Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Філософія - Сморж

Тема 3. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи

3.1. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи



Основні поняття і проблеми: Давня філософія. Індія. Китай. Греція. Рим. Філософія Середньовіччя і Відродження. Теоцентризм і антропоцентризм. Пантеїзм і деїзм. Філософія Нового часу. Проблема субстанцій. Емпіризм і раціоналізм. Німецька класична філософія: І.Кант, І.Фіхте, В.Шеллінг, Г.Гегель. Л.Фейєрбах. Умови формування німецької класичної філософії та її місце в розвитку світової філософії. Філософія марксизму. Соціально-економічні умови і науково-теоретичні джерела виникнення марксизму. Матеріалістичне розуміння історії. Проблема відчуження і свободи. Вчення про соціалізм і комунізм. Історична доля марксизму.
Визначивши предмет та основні функції філософії, обгрунтувавши поділ філософів на матеріалістів, ідеалістів, дуалістів, діалектиків, метафізиків тощо, розглянувши її базові категорії і основні закони, місце в суспільстві та роль у житті людської особистості, коротко зупинимося на основних етапах її становлення і розвитку. Але перед тим, як перейти до конкретного розгляду, зауважимо: не дивлячись на те, що окремі філософські напрямки і школи, висловлювання деяких філософів, виникнувши і проіснувавши певний час, гинули і навіть безслідно зникали, в цілому зберігалось смислове ядро філософії і філософська традиція не обривалася. В хаосі філософських течій, за висловом Гегеля, проглядається єдина нитка розвитку, і при всіх відхиленнях і звивинах її історичного розвитку можна говорити про одну філософію на різних ступенях її сходження з відгалуженнями того самого цілого. "Останні за часом філософські вчення, — пише Гегель, — є результатом усіх попередніх філософських вчень і повинні містити в собі принципи усіх їх" \\\'.
Не порушуючи, в основному, прийнятий у наших навчальних програмах і посібниках поділ історії філософії на певні її етапи, напрямки і школи, викладемо зміст цього розділу в трьох темах.
Давня філософія
Перші зачатки того, що сьогодні називається філософією, або, інакше кажучи, умови для філософствування певних членів суспільства виникли в III -
73

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
II тисячолітті до нашої ери в тих регіонах Землі, де на той час найбільшою мірою ствердилося і набрало сили рабство і на його основі розвинулось землеробство, скотарство, ремісництво, торгівля, мореплавство, а, відповідно, виріс матеріальний і духовний потенціал суспільства, розширився діапазон потреб, з\\\'явився "лишок" вільного часу і відбулась різка диференціація в соціальному, економічному, духовно-культурному становищі людей. Такими регіонами стали, насамперед, стародавні Індія і Китай, Вавилон і Єгипет, Греція і Рим. Для всієї давньої філософії характерним є те, що її становлення відбувалося в умовах дуже низького рівня виробництва, культури, знань, самосвідомості, вкрай різкого поділу на класи, касти, етнічні групи, політеїзму і міфологічної свідомості, що і позначилося на характері і змісті тодішнього філософствування. Коротко розглянемо філософію найбільш розвинутих на той час регіонів — Індії та Китаю, Греції та Риму.
Філософія Стародавньої Індії. Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500 — 2000 років до н.е.). Воно формувалося в умовах занепаду первіснообщинного ладу і заміни його рабовласницьким, кастового поділу суспільства і вкрай консервативного соціального устрою, за якого в людині виховувалась насамперед покора, слухняність, віра в непохитність державних інститутів і встановлених порядків. Кастовий поділ суспільства, сприятлива для життєдіяльності людини природа обумовили формування характерів, схильних скоріше до споглядання, ніж до активної дії і опору. Тому і в перших філософських вченнях переважала релігійно-моральна проблематика, а основним об\\\'єктом був духовний світ людини. Природа ж розглядалася не як предмет вивчення і роздумів, а як об\\\'єкт релігійно-моральних суджень. Філософія шукала в ній не причинно-наслідкове і закономірне, а моральний світ, порядок, карму, яка визначає життєвий шлях і долю людини. Загальною ж основою світу визнавався обезособлений світовий дух — брахман. Брахман творить світ із самого себе і тотожний з душею людини. Найвищий смисл людського життя в осягненні брахмана як перебуваючої в усьому сутності, бачити в ній істинність і перехідний характер емпіричного буття, відмовитись від прив\\\'язаності до нього й придбати вічне блаженство і справжнє безсмертя в пізнанні своєї тотожності з брахманом, в злитті з ним. Інакше людина приречена на одвічний кругообіг емпіричного існування й постійного відродження у відповідності з характером і змістом діянь у попередніх народженнях. Життя людини — стражденне, і рятування, тобто, припинення страждань, людина досягає в стані "нірвани" — самозаглибленні, відстороненні від світу, всього тілесного і матеріального (буддизм, йога, санкх\\\'я, джайнізм тощо). Це ті основні положення, що характерні для численних філософських шкіл, які належали до табору ідеалізму, панівної філософії тодішньої Індії. Слід зауважити, ще не всі філософські школи, що належали до ідеалізму, заперечували реальність зовнішнього матеріального світу і визнавали Бога як першотворця, наприклад, школа міманса і буддизм. Про це, зокрема, сказав Далай-лама Тібету
74

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основнім типи
в інтерв\\\'ю з українським журналістом Олександром Ткаченком, визнавши, що в цьому питанні буддизм перекликається з марксизмом. "Буддизм, — сказав Далай-лама, — не визнає Творця, ми створюємо самі себе. Наші дві руки — це інструмент творчості" 2. Матеріалістичні тенденції в філософії стародавньої Індії набагато слабкіші. В них за першооснову буття взяті вогонь, вода, повітря, земля, простір, час. Інколи ці субстанції ототожнюються з брахманом, що робило ці концепції близькими до пантеїзму з гілозоїчним відтінком. Однією з найбільш послідовних матеріалістичних концепцій була філософія чар-ваків. Вони вважали, що світ складається з чотирьох елементів: землі, води, повітря і вогню. У результаті різних сполучень цих елементів утворюються як неживі, так і живі предмети і явища. Душа — також результат комбінації цих чотирьох елементів, але вона є тимчасовим і умовним утворенням і зі смертю та розпадом тіла безслідно розсіюється і зникає назавжди.
Подібна позиція була і в представників школи ваіішешика: усе в світі є поєднанням елементів землі, світла, повітря, вогню тощо. Все складається з атомів, включаючи і свідомість, яка є прижиттєвим надбанням людини в результаті відображення реальних предметів і явиш через сприйняття. Але жодна з тодішніх матеріалістичних шкіл не могла пояснити не тільки суть духовних явищ, але й природних, їх філософія базувалась на низькому рівні наукових знань і була за характером споглядальною та малоаргументованою.
Філософія Стародавнього Китаю. В Стародавнім Китаї виникнення і становлення філософії відбувалося в умовах, багато в чому схожих з тими, які були в Індії, з урахуванням китайської ментальності, традицій, соціального устрою і міжособистісних стосунків, строгої субординації в службовій ієрархії і в сім\\\'ї. Певної завершеності філософія в Стародавньому Китаї досягла в VI - V ст. до н.е., а її вершиною стало вчення Конфуція (Кун Фу цзи), що жив у 551 — 479 рр. до н.е., яке проіснувало тисячоліття, мало і має численних послідовників і на сьогодні. Вчення Конфуція релігійно-ідеалістичне: існує небо і небесне веління як свідомо діюча вища сила, що визначає дії і вчинки людей, їх долю. Моральні норми також ідуть від неба. Віддаючи пріоритет аристократам, Конфуцій разом з тим утверджував загальнолюдські цінності, розробляв моральні норми, які охоплюють усі суспільні організації, сім\\\'ю, державу тощо, закликав будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові. Велике значення Конфуцій надавав вихованню і освіті, зводячи їх до оволодіння і засвоєння етико-політичнихнорм і вимог. В програмі виховання Конфуція важливе місце займає музика і поезія, за допомогою яких через красу і добро досягається досконалість індивідуума і його злиття із суспільством, засвоєння раціонально-нормативного. Високоморальними повинні бути і правителі, тільки тоді вони можуть користуватися довірою народу; правителі повинні показувати особистий приклад підлеглим, а підлеглі зобов\\\'язані дотримуватися субординації і порядку. Кожен повинен точно знати своє місце в суспільстві і діяти відповідно до свого суспільного становища. Найбільш відомими послідовниками Кон-
75

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
фуція були Цзен-цзи (V ст. до н.е.), Мен-цзи (IV — III ст. до н.е.). ВII ст. до н.е. при імператорі У-ді конфуціанські принципи були возведені в канон, конфуціанство оголошене офіційною ідеологією, а сам Конфуцій був перетворений в основоположника релігії.
В IV — III ст. до н.е. значного поширення набув даосизм, у якому висловлювалась думка, що всі зміни в природі і в житті людини підкорені не надприродним силам, а всезагальному закону "дао" — природному підґрунтю всього сущого. Отже, і людина, якщо вона хоче діяти розумно, повинна діяти у відповідності з цими природними законами. Ніхто і ніщо не повинне діяти всупереч законам "дао". У одних філософів (Лао-цзи, Сюнь-цзи, Ван чун та ін.) "дао" розглядається як природний шлях речей, закономірність матеріального світу, як першопричина всього сущого: "дао" існує об\\\'єктивно, воно вічне і об\\\'єктивне. В інших філософів (Ван Бі та інші) "дао" є "ідеальний початок", який, на їхню думку, найкраще виражається поняттями "небуття". Ідея "дао" в такому випадку перетворюється в чисте логічне поняття єдиного, головного, загального, що в подальшому сприяло злиттю даосизму з буддизмом і конфуціанством, породивши нове, схоластичне вчення, так званий "даосюе". В подальшому китайська філософія розвивалася під впливом буддизму, розповсюдження якого в Китаї супроводжувалося широким використанням лаоської і конфуціанської термінології. За династії Тан (VII — X ст. н.е.) буддизм уже став найбільш розповсюдженим ученням.
Звичайно, цими школами, напрямками, іменами не обмежується історія ні індійської, ні китайської філософії: вони буквально рясніють назвами і прізвищами, ми лише контурно означили цей надзвичайно строкатий і багатошаровий пласт світової філософської культури, визначили її найбільш характерні особливості.
***
Філософія стародавньої Греції та Риму. Цей історичний тип філософії, що утворився у давньогрецькому суспільстві в кінці VII ст. до н.е. і проіснував аж до VI ст. н.е. носить назву античної філософії. Вона виникла в специфічних соціально-економічних і культурно-історичних умовах. Тут, на відміну від стародавніх держав Сходу, натуральні, природньо-кровнородинні, патріархальні відносини були нехарактерними. На перше місце було поставлене багатство, особисті заслуги, особистісні відносини. Грецьке суспільство було більш диференційоване і в цілому більш демократичне; не тільки родова знать, але і воїни, моряки, купці брали активну участь в культурному і політичному житті суспільства. Розташована на перехресті тодішніх цивілізацій: Південно-Східній Європі і Передній Азії, Греція увібрала в себе і осягла кращі здобутки тодішньої матеріальної і духовної культури. Особливо значним був вплив Лідії, Ва-вилона, Єгипту, Персії. Дещо меншим виявився вплив Стародавньої Індії і Ки-
76

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
таю. Економічні, торгові і політичні зв\\\'язки дуже рано зав\\\'язалися між іонійськими поселеннями греків Передньої Азії, в тому числі Мілета, із східними народами та їх культурою. В Мілет були занесені і своєрідно перероблені зачатки математичних, фізичних, астрономічних знань. Водночас ішла своєрідна переробка стародавньої міфології, і вона поступово набирала форму філософії. Запозичивши на Сході, в Єгипті та Вавилоні, зачатки позитивних знань про природу, греки перетворили їх із безпосередньо-досвідних і утилітарних в теоретичні знання і логічні доведення, в теореми і теорії, в самостійні науки: математику, фізику, астрономію, біологію. А перші грецькі вчені стали і першими філософами в основному філософами- матеріалістами.
Мілетська школа на малоазійському узбережжі Середземного моря (територія теперішньої Туреччини) стала і першим осередком грецької філософії, а її засновником став Фалес (640 - 562 до н.е.) - видатний учений і громадський діяч античності. Фалес першим намагався виявити єдине начало і основу всього існуючого в світі і прийшов до висновку, що така роль належить воді: вона начало і субстанція всього розмаїття предметів і явищ: "Все із води і перетворюється в воду". Тим самим було покладено початок матеріалістичній традиції у грецькій філософії. Послідовник і учень Фалеса Анаксімандр (611 - 546) як загальний початок і субстанцію назвав гіпотетичне утворення — апейрон. Його учень АнаксШен (585 — 524) таким єдиним початковим елементом вважав повітря: воно породжує і душу, яка завдяки таким властивостям здатна до творчості.
Матеріалістичну тенденцію мілетців розвинув Геракліт Ефеський (540 — 480 до н.е.). Він також намагався знайти першооснову світу та єдності всього існуючого і вважав, що нею є вогонь, він найбільш дієвий, динамічний, плинний, мінливий. Усе в світі тече, все змінюється: "Не можна увійти двічі в одну й ту саму річку". Все знаходиться в стані боротьби, у суперечностях, бо все має свою протилежність: тепле — холодне, сухе — вологе, чоловіче — жіноче тощо. Але це не приводить до хаосу, бо світом править логос — закон, який підтримує світовий порядок.
Геракліта не без підстав вважають засновником античної діалектики, яка отримала назву стихійної, оскільки була недостатньо науково обгрунтованою і не вийшла на рівень теорії.
У цілому на початковому етапі античної філософії відчутно відбився вплив міфології, низький рівень наукових знань; вона носить космологічний і споглядальний характер, судження філософів багато в чому носять характер наївності і суперечливості, тому всередині цього матеріалістичного напрямку вже рано намітилися окремі погляди, які згодом привели до ідеалізму. Це, зокрема, виявилося в судженнях Фалеса і Анаксімена про душу як про щось особливе і відмінне від тіла. У перших античних ідеалістів вона вже безсмертна і постійно переселяється із одного тіла в інше, а тіло є для неї чимось випадковим.
77

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
Наступним етапом у розвитку і становленні античної філософії були піфагорійці і елеати — філософські школи, що виникли в містах Кротон і Елея — західних грецьких колоніях на узбережжі Італії. Це також космологічні школи, але представники цих шкіл зосередили свою увагу не на речовому субстаті світобудови, а на незмінному конструктивно-розумовому принципі, який надихає все рухливе і мінливе, а сам непідвладний просторово-часовій стихії виникнення, становлення, існування.
Засновник Піфагорійського союзу Піфагор (приблизно 584 — 500 рр. до н.е.), виходячи з повторювальності і регулярності явищ, дійшов висновку, що принципом, за яким створюється і упорядковується космос, є числа і числові відношення, і найвища мудрість проявляється в числах. Отже, числа є сутністю речей, сутність в загальному, в абстракції. Це положення врешті-решт вилилося в математичну міфологію, яка разом з теорією безсмертя і переселенням душ започаткувала античний ідеалізм.
Елеати, особливо Парменід (близько 540 — 470 рр. до н.е.), заперечуючи числовий ідеалізм піфагорійців, натомість висунули абстрактний символ єдиного, неподільного, вічного і нерухомого буття, незалежно від чуттєвого сприймання речей. Це матеріальне буття є завжди рівне собі мислення і істина в образі спочиваючої, досконалої і самодостатньої у своїй граничній здійсненності Вселенській Кулі. В цих судженнях виявилася спроба відірватися від речової предметності і піднятися до абстрактного мислення, разом з тим — втрата довіри до самоочевидності, емпіричного досвіду, що відкриває шлях до вчення про потойбічні і недоступні для чуттєвого пізнання сутності. Одним із учнів Парменіда був Зенон (біля 490 — 430 рр. до н.е.), який, розвиваючи основні положення філософії свого вчителя, сформував свої положення про апорії — положення, за допомогою яких розкривається суперечність руху, а на цій основі доводив і суперечність мислення, що пізнає рух. Зенона за це називають винахідником діалектики — мистецтва міркування і суперечки.
На піфагорійцях і елеатах фактично закінчується період космологізму в світорозумінні, трактування космосу як добре організованого середовища, що породжує людину і обумовлює її поведінку і долю. Все більше у сферу інтересів філософії потрапляє суспільне життя. Особливо це стало помітним після того, як центр грецької цивілізації перемістився з Малої Азії на європейську частину античної Греції в її поліси.
Відповідно, філософськими центрами стали Афіни, а також Абдери, які дали матеріалістичну школу Левкіпа-Демокріта, а також крупного мислителя старшого покоління софістів - Протагора.
Матеріалістичну традицію у стародавньогрецькй філософії в нових історичних умовах продовжили і розвинули як учення про атоми Левкіп (близько 500 — 440 рр. до н.е.) і Демокріт (близько 460 — 370 рр. до н.е.). Обидва вважали, що в основі всього існуючого лежать атоми (буття), їм протистоїть пустота (небуття). Атом вічний, неподільний, незмінний, оточений пустотою і рухаєть-
78

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
ся в ній. Число атомів ї різноманітність їх форм безмежні. Різноманітні комбінації атомів складають різноманітність предметного світу. Душа людини також матеріальна й складається із найбільш досконалих атомів і знову розпадається на атоми після смерті людини. Отже, атомісти постали як дуалісти і метафізики-механіцисти, в пізнанні визнавали і чуттєвий, і раціональний ступені. В соціальних питаннях Демокріт висловлював симпатії до демократичного ладу, відстоював право людини на щастя, яке є якістю душі, котра повинна бути поміркованою у своїх прагненнях до насолод.
Суттєві зміни в політичному полісному житті Греції під впливом реформ Солона із Клісфена, право кожного боронити свою думку і слово в суді, на народних зборах підняло роль красномовства, вміння застосовувати свої знання, а всьому цьому треба було вчитися. Так з\\\'явились професійні вчителі мудрості — софісти. Софізм сприяв розповсюдженню філософії, наблизив її до практики, повернув обличчям до людини. Вислів: "Людина— міра усіх речей" (Протагор) — висхідний принцип софістів. Але поступово софізм виродився в красномовство заради красномовства, в маніпулювання прийомами, формою — в мистецтво "суперечки заради суперечки", і сам термін набрав негативного сенсу, що і виявилося, зокрема, у відомому діалозі Платона "Софіст". І все ж софісти підготували антропологічний поворот у філософії, який здійснив Сократ (470 — 399 рр. до н.е.). Заперечуючи стару натурфілософію і критикуючи софізм, Сократ основним об\\\'єктом інтересу філософії назвав людину в її повсякденній поведінці, внутрішні пружини її поведінки, моралі, добра, зла, мужності, доброчинності тощо: "Пізнай самого себе", — завдання кожної людини. Як філософ він визнавав дію родових сутностей в оточуючій дійсності, що перетворювалося у нього у вчення про загальне у універсальному розумі. Сократ від обмеженого людського розуму перейшов до розуму взагалі, тобто рухався до об\\\'єктивного ідеалізму, але не до теології, до якої вдався його учень Платон (427 — 347 рр. до н.е.), котрий першим створив цілісну і завершену систему об\\\'єктивного ідеалізму.
Платон вважав, що сутністю і першопочатком матеріального світу, світу речей є ідеї, які знаходяться поза межами чуттєвого світу. Реальний чуттєвий світ — бліда копія світу ідей. Душа безсмертна, у різних людей має різні рівні, хоча і містить у собі ті самі начала: мудрість, справедливість тощо. До народження людини душа знаходиться за межами чуттєвого світу і спостерігає світ вічних "ідей", "видів", безтілесних сутностей, які вона пригадує в своєму земному житті, керуючись ним у своїй поведінці й діяльності: ідеї, види, образи передують існуванню матеріальних речей, які є їх недосконалими копіями. Пізнання також є оживленням у пам\\\'яті побаченого на небі. Як породження світової душі, індивідуальна душа в підземному світі після відмови від тіла повинна бути підсудною. В християнстві це положення Платона про "єдине" -світову душу й долю індивідуальної душі трансформувалося в догмат про Бога і Божий суд після смерті людини. В творі "Держава" Платон розробив утопіч-
79

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
ний проект держави, що базується на рабській праці, з ієрархією класів: правителі, воїни, ремісники. Платон ідеалізує кастовий поділ суспільства і наполягає на його законності і одвічності, по суті утверджуючи диктатуру аристократів і військової верхівки.
Аристотель (384 — 322) — один із учнів Платона, найвидатніший філософ не тільки античної Греції, але і Стародавнього світу взагалі. Він багато в чому розійшовся зі своїм учителем, зокрема, критикував вчення Платона про ідеї і їх відділення від чуттєвих речей. Але Аристотель не став матеріалістом, а "ідеї" Платона у нього стають "формами речей" які надають аморфній, пасивній, не-визначеній матерії визначеність і конкретність. Увінчує ієрархію форм Бог, який, за Аристотелем, є безтілесною "формою", що перебуває поза чуттєвим світом, є непорушним першодвигуном і мисленням, спрямованим на власну діяльність. Природа, за трактуванням Аристотеля, є єдиною градацією одиничних речей або субстанція, поза якою перебуває як її межа — Бог, а внизу - невизначена речовина, здатна сполучитися з будь-якою "формою". Категорії "форма" і "матерія" стають у Аристотеля плинними: одне й те саме (цегла, наприклад) є і "форма" (відносно до глини), і "матерія" (відносно до стіни будинку). Визнаючи бога як найвищу мету, до якої спрямоване все в світобудові, Аристотель визнає в конкретних речах їх внутрішню доцільність, що характеризує їх побудову і поведінку. Це коротко про його вчення про буття. Про людину він говорив як про суспільну тварину, наділену розумом і мовою, вона повинна виховуватись доброчесною і справедливою, що можливо тільки в державі, збудованій на належних засадах. Людина повинна бути поміркованою в своїх потребах і відповідати за свої вчинки. Від природи люди нерівні, а хто нездатний стати паном над собою, той раб за своєю природою і може здійснювати лише волю іншого. Рабство — цілком природне явище, доля неповноцінних людей.
У вченні Аристотеля відмічають дуалізм і метафізичність, певну антидемократичну спрямованість його соціальних поглядів.
Аристотелем закінчується класичний період у розвитку античної грецької філософії. В епоху еллінізму (IV ст. до н.е.) її інтерес зосереджується в основному на окремій людині. Це проявилось і в гедонізмі кіренаїків, який протистояв аскетизму і космополітизму кініків — "собачій філософії", і в епікуризмі, що сенсом людського життя вважав щастя, яке можливе лише за відсутності страждань і душевних тривог, що забезпечується задоволенням бажань і насолодами; і в стоїцизмі, який утверджував ідею певної фатальної залежності людини від долі і найвищої мети, а умову щастя вбачав у житті в згоді з розумом і добродійністю, в смиренності іпокорі, у пануванні над своїми пристрастями. Свобода, в розумінні стоїків, — надбання і привілеї еліти, обранців суспільства, а не мас. Добро і зло багато в чому залежить від нас самих, а добродійне і розумне життя підлягає божественному закону і досягається вправами. А це доступно тільки мудрецю, який вищий від особистого блага: для нього свобода і необхідність співпадають.
80

Розділ III, Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
Філософія Стародавнього Риму формувалався в основному під безпосереднім впливом філософії Демокріта і Епікура, а також стоїцизму. Серед послідовників перших найбільш помітною постаттю був Лукрецій Кар (близько 99 —55 рр. дон.є.). Він виклав своє вчення в поемі "Про природу речей", де він утверджує атомістичну концепцію Демокріта і Епікура; сенсуалізм у пізнанні; поступальність у суспільному розвитку, в основі якого лежить "нужда"; трактує релігію як продукт невігластва і забобонів, а богів як тих, хто існує десь у міжсвітовому просторі і до життя людей на землі ніякого відношення не має. Щастя людини — в поміркованому житті і душевному спокої.
Стоїцизм в еллінізмі багато в чому переплівся з неоплатонізмом, одержав назву стоїчного платонізму. Відомим представником цього вчення став Сенека (біля 4 — 65 рр. н.е.). Для Сенеки все тілесне, доля, воля божа, природа із своїми одвічними законами — все це одне й те саме. Людську мудрість Сенека трактував як звільнення від тіла. Людина постійно занурена у гріх та зло і має мало шансів вибратися з цього стану. Всі люди — члени єдиного світового цілого, діти єдиного Бога. Як аристократ, він хоч і не відкидав фізичну працю, але визнавав тільки вільну духовну творчість.
Стоїком був і МаркАврелій (121 — 180 рр. н.е.) — римський імператор-філо-соф. Він розвинув вчення про розум, що стоїть поза душею і є розгалуженням універсального світового розуму. Після смерті розум розчиняється в загальному божественному розумі. В галузі моралі проповідував збереження внутрішнього спокою душі, фаталізм, примирення, песимізм і аскетизм.
Отже, антична філософія за свою майже тисячолітню історію пройшла складний шлях від міфологізму до філософствування, від космізму до антропологізму, від узагальненого уявлення про людину до індивідуальності, від зовнішньо-тілесного до внутрішньо-духовного і стала, за висловом Енгельса, своєрідним полігоном, де були випробувані всі моделі майбутніх філософських систем усього світу. А безпосередній вплив вона мала на середньовічну філософію.
Філософія Середньовіччя і епохи Відродження
Середньовічна філософія. Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін в економічному, політичному і духовному житті тодішнього суспільства, перехід від політеїзму до монотеїстичного християнства, яке стало пануючою ідеологією феодалізму, що прийшов на зміну рабовласництву. Християнство багато в чому формувалось як реакція на безперспективність силового опору Римській імперії, на почуття розчарованості і страху, які викликалися римським впливом. Саме тому, що реальність не давала підстав для оптимізму і альтернативних сучасному порядку речей процесів, акцент перенісся у сферу надій та комфортних форм есхатологічних очікувань. Християнство скористалося ідеєю абстрактної рівності і максимою стоїків терпляче сприймати долю, додавши до цього те, що всі люди - "чада божі" та ідею "гріха". Християнство
81

Частина перша. Призначення філософи, її категоріальний інструментарій та історія
застосувало і неплатонічну інтерпретацію "зла" із запереченням її онтологічної основи для своєї теодіцеї (обгрунтування непричетності Бога до зла), а також те, що тільки в Богові душа досягає своєї справжньої цілі — стає богоподіб-ною.
Із переслідуваної віри християнство стає визнаною релігією Римської імперії, що стало для неї історичною необхідністю: імперії, яка переживала кризу, необхідна була універсальна, наддержавна і надкласова релігія, нова система цінностей, нова ідеологія, ілюзія рівності, єдина система трактувань страху і надії. В умовах загального занепаду, переміщення центру суспільного життя з міст у село, закріплення населення за місцем приписки церква із бідної стає багатою, із гнаної — панівною, опорою влади та імператора, формує свою ієрархію, яка схожа на світську, і вже в IV ст. н.е. при імператорі Костянтині стає офіційною релігією імперії, державною ідеологією, домінуючим над усіма складовими суспільства інститутом.
Отже, і філософія Середньовіччя формувалась і складалася під егідою церкви, надаючи її положенням і догматам форму теорії, застосовуючи філософські прийоми і термінологію, сама змінюючись у залежності від змін в соціальному житті суспільства і змін у самій церкві. Першою спробою філософського обгрунтування християнства була патристика. Вона розроблялась "батьками" церкви Афанасієм Олександрійським, Василем Великим, Григорієм Ніським, Григорієм Назінським, Августином Блаженним, Іоаном Дамаскіним та іншими. Сформувавшись, середньовічна філософія одержала назву "схоластика" — від грецького слова "вчений", "шкільний" і в своєму розвитку пройшла декілька етапів, зокрема ранній, що був викликаний до життя новим піднесенням культури, яке почалося в II ст. н.е., і охоплює XI — XII ст. н.е., і пізній XIII — XIV ст. н.е. До числа ранніх схоластиків належать Петро Даміані, Ансельм Кентерберійський, Гільйом із Шамо та інші. До пізньої схоластики належать діяльність Фоми Аквінського, Оккама, Буридана, Дунса Скота та інших, вона відбувалася вже в умовах спаду середньовічного економічного і соціально-політичного способу життя, зародження і формування світського світосприйняття і світорозуміння.
У цілому в суто філософському плані середньовічна філософія сформувалася на деяких засадах античної філософії, зокрема філософії Платона і Ари-стотеля. Але на відміну від космологічної і космоцентричної античної філософії, середньовічна філософія була теоцентричною. Якщо в античній філософії космос — щось грандіозне, живе, в центрі якого людина, то в схоластів центром і творцем світу стає Бог. Якщо час в античному світорозумінні — циклічний, всесвіт в цілому рухається немовби по колу, то в середньовічному розумінні — від створення його Богом до "страшного суду". Історія одержує спрямованість, а людина є центром світу тому, що Бог її створив за образом і подобою своєю. В цьому відношенні всі люди рівні перед Богом як його породження і раби Божі. Бог створив людину безсмертною для щастя, але вона здійснила
82

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
"гріх", проявила свавілля, непослух, піддалася спокусі, чуттєвому потягу. Тому віднині стає смертною, стражденною, вимушена тяжко трудитись і постійно думати про своє спасіння. Отже, і філософія (на відміну від античного культу квітучої тілесності, захоплення красою тіла, його фізичною досконалістю) основну увагу стала приділяти внутрішньому світу людини, вірі, самосвідомості, совісті, спонукаючи людину постійно приборкувати, умертвляти тілесно-чуттєве як одвічне джерело і спонукання гріховності. На відміну від античної філософії, в християнській онтології до акта божественного творіння нічого не було: Бог творить світ із нічого. Земна дійсність, створена Богом, розглядається як нижча, порівняно з людською, реальність, яка не має онтологічної справжності і не є об\\\'єктом, гідним дослідження, хоча "світ є книга", в ньому реалізований божественний задум. Джерелом і критерієм усіх знань є Біблія, в якій символічно відображено весь світ. І під наукою розумівся засвоєний у результаті ретельного і шанобливого вивчення зміст Біблії як давно надбане божественне знання. Оскільки пафос християнства зосереджений в ідеї особистого спасіння, філософія, як "служниця богослів\\\'я", зосереджувала основну увагу на вірі, розуму ж відводилась другорядна роль.
Середньовічні схоласти досліджували й інші проблеми, зокрема одну із тих, що йшла від Платона: взаємозв\\\'язок вічних та незмінних ідей і чуттєвих речей. Тут вона придбала форму взаємовідношення загальних понять (універсалій) і конкретних, емпіричних предметів. Концепція, яка доказувала, що справжньою реальністю і дієвістю володіють універсали\\\', які є не що інше, як думки Бога перед актом творіння, називалась реалізмом. Як послідовники Платона, реалісти стверджували, що чуттєві речі, все одиничне — не більше, ніж привиди, тіні, хоча і мають свої назви. Реально існує тільки загальне, видове, все одиничне і індивідне за своєю суттю тотожне і відрізняється одне від одного лише несуттєвими властивостями, акциденціями — випадковостями, що при змішуванні із субстанцією породжують індивідуальне; тому, зокрема, один стає Платоном, інший — Сократом тощо. За одиничним і випадковим стоїть вічне і необхідне, тобто Бог. Одним із засновників реалізму був Ансельм Кентербе-рійський(1033- 1109 рр.).
У пізній схоластиці, під впливом соціально-економічних зрушень в суспільному житті і формування нових політичних сил, які пізніше оформилися в буржуазію, торговців і міщанство, виробляється діаметрально протилежна реалізму концепція — номіналізм (\\\'від лат. потіпа -ім\\\'я). Прихильники цієї концепції стверджували, що загальні поняття (універсали\\\') — суть продукти людського мислення, вони лише імена, назви предметів і самі як такі — лише потря-сання повітря, справжніми є тільки речі, що чуттєво сприймаються. Такі судження і таке розуміння співвідношення загального і одиничного або одиничного і загального йшло всупереч основним догматам церкви, підривало її авторитет, а номіналізм став виразником і провісником нових соціальних сил і тенденцій, свідченням поступового повороту обличчям до земних справ і до
83

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
людини: Бог мислить не узагальненими образами, а одиничними (Оккам, 1281 — 1349 рр.), поворот до розуму і знань, до світського раціоналізму і дослідницької науки. По суті, номіналісти — перші вчені і природознавці. Зокрема, Іоан Бур-ідан (біля 1300 — 1358) заперечував схоластичну натурфілософію. Ще раніше основний теоретик пізньої схоластики Фома Аквінський (1225 — 1274 рр.), вже визнає єдність душі і тіла, особистість — як "найблагородніше у всій розумній природі", і наявність у кожної людини особистого інтелекту, його примат над волею. Тобто, філософія Середньовіччя поступово набирала все більшої автономності, ставала все більше світською і гуманістичною, в ній виявились і закріплювались тенденції натурфілософії, пантеїзму і деїзму, які стали панівними в філософії епохи Відродження.
У цілому епоха Середньовіччя вважається однією з найпохмуріших, коли духовний терор поєднувався з фізичним, роз\\\'єднувались людина і природа, дух і тіло, пропагувались аскетизм, покора, смиреннятощо. Середні віки були спрямовані "до Неба" і в своїй релігійній свідомості проклинали Землю, яка багато в чому залишалась язичницькою. Разом з тим, середні віки і їх філософія змістили акценти із загальних проблем на людину і її внутрішній світ. Ця епоха, на думку М.Бердяєва, не тільки аскетична, але й найчутливіша, бо заперечуючи земні радості і принади утверджувала радості і принади небесні. Не випадкове й те, що Середньовіччя породило культ лицарства і Прекрасної дами, зблизило цей культ з ідеалом вічної жіночості. Водночас почався процес формування поняття "Я", що стало відправним пунктом для філософії епохи Відродження і Нового часу.
Філософія Ренесансу (Відродження). Ренесансом прийнято називати XV — XVI століття, коли відбулися суттєві зміни в соціально-економічному і культурно-духовному житті Західної Європи, зроблено цілу низку наукових і географічних відкриттів, а пригальмована енергія людей стала вивільнятися й набирати видимих рис у різних галузях суспільного життя: в зростанні виробництва, розвитку ремесла і торгівлі, в збільшенні ролі людської індивідуальності в суспільних процесах. Людина поступово звільнялась від тісних рамок феодального ладу і релігійної моралі аскетизму, сліпої покори і соціальної пасивності. Формується нова людина, нова свідомість, виникає гуманістичний індивідуалізм, який орієнтується на практичну суспільну діяльність. Пріоритетом стають не багатство і походження, а особисті якості, метою - не спасіння душі, а творча діяльність на основі знань і орієнтації на найвищі неперехідні цінності. Людина як земна чуттєва істота була поставлена в центр світоглядної проблематики: середньовічний теоцентризм поступово витісняється антропоцентризмом, світське світорозуміння виводить людину з-під компетенції релігії, а, відповідно, відбувається докорінна переоцінка цінностей та ціннісних орієнтацій. Багато в чому мало місце повернення до ідеалів і цінностей античної Греції, насамперед її класичного періоду. Саме завдяки цьому ця епоха носить ще і назву "Ренесанс" (Відродження). Як і в античні часи, в центр ставиться
84

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
культ прекрасної людської особистості, яка гармонійно функціонує і насолоджується земним життям. Так само, як і в античності, серед форм духовно-практичної діяльності перше місце належить мистецтву. Такої естетизації усіх сфер суспільного життя і такої кількості видатних діячів літератури і мистецтва не знала жодна із епох. Одне із пояснень цього феномена в тому, що накопичена величезна енергія людства на тому етапі його розвитку могла реалізуватися, опредметитися насамперед у художній діяльності, здатній з найбільшою повнотою виразити — відобразити людину і людське і проявити творчу свободу в утвердженні ідеалів добра і краси. Іншими словами, мистецтво мало можливість вирватися вперед у порівнянні з наукою, яка ще тільки набиралася сил і за своїм предметом і суттю була повернута від людини. Певним винятком стали вчені-гуманітарії, які склали особливу течію, що одержала назву гуманізм. Представники цієї течії утверджували ідею права людини вирішувати свою долю, на свободу і гідність, критикували схоластику взагалі та її положення про людину, про її виховання й освіту зокрема. Такі думки висловлював Мірандолла (1463 - 1494 рр.). Зароджуються вчення про державу, влада в якій належить народу (Ла Боесі). З\\\'являються перші ідеї утопічного соціалізму: Томас Мор (1478 — 1535) і Томазо Компанелла (1568 — 1639). В їхніх так званих "утопіях" химерно поєднані туманна мрія з суворою, майже церковно-феодальною, мораллю. Значні досягнення були і в природничих науках, центрами яких усе ще залишались монастирі та церковні навчальні заклади. Відповідно, вченими були переважно ченці і релігійні діячі. Здійснена ними низка відкриттів значною мірою підривала традиційні для релігії уявлення про людину і світ. Так, Микола Кузанський (1401 — 1464), визнаючи Бога творцем людини і природи, ототожнював бога з природою і всупереч християнському догмату твердив, що Земля не є центром світу, а так зване коло зірок не є тим, чим замикається світ. Інший релігійний учений, Микола Копернік (1473 - 1543) в книзі "Про обертання небесних сфер" писав, що світ є геліоцентричною системою, що Земля обертається навколо своєї осі і навколо Сонця. Тим самим було здійснено прорив у науці і водночас кинуто виклик церкві в питаннях про будову світу і його природу, зміцнювалось раціональне пояснення світу і підривався авторитет схоластики. Сам Копернік не був бунтівником і критиком релігії, залишався релігійним ученим і базувався в своїх міркуваннях на вчені Птоломея-Аристотеля, що світ кінцевий, а центром Всесвіту є Сонце. Ці його помилкові судження заперечував Джордано Бруно (1548 - 1600). В юності він також був ченцем. Як філософ, він розвивав ідеї пантеїзму і прийняв ідею Коперніка про обертання Землі, але заперечував його твердження про Сонце як абсолютний центр Всесвіту: Сонце лише одна із численних зірок. Всесвіт же безмежний, і число світів безмежне. Світи однорідні за своїм складом, їх складові: земля, вода, повітря, вогонь, планети, а проміжки між планетами заповнені ефіром. Матерія в цілому одушевлена, тобто Д. Бруно стояв на позиції гілозоїзму. Світова душа наповнює собою Всесвіт. Людина як Мікрокосм, пізнаючи, відображає Макро-
85

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
косм. Чуттєве пізнання багато в чому оманливе, малоцінне джерело знання, бо відчуття нездатні охопити Всесвіт, безмежність. У філософії Д.Бруно є елементи діалектики, які проявилися, в основному, в проблемі співпадання протилежностей. Завершує цей період у філософії Галілео Галілей (1564 — 1642). Його астрономічні відкриття підтвердили геліоцентристську теорію Коперні-ка, разом з тим він відкрив цілу низку законів механіки. Галілей вважав, оскільки істина двоїста, то слід відділяти науку від релігії: природа повинна вивчатися за допомогою математики, а не Біблії. Предмет релігії — "благочестя і слухняність", сфера моральних вчинків. Предмет науки — природа і людина. Можливості пізнання безмежні, і пізнання істини також не має меж. Матерію Галілей уявляв як тілесну субстанцію, що має корпускулярну структуру. Його про-матеріалістичний світогляд носить характер механіцизму, деїзму і метафізики.
В цілому філософія епохи Відродження, як і її культура, носила перехідний характер, була багато в чому не до кінця визначеною, суперечливою, а філософів не можна беззастережно відносити до матеріалістів чи ідеалістів, діалектиків чи метафізиків. Для всіх їх характерним був пантеїзм, їх учення носило характер натурфілософії, оскільки основна увага приділялась проблемам природи, людині ж було приділено її значно менше.
Філософія Нового часу
До XVI — XVII ст. соціально-економічне й духовно-культурне життя Європи зазнало великих змін і трансформацій, які були зв\\\'язані головним чином з утвердженням капіталістичного суспільного ладу, що радикально змінив характер і зміст життєдіяльності людини та соціальних інститутів, взаємовідношення суспільства з природою і людей поміж собою, роль людини в історичних процесах, їх соціальну і духовну орієнтацію. Саме життя орієнтувало людину на прагматизм і раціоналізм, на продуктивну перетворюючу діяльність і раціональне ставлення до свого оточення, в тому числі до природи і до самої себе. Ця нова орієнтація привела до того, що практичне життя людини набувало характеру динамізму й організованості, тому вже вимагало наукового обгрунтування, а виробництво — технічного оснащення. Життя вимагало раціоналізації діяльності та освічених людей, наука одержала могутній стимул до розвитку, стала важливим компонентом культури, найвищою цінністю, а освіченість — мірилом культури особистості і її суспільної значимості. Разом з тим із виходом на історичну арену нових соціальних сил, нових ідеалів та принципів на всі сфери суспільного життя і діяльності людей розповсюджуються принципи вигоди і утилітаризму як виправдання й обгрунтування активності та необхідності мобілізувати для цього всі потенції і сили людей та суспільства. Переконання в тому, що, зживши невігластво і просвітивши людей, тільки і можна привести їх до справді моральної досконалості, сприяло раціоналізації і такої суто "людської" сфери як мораль, яка послідовно раціоналізувалася в Новий час майже усіма мислителями, включаючи Ф.Бекона, Р.Декарта,
86

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
Б.Спінозу, ГЛейбніца та інших. Можна говорити, що на цих же висхідних принципах будується і більшість соціально-філософських і політичних концепцій: намагання пояснити основу і підвалини суспільства, входячи із уявлень про розумність, природність цих підвалин. Сумнівність таких суджень очевидна, але на той час вони були досить дієвими, бо підкреслювали нерозумність існуючих феодальних порядків, а, відповідно, і їх незаконність, що і підтвердилося буржуазними революціями, зокрема, в Франції.
Отже, проблема знання, його одержання і застосування стала однією із центральних у філософії XVII — XVIII ст., а вчення про пізнання стало найважливішим розділом філософії Нового часу. В питаннях осмислювання проблем пізнання філософи розділились на дві крайні точки зору, відповідно до того, як розвивалась тодішня наука: або у вигляді дослідного природознавства, що спиралося на експеримент, або в формі побудови теоретичних систем, які підпорядковувались строгим правилам логічного висновку і однозначності результату. На цій основі в філософії XVII ст. формується два протилежні напрямки: емпіризмтг. раціоналізм. Емпіризм, в якому головну роль відігравали матеріалісти (Ф.Бекон, Т. Гоббс, Д.Локк), вважав, що достовірне знання можна одержати тільки за допомогою досвіду, експерименту. Раціоналізм (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г. Лейбніц), навпаки, вважав, що його можна досягти тільки за допомогою принципів організації наукового знання, тому орієнтувався насамперед на математику. Б.Спіноза математизував навіть свою "Етику". Водночас філософія XVII — XVIII ст. вирішувала і проблему методу наукового пізнання. Для емпіриків таким методом стала індукція, для раціоналістів - дедукція. При застосуванні індуктивного методу пізнання здійснюється сходженням від одиничного до загального, від знання про окремі факти або від менш загального знання до знання більш загального. Родоначальником індуктивного методу пізнання в філософії став англійський філософ Ф.Бекон (1561 — 1626). Дедукція ж (від лат. — виведення) — виведення наслідків із посилання у відповідності з законами логіки. Цей метод був уведений Р.Декартом (1596 - 1650) не для протиставлення індукції, а інтуїції, за допомогою якої розум безпосередньо розглядає істину, тоді як за допомогою дедукції він осягає істину опосередковано. Якщо представники емпіризму в основному виражали оптимізм відносно пізнавальних можливостей людини і віру в достовірність знань, їх непересічну роль в житті людства (Ф.Бекон: "Знання — сила"), то дещо пізніше на перший план починають виходити концепції, шо базувалися на скептицизмі. Зокрема, Д.Юм (1711 — 1776) вважав, що основні проблеми пізнання теоретично невирішувані, а обов\\\'язкову для пізнавального процесу причинність неможливо довести, тому слід причинність замінити "вірою" (віра — "незрозумілий інстинкт"). Дослідження, обгрунтування і виявлення меж науки викликало і так званий "картезіанський сумнів", сумнів раціоналіста Декарта (його латинізоване ім\\\'я — Картезій), який мав відношення не тільки до двох способів одержання звання (індукції і дедукції), але і протиставлення того, що вхо-
87

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
дило до природи і способу організації знання, і того, шо входило до природи самого суб\\\'єкта пізнання. Тим самим уперше в раціональній формі була поставлена проблема засад пізнавальної діяльності, сформульована ситуація "суб\\\'єкт — об\\\'єкт", з чого почалася сучасна гносеологія і тенденція до гносео-логізму, властивого не тільки XVII і XVIII ст., але й XIX і навіть XX століттям. Крім того, орієнтація фактично лише на науку, в першу чергу математику і механіку, сприяла перенесенню їх принципів і положень на майже всі сфери суспільного життя і на людину. Своєрідний спротивом такому стану справ стала філософія Джорджа Берклі (1684 - 1753), англійського церковного діяча, суб\\\'єктивного ідеаліста, який заперечував матеріальність основ світу і саму матерію як таку називав фікцією; первинними і визначальними є духовний світ суб\\\'єкта, його відчуття і думки. Наприклад, вишня є лише комбінацією певних відчуттів і уявлень. "Усунь відчуття м\\\'якості, вологості, почервонілості, терпкості, — писав Берклі, — і ти знищиш вишню. Бо... вишня є не що інше, як поєднання чуттєвих вражень і уявлень". Це емпіризм, доведений до соліпсизму (від лат. 80Іи5 — один, ірзе — сам).
Лінія раціоналізму розвивалася за нових часів і в європейському просвітництві, а також у французькому матеріалізмі XVIII ст., в його боротьбі з релігією та абсолютизмом. У соціально-історичному і духовно-культурному плані просвіта і французький матеріалізм корінилися в умонастроях нового класу — буржуазії, в її практичних цілях та інтересах, загалом у світському житті людей, що несли зміни в рутинний і нетворчий, негуманний феодалізм. Це надало поглядам представників цього крила європейської філософської думки антифеодальний і антирелігійний характер і обумовило його історичний оптимізм. В Англії ця тенденція була започаткована Ф.Беконом і продовжена Т.Гоббсом, ДжЛокком, Дж.Толандом, Дж.Коллінзом, а завершили Т.Рід, А.Сміт та інші. В Німеччині носіями просвіти стали Г.Лессінг, Й.Гердер, Х.Вольф і молодий І.Кант. У Франції просвіту представляли Ш.Монтескьє, Ф.Вольтер, Ж.-Ж.Руссо, Ж.Д\\\'Аламбер, Е.Кондильяк, П.Гольбах, К.Гельвецій, Д.Дідро, Ж.Ламетрі. Тобто, і ті, що були деїстами (Ш.Монтескьє, Вольтер, Ж.-Ж.Руссо), і ті, які дотримувались матеріалістичного світорозуміння (Гольбах, Гель-вецій, Ламетрі, Дідро та ін.). Усі вони в своїх поглядах були виразниками інтересів нового класу — буржуазії і вирішення соціальних проблем бачили не в силовій ломці старого ладу, а в просвіті. І ті, й інші — дві споріднені течії в межах антифеодальної ідеології, а Вольтер, Гольбах, Гельвецій, Ламетрі, Дідро були ще й "войовничими атеїстами", тим часом як Монтеск\\\'є, Вольтер і Руссо були непослідовними в своїх поглядах на релігію і в її критиці, не мали чіткої світоглядно-філософської позиції. Зокрема, Ш. Монтеск\\\'є (1689—1755) — засновник географічноїшколи в соціології, взагалі не був атеїстом. Ф.Вольтер (1694 — 1778) — войовничий атеїст і могутній полеміст, ідеолог буржуазної демократії, виступав проти крайностей атеїзму і обгрунтував необхідність караючого і заохочуючого бога, а шлях до майбутнього бачив у діяльності освіченого і
88

Розділ III. Історичний розвиток світової філософіїта основні її типи
доброго монарха, в буржуазно-ліберальних реформах. Жан-Жак Руссо (1712 — 1778) стверджував, що людина — природна істота, в ній почуття важливіші, ніж розум, шо розвиток науки і цивілізація не сприяли вдосконаленню життя людей у цілому, а лише відірвали їх від природи і "золотого віку" (первісного стану), і чим далі, тим люди стають нещасливішими. Політичний ідеал — суспільний договір і пряма демократія. Французьких матеріалістів XVIII ст. до раціоналістів можна причисляти лише на тій підставі, що вони надавали великої ваги розуму і підкреслювали роль знань, просвіти, освіти в розумній організації суспільного життя, в питаннях же пізнання вони були сенсуалістами. Як матеріалісти-атеїсти, вони вважали своїм обов\\\'язком і місією навчити людей розуміти природу, просвіщати їх, бо в їхньому нещасті винні хибні ідеї, ідеальні мотиви, думки, отже, ключ до щастя, до доброчинності добувається в знанні. Якщо в нещасті людства винні хибні ідеї, то правильні ідеї і належне виховання повинні привести людей до заповітного щастя. Ініціатором цього процесу повинен стати освічений, справедливий, розумний керівник держави, який, керуючись принципами "природної моралі", здатний ощасливити свій народ і привести до процвітання свою державу. В цілому ж розвиток науки в Новий час і орієнтація на неї філософії відкрили шлях для вивільнення філософії від впливу теології, спонукали до перегляду старих положень і постановки нових проблем, в тому числі й проблеми субстанції.
Субстанція (лат. зиЬзїапііа — сутність; те, що лежить в основі) — об\\\'єктивна реальність, яка розглядається з боку її внутрішньої єдності, безвідносно до всіх її різноманітних видозмін, завдяки яким вона в дійсності існує. Як уже було сказано, проблема субстанції — головна в філософії, саме вона поділяє філософів на матеріалістів та ідеалістів, моністів і дуалістів, на напрямки, течії, школи. В філософії Нового часу Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк вирішували це питання беззастережно на користь матерії: світ матеріальний, матерія первинна по відношенню до духовного світу людини, пізнання та провідна роль у ньому належить чуттєвим ступеням. У цілому представники англійського матеріалізму — сенсуалісти і метафізики. Р. Декарт же, на відміну від англійських матеріалістів, був дуалістом, метафізиком і механіцистом. Всесвіт вважав він, має дві субстанції — матеріальну і духовну. Матерія для Декарта — не стільки речовина, скільки простір стереометрії, вона не має пустот і подільна до безмежності. Рух у цілому виникає завдяки першопоштовху, який здійснює Бог. Людина є реальним зв\\\'язком бездушного і безжиттєвого тілесного механізму з душею, здатною мислити і здійснювати свою волю. Тіло в людини (як і у тварини) є не що інше, як складний механізм, створений із матеріальних елементів і здатний завдяки механічній взаємодії з навколишніми предметами здійснювати складні рухи. Тільки в людині Бог поєднує душу з тілом, ілільки людина існує як мисляча істота: "Я мислю, отже я існую" (Со§іІо ег§о гшп). Із усіх психічних функцій Декарт на перше місце висував волю. Голландський філософ-матеріаліст Б. Спіноза (1632 — 1677) як раціоналіст був у цьому відношенні послідовником Декарта, але він був (на відміну від свого попередника) моністом.
89

Частина перша. Призначення філософи, її категоріальний інструментарій та історія
Він називає субстанцію Богом або Природою, тобто є філософом-пантеїстом. Бог у Спінози — безмежна, безособова сутність, головним визначенням якої є існування, буття як першопричина і першопочаток всього сущого. Атрибутами субстанції є мислення і подовженість, а одиничні речі — це мислимі і подовжені предмети, модуси (видозміни) субстанції. Мислення і подовженість не можуть впливати одне на одного (як і в Декарта), але їх дії, завдяки Богу, скоординовані і синхронізовані. Тому порядок і зв\\\'язок ідей відповідає порядку і зв\\\'язку речей. Увесь світовий порядок здійснюється тільки за абсолютною необхідністю і людська воля нездатна будь-що змінити. Людина може лише пізнати хід світового процесу, щоб узгоджувати з ним своє життя. Свобода — це пізнана необхідність. Дж.Берклі відкидає поняття "тілесна субстанція", оскільки існування субстанції не можна ні доказати, ні спростувати і немає іншої субстанції, окрім Духа. Г. Лейбніц (1646 - 1716) протиставив єдиній субстанції Спінози множинність субстанцій, які є не чим іншим як монадами (одиницями). Монада проста і неподільна, тобто не складається з частин, і нематеріальна, не має подовженості. Сутність монади полягає у діяльності, що виражається в безперервній зміні внутрішніх станів, які ми можемо бачити, спостерігаючи життя власної душі. Світ видимого і невидимого — світ ієрархії монад, нижчою ланкою якої є мінерали, а найвищою — Бог. Усе в світі одушевлене і живе завдяки монадам, які відокремлені одна від одної, але не від Бога. У французьких матеріалістів XVIII ст. субстанцією є матерія, яка вічна, нестворювана і незнищувана, з неї утворюється Всесвіт, природа, яка не має потреби в істоті, що стоїть над нею. Світ є власною причиною і не має потреби в будь-якому рушії або богові: матерія володіє саморухом. Свідомість, мислення виникають завдяки біологічній організації індивідуума, а її органом є мозок. Людина — частина природи, в якій усе необхідне, отже, заперечується свобода волі і випадковість, що вносить в існування людини елемент фаталізму.
У цілому філософія Нового часу з одного боку, тяжіла до побудови систем, які не тільки спиралися на науку, але й виступали для неї як світоглядні і методологічні орієнтири, а з іншого — характерні для неї метафізичність і механіцизм привели до розколу і протиставлення конкретно-наукового і спекулятивно-теоретичного мислення, що надалі послужило виникненню відповідних напрямків у західноєвропейській філософії, зокрема німецької класичної філософії.
Німецька класична філософія
Німецька класична філософія — яскраве підтвердження положення про те, що окремі періоди в філософії є ланками єдиного ланцюга її розвитку, який може не співпадати з соціально-економічним розвитком за рівнем та за значенням набагато його переважати. Консервативна, рутинна, подрібнена на численні мікродержави Німеччина XVII - першої половини XIX ст. дала світові таких видатних діячів культури, як Й.Вінкельман, Г.Лессінг, Й.Гердер, геніаль-
90

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
них поетів Й.-В.Гете і Ф.Шіллера, цілу плеяду великих філософів: Іммануїла Канта, Йогана Фіхте, Фрідріха Шеллінга, Георга Гегеля і Людвига Фейєрбаха. Знаходячись у центрі Європи, Німеччина не могла уникнути впливу тих змін, які вже відбулись і відбувалися в тодішній Європі. Заряджена енергією змін, німецька дійсність реалізувала її в сфері чистої думки, так би мовити "ідеально", а не на барикадах і в революційних війнах: свої прагнення та ідеали німці винесли в сферу мислі і саме вона стала тим полігоном, на якому вони "програли" варіанти можливих рішень найбільш актуальних проблем, не порушуючи існуючі порядки і усталений спосіб життя своїх співгромадян. Раціоналізму німецької філософії сприяв і національний менталітет німців, де навіть молоді люди, за висновком Гете, "загрузли в ідеях і здатні цікавитись тільки найвищими проблемами умоглядності", а студентські програми перевантажені науково-пізнавальним матеріалом, і тільки "років десь через сто ми, німці, зуміємо, нарешті, стати не абстрактними вченими і філософами, а людьми" .3 Історично обумовлений і характерний для представників німецької класичної філософії раціоналізм не завадив їм виразити в своїх працях потребу історичного процесу в змінах, перетвореннях, в переході суспільства на новий історичний ступінь, в наданні ваги людській індивідуальності, в її праві на власне "Я" і свободу, на активність і участь в історичному процесі. Не випадково німецька класична філософія починається з суб\\\'єктивного ідеалізму І.Канта і метафізичного способу філософствування, а проблема особистості, її дієвості і свободи, розумності і творчості стає для неї наскрізною.
Філософія І.Канта (1724 — 1804) є, з одного боку, продовженням просвітницької концепції розуму і розумності, чому в значній мірі сприяла та обставина, що він першу половину свого життя був видатним ученим-природо-знавцем, а з другого — критикою Просвіти, переконаної в безмежних можливостях розуму, а, відповідно, і прогресу суспільства, який вважався продуктом розвитку науки. Якщо попередники Канта, включаючи Ф.Бекона і Р.Декарта, були онтологістами в теорії пізнання, тобто — визначальним у них була винятково субстанція з її структурою, а суб\\\'єкт трактувався як завада, то Кант розглядає пізнання як діяльність, що протікає за власними законами, а її предмет, засоби і результат визначає суб\\\'єкт. Для Канта суб\\\'єкт не просто одиниця, "абстрактна душа", "свобода волі", а носій духовності і суб\\\'єкт духовного освоєння світу, суб\\\'єкт знань і культури. В суб\\\'єкті Кант відрізняє два рівні, два прошарки — емпіричний і транцедентальний. До емпіричного Кант відносить індивідуально-психічні особливості людини, до трансцедентального — загальні визначення, які складають її приналежність як таку. Емпіричний рівень дає тільки вірогідне (апостеріорне) знання, яке ніскільки не наближає нас до пізнання "речей в собі", тобто матеріальних предметів, оскільки викликані ними в людині відчуття не містять у собі ніякого знання. Джерелом знань є незалежні від досвіду і передуючі (апріорні) йому форми пізнання, до яких Кант відносив простір і час, у які вкладаються і немовби упорядковуються відчуття.
91

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
Цю здатність підводити різноманітний матеріал під єдині поняття і конструювати предмети відповідно до апріорних форм мислення, категорій Кант називає розсудком. Тому не форми нашого розуму узгоджуються з речами і предметами дійсності, а навпаки, речі і предмети дійсності узгоджуються з розумом: " Наш розум може знайти і знаходить тільки те, що він сам вклав в неї до досвіду і незалежно від досвіду". Тобто, у Канта гносеологія займає місце онтології, а діяльність суб\\\'єкта вперше в історії філософії постає як основа, база дослідження, а предмет пізнання - лише як наслідок. Однак розсудок як такий, зауважує Кант, не має цілі, тобто рушійного стимулу, тому він не має найвищої пізнавальної здатності і сам потребує стимулу і керівництва. Таку здатність Кант приписує розуму. Якщо розсудок оперує тільки обумовленим і обмеженим, то розум здатний одержати абсолютне знання, або, за Кантом, абсолютну безумовність як першопричину всього ряду явищ і всієї їх сукупності. Таке безумовне розум пропонує у вигляді ідеї. Найвищою ідеєю всього безумовного Кант називав ідею душі. Ідеї як уявлення про цілі і завдання пізнання, спонукають розум до діяльності і регулюють цю діяльність, підносять наш розум у бажанні осягнути абсолютний початок всього, включаючи Бога, яктранс-цедентне і доступне лише вірі, яка спирається на постулати практичного розуму. Світ "речей у собі" відкривається не науці, а практичному розуму, або розумній волі, яка і керує вчинками та поведінкою людини. Воля дозволяє визначити свої дії загальним, "цілями розуму", а, відповідно, уникати егоїстичних намірів і бути вільним. Свобода, за Кантом, є незалежність від визначальних причин світу, що чуттєво сприймається. Тільки в світі свободи розумна істота може "починати ряд", виходячи з понять розуму, зовсім не будучи детермінованою природною необхідністю. Принцип світу свободи проголошує: розумна істота є ціль сама у собі, і до неї не можна ставитися як до засобу для чогось іншого. З цього положення Кант виводить моральний закон: "Роби так, щоб максіма твоєї волі могла водночас мати силу принципу загального законодавства". Тому людина, виконуючи моральний закон, повинна долати свої чуттєві схильності та уникати задоволень і насолод як протилежного моральним принципам, отже їй треба відмовитись від ілюзій, що це вже саме собою приносить щастя.
У цілому філософії Канта, як тій, що виникла і сформувалася в перехідний період у соціально-економічному і духовно-культурному житті Європи, характерна двоїстість і суперечливість, певний дуалізм і агностицизм. Його намагання зняти "корабель пізнання" з мілини, на яку посадив його Д.Юм і обіцянка дати цьому кораблю "керманича" у вигляді "критичного розуму" озброєного апріорними знаннями і формами мислення, не дали бажаного результату. Його висхідну позицію апріоризму, спробу пізнати до того, як почати пізнання, Гегель розцінив як намір "навчитись плавати до того, як кинутись у воду". Невиправданим є і роз\\\'єднання емпіричного і теоретичного рівнів знань, відчуттів і понять, наукового пізнання і моралі, емоційно-особистого і
92

Розділ НІ. Історичний розвиток світової філософи та основні її типи
раціонально-нормативного. Серед здобутків Канта в сфері філософії слід, насамперед, відзначити те, що він основу науки побачив не в споглядальності, а в діяльності, не в пасивному відображенні, а в конструюванні; що він підняв роль розуму як прояв активності людини, суб\\\'єкта — ініціатора і виконавця пізнання, діяльність якого стала на місце субстанції попереднього раціоналізму і протікає за своїми власними законами. Відстоюючи право особистості на активність та ініціативу, свободу і гідність Кант виступав як гуманіст і громадянин, прибічник суспільної злагоди і противник насильства і воєн.
Й.-Г.Фіхте (1762 — 1814) став не просто продовжувачем філософії Канта, але і побудував свою концепцію суб\\\'єктивного ідеалізму. Він ліквідував кантівську "річ у собі" як аберацію "нерефлективного мислення" і ввів поняття "абсолютного Я" і "інтелектуальної інтуїції", яка визначається власною активністю. "Я" само себе породжує і покладає, що є актом свободи, із нього виводиться не тільки зміст і форма знань, але й вся повнота реальності, тому найбільшою достовірністю володіє самосвідомість суб\\\'єкта. В "абсолютному ІР\\\'Фіхте теоретичні і практичні першопочатки співпадають, і природа виявляється лише засобом для здійснення свободи людини, основу якої складає доцільність. Щоб здійснити себе, діяльність "Я" має потребу в якійсь перепоні, "не-Я", долаючи яку суб\\\'єкт усвідомлює себе і свою тотожність з діяльністю. Це наштовхування "Я"на "нв-Я"е безупинним і багаторазовим актом як єдність кінцевого і нескінченого, людського і божественного, індивідуального і "абсолютного Я", процесом руху до ідеалу, який ніколи так і не досягається, але цей рух складає смисл історичного процесу. Фактично, Фіхте розкрив практично-діяльну природу пізнання на основі суб\\\'єктивного ідеалізму, але абстрактно, не як людську чуттєву діяльність, вплетену в суспільну практику. Розвиваючи активну сторону свідомості, Фіхте водночас вирішив і проблему свободи, але, знову-таки, абстрактно.
Ф.-В. Шеллінг (1775 - 1854) створив філософську систему об\\\'єктивного ідеалізму як своєрідну реакцію на філософію Фіхте, "абсолютне Я" якого було перенесене на природу, а природа трактується як історично послідовні стадії розвитку ідеї від нижчих форм до вищих, в основі яких лежить несвідоме життя розуму. "Абсолютне Я" Фіхте у Шеллінга перетворилось у божественний початок світу, разом з тим наближуючись, по суті, до спінозівської субстанції, а відроджена ним неоплатонічна ідея світової душі, яка пронизує собою всі космічні стихії і забезпечує єдність і цілісність природного буття, загальний зв\\\'язок природних явищ лягла в основу його натурфілософії і філософії тотожності. Природа, за Шеллінгом, є становлення духовного першопочатку ("інтелігенції"), де він змертвілий і несвідомий, тобто, не живе народжується із живого, а навпаки: мертві тіла природи — продукти життя, результати його закінчення, омертвіння. Через усю природу проходить протилежність суб\\\'єкта і об\\\'єкта, яка осягається тільки інтуїтивно, інтелектуальною інтуїцією як єдністю свідомої і несвідомої діяльності. Розсудкове ж, логічне мис-
93

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
лення — нижчий ступінь, оскільки встановлюються рамки і заборона. Оскільки формами розумного пізнання є інтелектуальне споглядання і інтелектуальна інтуїція, то суб\\\'єктами пізнання можуть бути не буденний здоровий глузд, а тільки філософ і художній геній. Позитивну філософію Шеллінг роздвоює на "філософію міфології" і "філософію одкровення", які повинні об\\\'єднати знання і віру. Заперечуючи філософію, яка базується на знанні і розумі, Шеллінг шукає істину по той бік, куди вказує філософії релігія, — в особливому досвіді, недоступному будь-якому раціональному пізнанню. Самосвідомість розуму — самосвідомість бога, адже бог і є розум. Самосвідомістю бога передбачається існування людини і відкривається бог тільки її самосвідомості. Філософія Ф.Шеллінга виявила великий вплив на філософську думку Європи в XIX ст., у тому числі й на Гегеля, з яким він учився в Тю-бингентському технологічному інституті на одному курсу, товаришував і навіть разом квартирував.
Г. Гегель (1770 - 1831) приймав за основу всіх явищ природи і суспільства якийсь загальний духовний першопочаток, який він означив різними термінами: "світовий розум", "світовий дух", "абсолютна ідея". В рамках визнання єдиної духовної субстанції Гегель намагався здійснити грандіозну за розмахом і масштабами філософську систематизацію всього напрацьованого людством у галузі духовної культури як в історичному, так в логічному плані, які в його системі є лише двома різними формами вираження одного і того ж процесу діалектичного саморозвитку, абсолютної ідеї, яка, за його висловом, є не що інше, як християнський бог. Християнській вірі Гегель надав науковоподіб-ності, а із традиційного бога були "випарувані" всі чуттєво-образні моменти і обезособлений Бог транформувався в абстрактно-духовний абсолют, який заряджений одвічною незбивною творчою енергією. Абсолютна ідея — це "божественна думка" і божественна дія думки, тобто з самого початку не тільки думка, але і діяльність цієї мислі. Оскільки мислення відчужує своє буття у формі матерії, то вся предметно-речова дійсність, включаючи природу, є інобуття абсолютної ідеї, її матеріалізований історичний шлях. Отже, абсолютна ідея, так би мовити, "заряджена" на саморозвиток по висхідній, проходячи три головні ступені: 1) ступінь логіки, 2) ступінь природи, 3) ступінь духа. Нь думку Гегеля, логіка є діяльність бога як чистої думки в її досвітовому бутті, тобто, до природи і людини. "Логіка є наука про чисту дію, тобто про ідею в абстрактній стихії мислення", — пише він. За Гегелем, бог у своєму досвітовому бутті, в чистій стихії мислення, створює логічні поняття — категорії, які є немовби стояками, на яких абсолютна ідея потім споруджує будівлю матеріальної природи. Так само, як і люди, що будують житло, раніше від стін і даху закладають фундамент, так і бог, створюючи світ, раніше закладає його основи у вигляді логічних категорій, понять, на базі яких згодом виникають матеріальні речі і вся матеріальна природа. Абсолютна ідея на ступені логіки здійснює коло свого розвитку, після чого вона переходить до другого етапу, другого кола
94

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
свого розвитку — до природи, яка є "ідея у формі інобуття", "відчужений від себе дух", "зовнішнє існування ідеї". Природа у Гегеля не має самостійності, її роль службова, вторинна, вона потрібна гегелівській абсолютній ідеї для здійснення основного завдання — самопізнати саму себе. Адже найвищим результатом розвитку природи є людина, а в людському дусі ідея може знайти своє істинне зображення і в ньому остаточно пізнати себе. Природа, за Геге-лем, це риштування навколо будівлі, яка зводиться, і згодом, коли минула в ній потреба, знімається, щоб збудоване постало у всій своїй красі. Будівлею ж, за Гегелем, є дух. Ідея, що лежить в основі природи, прокладає собі шлях через численні і різноманітні її форми, починаючи з найнижчих, і вмираючи в матеріальних речах, поступово піднімається до людини, і, завершивши це коло, прориває кору матеріальності і входить в царство духу. Філософія духу — третій, завершальний ступінь філософської системи Гегеля. Говорячи про дух, Гегель має на увазі свідомість, і розглядається він Гегелем як продукт абсолютної ідеї, її нове, третє втілення. "Дух" заперечує природу в тій же мірі, як природа на свойому ступені заперечувала чисту, логічну ідею. Заперечення духом природи є поверненням до думки, ідеї, духовності, але збагачене результатами пройденого шляху. "Дух", саморозвиваючись, переходячи від однієї своєї форми до іншої, прямує, як і в попередніх ступенях (логіки і природи), за принципом діалектичної тріади: теза, антитеза, синтез. Першою сходинкою тут є суб\\\'єктивний дух. Вона також ділиться не три ступені: антропологія, феноменологія, психологія. Другий ступінь — об\\\'єктивний дух, до нього Гегель відносить право, мораль і державу. Третій, найвищий ступінь — абсолютний дух: мистецтво, релігія, філософія. В мистецтві абсолютна ідея пізнає себе у формі художніх образів. У релігії — у вигляді уявлень. В філософії - у формі понять, ідей. Тобто, філософія є найвищим результатом саморозвитку і самопізнання абсолютної ідеї, вона "абсолютне знання", з якого "випарувано" не тільки матеріально-чуттєве, але й будь-які натяки на нього, тому на філософії, на вченні самого Гегеля, завершується і зупиняється розвиток взагалі. Зокрема, розвиток сім\\\'ї і держави увінчується сучасними Гегелю прусською сім\\\'єю і державою, розвиток мистецтва — творчістю його земляків і сучасників Гете і Шіллера. Тобто, створений Гегелем принцип розвитку розбився об його ж догматичну систему, яку основоположники марксизму назвали "колосальним недоноском". Разом з тим, вони визнали за Гегелем величезну заслугу в тому, що весь природний, історичний і духовний світу Гегеля є процесом, безперервним рухом, змінами, перетвореннями і розвитком, що він намагався розкрити внутрішній зв\\\'язок і механізми цього руху і виявив при цьому "величезне історичне почуття" і "чудове розуміння історії"4. Принцип історизму дозволив Гегелю наблизитись до розуміння суспільної природи людини і її свідомості, зобразити це на різних ступенях розвитку, зрозуміти, показати "людину як результат власної праці". Оскільки ж усе починається з думки, з абстракції, і все це є "духовними сутно-стями, бо тільки дух є істинною сутністю людини, істинна форма руху", то все
95

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
відбувається "в межах самої думки"5. Отже, марксизм критикує Гегеля за містифікацію людини та її історії і вважає, шо через це він не зумів вирішити цю проблему, але більш важливим є те, що він її поставив. У цілому ж Гегель як мислитель вирізняється серед інших філософів — не тільки своїх сучасників, але й взагалі, масштабністю і глибиною своїх думок, широтою охоплення проблем і оригінальністю їх вирішення. Не випадково його вчення мало широке коло прихильників як серед сучасників, так і в подальшому. Серед них і його земляки, Л.Фейєрбах, К.Маркс і Ф.Енгельс, критичні зауваження яких із цілого ряду аспектів вчення Гегеля не применшують їхньої поваги до свого попередника як мислителя.
Л.Фейєрбах закінчує період німецької класичної філософії. Прослухавши курс лекцій Гегеля в Берлінському університеті, Фейєрбах під їх впливом написав, а в 1828 році захистив дисертацію " Про єдиний, загальний і безмежний розум". Однак уже в цей період намітились розходження Фейєрбаха з Гегелем, оскільки він став на шлях непримиренної боротьби з релігією, яку, на противагу Гегелю, розглядав як світорозуміння, несумісне з філософією. В своїй критиці релігії і аналізі її феноменів, Фейєрбах пішов набагато далі від французьких матеріалістів XVIII ст. вже тому, що бачив її причину і сутність не в невігластві людей і в обмані їх церковниками, а в природі людини і умовах її життя, у відчутті залежності, зв\\\'язаною і з задоволенням потреб, з невгасимим прагненням до щастя і неможливістю його досягти в реальному житті, в страхові за своє існування. Незадоволення, бідність, страх, безсилля знаходять свій вихід у фантазії, в образах, у яких все це уособлюється, досягається розрада і втіха: "...Бог є те, чого людина потребує для свого існування."6. Застосувавши гегелівське вчення про відчуження, Фейєрбах бачить в богові, в образі бога "відчуження духовної сутності самої людини", яка відокремилась від неї і вже уявляється як самостійна істота, що із творення людини перетворилась в її першопричину і творця, в пануючу над нею силу, від якої залежить не тільки "земне" існування, але й потойбічне. Паразитуючи на потребах людей і їхньому прагненні до "кращого", релігія формує покірних та терплячих індивідів, нездатних до опору і змін. Перенісши центр ваги з раціональної сфери, що було характерним для французьких мислителів XVIII ст., на емоційну, Фейєрбах виводить релігійні феномени з індивідуальної психології, властивої людині як природній істоті, обминаючи їх соціальні корені і конкретно-історичний зміст. Релігійному культу Фейєрбах протиставив культ людини, "обожнюючи" її: "людина людині бог". Віра в бога, пише Фейєрбах, не служить об\\\'єднанню людей, оскільки релігійна людина не має потреби в іншій людині, тому релігія заважає створенню держави. Разом з тим Фейєрбах був схильний пояснювати виникнення держави (в тому числі і релігійними мотивами), бачив у зміні форм релігії головні причини зміни форми суспільного ладу. Критикуючи християнство, Л.Фейєрбах закликав замість релігії церкви створити релігію любові в широкому розумінні цього слова, любові людини до людини. Долаючи гегелівську філософію релігії, спираючись на французький матері-
96

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
алізм XVII ст., Фейєрбах переходить до рішучої критики ідеалізму, в першу чергу ідеалізму Гегеля. Замість світового розуму, абсолютної ідеї Гегеля, Фейєрбах в основу своєї філософії поклав принцип: "...Буття — суб\\\'єкт — мислення — предикат"7 , а в питаннях пізнання продовжує і утверджує лінію сенсуалізму. Основною вадою ідеалізму Фейєрбах вважав ототожнення буття і мислення, невизнання того, що дійсним буттям володіє тільки матерія як субстрат реальності, мислене ж буття є лише образом матеріального буття. Протилежність буття і свідомості відносна, їх єдність відбувається на людському рівні, в ситуації "Я — Ти", "суб\\\'єкт — об\\\'єкт", адже людина є водночас і матеріальний об\\\'єкт, і суб\\\'єкт, і мислить не матерія як така, а людина - "...єдиний, універсальний і найвищий предмет філософії"8. Але людина визнається Фейєрбахом природною істотою, зміст, сутність якої визначається її біологічними характеристиками і функціонуванням. Природа вічна, окремі ж її елементи і явища тимчасові, вони виникають і зникають в людині, природа створила не тільки майстерню її шлунку, але і храм мозку. В ситуації "суб\\\'єкт — об\\\'єкт" провідним, визначальним є природа: різноманіття людських відчуттів відповідає різноманіттю якостей і властивостей природи, яка доцільна сама як така. Зміст відображення, свідомості визначається станом людського тіла, його функціонуванням. Реальний світ - це є дійсність, яка чуттєво сприймається, отже, лише завдяки чуттєвим сприйманням можливе його пізнання, зв\\\'язок людини з дійсністю. В питаннях пізнання Фейєрбах займав споглядальну позицію і вважав, що "мислити речі слід такими, якими вони є", не втручаючись активно і не перетворюючи їх. Фейєрбах не зрозумів ролі творчої активності людини, її соціальної практики, її ролі в пізнанні, соціалізації і гуманізації індивідів. З позицій абстрактного гуманізму він вважав, що людина від природи добра, а основою моралі є вроджене прагнення до щастя, до узгодження свого прагнення до щастя з прагненнями будь-кого з інших людей. Отже, потрібно само-обмежувати себе і любити інших людей. Особливо цього слід дотримуватись у відносинах між чоловіками і жінками, у відносинах статі. За аналогією зі статевими стосунками Фейєрбах розглядає і всі інші види відносин між людьми: на виробництві, в торгівлі, в сільському господарстві тощо. Фейєрбах знав про соціальну нерівність, бідність, несправедливість. Він говорив, що в палацах мислять інакше, ніж в халупах, але пояснював це низькою стелею, яка не дає належним чином дихати, або тим, що великий життєвий простір розширює серце і голову тощо. Людина повинна слідувати своєму природному почуттю, потягу, жити на волі, тобто в умовах, у яких проявляється її сутність: птиця вільна в повітрі, риба у воді, людина там, де умови дозволяють їй задовольняти її природне прагнення до щастя і реалізацію своїх здібностей. Разом з тим Фейєрбах виступав проти фізіологізму, особливо в його грубих формах, а також проти вульгарного матеріалізму з його зведенням свідомості до фізіологічних процесів. Саме це спонукало його заявити, що він не з матеріалізмом Нового часу, і намагався не називати себе матеріалістом. Але всупереч його заявам він
97

Частина перша. Призначення філософи, її категоріальний інструментарій та історія
увійшов в історію філософії як визначний філософ-матеріаліст, а його вчення стало висхідним пунктом становлення філософії марксизму.
* * *
У цілому про представників німецької класичної філософії можна говорити, що при всій різноманітності їх учень всі вони складають єдине духовно-теоретичне утворення, в якому були успадковані кращі здобутки світової філософської думки, знайшли своє відображення найбільш актуальні проблеми сучасності і поставлені проблеми, над вирішенням яких вони працювали самі і багато чого залишили на доопрацювання своїм спадкоємцям. їх споріднює також розуміння ролі філософії в духовному житті людства, вони високо підняли її гуманізуючу місію, поставили її на службу людини і захистили її право на власне "Я", спрямовували на ідеали добра, краси і свободи. Всім їм характерний історизм і увага до сутності людини, глибоке проникнення в її буття і її духовний світ. Насамперед німецькі мислителі перетворили філософію, її предмет в строгу систематизовану сферу духовності, виробили світоглядні і методологічні критерії, виявили високий професіоналізм і ерудицію. Представники німецької класичної філософії надали філософії інтегральності і системності; це розгалужена система концепцій, ідей, принципів, що розподілилися в розроблених ними розділах онтології, гносеології, антропології. Ними було прокладено шлях діалектичному методу, який в нових історичних умовах став конче необхідним, і його застосування давало можливість пояснювати і обґрунтовувати різноманітні процеси і явища природи, суспільства і духовного світу людини. Отже, німецька класична філософія є непересічним культурно-духовним досягненням людства, вершиною філософської думки, загальнолюдським надбанням.
Марксистська філософія
Батьківщиною марксизму також стала Німеччина першої половини XIX ст., в якій на той час відбулись суттєві зміни в соціально-економічному і духовно-культурному житті під дією як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. У цілій низці країн тодішньої Європи вже відбулися промислово-економічні перевороти і значні соціальні зміни, у всьому цивілізованому світі на зміну феодалізму прискореним кроком ішов капіталізм з його практицизмом і утилітаризмом, раціоналізмом і прагматизмом, культом вигоди і грошей. Разом із зростанням обсягів і темпів виробництва відбувалась його все більша організованість і урегульованість, концентрація робочої сили і експлуатація найманої праці, збільшення різниці між бідними і багатими, власниками і найманцями. Запанував "дикий капіталізм" з його "грою без правил", з грубою і безсоромною експлуатацією, і вчорашні спільники в боротьбі з абсолютизмом і свавіллям феодалів виявилися по різні боки барикад. Засобами виробництва,
98

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
сферою споживання, державними закладами заволодів клас буржуазії, а вчорашній селянин, звільнившись від феодальної залежності, потрапив у ще більшу неволю, втративши навіть той мінімум благ і засобів, ініціативи і інтересу, який мав до цього. Отже, ейфорія свободи досить швидко розвіялась і поступово серед робітників виникають і наростають настрої невдоволення і хвилі протесту, які переростають у стихійні бунти, під час яких руйнуються машини, виробничі майстерні тощо. Виникають і перші спроби організувати ці процеси і спрямувати їх у певне русло. Створюються і перші профспілки робітників, які в Англії одержали назву "тредюніонів"; вони намагалися вирішити економічні умови праці робітників і ставили перед власниками заводів і фабрик відповідні вимоги. Деякі організовані масові виступи робітників проти існуючого економічного та політичного ладу набрали великого масштабу і мали великий резонанс. Зокрема повстання ткачів у Ліоні (Франція) в 1831 і в 1834 р., сілезьких ткачів (Німеччина) у 1844 р., чартиський рух в Англії - 1830 — 1840 рр. Але хід подій говорив про те, що такими засобами і на такому рівні назрілі суперечності між трудом і капіталом не вирішити, необхідні більш радикальні заходи і зміни, які б стосувалися самих підвалин суспільного життя. Оскільки масові настрої і рухи рано чи пізно оформляються в ідеологію, тобто, набирають теоретичної форми, а, відповідно, з\\\'являються ідеологи-теорети-ки, то європейський пролетаріат їх одержав в особах К.Маркса (1818 — 1883) і Ф.Енгельса (1820 — 1895). Цікаво відмітити, що самі вони були із середовища заможних людей: К.Маркс був сином крупного чиновника-юриста, а Ф.Енгельс володів заводами в Англії.
Нарощуючи свої сили і масштаби, капіталізм наприкінці XVIII і на початку XIX ст. породив нову хвилю науково-технічного прогресу, в цей час було зроблено цілу низку епохальних наукових відкриттів, які суттєво змінили уявлення про природу, суспільство, людину. Серед них відкритий німецьким природознавцем Ю.Майєром закон збереження і перетворення енергії, за яким різні види енергії здатні переходити одна в одну, незважаючи на свою специфіку, набуваючи іншої якості і міри. Разом із законом збереження і перетворення речовини, автором якого є М.Ломоносов (1711 — 1765), цей закон, працював на матеріалістичний світогляд про нестворюваність та незнищуваність матерії, її єдність з рухом, взаємоперехід її форм. Матеріалістичну концепцію підкріпили і німецькі біологи Т.Шван і М.Шлейден, які в 1838 — 1839 рр. створили клітинну теорію живої речовини, за якої було встановлено, що клітини -першооснова всього живого і їх будова, функції однакові як для рослин, так і для тварин. На початку 40-х років XIX ст. англійський природознавець Ч.Дарвін на основі величезного емпіричного матеріалу в сфері біології і зоології, сформулював еволюційну теорію розвитку живої природи, за якою було спростовано біблійний міф про одноразовий акт виникнення людини, утверджувалось земне її походження. Всі разом ці й інші наукові відкриття і теорії спростовували релігійні уявлення про людину і світ, послабили світоглядні позиції ідеа-
99

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
лістичної філософії і виявили методологічну неспроможність метафізичного матеріалізму попередніх епох. Оскільки відкрите вченими-природознавцями все-таки "працювало" на матеріалістичну філософію, то матеріалізм повинен був піднятись на новий ступінь, набрати нового змісту і нового звучання, не обриваючи матеріалістичних і взагалі філософських традицій.
Марксизм сформувався на базі досвіду і положень світової філософії, в першу чергу німецької класичної філософії. У Фейєрбаха марксизмом був взятий матеріалістичний принцип пояснення світу, його критика ідеалізму і релігії, захист людського "Я" і права людини на щастя, і відкинутий його антропологізм, метафізичність і споглядальність, абстрактний гуманізм і соціально-політична пасивність. У Гегеля, як говорили самі класики марксизму, вони взяли "раціональне зерно" його вчення — діалектику, в якій вони бачили ту методологічну основу, яка в поєднанні з матеріалістичним світоглядом дає змогу розробити цілісне діалектико-матеріалістичне вчення про природу, суспільство, людину і її свідомість. Але для цього, на їхню думку, треба було ідеалістичну діалектику Гегеля поставити "з голови на ноги", тобто, з ідеалістичної зробити матеріалістичну, а матеріалізм — діалектичним. Тільки в такому разі, на їхню думку, філософія може вирішити цілу низку теоретичних і практичних завдань.
Як ідеологи і теоретики пролетаріату, К.Маркс і Ф.Енгельс скористалися положеннями англійських економістів А.Сміта, Д.Рікардо, У.Петті про визначення вартості продуктів виробництва працею для обгрунтування права пролетаріату на революцію, яка ліквідує приватну власність як джерело експлуатації і протиріч, зробить пролетаріат панівною силою суспільства, яке з часом перетвориться в безкласове і бездержавне комуністичне суспільство. Свою теорію про комуністичне суспільство Маркс і Енгельс розвинули на основі соціально-утопічних ідей Р.Оуена (Англія), Сен-Сімона і Фур\\\'є (Франція), надавши їм вигляд наукової теорії і соціально-політичного змісту програми дій гегемона майбутньої революції — пролетаріату.
Як матеріалісти-діалектики, К.Маркс і Ф.Енгельс не обмежились визнанням первинності матерії і вторинності духовного, природних коренів людини, розглядом дійсності "в формі об\\\'єкта або в формі споглядання, а не як людська чуттєва діяльність, практика, не суб\\\'єктивно "(Маркс), що було характерним для всього попереднього матеріалізму, включаючи і Фейєрбаха. В попередньому матеріалізмі людині в її взаємовідношеннях з природою відводилась другорядна роль, роль пасивного учасника взаємодії. Відповідно, людина не повинна претендувати на перетворення дійсності відповідно до своїх цілей та інтересів, отже, бути творцем свого буття, активним учасником історичного процесу. Ідеалізм же містифікував людську діяльність, оскільки її першоджерело і зміст обмежувались сферою духу, тобто, ця проблема вирішувалась абстрактно. Увівши у вжиток поняття "суспільна практика", марксизм показав людину як активного ініціативного визначального учасника її взаємодії з предметами і явищами середовища, здатного до перетворення природи з ме-
100

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
тою створення позабіологічних засобів існування і "штучного середовища" — суспільства з його соціальними інститутами і закладами. Сутність людини не біологічна, а соціальна, практично-діяльна; родовий характер її життєдіяльності та універсальність її відношень з дійсністю і з іншими людьми, відображуючись в її голові, складає зміст і форми її свідомості. Природа, її закони, біологічне в людині — лише передумова до людської історії. Сенс життя людей, їх ідеали, інтереси, ідеї, цілі: політичні, економічні, філософські, релігійні погляди тощо є лише виявом їхнього способу життєдіяльності, породжуються певними матеріальними умовами і засвоєні людьми, в свою чергу, стають дієвою силою. Основу кожного суспільства складає виробництво матеріальних благ, їх розподіл і використання, а ступінь розвитку виробництва, його ефективність, можливість задовольнити потреби своїх членів визначає і його загальний рівень, і ступінь його прогресивності, і джерела суперечностей, і характер їх розв\\\'язання. Розділивши виробництво на те, що виробляє матеріальні блага, і те, що виробляє духовні цінності, марксизм вважає, що матеріальне виробництво і матеріальні потреби — царство необхідності, і тільки сфера духовного виробництва і споживання може бути царством свободи.
Відповідно до способу виробництва, марксизм ділить історію людства на п\\\'ять суспільно-економічних формацій: первісно-общинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну, яка повинна з\\\'явитися як завершальна. Маркс і Енгельс прийшли до висновку, що з розвитком людської цивілізації разом із зростанням ефективності виробництва, поділу і інтенсифікації праці виникають і процеси відчуження, які супроводжуються зменшенням свободи і розпадом особистості. В умовах приватної власності і експлуатації підневільна праця перетворює речі, природу людей в чужий людині світ, а сама себе вона не відчуває суб\\\'єктом власних дій, мислячою, відчуваючою істотою, стає залежною не тільки від виробництва, але і від вироблених нею предметів. При капіталізмі відчуження набирає найбільшого масштабу і антигуманного змісту, в людини відбирається навіть "родове життя", людська сутність, будь-яка свобода, і вона зводиться до рівня тварини. Людина вільна лише у відправленні фізіологічних функцій, таких як їжа, пиття, статевий акт тощо, а на місце всіх фізичних і духовних почуттів ставиться почуття володіння і власності. Якщо Гегель, який першим ужив цей термін, зводив відчуження до чисто духовного акту, а Фейєрбах вбачав зло в релігійному відчуженні, то Маркс — у соціально-економічному ладі суспільства. Тільки за комунізму, в якому людина стає свідомим суб\\\'єктом історії, відчуває себе суб\\\'єктом і господарем своїх власних сил, звільняється від залежності речей і обставин, знімається відчуження і набу-вається свобода. Для Маркса незалежність і свобода коріняться в акті самови-повнення і самоствердження, "Яка-небудь істота, — писав Маркс, — є у своїх очах самостійною лише тоді, коли вона стоїть на своїх власних ногах, а на своїх власних ногах вона стоїть лише тоді, коли вона завдячує своїм існуванням самій собі"\\\'. В Марксовому розумінні самостійна людина, — це вільна, активна, твор-
101

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
ча, багата потребами і відношеннями людина. Свобода і незалежність були для Маркса не просто політичною і економічною незалежністю, але й можливістю розкрити свою індивідуальність, свобода не тільки від, але свобода для. Люди-на-товар знає тільки один спосіб віднести себе до зовнішнього світу: мати і споживати, і чим більше вона відчужується, тим більшим стає почуття володіння і користі, відповідно залежності і несвободи. Зворотний відчуженню процес Маркс пов\\\'язує з суспільними перетвореннями, із "загальнолюдською емансипацією", з тим звільненням, яке в своїй основі має знищення відчуженості праці, коли "родова сутність" людини одержить повний розвиток і вона почне "виробляти як людина", тобто не підневільна, не заради шматка хліба, грошей, виторгу, держави тощо. Тобто, коли праця стане не примусовою і обтяжливою, а перетвориться в засіб самовиповнення і саморозвитку людини і буде приносити їй найвище задоволення і щастя. Тільки тоді людина досягне гармонії у своїх відносинах з природою, з суспільством, з іншими людьми, гармонії своїх фізичних і духовних сил, повністю реалізує всі свої здібності і розвине їх. Такою уявлялась Марксу людина майбутнього комуністичного суспільства, яке він вважав "закінченим натуралізмом", або "закінченим гуманізмом".
Комунізм як засіб ліквідації відчуження, однак, за Марксом, не є метою розвитку людства, а є засобом підготовки суспільства гуманізму, суспільства вільної асоціації вільних індивідуумів. Спочатку комунізм скасовує приватну власність, але ще не скасовує відчужену працю і державу. Державна власність робить усіх працівниками, а принцип: "від кожного — за здібностями, кожному — по праці" є буржуазним принципом, це бідний комунізм, зрівняйлівка і задоволення мінімуму потреб, він може стати брутальним, казарменим комунізмом, який лише дискредитує ідею комунізму, бо людина багато втрачає з того, що мала при капіталізмі. Другий етап подолання відчуження здійснюється комунізмом політичного характеру. Він може бути демократичним або деспотичним, усе залежить від речового і особистісного факторів продуктивних сил, а також виробничих відносин, які забезпечують їх розвиток. Отже, комуністична формація, остання в історії людства, складається із двох фаз — соціалізму (нижча фаза), - комунізму (вища фаза). Лише при комунізмі скасовується остаточно нерівність і відчуження, відбувається повернення людини до самої себе. Перехід же від суспільства приватної власності і експлуатації, відчуженої праці і несвободи Маркс бачив у революції, в установленні диктатури пролетаріату і пролетарської держави. В цих, як і інших пунктах свого вчення, К.Маркс намагався поєднати свій матеріалістичний світогляд з матеріалістичним розумінням історії, з діалектичним методом, революційну теорію з революційною практикою, буття із свідомістю, ідеї з дією.
К.Маркс не створив, і не обіцявся створити стрункої, логічної і цілісної філософської системи, і все ж, як зауважує Еріх Фромм "Маркс - це постать всесвітньо-історичного значення." \\\' ° Багато положень його вчення не втрати-
102

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
ло своєї актуальності і сьогодні, в першу чергу ті, що стосуються аналізу і оцінки капіталістичного способу виробництва, проблеми відчуження і свободи, взаємовідносин людини з природою та іншими людьми, необхідності гуманізації умов життєдіяльності людини і її самої тощо. Однак для марксизму як матеріалістичної філософії характерний перекіс у бік матеріальних і економічних факторів на шкоду духовному і суб\\\'єктивному, надання більшої ваги раціонально-нормативному в порівнянні з емоційно-особистим, практично-діяльному і пізнавальному по відношенню до ціннісно-орієнтаційного тощо. Цей перекіс визнає і Ф.Енгельс, виправдовуючи його історичним моментом і необхідністю вирішувати першочергові, тобто більш важливі на той момент, проблеми. Під впливом обставин і моменту, марксизм перебільшив роль класів і класової боротьби в історичному процесі, силового вирішення соціальних проблем і революцій, пролетаріату і держави диктатури пролетаріату. Ці ідеї, перетворені спадкоємцями Маркса і Енгельса в своєрідне кліше і накладені на дійсність, мали масштабні негативні наслідки там, де їх намагалися реалізувати на практиці, зокрема в колишньому СРСР. Створивши глибоконаукове вчення про сучасний капіталізм, яке не втратило своєї актуальності й сьогодні, К.Маркс не запрогнозував у належній мірі його майбутнє, а деякі з його прогнозів не виправдалися, зокрема прогноз про те, що капіталізм вичерпав свої потенціали і світова революція неминуча. Не передбачив Маркс і можливість ринкової економіки в посткапіталістичному суспільстві. Як світогляд і ідеологія пролетаріату, покликаного зруйнувати капіталістичне суспільство, здійснити соціальну революцію й установити державу диктатури пролетаріату, марксизм, беззаперечно, містить у собі, так би мовити, "енергію руйнування". Але К.Маркс попереджав, що його вчення не догма, а керівництво до дії, тому він сам не несе безпосередньої відповідальності за тих, хто на практиці, в нових історичних умовах, на основі окремих фрагментів його вчення побудував стратегію і тактику, яка привела до дегуманізації суспільства і викривлення суті людини, втрати нею неперехідних загальнолюдських цінностей, власної гідності і свободи. "Маркс, — пише М.О.Бердяєв, — вірив у соціалізм, в майбутнє суспільство, в розумну діалектику матеріального економічного процесу: психологія віри лежить в основі раціоналістичного, "наукового" марксизму" \\\'\\\'.
Про те що марксизм відповідав духу часу, а поставлені ним проблеми були актуальними, свідчить його розповсюдження в перші ж десятиліття його існування. В Німеччині його послідовниками були - А.Бабель (1840 - 1913), Ф.Мерінг (1846 - 1919), у Франції - ПЛафарг (1842 - 1911), в Італії - А.Лаб-ріола (1943 - 1904), у Болгарії - Д.Благоєв (1855 - 1925), у Росії - Г.В.Плеха-нов (1856-1819).
Серед послідовників марксизму особливе місце належить В. І.Леніну (1870 - 1924). Оскільки наприкінці XIX ст. людство вступило в новий історичний період, пов\\\'язаний як з докорінними соціальними змінами, так і з великими науковими досягненнями, що вже ставило під сумнів деякі положення марк-
103

Частина перша. Призначення філософи, її категоріальний інструментарій та історія
сизму, в тому числі про матерію, рух, простір і час, вчення про пізнання, істину та інші, Ленін з цього приводу виклав свої міркування в своїй праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм", поєднавши їх з критикою ідеалізму. Значну увагу приділив він і матеріалістичній діалектиці, особливо в "Філософських зошитах". Ленін цікавився діалектикою з метою практичного застосування її положень у питаннях політики і класової боротьби, стратегії і тактики робітничого класу. Це і виявилося в його поглядах на суспільство, в соціально-економічних поглядах, у питаннях державного будівництва. Вивчення діалектики привело Леніна до висновку про нерівномірність розвитку капіталізму в епоху імперіалізму, а, відповідно, про можливість перемоги соціалістичної революції в окремо взятій країні, яку повинна закріпити держава диктатури пролетаріату як нова форма демократії і державності. Відповідно до свого розуміння марксизму в умовах Росії і нового часу, Ленін виявив і своє бачення перехідного періоду від капіталізму до соціалізму, шляхів і засобів цього переходу. В марксизмі Ленін цікавився насамперед тим, що могло послужити класовій боротьбі, революції, соціалізму, стверджував пріоритет політики над економікою, класовості над етносом, суспільного над особистим, колективного над індивідуальним, і як ідеолог пролетаріату він, за висловом М.Бердяєва, вороже ставився до селянства та інтелігенції. Він вважав, що творчою силою в побудові соціалізму і комунізму є пролетаріат, який владою диктатури, насильством повинен побудувати безкласове суспільство. Ленін, на думку Бердяєва, діяв "в ім\\\'я Маркса", фактично ж усупереч Марксу. "Ленін, — робить висновок Бердяєв, — не теоретик марксизму, як Плеханов, а теоретик революції" \\\'2. Встановлення радянської влади і утворення СРСР, НЕП, культурна революція, індустріалізація, кооперація, - все це те, що ставиться в заслугу Леніну, а його висловлювання з філософії, моралі, політики, мистецтва тощо стали своєрідним нормативним матеріалом, над яким зобов\\\'язані були працювати представники суспільних наук і керуватися в своїй повсякденній праці партійні і громадські діячі, вся країна в цілому.
Після смерті В.ІЛеніна (1924 р.), разом з канонізацією померлого вождя, відбувається догматизація і його висловлювань, а марксизм у цілому поступово перетворюється в теоретичну основу правлячої комуністичної партії, окремі його положення використовуються для виправдання нечуваного за масштабами і жорстокістю експерименту над цілою країною. Насправді ж це виходило не з положень марксизму і не з потреб держави, а з прагнень Й.Сталіна (1879 — 1953 рр.) і його оточення закріпити за собою владу і возвеличитись, не допускати будь-яку опозицію тоталітаризму. Поступово з марксизму зникає властива йому глибина думки і дух гуманізму, широта проблематики і її творче вирішення. Найбільш обізнані з марксизмом М.Бухарін, А.Луначарський та інші відійшли в тінь, а на перші місця просунулися малограмотні компілятори ї "аллілуйщики". Сама філософія стала розглядатись як форма вираження класових інтересів і коментування постанов партії і уряду. Зміст і напрямки філо-
104

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
софських досліджень визначалися й скеровувались нарисом генерального секретаря партії Й.Сталіна "Про історичний і діалектичний матеріалізм", який був поміщений як розділ у книзі" Короткий курс історії ВКП (б)". Не без участі філософів-сталіністів відбулися розгром генетиків, кібернетиків, гоніння на інакомислячих взагалі. Дискусії з філософії в 30-х і 40-х роках свідчать про намагання правлячого режиму тримати сферу філософії під жорстким і неусипним контролем. І все ж розвиток філософії хоч, було, і загальмувався, але не зупинився, а серед філософів можна назвати людей талановитих і прогресивних. Та все ж помітне пожвавлення філософського життя сталося лише після XX з\\\'їзду КПРС, на якому Генеральний секретар ЦК КПРС М.С.Хрущов виступив із засудженням культу особи Й.Сталіна.
Марксизм-ленінізм як філософія існував і продовжує існувати в багатьох країнах у тих чи інших варіантах, розробляючи ті чи інші її аспекти. Серед тих, хто віддав і віддавав належне марксизму, люди найрізноманітніших націй і орієнтацій. Це і француз Ж.-П.Сартр (1905 — 1980), і американець німецького походження Е.Фромм (1900 - 1980), Г.Маркузе (1878 - 1979), Ю.Хабермас (1928 р. нар.) та інші. Марксизм вплинув на цілу низку сучасних філософських шкіл і течій, таких як психоаналіз, екзистенціалізм, герменевтика, феноменологія, знайшов певний відгук навіть серед деяких релігійних діячів. Зокрема, Далай-лама XIV в інтерв\\\'ю з українським тележурналістом О.Ткаченком сказав, що він "соціаліст", що приймає економічну теорію Маркса, несправедливість поділу суспільства на бідних і багатих, концепцію Маркса про самовдосконалення і самотворення людиною самої себе без участі Творця, не погоджується він лише з екстремізмом ідеології Маркса, положенням про класову боротьбу, "яка заснована на почутті ненависті. На мій погляд, - сказав Далай-лама, - це причина усіх трагічних подій. Я проти тоталітарної теорії Маркса" \\\'3.
Можна по-різному оцінювати марксизм і ставитись до нього, але слід зважувати на те, що в ньому, крім "енергії руйнування", закладений потужний "позитивний заряд"; що марксизм, критично переосмисливши досягнуте попередніми філософськими системами, володіє переконливою світоглядно-науковою аргументацією і ефективною методологією, тому, переосмислений відповідно до вимог сучасності, може ще послужити людству чи в цілому, чи окремими своїми частинами, положеннями, ідеями. Тією ж мірою, якою служать йому філософські вчення минулого, зокрема Платона і Аристотеля, Канта і Гегеля, Фейєрбаха і Сковороди та інших.
Контрольні запитання до теми І
1. Чому філософія не могла виникнути і сформуватися в первіснообщинному суспільстві?
2. Чому давня філософія несе в собі елементи синкретизму і міфології?
3. Чому, на вашу думку, в Стародавній Індії та Китаї філософія виникає і формується на ідеалістичних засадах, а в античній Греції — на матеріалістичних?
105

Частина перша. Призначення філософи, її категоріальний інструментарій та історія
4. Чим обумовлене різноманіття філософських напрямків і шкіл в античній Греції?
5. Які філософські школи і філософи античної Греції найбільше вплинули на формування середньовічної філософії?
6. Яка роль християнської релігії в формуванні філософії Середньовіччя?
7. Чому, на вашу думку, середньовічна філософія акцентувала свою увагу на духовному житті людини?
8. Чому в епоху Відродження відбулась гуманізація суспільного життя, а в філософії — поворот від теоцентризму до антропоцентризму?
9. Чому в епоху Відродження провідною формою суспільної свідомості стало мистецтво, а не наука?

10. Чим викликані емпіризм і раціоналізм філософії Нового часу?
11. Чому філософія Нового часу розпочинається матеріалізмом англійського філософа Ф.Бекона?
12. Чому, на вашу думку, ідеї просвітництва найбільшого вияву набрали в Франції XVIII ст.?
13. Чим, на вашу думку, обумовлені елементи дуалізму в філософському вченні І.Канта?
14. Що спільне для "світового розуму" Гегеля і християнського віровчення про Бога, а в чому їхня різниця?
15. Чи здатна філософія Л.Фейєрбаха пояснити соціальну сутність людини?
16. Чи міг марксизм виникнути у XVIII ст.? Аргументуйте свою відповідь.
17. Чим марксистське розуміння історії відрізняється від, скажімо, гегелівського?
18. Що означає вислів: К.Маркс поставив діалектику Гегеля "з голови на ноги"?
19. Чи виправдались прогнози КМаркса віднрсно майбутнього капіталізму і соціалістичної революції?
20. На які положення К.Маркса і Ф.Енгельса, в основному, спирався В.І.Ленін у своїй теорії соціалістичної революції і побудови соціалізму?
Теми рефератів
1. Вияви міфологізму в філософії стародавнього світу.
2. Вплив соціально-економічних умов на формування філософії в стародавній Індії і Китаї.
3. Вчення Платона про державу і його соціально-класовий характер.
4. Вплив вчення Платона на формування середньовічної філософії.
5. Проблеми душі і тіла в середньовічній схоластиці.
6. Соціально-економічні джерела італійського гуманізму XIV — XVI ст.
7. Місце і роль мистецтва в формуванні і утвердженні гуманізму епохи Відродження.
106

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні її типи
8. Просвітництво і його роль у розвитку західноєвропейської культури.
9. Іммануїл Кант як учений і філософ.

10. Діяльно-творча сутність суб\\\'єкта в філософії Й.Фіхте.
11. Філософія тотожності Шеллінга.
12. Раціоналізм філософії Гегеля.
13. "Релігіялюбові" Л.Фейербаха.
14. Проблема співвідношення буття і свідомості в філософії марксизму.
15. Вплив учення К.Маркса про відчуження на філософію XX століття.
16. Ленінський етап у марксистській філософії.
Література
1. Абрамсон М.П. От Данте до Альберти. — М., 1979.
2. Августин Аврелий. Исповедь. — М., 1991.
3. Аврелий Марк. Наедине с собой. - М., 1983.
4. Аристотель. Соч.: В 4 т. - М., 1973 - 1983.
5. Асмус В.Ф. Античная философия. — М., 1976.
6. Баский М.П. Монтескье. - М., 1965.
7. Боткин Л.М. Итальянские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. — М., 1978.
8. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. — М., 1965. ,
9. Бердяев Н.А. Истоки русского коммунизма. — М., 1990.

10. Богомолов А. С. Античная философия. — М., 1985.
11. Боргош Юзеф. Фома Аквинский. — М., 1975.
12. Быховский Б.Э. Джордж Беркли. — М., 1970.
13. Бичко І.В. Від сталінізму до гуманізму. — К., 1988.
14. Вернан Ж.П. Происхождение древнегреческой мысли. — М., 1988.
15. Виц Б.Б. Демокрит. - М., 1977.
16. Габитова P.M. Философия немецкого романтизма. — М., 1978.
17. Гегель. Соч.: В 14-ти т. - М.-Л., 1929 - 1959.
18. Головащенко СІ. Історія християнства: Курс лекцій. Навч. посібник. — К., 1999.
19. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. — М., 1980.
20. ГулыгаА.В. Немецкая классическая философия. — М.. 1986.
21. ГулыгаА.В. Шеллинг. - М., 1984.
22. ГулыгаА.В. Гердер. Изд. 2-едоработаное. - М.. 1975.
23. Гуревич А.Я. Средневековый мир. — М., 1990.
24. Гусєв В.І. Західна філософія Новго часу. — 17 — 18 ст. Підручник. — К., 1998. " "
25. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. - М., 1979.
26. Донини Амбоджо. У истоков христианства. — М., 1989.
107

Частина перша. Призначення філософи, її категоріальний інструментарій та історія
27. Енгельс Ф. Людвиг Фейербах і кінець класичної німецької философї. — Маркс К., Енгельс Ф. Тв., т. 21.
28. Заиченко Т.А. Джон Локк. — М., 1993.
29. Кампанелла Т. Город Солнца. — М.. 1954.
30. Кант И. Соч.: В 6-ти т. - М., 1963 - 1966.
31. Каочарян М.Т. Поль Гольбах. - М., 1978.
32. Кузнецов В.Н. Французский материализм XVIII века. — М.. 1981.
33. Кузнецов В.Н., Мейеровскш Б.В., Грязное А.Ф. Западноевропейская философия XVIII века. - М., 1986.
34. Лазарев В.В. Шеллинг. - М., 1976.
35. Лейбниц Г.В. Соч.: в 4 т. - М., 1982 - 1989.
36. Ленін В.І. Матеріалізм і емпіріократицизм. — ПЗТ, — Т. 18.
37. Ленін В.І. Філософські зошити. - ПЗТ, — Т. 29.
38. Ленін В.І. Держава і революція. - ПЗТ. - Т. 33.
39. Ленін В.І. Про значення войовничого матеріалізму. — ПЗТ. — Т. 45.
40. Лессінг Г.Е. Лаокоон. - К., 1968.
41. Лукач Д. Ленин. — Исследовательский очерк о взаимосвязи его идей. — М., 1990.
42. Лукреций. О природе вещей. — М., 1946.
43. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. — М., 1979.
44. Маркс К. Тези про Фейербаха. — Маркс К., Енгельс Ф. Тв., т. 3.
45. Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія. — Там само.
46. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест комуністичної партії. — Там само, — Т. 4.
47. Маркс К. Вступ (Із економічних рукописів 1857 — 1859 років). — Там само. — Т. 12.
48. Маркс К. Критика Готської програми. — Там само. — Т. 19.
49. Маркс К., Енгельс Ф. З ранніх творів. — К.. 1973.
50. Мееровский Б.В. Гоббс — М., 1975.
51. МеньА. История религии. — Т., 2. — Пути христианвтва. — М., 1998.
52. Мор Т. Утопия. - М., 1978.
53. Морошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. — М., 1991.
54. Нарский КС. Давид Юм. - М., 1973.
55. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVIII века. - М., 1977.
56. Овсянников М.Ф. Гегель. — М., 1971.
57. Перри Андерсен. Размышления о западном марксизме. — М.. 1991.
58. Платон. Соч.: В 3 т. - М., 1968 - 1972.
59. Ревякина Н.В. Проблема человека в итальянском гуманизме второй половины XIV — первой половині XV века. — М., 1977.
60. Руссо Ж.Ж. Избр. соч.: в 3 т. - М., 1961.
61. Соколов В.В. Спиноза. — М., 1973.
62. Субботин А.Л. Ф.Бекон. - М., 1974.
63. Фейербах Л. Избр. филос. произв.: В. 2 т. - М., 1955.
108

Розділ III. Історичний розвиток світової філософії та основні їїтипи
64. Хофман Дж. Марксизм и теория "Праксиса". — М., 1978.
65. Чанышев А.Н. Курс лекций подревней и средневековой философии. — М., 1991.
66. Чанышев А.Н. Философия Древнего мира: Учебное пособие для вузов. -М.,2001.
67. Шеллинг Ф.В. Соч.: В 2 т. - М., 1989.




© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.