, планів, бажань, і чи здатна вона їх реалізувати, самовипов-нитись чи не самовиповнитись у своїх родових якостях. Слід також мати на увазі, що неможливе в одних умовах стає можливим у інших. Скажімо, намір міфічного Ікара літати насправді був у тих умовах нездійсненним для сучасної людині це не є надто складною проблемою, в крайньому разі не є невирішува-ною. Для України можливість стати незалежною реалізувалась тільки з розвалом Радянського Союзу, але визрівала вона протягом століть і стала дійсністю лише в наш час.
Одиничне і загальне. Особливе
В повсякденності людина постійно контактує і взаємодіє з конкретними предметами, явищами, процесами: берізка, квітка, спалах блискавки, поле, отара овець, карнавал, демонстрація тощо — все це постає як одиничне, окреме (відокремлене від решти), індивідуальне (наділене певними рисами, властивостями, ознаками, характерними тільки для нього).
Одиничне (окреме, індивідуальне) — визначене, обмежене в просторі і часі тіло, річ або система речей, що розглядаються в їх відношенні як до самих себе, так і до світу в цілому. Одиничне є визначення якості всередині її самої, тобто, однорідність даної речі з речами тієї ж якості, межа її кількісного поділу і висхідна величинаїї відрахунку. Ми говоримо "яблуко", тим самим виділяємо цей фрукт з усієї різноманітності плодів; слово "Семиренко" уточнює його сорт; плодові дерева складають особливу групу в рослинному світі; в свою чергу рослинний світ є складовою частиною біосфери нашої планети тощо. Одиничне, таким чином, реалізує багатоманітність в єдності і зв\'язках і не може існувати крім цих зв\'язків, певна сукупність яких одержала назву "загальне".
Загальне як філософська категорія є відображенням у свідомості людини того спільного, що властиве багатьом або безлічі одиничних (окремих) речей і явищ і в цьому значенні є синонімом "єдності в різноманітності" і реалізується в реальності у вигляді закону. "Форма загальності, — писав Ф.Енгельс, — є форма внутрішньої завершеності і тим самим нескінченності; вона є з\'єднанням багатьох кінцевих речей в нескінченне... Форма загальності в природі — закон" ,6. Загальне означає абстраговану від усіх одиничних (окремих) явищ (процесів) спільну властивість або ознаку, на основі якої вони об\'єднуються в той чи інших клас, вид, рід: "всі яблуні — плодові дерева", як загальне виступає "плодові дерева". В свою чергу, будь-яке загальне існує .через одиничне (окреме) і ніякий вид загального (система, клас, рід) не може існувати, не виділяючи із свого складу нові одиничні формоутворення. Але спочатку будь-що виникає і проявляється в формі одиничного і лише в процесі свого становлення і розвитку може стати загальним. Тобто, одиничне і загальне як протилеж-
49

Частина перша. Призначення філософи, її категоріальний інструментарій та історія
ності, здатні переходити одне в одне. Так, наприклад, учені, керуючись законами генетики як загальним, методом клонування одержали живу істоту вівцю Доллі, сьогодні клонування набрало досить широкого розповсюдження, охоплюючи все нові й нові об\'єкти та галузі: узагальнений досвід клонування відкриває можливості його використання в конкретних одиничних випадках, в тому числі і в медицині по відношенню до людей.
Отже, одиничне (окреме, індивідуальне) і загальне є двома протилежними боками буття речей (явищ, процесів) і одне без другого не існують, що і фіксується в категорії "особливе ", яке виступає як визначене загальне і не виключене із реального зв\'язку речей одиничне. У відповідності до цього конкретний предмет (річ, явище, процес), є насамперед "особливий" предмет (річ, явище, процес), тобто, тим, що відрізняється від інших предметів і водночас зв\'язаний з ними. Наприклад, вживаючи слово "аудиторний стіл", ми водночас і виділяємо його серед інших столів, і вказуємо на його приналежність до роду "стіл". Людина як особа є єдністю індивідуально-неповторного, того, що надано від народження, успадкованого, і загального, того, що засвоюється в процесі виховання і взагалі життєдіяльності і поєднує з іншими людьми. В українській мові це поєднання в людині одержало назву "особа".
Врахування діалектики одиничного і загального має велике значення для будь-якої діяльності. Тільки знання їх взаємозв\'язку дає можливість ефективно вирішувати практичні і теоретичні завдання, не тільки фіксувати досвід, але й планувати і навіть передбачити. Так, наприклад, Д.І.Менделєєв на основі загальних властивостей окремих хімічних елементів створив їх періодичну таблицю, яка стала одним із важливих законів хімічної науки, а на його основі він передбачив існування невідомих тоді хімічних елементів. У процесі історії людства, на основі численних одиничних явищ і процесів у галузі економіки, політики, моралі, були сформульовані певні закони, норми, правила, які лягли в основу кожної із сучасних країн, проявляючись як одиничне, з урахуванням конкретних умов і обставин, традицій і менталітету народу тощо. Одне із найважливіших завдань, яке стоїть перед Україною, полягає в тому, щоб, керуючись загальним, здобутками і досвідом людства, враховуючи властиве тільки її народу, відшукати форми і способи для здійснення національної ідеї, досягти прогресу в усіх галузях матеріальної і духовної культури, у формуванні людської особистості. Всі, хто працює з людьми: політик, менеджер, учитель тощо, повинні мати на увазі, що кожна людина — особа, тобто, єдність індивідуально неповторного і засвоєного загально-суспільного, тож і, крім загальних вимог, необхідний і індивідуальний підхід.
Сутність і явище
Категорії "сутність" і "явище" відображають взаємозв\'язок внутрішнього і зовнішнього, глибинного, відносно сталого в речах і явищах, і зовнішнього, мінливого, даного людині, насамперед у відчуттях.
50

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософи і її основні закони
Сутність — це внутрішня, глибинна і стійка основа предмета, яка в прихованому вигляді містить у собі всі необхідні для його існування ознаки і характеристики.
Явищем називають виявлення сутності, її зовнішнє існування; явище — насамперед те, що безпосередньо споглядається, відчувається, сприймається, і є більш рухливим і мінливим боком предметів.
В історії філософії мали місце різні трактування сутності і явища та їх співвідношення. Так, античний філософ Платон під сутністю розумів ідею, яка є набагато більшим, ніж її численні чуттєві втілення. Інший античний філософ — Аристотель, під сутністю розумів форму як загальне родо-видове визначення речей. Середньовічна християнська філософія сутністю всього вважала Бога, все ж мирське існування розглядала як несправжнє та ілюзорне. В філософії Нового часу має місце "розділення" сутності і явища, що, зокрема, проявилося в емпіризмі, який фактично ототожнював сутність з буттям, і в раціоналізмі, для якого сутністю був розум, раціо. Родоначальник німецької класичної філософії І.Кант (1724 — 1804), визнаючи об\'єктивність сутності "речі в собі", заявив, що вона принципово не може бути пізнаною людиною, бо явища, через які людина сприймає сутність, є лише аффеціруваним суб\'єктивним уявленням. Гегель подолав кантівський дуалізм об\'єктивного і суб\'єктивного, протиставлення сутності і явища. Зокрема, він писав: "Сутність повинна являтись... сутність тому не знаходиться за явищем або по той бік явища, але саме тому, що сутність є те, що існує, існування є явище"3 7. Тобто, явище є не суб\'єктивним вираженням незбагненної "речі в собі", а її власне вираження і розгортання, але Гегель містифікує і саме поняття "сутність", і процес її виявлення, а явище в нього є лише кінцеве, чуттєво-конкретне вирішення ідеї. В сучасній світовій філософії відносно сутності і явища, їх взаємовідношення, висловлюються різні, часом діаметрально протилежні думки, в тому числі й такі, які заперечують сутність як таку, або вважають її релятивною, і, по суті, суб\'єктивним за змістом поняттям. Так, наприклад, Б.Рассел, аналізуючи сутність людини, запитує, що собою являє містер Сміт, і відповідає: "Коли ми дивимося на нього, то бачимо, що, на зразок нам, він має почуття і думки. Але що таке містер Сміт, окрім цих явищ? Просто уявний гачок на який, як передбачається, навішані явища. Фактично явища не мають потреби в цьому гачку". Те ж саме, тільки іншими словами, твердить філософ-прагматик Шіллер (1864 — 1937), коли говорить, що з точки зору релігії сутністю людини є душа, для лікаря — тіло, для пралі — це та людина, що приносить білизну для прання, для інших — те, що він (вона) можуть заробляти гроші. В чому ж у такому разі справжня сутність людини? — запитує Ф.Шіллер і відповідає: її взагалі немає. З цим не можна погодитись: сутність і явище — два боки єдиного цілого, суперечлива діалектична єдність. Немає одного без іншого, тобто, не існує жодної речі (предмета), який мав би тільки зовнішність без зв\'язку з сутністю, або, навпаки, одну сутність, яка б не виявлялась зовні: сутність виявляється, яви-
51

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
ще суттєве. Сутність, якщо вона є, не може не з\'явитися, бо сама собою вона не має наявного буття, зовнішності; вона, як говорив Гегель, "світиться" крізь "кору" або "завісу" безпосереднього буття речей. Тобто, явище виражає сутність, є її зовнішнім виявом, але не прямо і не точно передає її зміст. У змісті явищ поряд з моментами, боками, рисами, обумовленими сутністю, є моменти,боку, риси, обумовлені конкретними обставинами, в яких здійснювалось вия влення сутності, а також випадковими зв\'язками і відношеннями, тому явище, як жива конкретність, саме життя, багатше від сутності. Передаючи сутність у зміненому, перетвореному вигляді, явище додає, привносить у неї щось нове і тим самим збагачує її. Оскільки конкретний зміст явища залежить не тільки від сутності, але й від обставин, в яких вона проявляється, а ці обставини неповторні, мінливі, "пульсуючі", то і явище тієї чи іншої сутності постійно змінюється, так би мовити "тече", в той час як сутність залишається більш-менш постійною, відносно стійкою, але не тією ж самою. Людина протягом своєї історії, під впливом умов і обставин, зазнавала і зазнає різноманітних, часом кардинальних змін, як у тілесній організації, так і духовно, але суть її все та ж — соціальна. Та і соціальна її суть не залишалась однією і тією ж, і в своїй соціальній якості сучасна людина значно відрізняється від людини минулих епох. Проходячи в їх черговості стадії, етапи свого особистого життєвого шляху, людина в діяльності, поведінці, вчинках проявляє свою сутність, але вона не одна і та ж у дитини, підлітка, юнака, зрілої або старої людини; по мірі її становлення і старіння одні риси характеру виступають на перший план, інші — на другий, прояв одних посилюється, інших — слабне, нарешті, деякі зникають зовсім, натомість з\'являються нові. Сутність речей виявляється у взаємодії явищ, які тільки в своїй сукупності здатні виразити відповідну сутність, адже окреме явище виражає сутність однобічно. В цьому міститься одне із джерел помилок: на основі неповної інформації, що міститься в явищі, люди часто роблять неправильні висновки, в тому числі про певні процеси в природі і суспільстві. Ця особливість явищ і фіксується в категорії видимість або позірність. Ця категорія, з одного боку, характеризує неадекватність явища даній сутності, а з іншого — особливість процесу безпосереднього споглядання, коли сутності речей виражаються в поверхових, несталих, випадкових проявах. У таких випадках речі здаються не такими, якими вони є насправді, часом у спотвореному вигляді. Нам здається, що сонце пересувається небом зі сходу на захід, насправді це ми разом із землею рухаємося навколо Сонця. В суспільному житті видимість часом використовується як один із політичних засобів: видимість демократії, справедливості, милосердя, добродійності, благополуччя, позірне піклування, ентузіазм, щастя, як це досить широко практикувалося в минулому, практикується і тепер. Видимістю благополуччя може виявитись подружнє життя, якщо воно базується не на найвищих духовних цінностях, а на міркуванні користі і марнославства. Позірним виявилось, наприклад, щастя героя роману І.Ільфа і Є.Петрова "Золоте теля" Остапа Бендера, який після числен-
52

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
них авантюрних пригод врешті-решт одержав такий бажаний мільйон карбованців. Та потрапив він з ним не в омріяний Ріо-де-Жанейро, а в лабета румунських прикордонників, які пограбувавши його, майже голого, взимку, виштовхали туди, звідки він прийшов — на радянську територію.
Отже, немає таких речей, предметів, у яких була б відсутня сутність, і немає сутності, яка б не виявилась зовні; немає і явища, яке б тією чи іншою мірою і формою виражало ту сутність, яка її породила. У взаємодії сутності і явища провідною і визначальною є сутність, і чим вона складніша, тим більше вона породжує явищ. Але породжені сутністю явища мають неоднакове відношення до неї, тому в практиці і теорії важливо звертати увагу на ті явища, які найбільше виражають сутність. Оскільки сутність — глибинна прихована основа речі, предмета, то її пізнання починається з явища із поступовим заглибленням в сутність; відрізняючи оманливу видимість речей від їх справжнього змісту, переходячи від явища до сутності, від сутності першого порядку до сутності другого, а від нього до третього тощо, вчений досягає істинного знання, політик приймає єдино правильне рішення, звичайна людина знаходить справжній сенс життя.
Зміст і форма
Поняття "зміст" і "форма" одні із тих, що часто зустрічаються в житті, вживаються в розмовах і в практиці. Ми говоримо про зміст тієї чи іншої книжки, фільму, виставки, про зміст тих чи інших соціальних подій, державних постанов, наукових відкриттів тощо, і обов\'язково при цьому маємо на увазі і форму, навіть у тих випадках, коли вона не згадується. Зміст і форма - парні поняття, парні філософські категорії.
Змістом називають сукупність процесів, тенденцій, суперечностей, частин (елементів) предмета (речі, об\'єкта) в їх взаємодії між особою і з іншими предметами (речами, об\'єктами).
Формоюжє внутрішня і зовнішня організація предмета (речі, об\'єкта), порядок розташування складових елементів змісту і його організація, яка дозволяє йому існувати як певній визначеності.
Як і інші філософські категорії, категорії "зміст" і "форма" мають загальний характер. Це значить, що ніде в світі немає таких предметів (речей, об\'єктів), у яких були б відсутні зміст і форма: все, що існує, містить в собі певні процеси і тенденції, і все це певним чином оформлене, структурно організоване. Якщо, наприклад, ми візьмемо такий хімічний елемент як воду, то її молекула складається із двох атомів водню і одного кисню, які знаходяться в стані взаємодії. Це і є з точки зору хіміка змістом води. Формула ж Н20 виражає порядок зв\'язку окремих атомів, структуру молекул води. Змістом людського організму є всі процеси і зміни, що відбуваються в ньому, зокрема, процеси асиміляції і дисиміляції, дихання, кровообіг, нервові процеси, і взагалі все, що відбувається в ньому як у цілому, так і в окремому його органі і навіть в кожній його клітині. Формою ж організму є його організація і взаємозв\'язок
53

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
органів, пристосованихдо виконання певних життєво важливих функцій. Думка як результат узагальнення певного аспекту життєдіяльності людини є змістом по відношенню до мови, за допомогою якої ця думка виражається, об\'єктивується і тим самим стає реальністю для інших людей. Змістом художнього твору, наприклад літератури, є якась суспільно важлива проблема, що осмислюється як тема, певне коло життєво важливих аспектів життєдіяльності людей, які в голові письменника оформляються у вигляді "поетичної ідеї", художнього задуму, заради його органічного з\'єднання автор підбирає слова, фарби, матеріал, використовує різні специфічні прийоми, які й складають форму художнього твору і його структуру.
Структура (лат. вггасшга — побудова, порядок, розташування) — відносно стійка стала єдність елементів, їх відношень і цілісності об\'єкта, інваріантний аспект системи. Із сучасної точки зору, можна говорити, що форма — це структура змісту. Найбільш часто поняття структура вживається у співвідношенні з поняттям система.
Система (грецьке — ціле, що складається з частин; поєднання) — множинність елементів із їх відношеннями і зв\'язками між ними, що утворює певну цілісність. Специфічною рисою складних організованих систем є наявність у них процесів управління, які, зокрема, породжують необхідність інформаційного підходу до дослідження системи, поряд з підходами з точки зору речовини і енергії.
В діалектичній єдності, яку складають зміст і форма, провідною, визначальною стороною є зміст як певний внутрішній стан взаємодіючих між собою елементів, тобто субстрату. Форма ж свого власного окремого субстрату не має, її основою є зміст, який не тільки є "ведучим", але й більш рухливим і мінливим, тому із зміною змісту перебудовується і форма. Так, наприклад, у природі зміст існування тварин визначає і їх анатомічну будову, зовнішність та форму існування. Зокрема, носороги і бегемоти, що їдять траву, пристосовані пастися на землі, слони і жирафи, що споживають листя на деревах, дістають його або хоботом (слон), або мають для цього надзвичайно довгу шию (жираф).
Між змістом і формою не існує неперехідної межі: в умовах загального взаємозв\'язку предметів об\'єктивної дійсності зміст і форма можуть переходити одне в одне: те, що в одному відношенні є змістом, в іншому випадку постає як форма, і навпаки. Наприклад, виробничі відносини виступають формою продуктивних сил суспільства, але вони є змістом по відношенню до надбудови; сама надбудова є змістовним по відношенню до окремих установ, закладів, суспільних інститутів. Мова є формою по відношенню до мислення, в свою чергу вона є предметом і змістом цілої низки гуманітарних наук. Мистецтво є формою суспільної свідомості і водночас складає зміст діяльності мистецтвознавства, естетики, історії і теорії культури, археології, етнографії тощо.
54

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
Виступаючий похідною і залежною від змісту, форма не є його пасивним придатком, вона відіграє величезне значення для його існування, по-різному впливаючи на різних етапах їх взаємодії, то сприяючи його розвитку, то гальмуючи його. Виділяють два істотно різних етапи цієї взаємодії. Перший, коли форма відповідає змісту, тобто, є найповнішим його втіленням, коли структура і зв\'язок елементів змісту найбільш вдалі, відповідні одне одному. Такий стан має місце повсюдно: в природі, суспільстві, в особистому житті; там де система, організм, об\'єкт досягли найвищої точки розвитку і цілісності збалансованості і гармонії. В суспільному житті таким періодом в історії людства можна назвати демократичні Афіни епохи Перикла. В мистецтві епохи Відродження, зокрема, портрет "Мони Лізи" Леонардода Вінчі, скульптуру "Мойсей" Міке-ланджело, в музиці прикладом повної відповідності форми змісту є творчість Моцарта. Період, коли форма активно сприяє розвитку змісту, рано чи пізно, поступається періоду їх невідповідності; зміст, що постійно оновлюється, з необхідністю вступає в конфлікт із застарілою формою, яка приречена на вмирання і на заміну її новою. Але заміна старої форми новою відбувається не автоматично, а часом в упертій, інколи і тривалій боротьбі. Якщо це відбувається в суспільстві, то це пов\'язується з боротьбою реакційних і революційних сил, сил прогресу і регресу. Відносна самостійність форми по відношенню до змісту сприяє тому, що стара і консервативна форма може продовжувати існувати навіть при новому змісті, хоч вона є чужою йому і гальмуює його розвиток. Це положення переконливо підтверджує сучасне суспільне життя в Україні, де збереглась більшість старих форм у політичному устрої, народному господарстві, в культурі, освіті тощо, що помітно гальмує процеси державотворення, перебудови всього життя суспільства, умов життя людської особистості і її розвитку. Важливою особливістю взаємовідношення змісту і форми є та, що однотипний зміст може бути вираженим у різних формах. Це спостерігається, зокрема, в політичній сфері. Наприклад, такими однотипними за змістом є більшість сучасних європейських країн, хоч за формою вони досить різні: республіки, федерації, монархії тощо. Але однотипність не є свідченням однаковості, бо в такому разі прийшлося б відвести формі роль виключно пасивної сторони. Насправді ж будь-яка зміна форми веде і до певної зміни змісту і навпаки, будь-яка зміна змісту викликає і певну трансформацію форми. Тому сумнівним є вислів щодо мистецтва в колишньому СРСР, що воно "реалістичне за формою, і соціалістичне за змістом". Ще більш сумнівним є висловлювання відносно мистецтва абстракціонізму, що воно беззмістовне. Справа в тому, що художники-абстракціоністи уникають важливих соціальних тем і проблем, предметної достовірності і, як правило, зосереджують свою увагу на вирішенні вузьких професійних завдань, в першу чергу тих, що належать до форми, впадаючи в гіпертрофацію окремих її елементів, що і одержало назву \'.\'формалізму" в мистецтві. Взаємозалежність змісту і форми в мистецтві особливо помітна; будь-що змістовне повинно одержувати своє оформлення, а будь-яка
55

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
форма всіма своїми елементами повинна вносити певні нюанси в зміст. Так, червоно-чорна гама відомої картини Рембрандта "Повернення блудного сина", разом з грою світлотіні, фігурами і позами батька і сина, інших свідків події, лахміттям на прибулому, стоптаними черевиками і потрісканими п\'ятками створюють надзвичайно вражаючу за драматизмом атмосферу ситуації: вилучіть будь-що з цього ряду, і воно піде на шкоду змісту, тобто, емоційно-смисловому. Отже, форма — жива плоть змісту, вона його організовує і структурує як зовнішньо, так і внутрішньо; вона виражає і просторово-часову визначеність предметів і явищ, і їх смислове поєднання і цілісність, і тільки в єдності зовнішнього і внутрішнього знаходить своє повне вираження зміст.
Ця єдність зовнішнього і внутрішнього в формі виявляється не тільки в мистецтві, вона характерна для будь-якої діяльності, особливо там, де йдеться про людей і їх відносини: в сім\'ї, на службі, в міжособистих стосунках. Нам небайдуже, як з нами говорять, як людина вдягається, як себе веде наш співбесідник або візаві, як він ставиться не тільки до нас, але й до нашого оточення тощо. В деяких видах життєдіяльності ця, так звана, "зовнішня форма" набирає великої ваги, наприклад, у політиці, дипломатії, громадській роботі, для викладача, менеджера тощо. Але слід відрізняти форму від формальності. Наприклад, можна ввічливо поговорити, м\'яко з людиною обійтися, але і пальцем не поворухнути, щоб допомогти або по-діловому вирішити питання.
Причина і наслідок
В оточуючій людину дійсності відбувається постійна взаємодія явищ, в результаті якої одні з них породжують, викликають до життя другі, а ці, в свою чергу, треті тощо. Тривала спека при бездощовій погоді викликає засуху, засуха — неврожай, той нестачу продуктів, їх нестача — голод, він — страждання, незадоволення і навіть бунт. Виходить, що будь-яке явище має своє джерело, причину, і в свою чергу здатне "породжувати", "спричиняти" інше явище — наслідок.
Отже, філософські категорії "причина" і "наслідок" відображають такий взаємозв\'язок між явищами, при якому одне явище, що називається причиною, викликає інше явище, яке називається наслідком. Сам цей зв\'язок називається причинним, або каузальним.
Причинність — це генетичний зв\'язок явищ, свідчення цілком визначеної послідовності виникнення явищ в процесі їх взаємодії, коли одне з них як активна сторона — причина, передує іншому — наслідку. Послідовність явищ, зв\'язаних одне з одним відношенням жорсткої внутрішньої необхідності, називають причинним зв\'язком або причинно-наслідковимланцюгом, як це видно з наведеного вище прикладу із засухою і голодом. Більш точно було б його назвати "ланцюгом причинення", що підкреслює не статичний, а динамічний характер цього ланцюга; його ланки не існують в готовому незмінному вигляді, вони послідовно виникають і зникають, одне спричинюючи (породжуючи) інше.
56

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
Слід зауважити, що між причиною і наслідком існує строга послідовність у часі: спочатку виникає причина, а згодом — наслідок. Все відбувається за правилом "після того, як" "настало те і те". Після засухи — нестача продуктів, голод викликав незадоволення, бунт голодних людей. Проте послідовність у часі не є достатньою ознакою причини, адже чимало відбувається того, що не має прямого відношення до наступних подій. Наприклад, ніч не є причиною дня, хоч і передує йому, зима не є причиною весни і літа, тим більше молодість — не причина старості, причиною грому є не блискавка, хоча вона сприймається першою.
Причину слід відрізняти від приводу, який є випадковим співпаданням із закономірністю. Його можна використовувати в певних цілях, що дає поштовх до дій. Хрестоматійними прикладами використання приводу як причини є вбивство австрійського ерцгерцога Фердинанда у сербському місті Сараєво в червні 1914 року, що призвело до розв\'язання першої світової війни. Другим таким прикладом є так звана "операція Гляйвіць", проведена фашистськими спецслужбами в 1939 році, коли переодягнені в польську уніформу німці напали на власну ж прикордонну радіостанцію: готовій до війни військовій машині був даний хід. Не даремно говориться: була б причина, а привід знайдеться.
Причину також слід відрізняти від умов, які визначають спосіб та інтенсивність дії причини. Коли ми натискуємо на кнопку електровимикача і загорається лампочка, то ми не спричиняємо це загортання, а лише створюємо умови для проходження електричного струму через неї.
Кожна причина має свою особливість і свій механізм дії. Висхідним пунктом є її формування в певних умовах. Перед тим, як спричинити відповідний наслідок, вона повинна досягти певної інтенсивності і "зрілості". Наслідок, у свою чергу, не може виникнути відразу цілим, цілком. В якийсь час, момент причина, вичерпавши себе, зникає, наслідок же продовжує існувати і, лише ставши причиною іншого явища, "гасне" в породженому ним наслідку, включившись уже в інші ланки ланцюга спричинення (причинно-на-слідкового ланцюга). Таким чином, хоча причина в цілому передує в часі наслідку, існує більше або менше тривала стадія, коли вони співіснують, впливаючи одне на одного. Таким прикладом може бути співіснування традицій, обрядів, свят, породжених в давнину, із сучасним способом життя, що породив уже нову культуру.
Всі види причинного зв\'язку явищ можна розбити на дві великі групи: причинні зв\'язки, при яких виникають нові об\'єкти, тобто такі, які не існували до початку дії даної причини, і причинні зв\'язки, при яких відбулась зміна станів і властивостей вже існуючих об\'єктів. До першого типу, наприклад, належить народження електрона за рахунок взаємодії двох фотонів з достатньо великою енергією. До другого типу намагнічування тіл під дією електричного поля або станів нервової тканини під дією збуджуючих факторів.
57

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
Визначаючи той факт, що світ безмежний у своїх зв\'язках, взаємозалежно-стях і виявах, а безпричинних явищ не буває і не може бути, що причинний зв\'язок має загальний, універсальний характер, слід визначити і різноманітність видів причин. У сучасній науці причини, в основному, поділяються на зовнішні і внутрішні, головні і неголовні (другорядні), об\'єктивні і суб\'єктивні тощо. Визнання загальності і універсальності причинно-наслідкового зв\'язку має назву детермінізму, а його заперечення — індетермінізму. В свою чергу, детермінізм може набирати як містично-релігійного характеру і фатального змісту: все спричинено і визначається світовим розумом, світовою волею, Богом; так і механістичного детермінізму, характерного всьому домарксистському матеріалізму, спростованого подальшим розвитком науки, зокрема, квантовою механікою та іншими відкриттями в фізиці, хімії, біології. Індетерміні-стська тенденція характерна, насамперед, для суб\'єктивного ідеалізму, наприклад, для англійського філософа Д.Юма (XVIII ст.), який намагався замінити принцип причинності принципом послідовності, яка, в свою чергу, пояснювалась простою звичкою, досвідом простого спостереження: з хмар іде дощ, отже, причина дощу — хмари.
Часом принцип причинності намагаються замінити доцільністю, яка набирає форми "розумності" і виявляється в пристосуванні рослин і тварин до умов їх життя, а також у життєдіяльності людей. Подібний погляд називається телеологічним (від грецького слова "телос" — мета, ціль). Відповідно до телеологічної точки зору, все наперед визначене і призначене: кішки поїдати мишей, миші — поїдати зерно і бути їжею для кішок і т.ін. Така всезагальна доцільність є проявом надприродної сили, мудрості "творця" Всесвіту — Бога. Прикладом такого судження є священик з оповідання "Місячне світло" французького письменника XIX ст. Гі де Мопассана. Все в природі здавалося священику проявом беззаперечної розумності і доцільності: ранкові зорі створені для того, щоб було радісно прокидатися, літні дні — щоб визрівали ниви, дощі
— щоб зрошувати поля, вечори — щоб підготовляти людей до сну, а темні ночі
— для мирного сну.
Доцільність, звісно, має місце в дійсності, але вона не може замінити причинність, знання ж причинності має винятково велике значення в науковій і практичній роботі. Розкривши причини тих чи інших негативних явищ, люди можуть якщо не усунути їх, то хоча б попередити їх дію і по можливості знешкодити їх. Разом з тим, знання причин, дає змогу планувати і здійснювати позитивні явища — наслідки, включаючи виробництво, сільське господарство, сімейні стосунки, особисте життя. Методологічно важливо пам\'ятати, що у одного явища — наслідку може бути декілька, а то і багато причин, і що одна причина може породити декілька, а то і масу наслідків — явищ; що механізм причинності не-зворотної і неоднонаправленої дії — ніщо не може тим же шляхом, так би мовити, "повернутися на круги свої", що ланцюги причинення мають тенденцію розгалужуватись, як гілки дерева. Тому важливо максимально правильно передба-
58

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
чити ці процеси, виділити головні причини і основні напрямки, тоді не трапиться те, що, зокрема, сталося з катастрофою на Чорнобильській АЕС. Важливо також враховувати умови і намагатись за їх допомогою коригувати причинно-на-слідкові процеси, включаючи і ті, що належать до особистого життя. І, насамкінець, основне зусилля слід спрямовувати на розкриття причини, пам\'ятаючи, що нею може стати і те, що в даний момент є наслідком.
Необхідність і випадковість
Кожного дня і навколо нас і з нами відбувається те, що немовби запрограмоване, і ми його очікуємо і сприймаємо як обов\'язкове й неминуче, і те, чого, здавалось би, не повинно бути, але воно відбувається, трапляється, зустрічається. У нас немає сумніву, що після ночі буде ранок і день, що в нас попереду навчання чи праця, цілком визначений маршрут і вид транспорту, початок і кінець робочого дня, дорога додому, вечеря, спілкування з домашніми, телевізор, сон. Усе це складає режим і ритм життя, тобто необхідне. Але ж цієї ночі сусіди надто голосно сварилися, і навіть вдавались до бійки, і ви не виспались. Надворі випав сніг, і в громадському транспорті був порушений звичайний графік. Запізнюючись, добирались приватною машиною, бігцем піднімаючись сходами в свій інститут чи офіс, спіткнулися і впали, забивши коліна і руки. Увесь цей набір неочікуваних, несподіваних, непередбачуваних вами подій і пригод, яких могло б і не бути, складає те, що носить назву випадкового. Але всі ці випадковості, в свою чергу, мають своє обгрунтування: сусідка приревнувала чоловіка; різкий перепад атмосферного тиску викликав снігопад; непідготовленість і погана організація транспортних служб порушили графік руху громадського транспорту. Отже — ваше падіння і результат поспіху, і дії фізичних закономірностей.
Таким чином, необхідність — це те, що витікає з внутрішньої суті речей і в даних умовах повинне відбутися. Вода при 100° і нормальному тиску повинна закипіти. Зерно за певних умов — прорости. Дитина повинна в свій час піти до школи. Доросла людина — отримати спеціальність, одружитися, створити сім\'ю тощо. Для того, щоб жити, людині необхідно їсти, пити, одягатись, спілкуватися; щоб стати особистістю — самовиповнитись, самоутверджуватись як родова істота на основі комплексу суспільних цінностей, які складають сенс життя. Смерть людини також є одним із проявів необхідності.
Випадковістю називають таку подію, яка в даних умовах може бути, а може й не бути, вона може відбутися, а може і не відбутися. Зерно може склювати птах або воно може згнити від надлишку вологи; дитина може через хворобу не піти своєчасно в перший клас; чоловік може збочити із загальноприйнятого шляху і не виходити з в\'язниці, а жінка, через жіночі хвороби, не народжувати дітей; смерть може несподівано прийти через автокатастрофу тощо.
Таким чином, не можна говорити, що випадкове нічим не обумовлюється. Найглибша основа випадковості коріниться в тому, що світ не є якимось од-
59

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
ним-єдиним причинно-наслідковим ланцюгом, їх безмежна кількість. В місцях переплетення тих чи інших процесів випадають окремі ланки, де і виникає щось випадкове. Випадковим стає подія, що не випливає з внутрішньої сутності того чи іншого процесу, воно тимчасове і нестійке, бо породжуюча його сила не в самому предметі, речі, явищі, а поза ним — у зовнішніх умовах і обставинах.
Необхідність і випадковість деякі філософи, в основному метафізики, розглядають у відриві одне від одного. Деякі з них визнають тільки необхідність і заперечують будь-яку випадковість у розвитку, тому людина повинна сприймати все, як неминуче і невідворотне. Інші визнають тільки випадковість, що означає ігнорування загального і закономірного. Так, деякі біографи Ч.Дарві-на схильні вважати, що його життєдіяльність і відкриття — суцільний ланцюг випадковостей. Звичайно, в науці мали місце наукові відкриття, в яких вирішальну роль відіграв випадок. Наприклад, у 1928 році англійський дослідник А.Флемінг (1881 — 1955), оглядаючи посіви стафілококів в фарфорових чашках, раптом побачив, що на ділянках, куди випадково потрапила плісень, мікроби були мертві. Так випадково був відкритий пеніцилін. Праця селекціонерів також часом розпочинається з випадкового, із ознаки, властивості, риси, які згодом стають необхідним атрибутом для даного виду рослин чи тварин.
Необхідність і випадковість не існують ізольовано одна від одної і здатні до взаемопереходів, взаємоперетворень. Необхідність як стале, стійке, зако-номірнепостає в тому чи іншому процесі як визначальне, як тенденція руху і розвитку, пробиваючи собі дорогу через юрбу випадковостей, які можуть або прискорити, або гальмувати її розвиток. Оскільки "чистої" "необхідності" взагалі не існує, бо вона не може проявитись інакше, як в окремих виявах, процесах, то наука повинна шукати за випадковостями необхідність, а вивчаючи необхідність, передбачити і випадковість.
Усе розмаїття випадковостей вивчається за допомогою динамічних і статистичних закономірностей. Динамічні закономірності визначають поведінку кожного явища, процесу окремо, в тих чи інших умовах. Прикладом динамічної закономірності є перший закон механіки: тіло, на яке діють зовнішні сили, рухається рівномірно і прямолінійно. Статистичні закономірності проявляються в масі однорідних явищ і процесів і підлягають обрахуванню, і узагальненню, а вивчаються і вираховуються за допомогою теорії ймовірності і соціальної статистики. Прикладом прояву теорії ймовірності є відома гра в "орла" і "решку": на 5 тисяч випадків приблизно буде 2500 — "орел" і 2500 — "решка". Прикладом застосування статистичних закономірностей є анкетування, референдуми, опити, обміри тощо. Знати ймовірність того чи іншого явища, процесу - це певною мірою знати і його необхідність, звичайно, якщо ці дані достовірні.
Зробимо деякі висновки: 1) оскільки необхідне є внутрішньо-обґрунтованим і закономірним, то і в теорії, і в практиці треба в першу чергу орієнтуватися на необхідне. 2) Оскільки чистого необхідного не буває і воно пробивається
60

Розділ II, Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
через випадковість, то треба через дослідження випадкового визначити тенденцію необхідного. 3) Слід завжди мати на увазі, що випадкове може перейти в необхідне, а необхідне — у випадкове. Отже, в залежності від завдань і характеру діяльності, слід створювати ті чи інші умови для цього переходу і таким чином коригувати його.
Закони
У філософії поняття закон виводиться із принципу загального зв\'язку, характерного для всієї оточуючої людину дійсності і для неї самої. Із усього розмаїття зв\'язків людину цікавлять насамперед постійні, глибинні, суттєві або, як кажуть, закономірні зв\'язки.
Отже, закон виражає загальний, необхідний, сталий зв\'язок між явищами і предметами дійсності, який визначає зміст і форму їх змін і розвитку. Об\'єктивність, суттєвість, загальність, історичність - основні характеристики будь-якого закону. Слід відзначити закони природи, де діють сліпі стихійні сили, і закони суспільства, в якому діють наділені свідомістю люди.
За способом і сферою своєї дії закони діляться на: часткові (специфічні), що діють у відносно вузькій сфері, наприклад, закон Ома в фізиці; на особливі, що охоплюють широку сферу предметів і явищ, таким можна назвати закон збереження і перетворення енергії: він застосовний тільки щодо природи; на загальні (універсальні) закони, що діють повсюдно і застосовуються скрізь. Такими є основні філософські закони: закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, закон заперечення заперечення. Кожний із них висвітлює і пояснює тільки властивий йому аспект дійсності і виконує тільки властиву йому світоглядну і методологічну функцію, а його зміст виражається специфічними для нього категоріями. Наприклад, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін виражається через категорії "кількість", "якість", "міра", "стрибок".
Оскільки поняття "закон" є вираженням суттєвого і загального, то царство законів, вживаючи термінологію Гегеля, є спокійне і стале, тому будь-який закон нездатний відобразити у всій повноті різноманітність світу і його динаміку: закон вузький і спеціалізований, неповний і приблизний, він є лише певною частиною цілого. Динамізм і цілісність процесів і явищ дійсності виражається через поняття закономірність. Цей термін вживають тоді, коли необхідно підкреслити, що певні явища і процеси відбуваються невипадково, що в їх основі лежить багато законів. Так, наприклад, сучасний науково-технічний прогрес як історична закономірність має в своїй основі числення закони з екології, економіки, соціальної сфери, демографії, медицини, психології тощо.
Закон ЄДНОСТІ і боротьби протилежностей
Першим слід розглянути закон єдності і боротьби протилежностей, оскільки він вирішує питання про джерела і рушійні сили виникнення, становлен-
61

Частина перша. Призначення філософи, її категоріальний інструментарій та історія
ня, розвитку і зникнення предметів та явищ і появи на їх місці інших. Особливості і суть цього закону розкриваються через поняття "тотожність", "відміна", "протилежність", "суперечливість".
Тотожність — це такий специфічний вид відношення речі до інших речей і до самої себе, який характеризується співпаданням одна з одною боків (сил, властивостей, тенденцій) цього відношення. Це також якісна визначеність речі, її співвіднесеність з іншими одноякісними речами. Слово "тотожність" вказує також на незмінність речі протягом певного часу, на її відносну сталість, хоча вона за цей час зазнає певних змін. Людина протягом свого життя тотожна сама з собою в тому смислі, що за всіх вікових, фізіологічних, психологічних, соціальних змін залишається тим же Доценком, Іванченком, Крицьким тощо, хоча на кожному з етапів свого життя вона часом суттєво змінюється.
Відмінність — це такий специфічний тип відношення речі до інших речей і до самої себе, яке характеризується неспівпаданням один з одним боків (сил, властивостей, тенденцій). Починаючи з мікросвіту і закінчуючи макросвітом, немає абсолютно однакових предметів, явищ, процесів. Ці відміни можуть бути суттєвими і несуттєвими, відбуватись як на біологічному, так і на соціальному рівні, яку фізичному розвитку, так і в інтелектуальному, що в суспільстві в певних умовах "розводить" людей на різні полюси, ділить на здорових і калік, багатих і бідних, панів і підлеглих, міщан і селян, людей фізичної і розумової праці... Тобто, все починається з відміни, несуттєва відміна стає з часом суттєвою і переходить у протилежність.
Протилежність — це боки(властивості, тенденції), які водночас і передбачають і виключають один одного. Будь-яка система, цілісність із самого початку, як обов\'язкову умову свого існування, містить у собі взаємодіючі боки: життя — смерть, асиміляція — дисиміляція, виробництво — споживання, емоційне — раціональне, бідні — багаті, революційні — консервативні сили суспільства. Протилежні боки не існують один без одного, тобто, знаходяться в єдності, а, значить, у взаємодії, в "зіткненні", "розходженні", "суперечливості".
Суперечність — це таке взаємовідношення протилежностей у складі системи, коли вони, взаємовизначаючись і взаємозаперечуючись, роблять її тим цілим, що саморухається. Тобто, суперечність відбувається не між сутностя-ми, а всередині однієї й тієї самої сутності, визначаючи характер і зміст її змін. Усе в світі знаходиться в стані єдності і суперечності. Електрон, наприклад, володіє властивостями частки і хвилі, в свою чергу, він має і свого протилежного за властивостями "двійника" — позитрон. Суперечливим є і процес людського життя; постійне протиборство біологічного і соціального, "тіла" і "духу", бажань людини і можливостей їх реалізації, кінцевості людського життя і прагнення жити вічно, "здорового глузду" і романтичної мрійливості, суперечність між поколіннями, статями тощо.
Суперечності, виникнувши мають тенденцію наростати у міру того, як протилежності стають несумісними в рамках даного об\'єкта (системи цілого), а в
62

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
момент їх крайнього загострення завертаються конфліктом, що означає руйнування попереднього стану і перехід у нову якість, утворення іншого об\'єкта (системи цілого). Натомість у новому цілому виникають свої протилежності, інші суперечності, які можуть знову привести до конфлікту у випадку їх розгортання, або ж при їх контролі і регулюванні перетворюються у відмінність, за якої відбувається збереження даної цілісності. В цілому ж стан єдності в будь-якій цілісності (системі) відносний і тимчасовий, а суперечність абсолютна, тобто вона присутня на всіх ступенях і стадіях існування цієї системи, набираючи різного характеру і змісту. Боротьба суперечностей перешкоджає предмету бути одним і тим самим, а момент єдності забезпечує йому відносну сталість і цілісність. "Суперечність, - писав Гегель, - ось що насправді рухає світом...", вона "...є коренем всякого життєвого і життєвості" 38.
Наприклад, у суспільстві взаємодія таких протилежностей як виробництво і споживання, обумовлює постійні зміни і в них самих, і у відповідних галузях суспільного життя, в праці і побуті людей. Бо розвиваючи виробництво матеріальних і духовних цінностей, люди вдосконалюються і вдосконалюють свої потреби. В свою чергу нові потреби ставлять перед виробництвом нові завдання, а ті, вимагають удосконалення виробництва, нові предмети споживання сприяють вдосконаленню людей, у яких формуються нові вимоги до виробництва тощо.
Вже сама як така різноманітність предметів і явищ світу зв\'язків між ними означає наявність безлічі суперечностей, які мають неоднакове значення і для розвитку в цілому, і для існування кожної окремої системи зокрема. Всі суперечності можна поділити на внутрішні і зовнішні, істотні і неістотні, основні і неосновні, антагоністичні і неантагоністичні.
Внутрішніми суперечностями є взаємодія між протилежними боками тієї самої системи (цілісності, об\'єкта). Зовнішніми суперечностями є взаємодія між протилежними сторонами або тенденціями, які властиві різним системам (цілісностям, об\'єктам). Тобто, якщо внутрішні суперечності виражають взаємодію протилежних сторін даної системи (цілісності, об\'єкта), то зовнішні суперечності є результатом її взаємодії з іншими системами (цілісностями, об\'єктами). Наприклад, суперечності між батьками і дітьми, між чоловіком і дружиною внутрішні, так би мовити, сімейні суперечності, а от сварки з сусідами — зовнішні. Вся сукупність економічних, політичних, матеріальних і моральних негараздів у сучасній Україні — внутрішні суперечності, а відносини з Росією, наприклад, з питань енергоносіїв, взаємної заборгованості, демаркації кордонів тощо — зовнішні. Те ж саме можна сказати про стосунки із західною Європою, Міжнародним валютним фондом тощо. Безсумнівно, що важливішими є внутрішні суперечності, саме вони, в першу чергу, визначають загальний стан і вимагають першочергового вирішення.
Істотними суперечностями є ті, що мають відношення до сутності системи, так би мовити, до субстанційного для неї, без чого вона може перестати
63

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
бути сама собою. Якщо брати сферу духовної культури, то такою субстанцій-ністю володіє проблема державної мови. Неістотними суперечностями в цій площині є суперечки щодо повернення до деяких мовних форм минулого. Суперечки в молодій сім\'ї відносно оцінки окремого концерту чи кінофільму слід віднести до несуттєвих, зате ставлення одне до одного, сповідування основних моральних і життєвих цінностей є істотним. Отже, важливо вміти відділяти, так би мовити, "зерно" від "полови".
Основні суперечності це такі, що визначають стан і розвиток усієї системи (цілого, об\'єкта) або більшості її найважливіших складових. Такими суперечностями в суспільстві є процеси у сфері економіки, які, фактично, визначають сферу політики, моралі, мистецтва, стан людей на виробництві, в побуті, в сім\'ї тощо. Неосновними суперечностями вважаються такі, що стосуються лише одного або кількох другорядних боків системи. До таких суперечностей можна на сьогодні віднести суперечності в теперішній виборчій системі з питання кількості округів і їх поділу тощо.
Антагоністичні суперечності характерні насамперед для людських спільнот, хоча антагонізм існує і в природі. Наприклад, між зайцем і вовком, левом і антилопою. Антагоністами називають і ту пару м\'язів, які носять назву "згиначі" і "розгиначі". Та заєць для вовка або антилопа для лева є, насамперед, їжею і ніякої вродженої ненависті у них одне до одного немає. У людей же антагонізм набирає соціального змісту, і чим більше панують речові, майнові стосунки і принципи користі, тим гострішими і непримиреннішими стають суперечності, про що свідчить і кримінальна практика, вже не кажучи про боротьбу кланів, партій, націй за панування і блага. Неантагоністичні суперечності між людьми, соціальними групами, класами, націями виникають в умовах наявності спільних інтересів з основних питань життєдіяльності і незгоди з окремих і другорядних питань. Такими суперечностями в Україні можна назвати сучасні відносини між містом і селом, службовцями і робітниками, жителями західної і східної України. Якщо антагоністичні суперечності руйнують єдність і ведуть до знищення системи, як це відбулось, наприклад, у рабовласницькому і феодальному суспільствах, то неантагоністичні суперечності є цілком нормальним і навіть закономірним явищем за будь-якої соціальної системи.
Висновки:
1) Слід пам\'ятати, що все у світі має свою протилежність, і її наявність обумовлює взаємодію, суперечність. Отже, важливо не стільки визнання суперечності, скільки знання її джерела.
2) Оскільки суперечність проходить ряд стадій, то важливо врахувати особливість кожної з них, щоб застосовувати ті чи інші методи і засоби для її послаблення, чи, навпаки, посилення і вирішення.
3) Для своєчасного вирішення суперечностей важливо виділити внутрішні і зовнішні, суттєві і несуттєві, основні і неосновні, антагоністичні і неантаго-
64

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
ністичні і зосередити свої зусилля на їх вирішенні або віднайти засоби для їх запобігання.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін характеризує переважно механізм утворення нових речей, явищ, процесів і їх розвитку. Основний зміст цього закону можна сформулювати так: накопичення кількісних змін у будь-якому предметі (системі, об\'єкті) з необхідністю приводить до якісних змін, які відбуваються стрибкоподібно, а новий якісний стан, у свою чергу, викликає зворотний вплив на протікання відповідних кількісних змін. Зміст і механізми цього закону розкриваються через категорії якості, властивості, кількості, міри, стрибка.
Якість — це відносно стала визначеність предмета (об\'єкта, речі), яка дозволяє йому при змінах, що з ним відбуваються, залишатися самим собою, відрізнятися від інших предметів при співвідношенні з ними. Змінити якість, значить змінити сам предмет. Якість немовби вказує на межі, які відділяють один предмет (річ, об\'єкт) від іншого (інших). Вода може бути холодною, гарячою, кип\'яченою, річковою, колодязною, мінеральною тощо, але вона завжди Н20 — два атоми водню і один атом кисню. Але це — в межах від льоду до пари. Чим складніший предмет (об\'єкт, річ), тим більше число у нього якостей. Так, наприклад, людину можна розглядати і як біологічну істоту, і як соціальну, і як працівника виробництва, і як сім\'янина, і як суспільного діяча, і як особу, якій характерна усамітненість і ліризм.
Якість як певна визначеність і сталість проявляється через властивості. Це виявлення відбувається при взаємодії даної якості з іншою (або іншими) якістю. Наприклад, властивістю золота є його колір, блиск, ковкість, в\'язкість, електропровідність. Для ювеліра суттєвими властивостями золота є, насамперед, його колір і блиск, тобто естетичні властивості, які для радіотехніка чи конструктора комп\'ютерів другорядні порівняно зі здатністю цього металу проводити електрику і не іржавіти. Отже, в залежності від відношення, змісту і інтенсивності, неістотна в одному випадку властивість може перетворитися в істотну, і навпаки, істотна в неістотну. Слід також пам\'ятати, що властивість сама як така не утворює якості, наприклад, жовтий колір і блиск — золота, так само як і втрата кожної з цих властивостей, ще не означає втрату його якості.
Крім якісної визначеності, предмети і явища володіють і кількісною визначеністю, яка виражається в формі числа, темпу, об\'єму, ваги тощо. Так, доба на Землі має 24 години. Найближча до Землі планета, Меркурій, здійснює повний оберт навколо Сонця за 8 земних діб, а найбільш далека — Плутон — за 90700 діб тощо. Тварини мають певну кількість ніг, певну вагу, певні розміри ... Країни — певну територію, населення, природні і людські ресурси, потенціали, темп суспільного життя і т.ін.
Кількість — це все те, що може бути вирахуване, виміряне, зважене, розділене на складові або складене в єдине. Оскільки кількість не існує без якості,
65

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
то можна сказати і так: кількість, це якість в її просторово-часових аспектах і в числових вимірах. Так, 450 трильйонів коливань у секунду невіддільні від червоного кольору; 15 мільярдів нервових клітин у мозку людини — не абстрактне число, а якісна характеристика нервового апарату мислячої істоти — людини. Кількість вільного часу як високого дозвілля, діапазон потреб і їх задоволення є показником якості життя людей, суспільства взагалі.
Отже, якість і кількість — два боки того самого предмета, явища, процесу, тому при зміні одного з боків змінюється й інший. Але спершу відбуваються кількісні зміни, які в певних межах не приводять до перетворення в інший предмет, явище, процес. Межі, в яких кількісні зміни не викликають перехід у іншу якість, називається мірою. Міра визначає і межі взаємодії даної якості і кількості, і межі існування предметів, явищ, процесів. Для води мірою є рамки від нуля градусів до ста. Пара є новою якістю, разом з тим відбулась і кількісна зміна: об\'єм пари зовсім інший, ніж води. Категорія міри має прояви повсюдно, зокрема і в суспільному житті, поведінці людей тощо: це і прожитковий мінімум (краще б сказати — оптимум), і етична норма, і естетичний смак, і мода. Але міра завжди є визначенням певної якості в її взаємодії з кількісною, і вихід за її межі є переходом у нову якість, який здійснюється у вигляді стрибка.
Стрибок як момент переходу від однієї якості в іншу є також вираженням єдності двох різних, але взаємопов\'язаних форм, стадій — безперервності і пе-рервності. На стадії безперервності відбуваються повільні, непомітні кількісні нагромадження, які вносять незначні якісні зміни. При перервностічи стрибку відбуваються корінні якісні зміни або стара якість перетворюється в нову. На відміну від повільних і прихованих кількісних змін стрибок являє собою більш або менш відкриті, відносно швидкі зміни якості предмета. В кожному конкретному випадку характер і швидкість стрибка різні. Наприклад, перехід від неживого до живого, виникнення і еволюція тваринного світу тривали мільярди років, а вода стає парою за декілька хвилин; два фотони перетворюються в електрон за миттєвість, яку важко подати у цифровому вигляді. Отже, одні стрибки відбуваються в різкій і швидкій формі, причому стара якість переходить в нову відразу, цілком, повністю. Інші стрибки відбуваються поступово і так само поступово зникають елементи старої якості, а їм на зміну приходять нові. Зрозуміло, що в природі стрибки, переходи від однієї якості до іншої відбуваються стихійно, як дія закладених в самій природі речей сил, включаючи тривалі еволюційні процеси і природні катастрофи. В суспільстві ж усе залежить насамперед від людей, характеру і змісту їхньої діяльності, відносин, ідей, ідеалів тощо. В одних випадках зміни в суспільстві відбуваються поступово, поетапно, планомірно, мирно, в інших — бурхливо, швидко, із значними втратами в людях, в матеріальних і духовних цінностях, з руйнуваннями і ранами, які вимагають тривалої відбудови і "лікування". Прикладом такого стрибка був Жовтневий (1917 р.) соціалістичний переворот в Росії, наслідки
66

Розділ II, Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
якого дають про себе знати і сьогодні. Висновки:
1) І в теорії, і в практиці в першу чергу слід звертати увагу на якість, пам\'ятаючи, що вона визначає предмет, явище, процес.
2) Будь-який предмет (явище, процес) має і кількісні характеристики, без яких не існує і якості.
3) Взаємодія якості і кількості відбувається в певних межах, які носять назву міри.
4) Вихід за міру як перехід в нову якість відбувається в формах стрибка, що є також вираженням єдності перервності і безперервності.
5) Стрибок відбувається в двох формах: у формі повільних, незначних змін і швидких, докорінних змін, що в суспільстві повністю міняє всю систему, соціальний лад, спосіб життя.
Закон заперечення заперечення
Закон заперечення заперечення розкриває загальний напрямок розвитку, взаємозв\'язок його етапів та їх послідовність, тенденцію і форму. Суть і значення цього закону розкривається через поняття "діалектичне заперечення", "зняття", "спіраль".
Заперечення — певний момент процесу розвитку, що виражає діалектичний зв\'язок двох послідовних стадій (станів) об\'єкта, що розвивається. Суть заперечення полягає в тому, що утвердження наступної стадії розвитку передбачає як свою умову зникнення, руйнування попередньої і разом з тим збереження, утримання деяких її суттєвих елементів, складових. Заперечення, що так трактується, називається діалектичним, на відміну від буденного його розуміння як простого знищення. Ланцюг таких заперечень і складає зміст розвитку, закономірний процес оновлення, зміну старого новим, нижчого вищим, менш складного більш складним і т.ін. Смисл діалектичного заперечення не в простій зміні або черговості, а в своєрідному "знятті", тобто, збереженні тих елементів (властивостей, рис, сторін) старого, які забезпечують момент зв\'язку, спадковості, безперервності розвитку. Тобто, попереднє водночас і заперечується, і зберігається, оскільки певна його частина входить в нове утворення і функціонує вже в новій якості. Якщо, наприклад, розглядати історію земної біосфери, то вона, поза всяким сумнівом, являє собою величезний ланцюг етапів — заперечень, і є думка, шо людина в "знятому" вигляді, носить у собі не тільки досвід тваринного життя, але й тропізми рослин, і вже завдяки цьому вписується в планетарну систему і планетарні процеси. Діалектичне заперечення і "зняття" мають відношення і до матеріальної і духовної культури, адже будь-яка наука, техніка, мораль, мистецтво, мова виникають не на "голому місці", а основуються на досягнутому попередніми поколіннями, а нинішні, так би мовити, "стоять на їхніх плечах". Але нас не може не цікавити питання, як же при безмежній зміні заперечень зберігається певний зміст і певна тен-
67

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
денція змін і розвитку, перехід від одного ступеня до іншого. Відповідь на це питання можна одержати, проаналізувавши поняття заперечення заперечення.
Створюючи цей закон, Гегель побудував його за формулою "теза — антитеза — синтез". Це значить, що в процесі розвитку стадія, що настає за даною (тобто, заперечуюча її), в певний час сама підлягає запереченню з боку нової стадії розвитку. Відбувається не просто стрибок і перехід у протилежність, але й синтез двох різних стадій (ступенів, етапів), повернення немовби до старого, повторення пройденого, але на більш високій основі. Ф.Енгельс ілюструє це на прикладі зерна ячменю. Якщо воно знайде нормальні для себе умови, то під впливом тепла і вологи проросте і як таке перестане існувати, заперечене рослиною. Пройшовши свій цикл росту, цвітіння, запліднення, рослина породжує нові ячмінні зерна, і як тільки зерна визріють, стебло вмирає, піддане в свою чергу запереченню. Відбулося заперечення заперечення, і в його результаті ми маємо вже не одне зерно, а десять, двадцять, тридцять зерен. Якщо в цей процес втрутиться селекціонер, то в результаті заперечення заперечення одержить не тільки більше насіння, але і якісне покращення сорту ячменю. Це один із найпростіших прикладів, але подібні процеси відбуваються і в суспільстві, в науці, математиці з поправкою на те, що заперечення відбувається не обов\'язково двоступеневе: між першим і другим запереченням можуть бути і деякі проміжні ступені, немов би етапи в підготовці до радикального заперечення старої якості, стану. В тій же селекції може відбутися багаторазове відтворення зерен, доки селекціонер не досягне бажаного результату. Таким чином, важливо не стільки встановити кількість ступенів і заперечень, скільки побачити, встановити тенденцію розвитку, охопити процес у цілому, звести все в систему, у рамках якої це відбувається. Тоді стає зрозумілим, що при запереченні заперечення відбувається не просте повторення, а "немовби повернення до старого", але вже на більш високому ступені розвитку, повторення деяких властивостей, сторін, рис, але в перетвореному вигляді і функціонуванні їх у новій цілісності і в новій якості.
Послідовність циклів, що складають ланцюг розвитку, можна образно уявити у вигляді спіралі. Тобто, якою б примхливою кривою не виглядала лінія розвитку, з відходом вбік, із зупинками, навіть у зворотному напрямку, в кінцевому вигляді вона набирає форму спіралі, окремі витки якої є його стадіями (етапами, періодами). Розвиток не повторює прокладених шляхів, а відшукує нові у відповідності із зміною зовнішніх умов і внутрішніх збудників. У цьому зв\'язку уявляються неправомірними різні теорії "круговоротів" і "циклів" у суспільному розвитку, початок яким поклав у XVIII ст. італійський філософ Д.Віко. Він вважав, що розвиток усіх націй відбувається за циклами, які складаються із трьох епох, аналогічно до вікових періодів життя людей: дитинства, юності і зрілості як найвищої точки розвитку, після якої людство починає деградувати і терпить крах, повертаючись у первісний стан. В XX ст. теорія "круговороту" була підхоплена О.Шпенглером і А.Тойнбі. Спіралеподібність характеризує не
68

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
тільки форму процесу розвитку людства, але і темпи цього процесу: з кожним новим витком спіралі долається все більший за розміром шлях. Тому можна говорити, що спіраль розвитку людства все більше випрямляється, а її витки зменшуються в розмірі. Висновки:
1) Закон заперечення заперечення виражає ті зміни, які ведуть до вищого ступеня, і вказує на загальний напрямок цих змін.
2) Оскільки при діалектичному запереченні "знімається" все краще в старому і воно входить до складу нового, то важливо знати, що слід відкинути, а що зберегти, і знайти йому місце в системі нового.
3) Оскільки певне повернення до попереднього (старого) є загальним законом, то не варто в практичному житті боятися використання заради утвердження нового тих чи інших елементів, форм, способів минулого.
Таке розуміння закону заперечення заперечення робить його ефективним світоглядним і методологічним знаряддям у практичній і теоретичній діяльності.
Контрольні запитання
1. Чим відрізняються філософські категорії від категорій конкретних наук?
2. Що входить у поняття "світ"?
3. Чим відрізняється поняття "матерія" від поняття "речовина"?
4. Чим відрізняються одне від одного поняття "рух" та "розвиток" і що між ними спільного?
5. Що таке соціальна матерія, соціальний рух, соціальні простір і час? Наведіть приклади.
6. У чому принципова різниця в розумінні ідеального ідеалізмом і матеріалізмом?
7. Що спільне між поняттями "душа" і "дух" і чим вони відрізняються?
8. Чим відрізняється категорія "буття" від категорії "реальність"?
9. Яка роль суб\'єктивного фактора у перетворенні можливості в дійсність?

10. Що є спільного між поняттями "особливе" і "особа"?
11. Чи існує взагалі початкова ланка спричинення? Обгрунтуйте свою відповідь.
12. Прокоментуйте вислів: "Свобода — це пізнана необхідність".
13. Чим відрізняються закони природи від законів суспільства?
14. Чи є міра доброти, любові, порядності? Поміркуйте про це.
15. Який смисл ви вкладаєте в поняття "якість життя"?
16. Чи допомагає вирішувати проблему спадковості і традицій закон заперечення заперечення? Наведіть приклади.
Теми рефератів
1. Еволюція уявлень людини про світ.
69

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
2. Світ у християнському віровченні і середньовічній філософії.
3. Проблема субстанційних основ світу в філософії.
4. Матеріальне та ідеальне.
5. Дух і душа, духовність і душевність.
6. Категорія буття в матеріалістичному та ідеалістичному трактуванні.
7. Співвідношення категорій "буття" і "свідомість".
8. Буття і небуття. Небуття і ніщо.
9. Буття природи і буття людини.

10. Категорії "буття" і "реальність".
11. Методологічне значення категорій "одиничне", "загальне", "особливе".
12. Співвідношення категорій "сутність" і "закон".
13. Вирішення проблеми причинності в релігії і в науці.
14. Необхідність і випадковість як конкретні суспільні проблеми.
15. Детерміналізм і фаталізм.
16. Види суперечностей і проблема їх розв\'язання.
17. Кількість і якість як характеристики життя людини.
18. Діалектичне і метафізичне заперечення.
Література
1. Абрамян Л.А. Идеально ли идеальное? //Вопросы философии. - 1989. — № 10.
2. Аверьянов А.Н. Диалектика противоречий // Вопросы философии. — 1976. -№6.
3. Анисимов А.Ф. Духовная жизнь первобытного общества. — М., 1966.
4. Агудов В.В. Количество, качество, структура // Вопросы философии. — 1967.-№1.
5. Антипенко Л.Г. Проблема реальности в квантовой физике. Поворот течения // Вопросы философии. — 1969. — № 9.
6. Аристотель. О душе. — Соч. В 4-х т. — Т. I. — М., 1982.
7. Батищев Г.С. Противоречие как категория диалектической логики. — М., 1963.
8. Бердяев Н.А. Царство духа и царство кесаря. — М., 1995.
9. БутаковА.А. Основные формы движения материи в свете современной науки. - М., 1974.

10. Вернадский В.И. Избранные труды по истории науки. — М., 1981.
11. Вернадский В.И. Размышления натуралиста. Книга вторая. — М., 1977.
12. Воронцов—Вельяминов Б.А. Очерки о Вселенной. — М., 1980.
13. Гегель. Философия духа. Соч., Т. IV. — М., 1959.
14. Готт B.C. Материальное единство мира и единство научного знания // Вопросы философии. - 1977. — № 12.
15. Девис П. Пространство и время в современной картине Вселенной. -М., 1979.
70

Розділ II. Базові світоглядні та методологічні категорії філософії і її основні закони
16. Диалектика отрицания отрицания. — М., 1983.
17. Диалектическое противоречие. — М., 1979.
18. Дубровский Д. И. Проблема идеального. — М., 1983.
19. Дубровский Д. И. Категория идеального и ее соотношение с понятиями индивидуального и общественного сознания // Вопросы философии. — 1986. -№1.
20. Дубровский Д. И., Черносвитов Е.В. К анализу структуры субъективной реальности // Вопросы философии. - 1979. - № 3.
21. Зинченко В.П., Мамардашвили М.К. Проблема объективного метода в психологии // Вопросы философии. - 1977. - № 7.
22. Іванов Г. Т. Значення категорій необхідності і випадковості в пізнанні об\'єктивної дійсності. - КТУ, 1960.
23. Ильенко Э.В. Проблема идеального // Вопросы философии. — 1979. — № 6, 7.
24. Каган М.С. О духовном // Вопросы философии. - 1985. - № 5.
25. Каган М.С. Время как философская проблема // Вопросы философии.
- 1982. - № 10.
26. Категории материалистической диалектики и психологии. — М., 1988.
27. Категории философии и категории культуры. — К., 1983.
28. Кедров Б. Беседы о диалектике. - М., 1983.
29. Кедров Б.М. Эволюция понятия материи в естесвознании и философии // Вопросы философии. — 1975. — № 8.
30. Ковалев СМ. Отстает ли сознание от бытия? // Вопросы философии. — 1968.-№5.
31. Кузнецов М.А. Учение В.И.Вернадского о ноосфере: перспективы развития человечества // Вопросы философии. — 1988. — № 3.
32. Купцов В.И. Детерминация и вероятность. — М., 1976.
33. Левин А.Е. Диалектика качественных и количественных изменений // Вопросы философии. - 1976. - № 1.
34. ЛифшицМих. Об идеальном и реальном // Вопросы философии. - 1984.
- № 10.
35. Дой А.Н. Социально-историческое содержание категории "время" и "пространство". - К., 1978.
36. Лукьянов И.Ф. Сущность категории "свойство". — М., 1982.
37. Любутин КН., Пивоваров Д.В. Идеальное как взаимоотношение субъекта и объекта // Философские науки. - 1988. - № 10.
38. Марков В.А. О природе материи. — М., 1976.
39. Мельников В.М. До питання про природу філософських категорій. — К., 1959.
40. Мелюхин СТ. Закономерности развития материи. — М., 1967.
41. Моисеев Н.Н. Человек во Вселенной и на Земле // Вопросы филосо
фии. - 1990. - № 10.
71

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
42. Молчанов Ю.Б. Теория относительности и субстанциональная концепция пространства и времени // Вопросы философии. — 1973. — № 1.
43. Омельяновский М.Э. О физической реальности // Вопросы философии. -1971.-№4.
44. Парсонс Г. Человек. Земля. Вселенная. // Человек в современном мире. -М, 1985.
45. Пилипенко Н.В. Диалектика необходимости и случайности. — М., 1980.
46. Пилипенко Н.В. Необходимость и случайность в социальном познании // Вопросы философии. — 1978. — № 7.
47. Полторацкий А. Законы материалистической диалектики. — М., 1966.
48. Рубинштейн С.Л. Человек и мир. // Вопросы философии. - 1968. - № 8.
49. Сагатовский В.Н. К вопросу о системе категорий // Вопросы философии. - 1968.-№ 9.
50. СилкДж. Большой взрыв. Рождение и эволюция Вселенной. - М., 1982.
51. Сморж Л.А. О некоторых философско-эстетических аспектах категории «реальность» // Этика и эстетика. Вып. 21. — К., 1973.
52. Трубников Н.Н. О категориях "цель", "средства", "результат". — М., 1967.
53. Трубников Н.Н. Время человеческого бытия. — М., 1987.

54. Тюхин B.C. О категориях "форма" и "содержание" и их структурный анализ // Вопросы философии. — 1971. — № 10.
55. Урсул А.Д. Человек и Вселенная // Вопросы философии. — 1977. — № 12.
56. Шарден Тейяр де. Феномен человека. — М., 1987.
57. Шелер М. Положение человека в космосе // Проблема человека в западной философии. — М., 1988.
58. ШептулинА.П. Основные законы диалектики. - М., 1966.




© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.