Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Філософія - Сморж

Тема 4. ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

4.1. ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ



Основні поняття і проблеми: Зародження і формування філософської думки на території сучасної України. Філософська думка Київської Русі XI - XVII ст. Філософія України в другій половині XVII - XVIII ст. Київсько-Могилянська академія і її місце в національній духовній культурі України. Філософія Г.С.Ско-вороди. Філософсько-політична думка в Україні XIX століття. Просвітництво і романтизм в духовній культурі України у XIX ст. Кирило- Мефодіївське товариство. Т.Г.Шевченко, його романтизм і антропоцентризм. Юркевич П.Д. як представник київської академічної релігійної школи. Громадянський рух в Україні. М.ГГДрагоманов як філософ і соціально-політичний діяч. Філософський матеріалізм і соціально-політичні погляди І.Я.Франка. Українська філософська і соціально-політична думка в XX столітті. В. Липинський, Д.Донцов, Д.Чижевський.
Філософська думка в Україні є черговим підтвердженням повної залежності змісту і характеру мислення від конкретно-історичних умов існування і діяльності людей, їх взаємовідносин зі світом, з природою, з іншими людьми, рівня матеріальної і духовної культури, знань і цінностей, певних традицій, звичаїв, менталітету. ЯК органічна частина світової філософії українська філософія має свої особливості, обумовлені історією України і її народу, змістом і характером діяльності тих особистостей, з якими пов\'язується той чи інший її період.
Філософська думка Київської Русі XI - XVII ст.
Зародження і формування філософської думки на території сучасної України відбулося в специфічних історичних, природних і соціальних умовах. Географічно ця територія знаходиться на перехресті континентів і кліматичних поясів, 3 одного боку, на ній зародились найдавніші цивілізації і народ, що її населяє, спадкоємець, зокрема, прадавньої Трипільської культури, а з другого, тут не одержало належного розвитку рабство, довше, ніж в інших регіонах Європи, існувало багатобожжя і язичництво, пізно прийшла писемність,
110

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
а, відповідно, не було філософських традицій в повному розумінні цього терміна. Своєрідність природи, способу життя, зміст і характер господарювання і міжособистісних стосунків сприяли формуванню в давніх слов\'ян особливого світогляду, світосприймання, світовідчуття, в якому поєднувалось людське і природне, земне і потойбічне, предметно-речове і духовно-чуттєве тощо, тобто міфології. її основою були перенесенні тодішніми людьми свої уявлення про себе і своє суспільне життя на природні явища: небо, зірки, сонце, місяць, вітер, грім, блискавки, землетруси, дерева, тварин. Найдавніші міфи праслов\'ян були гомоморфічні і зооморфічні, а світогляд можна охарактеризувати як космо-центризм, анімізм і пантеїзм - одухотворення і обожнення всього оточуючого матеріального середовища, явищ природи. В характерному для того часу багатобожжі відбився ще міцний зв\'язок тодішньої людини з природою і повна залежність від неї, а також уже досить чітка диференція суспільства. Тому за цими ознаками давалась характеристика богам і будувалась їхня ієрархія: Пе-рун — бог грому і блискавки; Волос — бог тварин; Похвіст — бог повітря, погоди, негоди; Ладо — бог веселощів і благополуччя тощо. Всі ці й інші уявлення оформлялись у відповідну термінологію, входили складовим елементом в розмовну мову, в перекази і легенди, в ритуали і звичаї, пісні і обряди. В тодішніх міфах відбилось не тільки ставлення людини до природи, але й ставлення людини до людини, і ці сюжети поступово виходять на перший план. Найулюбленіші персонажі міфології давніх слов\'ян: батько — господар, голова сім\'ї, хлібороб, багатий, дужий і добрий, мати - господиня, дочка - панна, син -панич. Характерною рисою цієї міфології, за висловом І.Нечуя-Левицького, є те, що вона, на противагу німецькій і великоросійській, уникає негарного, потворного, страшного. Міфологія часів Київської Русі по відношенню до відоб-раженого-зображеного дотримується "естетичної дистанції" і утверджує насамперед добро і красу, гуманність і милосердя. Мабуть, у цьому один із коренів характерної для української філософії "сердечності", згодом розвинутої і утверджуваної Сковородою, Шевченком, Юркевичем та іншими.
Із формуванням і утвердженням держави, яка отримала назву "Київська Русь", відбуваються суттєві зміни в соціально-економічному і духовно-культурному житті людей. Особливо рішучі зміни в житті суспільства і культурі, світогляді та мисленні відбулися з прийняттям християнства в 988 році. На зміну язичницькому світосприйманню і світорозумінню, багатобожжю й анімізму приходить догматизований християнський світогляд і єдинобожжя, які стали служити зміцненню влади князя і освяченню існуючих порядків, вихованню слухняності і покори, соборності і милосердя тощо. Силою насаджуване "зверху" християнство приживалося на слов\'янських землях довго і болісно: нещадно борючись із язичництвом, воно так і не зжило його із свідомості людей остаточно, народ ще довго дотримувався давніх традицій, навіть в XVI ст. новгородський архієпископ Макарій скаржився на це в листі до царя Івана Грозного. Всупереч спротиву церковників, язичество вплинуло і на саме християнство: за словами академіка
111

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
Д.С.Л ихачова, візантійська гілка християнства стала його "слов\'янською редакцією", тобто трансформувалася в новий продукт світової культури.
Істотне значення для розвитку тогочасної культури Київської Русі і розвитку філософської думки мало те, що разом з християнством на східнослов\'янську землю прийшла писемність, завдяки чому Київська Русь прилучилась до світової культури, до здобутків античної і візантійської філософії, а також писемних праць народів Західної Європи і Сходу. Все це переосмислювалось в руслі традицій вітчизняної духовної культури, менталітету народу і вимог часу. Про це свідчать збереженні історією праці, що датуються вже кінцем X — серединою XI ст., серед них "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Ізборники Святослава" — друга половина XI ст. Поступово в межах києво-руської культури склався властивий лише праукраїнцями тип мислення, який свідчив, що перший період, період "учнівства", коли переважно мало місце "наслідування" давньогрецьким і візантійським авторам, пройшов, і з\'явилися самостійні оригінальні праці, в тому числі у вигляді літописів і повчань: "Повість времен-нихліт" ченця-літописця Нестора, "Повчання" Володимира Мономаха, "Моління" Данила Заточеника — кінець XII — поч. XIII ст. та інших. "Мудрість", яка містилася в цих текстах, не розходилась з божественними заповідями, але і не зводилась до них. Значна частина смислового матеріалу відводилась важливим філософським проблемам з онтології, гносеології, моралі, а також тим, які стосувалися до натурфілософії, будови світу і місця в ньому людини: роздуми про "душу" і "тіло", "гріх" і "благодать", "макрокосм" і "мікрокосм". Хоча світ створений Богом, в центрі його — людина — "мікрокосм", а природа — "макрокосм" служить їй, допомагає їй матеріальними благами і через неї Бог відкриває заповіді поведінки. Створений Богом світ поділений на наявний і світ бажаний, божественний, що перебуває за межами земного. Земний світ взагалі сам як такий не є осередком зла, а скоріше причетний до добра, звідси захоплення світом, прекрасним у своїй гармонії, барвах і проявах ("Слово о полку Ігоревім"). Людина тлумачилась як істота, опоганена первородним гріхом, тіло її є вічним джерелом гріха, а душа визнавалась безсмертною і такою, що управляє тілом, "наче князь державою". Слово служить людині для комунікації з Богом, а істина викладена в богонатхненних книгах, тому пошук істини полягає в тлумаченні священних текстів. Але в цілому тип мислення давньослов\'янських мислителів не був абстрактним і раціональним: акцентуючи увагу на ролі розуму, мислителі не заперечували і ролі почуттів, волі. Органом же спілкування з Богом вони вважали серце. Філософія була для них не засобом теоретизування, а практичною мораллю, і була зорієнтована в основному на внутрішню сутність людини і драми її душі. Отже, філософська думка доби Київської Русі розвивалась насамперед як етико-моральне вирішення цілої низки проблем, як філософське моралізування християнського спрямування. Цей тип філософствування займав домінуюче місце аж до татарської навали і литовського володіння її територією.
112

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
Татаро-монгольська навала і втрата державності, перехід населення колишньої Київської Русі в залежність від Литви і Польщі спричиняють і значні зміни в духовно-культурному житті, які не сприяли зростанню і утвердженню характерних для місцевого населення цінностей і спонукали на переорієнтацію в бік культури Західної Європи. Цьому сприяла загибель у середині XV ст. Візантійської імперії і проникнення з Північної Європи через Польщу Відродження у формі Реформації. Завдяки історичним умовам ці ідеї не набрали такого ж вияву і масштабів, як це мало місце в Європі. М.Бердяєв вважав, що в нас взагалі ніколи не було ренесансного духу і ренесансної творчості, що наш народ не зазнав радості свого відродження. Справді, потрапивши у повну залежність від Литви і Польщі, піддаючись постійним нападам з боку Османської Туреччини і Кримського ханства з півдня, а з півночі з боку Москви, Україна перебувала в стані соціально-економічного і духовно-культурного занепаду. Все це супроводжувалось інтенсивним ополячуванням українського населення, фронтальним наступом католицизму на православ\'я, а, відповідно, і на культуру народу України, який жорстоко експлуатувався і принижувався польською шляхтою. Але все це не могло не викликати спротиву та пробудження національної самосвідомості і вилилося в спонтанні повстання, козаччину, в активізацію освіченої частини українців, появу творів світського змісту, вільнодумства, єретичних вчень, зокрема, богомільства, "ожидовілих", що відстоювали віротерпимість та свободу релігійних поглядів. Почали гуртуватися сили, близькі за духом до гуманізму. Найвидатнішими зачинателями і носіями якого стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховсь-кий та інші. В дусі гуманізму вони трактують релігійні теми, вирішуючи проблеми освіти, моралі, політики, держави, влади, патріотизму тощо, утверджують земнілінності. Особлива роль в утвердженні ідей гуманізму належить С.О-ріховському (1513 — 1566), видатному вченому і оригінальному мислителю. Оскільки ж розвиток гуманітарної думки і ренесансної культури відбувався в середовищі елітарної частини населення, то для її діяльності в цілому характерна наднацюнальність і позасоціальність, а її ідеї і вона сама були далекі від простого люду. Та попри все, ці сили готували грунт для секуляризації духовної культури, уособлювали процес переходу до нових, порівняно з середньовіччям, форм культурного життя, до того, що власне і називається українським відродженням.
Сучасні дослідники до цього періоду відносять другу половину XVI ст. і початок XVII ст. На той час пригноблення українського народу і репресії проти нього з боку Польщі, поєднані з посиленим духовно-релігійним гнітом католицької церкви, сприяли зростанню масового незадоволення простого люду, а православна церква намагалася здійснити контрзаходи проти своїх ідейних про-тивників-католиків. Одним із них стало відкриття шкіл на рідній мові з своєю програмою. З\'являються українські освітні центри, серед яких слід відзначити, насамперед, заснований князем Костянтином Острозьким у місті Острозі. Зго-
113

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
дом цей центр став академією, з якою пов\'язана ціла когорта талановитих прогресивних учених-патріотів, таких як Герасим Смотрицький, Христофор Філа-рет, Василь Суразький, Христофор Бронський, Дем\'ян Наливайко, Іван Ви-шенський та інші. Для всіх їх було характерним розглядати філософію як "любо-мудріє", знання про божественне і людське, що не вимагало логіко-теоретичного, категоріально-понятійного осягнення і трактування предмета. Уникання гно-сеологізації — одна із особливостей філософії цієї школи. Оскільки ж, за традицією, сенс філософії полягав у осягненні заповідей Божих і реалізації любові до Бога, то всі філософські ідеї розроблялись у смисловому полі релігійної духовності православної церкви, використовувались для спростування католицького тлумачення тих чи інших догматів християнства. Орієнтуючись на греко-візантійські і давньоруські духовні цінності, ведучи полеміку з представниками католицизму, українські мислителі прагнули і до філософського осмислення актуальних проблем сучасного життя українського суспільства або з позицій раціоналізму і творчого засвоєння передових ідей західноєвропейської філософії (М.Смотрицький, С.Зизаній і Л .Зизаній), або з позицій православних традицій Київської Русі. Всі вони намагалися не допустити впливів інших віровчень і будь-яких змін у культурі православ\'я. Найбільш характерним це було для І.Вишенсь-кого (1550—1620), непримиренного борця за чистоту православ\'я і дотримування Божих заповідей, пропагандиста праведного способу життя, духовного самоочищення, зречення земного світу і чуттєво-тілесного заради єднання з Богом і безсмертя. У світлі релігійних канонів І.Вишенський вирішує проблеми свободи, пізнання, моралі, істини тощо і в цих та інших питаннях полемізує з діячами братських шкіл. Вони виникли і поширилися в останній чверті XVI — не початку XVII ст. і внесли свіжий струмінь у духовну культуру України. В найстарішому і найвпливовішому Львівському Успенському братстві, Київській братській школі та інших здійснювалась велика робота щодо критики панівної церкви і кліру, друкування і розповсюдження літератури, творів греко-візантійських авторів. Але, як і їх попередники-земляки, вони залишились осторонь від здобутків західноєвропейської філософії того часу і дотримувалися точки зору, що істина цілком і повністю викладена в Священному Письмі та в творах отців церкви, а все нове — лише відхилення, збочення від заповіданої Богом істини. Лише на другому, більш пізньому етапі діячі братств стали усвідомлювати необхідність виходити за рамки світогляду греко-слов\'янської традиції, прилучатись до здобутків інших культур, вивчати явища природи і суспільства, що стало помітним уже в творчості М.Смотрицького, К.Саковича, К.Транквіліона-Ставровецького та інших, а також у Києво-Могилянській колегії, згодом академії.
Філософія в Києво-Могилянській академії. Г.С.Сковорода (друга половина XVII - XVIII ст.)
Цей період в історії України — один із найбагатших подіями і один із найбільш доленосних. Він відзначений і злетами в суспільно-політичному та
114

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
культурно-освітньому житті, і руїною; і створенням незалежної держави, і її втратою; і визволенням із поярмлення панською Польщею, і повним закріпаченням царською Росією. Саме на цей період випадає діяльність найвідомі-ших українських політичних діячів і діячів духовної культури: Б.Хмельницького, І.Мазепи, П. Орлика; композиторів Д.Бортнянського, М. Березове ького, А.Веделя; художників В.Боровиковського і Д.Левицького тощо. Рясніє талановитими особистостями і сфера науки та філософії. Найбільша тут заслуга Києво-Могилянської академії, в стінах якої працювала ціла плеяда видатних мислителів свого часу, серед яких С.Яворський, Ф.Прокопович, І.Пзель, Й.Ко-нонович-Горбацький, Г.Щербацький. Усі вони оригінальні вчені, професійні філософи, новатори і патріоти України. Із стін Києво-Могилянської академії вийшло багато визначних діячів усіх сфер суспільної діяльності і культури, її вихованцем є і чи не найвизначніший український філософ Григорій Савич Сковорода.
Києво-Могилянська академія була заснована в 1632 році у результаті об\'єднання шкіл Київського братства і гімназії, що була відкрита в свій час при Києво-Печерській лаврі. Оскільки братські школи на той час виконали свою просвітницьку місію і вже не відповідали вимогам часу, митрополит Київський і Галицький Петро Могила створив перший в Україні і Східній Європі вищий навчальний заклад. Врахувавши досвід католицизму Заходу, який широко використовував у своїх цілях гуманітарні науки: мову, літературу, історію, філософію, Петро Могила прагнув зміцнити підвалини православ\'я конкретними знаннями і підняти загальний освітній рівень українського народу. Побудована за зразком європейських вищих навчальних закладів структура Академії забезпечувала послідовне оволодіння різними гуманітарними і природничими науками та філософією. Уперше в програми вищого навчального закладу вводяться природничі науки, відбувається становлення філософії як самостійної сфери знання. Як заклад, створений під егідою церкви, академія використовувала поширений в середньовічній Європі тип філософствування і усталену філософську термінологію, здобутки західноєвропейської схоластики в раціональному осмисленні релігійних догматів і в логіці. Поступово, із долученням до філософії Нового часу, формується нове розуміння предмета філософії. Оскільки ж у філософських курсах професори продовжували використовувати, в основному, філософію Аристотеля і Платона, патристичну літературу і вчення схоластів середньовіччя, то, як духовні особи, вони змушені були йти на компроміс. Але вже на першому етапі існування академії (XVII ст.) помітна тенденція до розмежування філософії і теології. Поступово основна увага переноситься з пізнання Бога на пізнання природи і людини, від дуалістичного протиставлення Бога і природи професори Академії поступово переходять на позиції, близькі до пантеїзму, розчинення Бога в природі, а також до деїзму, що характерно насамперед для І.Пзеля, а також для Ф.Прокоповича, Й.Туробойського, Г.Щербацького та інших. Водночас здійснюється рішучий
115

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
відхід від антропоморфізації Бога, який постає як самодостатня духовна сутність, творяща сила, безмежна в своїх проявах і неосяжна для людського розуму. Оскільки в академії викладалась ціла низка природничих наук, то важливе місце в натурфілософії відводилося проблемі матерії, яка наділяється активністю і самостійним існуванням, має такі виміри, як ширина, глибина, довжина, висота. Матерія вічна і незнишувана. Рух розуміється як невіддільний від матерії, він універсальний і безперервний. Простір також мислиться як невіддільний від середовища і нескінченний у своїх вимірах. Час існування матеріальних речей пов\'язувався з божественною вічністю і божественним помислом.
У пізнанні беруть участь відчуття, сприйняття, уявлення, пам\'ять, мова, мислення. Пізнання починається з відчуттів і в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях. Чуттєве пізнання є першим етапом пізнавального процесу, який завершується в розумі. Раціональне визнається як вищий, порівняно з чуттєвим, ступінь пізнання. З огляду на увагу до проблем пізнання в Академії була розвинута логіка і мова, остання розглядалась як основа абстрактного мислення. Істина існує як логічна, так і метафізична, трансцендент-на^відповідна Божим ідеям і поняттям. Віддзеркалюючи тенденцію до секуляризації, філософи, професори Києво-Могилянської академії вважали об\'єктом філософського аналізу головним чином логічну істину, а метафізичну розглядали як таку, що служить предметом релігії.
Значна увагав Києво-Могилянській академії приділялась людині, яка розглядалась як мікрокосм у макрокосмі, Всесвіті, як невід\'ємна частина природи. Але якщо в природі діє лише атрибут протяжності, вважали києво-могилянські філософи, то сутнісною основою людини є ще один субстанційний атрибут — мислення. Людська, душа має складну структуру, в ній діють різні складники: вегетативні, тваринні, людські і божественні. Ці складники можуть співіснувати і в злагоді, і у ворожнечі.
Людина володіє свободою волі і сама відповідає за свої вчинки, за свою долю не тільки перед Богом у потойбічному житті, але й на землі, перед людьми. На цій основі києво-могилянцями ставились проблеми громадського обов\'язку, патріотизму, любові до своєї Батьківщини: це те, що дістало назву "громадського гуманізму". На відміну від західноєвропейських філософів, що ототожнювали розум та волю і тим самим розуміли свободу як пізнану необхідність (Спіноза), українські філософи їх чітко розмежовували: воля не вільна від розуму, він впливає на волю морально, озброюючи знанням блага, керуючись яким воля може здійснювати свій вибір. Тому важливою проблемою є з\'ясування, в чому це благо полягає і яким воно може бути. Тим самим висувалась проблема сенсу життя, визначення мети, до якої повинна прагнути людина протягом свого життя. А мета буває фізична і моральна, — пов\'язана із земним життям, доброчинністю, і реалізується вона через досягнення людиною благ. Серед них найбільше цінуються ті, що пов\'язані з розумом, волею, совістю,
116

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
талантом тощо як "необхідною зброєю для дії душі". На шляху досягнення доброчесності людина змушена повсякчасно долати пристрасті та афекти, які спонукають її вдаватися до тих або інших крайнощів. Істинна доброчинність
— у золотій середині, але додержання її змушує вступати в конфлікт із собою,
що породжує внутрішній дискомфорт і невпевненість. Але все це, з точки зору
києво-могилянців як представників культури барокко, є необхідним елемен
том життя, яке від цього і складне, і цікаве \'.
Григорій Сковорода (1722 — 1794) — вихованець Києво-Могилянської Академії, мабуть найвідоміший серед усіх українських філософів.
Як віруючий християнин і Послідовник об\'єктивного ідеаліста Платона, Г.С.Сковорода основну увагу в своїх філософських працях приділив духу і духовному, але не в плані онтологічного вирішення основного питання філософії: "що первинне, матерія чи дух?", а в морально-етичному відношенні "доброго" до "злого", переломивши його через особливості історичного моменту, менталітет українського народу, свою непересічну індивідуальність.
Вирішуючи цю проблему, Сковорода виходив з положення про "двона-турність" усього сущого: одна із них "видима" (тілесна, речова, відчутна), друга "невидима", ідеальна (думки, ідеї, істина тощо). Справжнім буттям володіє тільки "невидима натура" як "тіло духовне" і "правда божа"; вона вічна і неперехідна. "Видима натура" є лише "тінню" "невидимої натури", її зовнішнім боком і "земляним тілом", отже, вона тимчасова, мінлива, тлінна; вона "ніщо", "гній", "хвіст", "попіл", "пісок", "твар", "ад", "лжа", яка обдурює нас, приховуючи справжню основу — "невидиму натуру". Невидима і видима натури співвідносяться як яблуня і її тінь; існуючи невід\'ємно одна від одної, вони зовсім різні. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою є невидима натура
— Бог. Він уявляється як безпочаткова творча сила, що породжує світ, людину і
її дух, таємничий закон у "тварях". Бог являє собою розлитий в Універсуумі
дух, космічний розум, добро і красу.
Вчення про дві натури у Сковороди органічно пов\'язане з ученням про "три світи": макросвіт, мікросвіт і світ символів. Макросвіт — великий світ, він складається із безлічі світів. Людина як мікросвіт зосереджує в собі всі характеристики макросвіту але в менш досконалій формі. Світ символів — це все написа-*не в Священному письмі, в Біблії. Як і у всьому, в людині є видиме і невидиме, в ній є "горна" і "дольна" частини. Перша — це розум, істина, почуття людини, завдяки яким вона подібна до Бога. "Дольна" ж частина — тіло, плоть, чуттєвість символізують у Сковороди, в основному, плотські втіхи, жадобу до розкоші і багатства; вона подібна до землі і через негативні процеси, біологічну чуттєвість, прилучає людину до тваринного царства, до світу зла. Обидві ці частини постійно живуть в людині і між ними точиться непримиренна боротьба (на зразок боротьби світла з темрявою, злого демона з благим ангелом, життя із смертю). Тому перед людиною завжди маячить "двопуття" і проблема вибору між бідним, голодним але просвітленим духовністю життям і багатим,
117

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
ситим, зате темним та бездуховним існуванням. Створення справжньої людини відбувається не тоді, коли вона народжується "во плоті" і тілесності, а коли вона, осягнувши невидиме і світле, тобто божественно-духовне, народжується вдруге. Якщо тілесно-чуттєва людина, поневолена матеріальною необхідністю, бачить і пізнає тільки народжене від плоті і не здатна проникнути глибше, то вільна від зовнішньої залежності духовна людина бачить щось більше і важливіше: невидиме, як прояв божественного і вічного, а, відповідно, і сама вона вічна. Через невидиму натуру людина тотожна Богові, тому любити і пізнавати Бога — значить любити і пізнавати себе, служити Богові — значить служити і собі. Символом такої любові є Наркіс. Цей образ у Сковороди розкривається через образ джерела чистої безодні, якою є серце, тобто джерело людських думок і бажань. "Сердце благое єсть то же, что приснотекущий источник, точа-щий чистьія вечно струи, знай, мисли ...От сердца же все советьі." 2.
Високо цінуючи розум, інтелект, знання, Сковорода говорив, що істина — не в раціональному, бо воно як таке зупиняється на видимості, і навіть не в Біблії, хоча в ній у метафоричній формі міститься істина, а в серці самої людини, яке і є істинний Бог, а Бог є любов. Серце в Сковороди — основний критерій духовності, моральності, людяності, ціни людини, воно "гавань віри, любові і надії". "Людина є серце", — проголошує філософ, без серця вона лише "опудало" і "пеньок". Серце — "корінь життя", оселя "вогню і любові", тому "правду", "істину", "доброчинності" людина повинна шукати в самій собі, в серці, яке є "море безмежне", а помисли суть хвилі. Не що інше, як внутрішня природа людини, "робить нас із диких і огидних монстрів, або потвор, людьми", здатними до співпраці, незлобливими, стриманими, великодушними і справедливими3. "Благочестиве серце" здатне вивести на пряму дорогу до Бога, до істини, але тільки з Богом у серці: Бог в людині, як компас на кораблі: не той знає корабель, хто переміряв канати і каюти, а той, хто зрозумів принцип дії компаса і тим самим осягнув сутність корабля і його шлях.
Серцевиною філософського вчення Сковороди є етика, проблеми блага, добра і зла, сенсу життя і щастя. За Сковородою, всі люди, як "тіні" дійсної людини, рівні перед Богом, але разом з тим вони усі різні. Сковорода пояснює свою думку через образ фонтана, який заповнює різний за об\'ємом посуд, розставлений навколо нього. Об\'єм води, яка наповнює посуд, різний, однак вони * всі однаково повні, отже рівні. Ідеал нерівної рівності — основа і смислове ядро етичного вчення Сковороди. У кожного своя доля, свій шлях, і кожен повинен вести себе так, як це замислено Богом, бо життя — театр, де вибір ролі залежить не від актора, а від режисера — Бога. Обов\'язок актора — якнайкраще вивчити свою роль і належним чином зіграти її, а не гнатись за розмірами і престижністю ролі, адже "режисер" ніколи не помиляється.
Особливу увагу Сковорода приділяє щастю, можна навіть говорити, що він підкорив цій меті всі складові свого філософського вчення, включаючи онтологію, гносеологію, етику і естетику. Це дало привід відомому вченому
118

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
О.Єфименку сказати, що філософія Сковороди ніколи не була філософією самозречення і скорботи, а була філософією розуму і щастя. Сам Сковорода говорив, що філософія прагне облагородити і прояснити дух людини: "Коли дух у людини веселий, думки спокійні і серце мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Це і є філософія" 4.
Щастя людини не залежить ні від багатства, ні від освіти, ні від посади: воно залежить від серця, а серце - від Бога, тобто від невидимої натури, під духовності і духовної наповненості. Людина не може змінити свою природу, вона може лише пізнати її, обрати собі життєвий шлях і заняття, споріднене з цією природою. Людина повинна задовольняти природні потреби, які є для неї легкодосяжними, тоді як важкодоступні задоволення — це фальшиві блага, вони поневолюють людину, розбещують морально. Найвище задоволення, отже і щастя, приносить людині споріднена праця, праця за покликанням, не своїми наслідками, винагородою чи славою, а самим процесом. Така праця є не тільки засобом забезпечення матеріального існування людини, але й способом її духовного самоствердження, джерелом радості і "весілля". Споріднена праця не стільки засіб, скільки сенс життя. Щодо Біблії, "третього світу", або світу символів, то Сковорода радив не читати її буквально, бо там дещо може здатись нісенітницею, оскільки стародавні мудреці виражали свою думку образами і метафорами, тобто, символами, тільки зваживши на це, читач виявить в ній багато мудрого.
Такі основні положення вчення Г.С.Сковороди, який органічно пов\'язав свою філософію зі своїм життям і започаткував особливий тип філософа -гуманіста і просвітителя. Він не був залежним від будь-яких соціальних інститутів і сил, революціонером або борцем із владою, а був носієм і виразником загальнолюдських цінностей, менталітету свого народу, щирою і сердечною людиною. Не схвалюючи того, що коїлося навколо нього, сам прагнучи до свободи і ведучи життя "мандрівного філософа", Сковорода вважав, що в тодішніх умовах єдина можливість бути вільним — зберегти "внутрішню суверенність" і, самовдосконалюючись, досягти духовного багатства і душевної чистоти.
Філософсько-політична думка в Україні XIX століття
У першій половині XIX ст. Європу і Росію, до складу якої входила і Україна, сколихнули масштабні і драматичні події, які суттєво змінили соціально-економічне і духовно-культурне життя всього континенту. Слідом за наполеонівськими війнами Європою прокотилися революції і масові виступи робітників, розвертався національно-визвольний рух в Італії і серед західних слов\'ян. У сфері духовної культури як антитеза етапу просвітництва, панівну роль стала відігравати німецька класична філософія, особливо філософія Шеллінга і йєнських романтиків. В Україні, де на той час були ліквідовані будь-які ознаки автономності і свобод, особливо після зруйну-
119

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
вання Запорізької Січі і десятиліть оціпеніння, помічається пробудження національної свідомості в частини української інтелігенції, інтересу до історії свого народу. Оскільки в умовах царського деспотизму і аракчеївщини жодні політичні дії були неможливі, відбулось, як і в свій час у Німеччині, переключення національної енергії з політики на культуру. Не випадково саме в Україну, в першу чергу, проникли вчення Канта, Фіхте, Гегеля, а першими їх інтерпретаторами були професори університетів на території України: Й.Шад, Я.Рубан, В.Довгович, П.Авсєєв, О.Новицький, С.Гогоцький, М.Максимович. А романтизм прижився насамперед серед представників української художньої культури, яка володіє здатністю першою реагувати на зміни в соціальному житті суспільства і передбачати події, опиратись на духовні цінності минулих поколінь і орієнтуватись на нові. Передові люди України не могли не усвідомлювати себе частиною тієї реальності, яка була їх Батьківщиною, тому вони не могли приймати ті реалії свого середовища, які породжують зневагу до рідної землі і до свого народу, до його історії і сьогодення. їх не надихало те, що відбувалось навколо: утиски, жорстокість, несправедливість, злидні, обман, а перебіг подій в суспільстві не обіцяв нічого доброго і на майбутнє, тому вони своїм "духовним зором" здебільшого були "обернуті" в минуле, в історію свого народу, в його духовну культуру, де вони в переказах, легендах, фольклорі, народних піснях намагались віднайти свій ідеал.
Одним з перших послідовників Шеллінга і романтизму був М.О.Максимович (1804—1873), широко ерудована людина, фахівець в галузі історії, філології, етнографії, біології, перший ректор Київського університету. Другою постаттю, яка започаткувала романтизм в українській художній культурі, був М.В.Гоголь (1809-1852). Насамперед Гоголь дав світові романтизований образ своєї Батьківщини, свого народу, національного характеру і опоетизував козаччину, а через неї утвердив найвищі духовні ідеали. Які б не велись суперечки навколо Гоголя щодо його національної належності, незаперечним залишається те, що його творчість мала витоки в українській культурі, а сам він заклав фундамент того романтизму, на якому виросла ціла плеяда відомих діячів духовної культури України, включаючи і членів Кирило-Мефодіївського товариства. М.П.Драгоманов писав: "Ми маємо повне право вважати, що Гоголь породив і поетичні проби Метлинського, Костомарова і самого Шевченка і коли не визвав, то йшов паралельно з етнографічними роботами Максимовича, Боденського, Срезнєвського і т. д., і був таким чином одним із батьків новішого українського народолюбія, тим більше, що про Україну так багато і голосно говорив чоловік, що став зразу поряд з Пушкіним авторитетом у очах російської громади" [5].
Кирило-мефодіївці. Т.Шевченко. В Україні розробку національної ідеї започаткували члени Кирило-Мефодіївського товариства — таємної політичної організації, що була створена в Києві в грудні 1847 року і проіснувала до
120

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
березня 1847 року, коли її було розгромлено царським урядом за допомогою провокатора. Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були Я.Маркевич, П.Куліш, М.Костомаров і Т.Шевченко. Світоглядні та ідейні засади кирило-мефодіївців формувались під впливом філософії української ідеї М.Максимовича, слов\'янофільства і релігії Христа, який, за їхніми переконаннями, відкрив людствулюбов, мир і свободу. В політичній програмі товариства проголошувалась боротьба за соціальне і національне визволення слов\'янських народів, в тому числі і українського, доля якого залежна від дотримання заповітів Христа, зафіксованих у Біблії. Історія, вважали кирило-мефодіївці, є накреслений Богом шлях до спасіння. Відхід від Бога несе людям зло і нещастя. Всі народи і племена повинні жити на основі рівності, братерства, свободи. Другою необхідною передумовою є любов до істинного єдиного Бога. Відступ від цього несе з собою кару Божу. Всі народи, що прийняли християнство, не виконали заповіт Божий. Тільки слов\'яни, що найпізніше прийшли до істинного Бога, можуть реалізувати Божий замисел і заповіти, а серед них українці - єдиний народ, що не любив "ні царя, ні пана", утворив козацтво, яке зберегло чистоту християнства. Україна також відрізняється від інших слов\'янських народів своєю страдницькою долею, але вона повинна, як Христос, встати з могили, воскреснути і повести до спасіння інші слов\'янські народи. Таким чином, національна ідея кирило-мефодіївців забарвлена месіанством, а самій Україні надано міфологічного образу. Особливо це проявляється у автора програми кирило-мефодіївців М.Костомарова (1817—1885), історика і літератора.
Серед кирило-мефодіївців виділяється постать П.Куліша (1819—1897), непересічної і суперечливої натури, мислителя, письменника, поета, перекладача, публіциста, громадського діяча. Людина всебічно талановита, він переходив з однієї позиції на іншу, але стрижневою у нього залишалась проблема української культури в цілому, його світогляд був "україноцентричний" і релігійно-романтичний, а своїм "духовним зором" він був "обернутий" в минуле. Куліш вважав, що, утверджуючи ідею України, треба звертатись до її минулого, збагачувати народ знаннями про нього самого, підвищити його культуру, що допоможе українському люду очиститись від усього зовнішнього, "воскресити вічне" в його історичному бутті. Треба докладати усіх зусиль, щоб зберегти свою мову, свою культуру, свій побут. З цього погляду П.Куліш романтизував хутір і хутірське життя як осередок, не зіпсований цивілізацією, а справжнім охоронцем народного духу вважав селянина-хуторянина. Отже, Куліш протиставляє рідну Україну чужій йому Європі як осередку, де процвітає культура міста, в якому панує егоїзм, багатство протистоїть бідності, а людина, передусім — міщанин. Звичайно, П.Куліш не міг не бачити здобутків цивілізації, але він не приймав її прагматизм і раціоналізм, антигуманні тенденції, що супроводжують науково-технічний прогрес, його космополітичний характер, духовну деформацію особистості, неминучу в умовах буржуазної цивілі-
121

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
зації. Українській культурі, яка, з погляду П.Куліша, несе в собі жіноче начало, як і жінці, характерне життя більше серцем, ніж розумом, і вже з погляду на це західноєвропейська цивілізація їй чужа.
Шевченко Т.Г. (1814—1861) серед кирило-мефодіївців посідає особливе місце і своїми масштабами як особистість, і широтою свого світогляду, і глибиною проникнення в історичне буття свого народу, в його проблеми і сподівання, в його думи і переживання. Сягаючи своїм корінням в найглибші пласти українського народу, він знав чим живуть, як живуть і на що сподіваються його земляки, тому в його світогляді принципи романтичного історизму узгоджувались з принципами життєвої достовірності і художньої правди, тому романтичне у нього не споглядально-пасивне, а функціонально-дієве: його творчість в цілому утверджує актуальні духовні цінності свого народу і орієнтована на ідеали добра і краси, для яких немає просторово-часових меж, які ніколи не старіють і яким не загрожує інфляція. Для Шевченка велике значення мали ідеали і символи, що уособлюють собою все те, що пов\'язує з рідною землею і минулим, з найвищими гуманістичними цінностями, тому Шевченко хотів бачити свою рідну землю, свій народ не такими, якими вони є, а якими уявляв собі і якими хотів їх бачити. Його душа і дух зштовхуються з тими реаліями життя, які викликають у нього протест і гнів. В ньому немовби існують дві України: минула і теперішня, які тим не менше хотіли б об\'єднатися. Обернутий тематикою здебільшого в минуле, він духом романтика-бунтівни-ка, ідеалом Добра і Краси, утверджує майбутнє. Йому тісно в рамках наявних обставин і умов, і він як особа романтичного складу, виражає не тільки те, що було і є, а й те, що відкривалось його "духовному зору", очам художника і серцю гуманіста, добротворця і борця. Здатність до глибоких роздумів і великого внутрішнього горіння, велика глибина думок і сила пристрасті виокремлюють Т.Г.Шевченка не тільки серед кирило-мефодіївців, а й серед усіх інших представників української національної духовної культури, в тому числі і серед тих, хто професійно займався філософією.
Відомо, що Т.Г.Шевченко не написав жодної праці, яка була б присвячена філософії, соціології, естетиці, етиці, але його поетичні твори, щоденники, листування свідчать про його широку ерудицію і обізнаність з творами багатьох мислителів минулого і сучасності. Навіть у поетичних творах зустрічаються прізвища відомих філософів, таких як Геракліт, Платон, Бекон, Сковорода, Кант та інші. Збереглися глибокі й оригінальні ви-словлювання Т.Г.Шевченка з питань естетики і етики, теорії і історії мистецтва. Якщо розглядати Шевченка як мислителя в цілому, то, за висловом Д.Чижевського, основною рисою його постаті, основним пафосом його життя був антропоцентризм — людина як центр усього буття, цілого світу. І природа, і культура, і наука, і релігія, і мистецтво — все це має значення і цінність лише виключно залежно від цього загального і універсального висхідного пункту — людини, її переживань, ба-
122

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
жань, думок і почуттів. Людина і людське знаходять свої проникливі вирази в кожному рядку шевченківської поезії, навіть там, де об\'єктом поетичної творчості виступає природа, наприклад, у загальновідомому початку вірша "Причинна":
Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідий місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі, То виринав, то потопав. Ще треті півні не співали, Ніхто ніде не гомонів, Сичі в гаю перекликалась, Та ясен раз у раз скрипів.
Зовсімне випадково ці рядки із вірша стали широковідомою народною піснею, ледве не гімном України.
Для Т.Шевченка об\'єктом його інтересу і як художника, і як мислителя є весь світ, природа, рослини, тварини, і, звичайно, люди. І все ж насамперед Україна у всій своїй цілісності, її образ є тим підґрунтям, на якому базуються всі засади його творчої діяльності, майже всі ті положення, які відносяться, до національної ідеї. Якщо вичленити з усієї творчої спадщини Т.Шевченка філософський елемент, то його можна було б назвати "етичною філософією серця", що відповідає традиціям української філософії і менталітету українського народу, гуманістичним засадам Святого письма. Про творчість Т.Шевченка можна говорити, що вона вся цілком "осердечена" і є намаганням утвердити характерні для українського народу гуманістичні цінності і захистити свій народ, простих людей, "поставити на сторожі" біля них своє "слово". З цією метою Шевченко звертається і до Бога. Але було б необачно говорити, що Т.Шевченко був великим прихильником релігії, християнства, як це нині твердять деякі автори, і не можна погодитись з тим, що він був ярим атеїстом, як про це твердили деякі автори наукових праць у минулому. Шевченко жив у часи, коли православна релігія була державною релігією із столітніми традиціями і глибоко вкоріненою в свідомість народу, а в Святому письмі, як відомо, зібрані мудрі думки багатьох народів і багатьох поколінь. То ж і Шевченко брав із Біблії те, що є і на сьогодні неперехідними загальнолюдськими цінностями, особливо в області моралі. Моралізм — ось характерна ознака його ставлення До Бога і релігії взагалі. Бог для Шевченка — співбесідник, радник і опонент з актуальних питань, коли вирішуються питання добра і зла, справедливості і
123

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
страждання, радості і печалі, свободи і щастя. Божеське для Шевченка — це людське, і звертається він до релігійних сюжетів, щоб вирішити актуальні проблеми. Скажімо, в поемі "Марія" Богоматір — це ідеал Матері взагалі, і особиста трагедія Марії як матері є для Шевченка вселюдською трагедією, поворотним пунктом життя людства, разом з тим — це і нагода возвеличити жінку-матір, яку він взагалі дуже високо цінував. У 1849 році в засланні він пише:
У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим.
Все ж провідним елементом творчості Т.Г.Шевченка є українська ідея, яка має два основні компоненти: це світ козаччини і світ українського села. Якщо світ козаччини уособлює минуле, світ свободи і незалежності, мужності і непокірливості, то світ села позачасовий. Але свої ідеали Шевченко пов\'язує насамперед з майбутнім українського села, в якому будуть жити вільні і щасливі люди, пануватимуть справедливість і добро. Будучи патріотом, Шевченко, на противагу Кулішу, не покладав своїх надій і сподівань на патріархальну старовину, він усвідомлював неминучість соціального прогресу і, хоча бачив "гримаси" сучасної йому цивілізації, в тому числі її утилітаризм і раціоналізм, користолюбство і антигуманність, вважав, що треба брати з прогресу тільки те, що повинно "не обкрадати серце людське" (повість "Прогулка с удовольствием и не без морали"), а повинне "збагачувати" його. В цьому він багато в чому покладається на освіту і йому були не чужі ідеї просвітництва, але пов\'язаного з трудовим народом.
Люблячи село і часом ідеалізуючи його і сільських жителів, Україну в цілому, Шевченко не вдається до лакування і рожевих тонів: зображений ним світ у своїй основі дисгармонійний, конфліктний, а сама Україна сповнена протиріч, несправедливості і неволі, де "латану свитину з каліки знімають", "кайданами міняються, правдою торгують і господа зневажають". Конфліктним Т.Шевченко бачить і козацьке минуле України. Та все ж найкращим періодом в історії України для Шевченка постає "гетьманщина", яка для нього уособлює тяжіння українського народу до свободи і здатність до самозречення і героїзму. Однак і той період Шевченко не вважає "золотим", бо і тоді було багато жорстокого і трагічного, болісного і облудного. Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, одна з провідних тем Шевченка. В цьому він звинувачує не тільки зовнішні сили, а й самих українців, які втратили національну пам \'ять, національну гордість, а відповідно, особисту честь (Посланіє "І мертвим, і живим, і ненародженим"). Це світовідчуття Шевченка характеризується деякими дослідниками як "філософія трагедії", як вираз душі страждальця, що усвідомлює страждання свого народу як свою долю 6. Свій ідеал
124

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
Шевченко переносить у майбутнє, і в цьому аспекті він виступає як пророк. Головна ознака майбутнього — це світ, звільнений від сил зла, від закріпачення, від національної і політичної залежності; це світ єднання і братерства, життя в одному домі, господарювання своїми силами і розумом. Ненавидячи всіма фібрами своєї душі існуючі в Росії порядки, Шевченко не виявляє ненависті до російського простого люду, він закликав до помсти царизму, Росії як в\'язниці народів, і тому його можна вважати бунтівником, а не революціонером і соціалістом, як це трактувалось за радянських часів. Але не можна погодитись і з думкою М.П.Драгоманова, який оцінював Т.Шевченка і кирило-мефодіївців як лише"українофілів", які тільки "зворушили" "народоправство" у вигляді "суспільно-політичної думки", прагнули лише до федералізму і утверджували "мужицтво". Насправді ж Т.Г.Шевченко як геніальний поет-патріот силою поетичного слова, яке має особливу здатність охоплювати щонайширший діапазон людського змісту і проникати в найглибші пласти людської душі, утверджував національну ідею і загальнонаціональні духовні цінності усього свого народу і в цьому відношенні зробив набагато більше професійних філософів, політиків, діячів науки і культури.
Творчість Т.Г.Шевченка є найвагомішим внеском Кирило-Мефодіївсько-го товариства в розвиток національної ідеї, найвищим духовно-культурним здобутком українського народу першої половини XIX ст., є духовним джерелом, животворною силою якого надихається і сьогодні кожна свідома люди-на-патріот своєї Вітчизни. М.Зощенко в своїй біографічній повісті "Тарас Шевченко" пише, що поет був не тільки як ніхто народним поетом, виразником його дум і сподівань, а й "зосередив у собі духовні якості українського народу - його могутність, силу, світлий розум, його добре серце, мужність, енергію і наполегливість"; що Шевченко всім своїм життям показав, якою може бути сильною і мужньою людина, що утверджує ідеали свободи і незалежності, і які неймовірні перешкоди може вона долати для досягнення своєї мети.
Юркевич Памфіл Данилович (1827— 1874) — професійний філософ, представник київської академічної релігійної школи, яка відіграла значну роль в історії української духовної культури і після 30-х років XIX ст. стала провідним осередком філософствування не тільки в Україні, айв усій Росії. Фактично, Київська Духовна Академія успадкувала те місце в культурі України, яке в свій час займала Києво-Могилянська Академія, і символічним є те, що розмістилась вона в тому ж самому приміщенні. Але часи наступали зовсім інші. Це був період посиленого тиску самодержавства і національного підупаду, посиленої русифікації і застійних явищ в українській духовній культурі. Зрозуміло, що в духовній Академії філософія розглядалась як "служанка богослів\'я", але в ній читались і курси з філософії Канта, Фіхте, Шеллінга та інших. Оскільки в цей же час з Європи проникав і матеріалізм в його вульгарній формі (Бюхнер,
125

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
Молешотт), або в формі позитивізму як вираз соціального радикалізму та інтелектуального нігілізму, то основні зусилля релігійних філософів були спрямовані на боротьбу з цими течіями, спираючись при цьому на християнський неоплатонізм і патристику і перебуваючи у залежності від німецького ідеалізму з його культом розуму.
Головною темою П. Юркевича була антропологія, зміст і проблематика якої були спрямовані як проти спрощено-матеріалістичних трактувань людини, так і проти раціоналізації її духовного життя. Основні положення своєї концепції він виклав у своїх працях "Ідея", "Серце і його значення в духовному житті людини вченням слова Божого", "Із науки пролюдський дух", "Матеріалізм і завдання філософії", "Розум за вченням Платона і досвід за вченням у Канта" та інші.
Розвиваючи християнське вчення про серце як найглибшу основу людської істоти і джерело її душевної діяльності, як і його попередник Г.Сковорода, П.Юркевич розглядає людину як породжений Богом "малий світ", а душу людини як бездонне за глибиною і невичерпне за змістом породження Бога. Виступаючи проти раціоналізації духовного світу людини, яка йшла головним чином від німецької класичної філософії, П.Юркевич рішуче заявляє: "...Серце є центром душевного і духовного життя людини. Так в серці започатковуються і народжуються рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають різні наміри і бажання; воно є місце волі і бажань. ...Серце є центром усіх пізнавальних дій душі ...Нарешті, серце є центром морального життя людини. ...Серце є вихідним пунктом усього доброго і злого в людині". В житті серця — емоціях, переживаннях, почуттях, а не в мислі з її формою загальності і всезагальності виражається індивідуальність особистості, розум лише вершина, а не корінь духовного життя людини. В світі, в якому живе людина, є багато чого, що не піддається раціональному і логічному, і людина багато втратила б, якщо обмежувалась би математично-логічним, раціонально-розсудковим, яке є мертвим і однобоким. Вона втратила б здатність сприймати істинне буття, живе і багатобарвне, таємниче і красиве, а відповідно, вкрай збідніла б душею і духом, втратила цілісність і гармонію. "Нам, - писав, — П.Юркевич, — ніколи не вдасться перевести в чітке знання того руху радості й печалі, страху і надії ті відчуття добра і печалі, страху і надії, ті відчуття добра і любові, які так безпосередньо змінюють биття нашого серця". Тільки серце здатне виражати найпотаємніші рухи нашої душі, а знання і абстрактне мислення тільки в разі їх осердечення стають "діяльною силою і рушієм нашого духовного життя." Юркевич виступає не проти розуму, а проти ідеї самозаконності розуму, що лежить в основі німецької класичної філософії, проти інтелектуалізму нових часів, який бачить у людині раціоналіста. Зокрема, він пише: "Між явищами і діями душі розум має значення світла, котрим осяюється не ним встановлене, а Богом створене життя людського духу з його Богом даними законами. Душа існує не тільки як це світло, а й як освіт-
126

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
лювана ним істота з багатоманітними духовними здібностями, для яких закони встановлені творчою волею Бога. Життя духовне зароджується — раніше від цього світла розуму — в мороці і темряві, тобто в глибинах, не доступних для нашого обмеженого погляду". В цих словах явно проступає вплив платонівсь-кого вчення про ідеї, які, на думку Юркевича, визначають діяльність суб\'єкта, тому він повинен абстрагуватись від усього того, що не йде від ідей. Саме в тому, що потік речей підпорядковується вимогам ідеї, проявляється воля Божа і таємниця Божого творіння. Ні науковими, ні філософськими засобами осягнути царство ідей неможливо. Те, що було розпочате у філософському розумі, повинно завершуватись пошуками добра, укоріненому в глибинах людської душііздійснюваномуякактщироїдушііщирогосерця. "...Безодня, що відділяє в предметі одну якість від другої, лежить не в самому предметі, а в нас, у формах нашого чуттєвого споглядання." Причиною якісних і кількісних відмін "є ваше вухо і ваше око, які так оригінально відповідають на зовнішні враження". "Отже, взагалі природа має логіку, як і дух має її, й саме в явищах природи відкривається дух математичний". Але повнота світу відкривається уже не в матерії, а в дусі. Стверджуючи положення про єдність душі і тіла, їх взаємодію і взаємовплив, Юркевич наполягає на відмінності їх від механічної єдності, проти фізіологізму в трактуванні ідеального, образів тощо. З цих позицій він критикує "Антропологічний принцип у філософії" М.Г.Чернишевського, категорично заявляючи, що духовне не можна вивести з матерії як такої, що матерія є лише чистою абстракцією розуму. Юркевич відзначає, що для людини річ не існує в її голій об\'єктивності, її уявлення про неї забарвлюються і суб\'єктивністю, особливостями її натури, її потягами, інстинктами, бажаннями, словом, душею і розумом. Тому ідеальне не може бути вичерпане раціональним, і не може бути пояснене фізіологією; тому він заодно з критикою антропологізму Чернишевського критикує і теорію рефлексів Сєченова, говорячи, що рефлекс є чисто фізіологічною реакцією, "механічним устроєм".
Такі основні положення філософського вчення П.Д.Юркевича, яке по праву носить назву "філософії серця". Він не тільки продовжив українську філософську традицію, а й залишив плідну філософську спадщину і своїх послідовників, зокрема Соловйова і братів Тургенєвих. Ціла низка положень, ідей Юркевича не втратила актуальності і сьогодні, знаходячи підтвердження в сучасному розвитку людства, в процесах, що супроводжують сучасний науково-технічний прогрес з його раціоналізацією, деперсоналізацією і дегуманізацією.
Драгоманов Михайло Петрович (1841 — 1895) мислитель, соціолог, історик, етнограф, літератор, публіцист, найвидатніша постать серед "гро-мадівців" — українського національного руху, заснованого М.Костомаровим і П.Кулішом. Громади, які виникли в багатьох містах України, ставили перед собою завдання підняти рівень освіти і культури свого народу, його національну свідомість. Все це відбувалось на фоні, з одного боку, ліквідації
127

Частина перша. Призначення філософи, її категоріальний інструментарій та історія
кріпацтва і поразки російського самодержавства в Кримській війні, а з другого — цілої низки заходів російського самодержавства відносно української національної культури та її діячів, повної, заборони українського письменства тощо. До громадівського руху прилучилась плеяда найвидатніших діячів духовної культури України, зокрема М.П.Авенаріус, В.А.Антонович, Д.О.Граве, В.П.Єрмаков, М.В.Остроградський, О.Потебня, О.М.Северцовтаінші.
М.П.Драгоманов вважається не тільки однією з найвидатніших постатей в українській національній духовній культурі, а й однією із найсуперечливіших в інтелектуальній історії нашого народу. Як філософ М.П.Драгоманов був матеріалістом і атеїстом, у чомусь близьким до марксизму, зокрема в трактуванні матеріальності світу і співвідношення матеріального і духовного, а такожу ставленні до релігії. Але розходився з марксизмом насамперед у питаннях про рушійні сили історії, про суспільство, державу, соціалізм. Тут він був ближче до Фейєрбаха, Сен-Сімона, Прудона, Конта, яких він сам називав своїми духовними провідниками.
В основі соціальної концепції М.Драгоманова лежить ідея поступу, метою якого є здійснення ідеалів лібералізму і соціалізму. Найвищим ідеалом, до якого повинне прагнути все людство, є, на його думку, анархічний лад, "безна-чальство" у сфері суспільно-політичній. Тобто добровільна асоціація гармонійно розвинених осіб, де до мінімуму зведені елементи примусу і насильства. Шлях до такого суспільного устрою — федералізм, з властивою для нього децентралізацією та самоврядуванням громад і областей. Майбутнє суспільство Драгоманов бачив побудованим на зразок Швейцарської конфедерації, тобто як бездержавний федералізм осіб і колективів, громади, згуртовані на чисто господарських засадах, комунізм у сфері соціально-економічній і безбожництво у сфері духовній.
Шануючи науку і будучи матеріалістом за філософським світоглядом, Драгоманов послідовно заперечував бога і відкидав релігію як щось ретроградне, як те, що, на його думку, гальмує всесвітній "поступ". Він різко виступав проти тих, хто намагався довести моральну цінність релігії. Він твердив, що розвиток наук ставить людину перед дилемою "або астрономія, або Ісус Навін, або Мойсей, або фізика, або ходіння по водах, або фізіологія, або воскресіння мертвих, порівняльна фізіологія і історія - або визнання відверто будь-якої релігійної системи..."7.
Як послідовник Прудона, вбачаючи в державі "фортецю" для оборони і захисту багатих, Драгоманов прудонівську ідею бездержавності переносить на російський грунт і разом з проблемою федералізму намагається вирішити і національне питання, проблему соборності єдиної і вільної України. Але він не акцентував увагу на політичній незалежності України як на практично нездійсненному, тому радив боротись за демократизацію і культурно-національну автономію в рамках Російської або Австро-Угорської імперії. Оскільки ідеалом суспільного ладу є бездержавність, вважав Драгома-
128

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
нов, то немає резону боротися за незалежність і самостійність, які були б корисні лише в минулому. І взагалі, Україні не слід відриватись від Росії ані в політиці, ані в науці, ані в літературі, мові тощо. Відкинувши етнографічний і національний принцип, відвівши українській мові лише "посередницьку" роль при вивченні російської як "вищої" в освітньому й ідейному плані, Драгоманов визнавав верховенство (духовне і політичне) однієї нації (ясна річ, російської) над іншою. Він вважав, що "автономія політична і національна" можлива, але без державної "відрубності". Хоча Драгоманов і був соціалістом, але він виступав проти революційних методів боротьби за які б то не було ідеали і цілі, говорив, що будь-яка революція, в основному, має політичний характер і не здатна створити новий соціальний лад, тому і для України головними проблемами є соціально-культурні, які слід вирішувати спільно з іншими народами, російським зокрема. За всі ці й інші висловлювання Драгоманова його критики називають космополітом у теорії, а в практиці — "російським патріотом", "русофілом". І.Я.Франко ж іронізував, що Драгоманов "...за походженням українець, а за національністю росіянин". Доля правди в цій критиці М.П.Драгоманова є, бо народився він у родині, де поєднувались русофільство і давні козацькі традиції, французький республіканізм із залишками козацької вольності і автономізму. Сам же Драгоманов говорив, що він відкидає не справжнє національне, а так зване національство, що він протистоїть "націоналізму, тобто примусу держатися звісних почуттів і думок, політичних, культурних по тій причині, що вони національні або (частіше) вважаються за такі"8. Драгоманов, відкидаючи звинувачення в "обрусительстві" і "об\'єдини-тельстві", заперечував "обов\'язковий націоналізм" твердив, що бореться за "всесвітню правду", проти всякої ворожнечі між народами, причиною яких є неволя, неуцтво і "сліпе своєлюбство". Драгоманов вважав, що через історичні обставини рівень національної самосвідомості українців невисокий, тому для повернення свободи треба дати народу зрозуміти - хто ми, що ми є, чого ми хочемо. Для цього інтелігенція повинна описати своєму народові його "стереоскопічний портрет": його фізіологічні, філогенетичні, побутові, правові, релігійні тощо особливості і характеристики. Разом з тим Драгоманов засуджував спроби ідеалізувати минуле українського народу, зокрема козацтво, виступав проти підтасовування фактів історії під чиїсь погляди і вподобання. За минулим не слід сумувати, але оглядатись треба. Тоді, визнає він, ми побачимо, що за двісті років царювання російських царів "не вважали нас, українців, за своїх і коли случалось, давили нас з більшою злістю, менш жаліли "безмоз-гльїх, упрямьіх хохлів", ніж своїх "руських".
...Двісті років мучення, поки царі доконали старі українські порядки, пропали, значить, даремне!" Україна тоді "мала ще земський, вольний, воєнний стан і виборний уряд. А прилучилася до самодержавства і кріпацтва, до неграмотності і невігластва. Просвіта на Україні стала рости тихо, а вільним думкам, які йшли з Європи, був поставлений царськими чиновниками тин". Щоб

9 Філософія

129

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
подолати вузенький романтичний провінціалізм, характерний для України і українців, треба напружуватись, щоб порівнятись "з Московщиною", а потім випередити. Головне — поступ людини і громади, поступ політичний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб. Росія ж "росте під натиском передових думок європейських" і допоможе Україні "більше прила-годитись до них... догнати Європу", а там і побудувати соціалізм, вчення про який заклали Сен-Сімон і Оуен. Але для цього необхідно, щоб усі люди стали освіченими, гуртувались у вільні спілки для праці і помочі на принципах виборності і безначальства, щоб не було попівства, яке "те ж панство і начальство, а віра заводить незгоду між людьми. Замість віри мусить бути вільна наука, котра до того мусить полегшити людям чорну роботу, щоб люди не могли ділитись на чорноробів і білоробів, щоб кожний робив чорну роботу й мав час для білої роботи, для вправ з громадських діл, для науки, котра тепер тільки в руках панства або доводить до панства вчених людей над невченими. Але це все речі нелегкі і неблизькі".
Такі основні філософські і соціально-політичні ідеї М.П.Драгомано-ва. Незважаючи на суперечливість і непослідовність при вирішенні цілої низки проблем, культурницько-просвітницьку позицію в соціальних і національних питаннях, М.П.Драгоманов не тільки прагнув, а й багато зробив для того, щоб в Україну прийшла передова освіта, він сприяв авторитету і розвитку культури свого народу, і його діяльність є вагомим внеском в розвиток української ідеї, створення духовних передумов для формування української держави, на його ідеях формувалась діяльність деяких партій, які брали вже безпосередню участь в державотворенні.
Франко Іван Якович (1856— 916) більше відомий як поет і письменник, у цій галузі діяльності, є, без перебільшення, видатною особистістю. Але і як мислитель він має великі заслуги перед українською духовною культурою, філософією, соціологією, естетикою, психологією. Таке "зрощення" в одній особі художника і мислителя зумовило поєднання традиційного для українців романтизму і месіанства з певним позитивізмом у світогляді, глибокого проникнення в духовний світ людини, її психологію із здатністю до філософських узагальнень і постановки актуальних, важливих со-ціально-політичних проблем. Світогляд І.Франка складався і формувався під впливом Т.Г.Шевченка і со-ціал-демократичного руху в Україні і в Європі. Як і Драгоманов, він також був матеріалістом у вирішенні питання про відношення матерії до духу, свідомості до буття, також був близьким до марксизму. До одержання Україною незалежності його взагалі трактували як філософа-марксиста. Тепер же дехто вважає, що сповідував Франко так званий природничий матеріалізм, а не філософський, що він ближче до позитивізму Спенсера, ніж до діалектичного і історичного матеріалізму Маркса. Справді, викладаючи своє розуміння генезису і розвитку людського суспільства, Франко за основу своєї концепції бере загальні закони еволюції Дарвіна і Спенсера, зокрема, закон боротьби за існування.
130

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
Різницю І.Франко бачить насамперед у тому, що і в суспільстві ця боротьба відбувається вдвох формах — "єдиничній" і "дружній". Дія природних законів зрештою приводить до солідарності, "здруження", спільної праці, гуманізму і утворенню культури. Погоджуючись з положеннями Маркса відносно капіталізму і соціалізму в цілому, сам пропагуючи соціалістичні ідеї, Франко не поділяв крайності марксизму, вбачав у ньому насамперед економічну теорію. Вже в своїх ранніх творах він критично висловлюється відносно марксистського положення про примат матерії над духом, а матеріальне виробництво не називає головним чинником розвитку суспільства: більш важливим він вважає ідеал суспільного і політичного життя, віддає перевагу свідомим ідеальним силам перед несвідомими матеріальними. Які марксисти, Франко вважає, що на зміну капіталізму в результаті історичного поступу прийде соціалізм, а клас робітників виражає ідеали цього суспільства. Але він рішуче відкидає саму ідею держави як со-ціального інституту в умовах соціалізму і утверджує ідею самоврядування общин, повітів і країв, поєднаних вільною федерацією на ґрунті солідарності інтересів. Проецюючи соціальний ідеал на дійсність, Франко ставить перед українською інтелігенцією завдання: "витворити українську націю", суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного розвитку. Для цього треба культивувати національну самосвідомість народу, піднімати освіту і його культуру. У вирішенні цієї задачі особливу роль повинна відігравати мова. Шлях до свободи і щастя Франко бачив не в зростанні матеріального багатства, а "тільки у співжитті, з іншими людьми, в родині, громаді, нації" і не в інтернаціоналізмі, який пропагувався марксизмом. Вирішення національного питання Франко вважав важливим фактором історичного поступу. Все, що не входить в рамки нації, на його думку, є або фарисейством, яким прикривається намагання ви-правдати панування однієї нації над іншою, або ж приховати своє відчуження від своєї рідної нації. Тому перетворення етносу в націю як об\'єднання індивідів на спільних для них ідеалах, дружне співжиття з іншими націями є необхідною умовою подальшого існування і розвитку даної нації. Але для цього ідеал нації повинен осягнути кожний індивід, і не тільки розумом, а й серцем. А "будителем" народу повинен стати інтелігент, покликаний не тільки розбудити масу, а й повести її за собою на зразок біблійного Мойсея. Але історія не є історією героїв, вона завжди є історією масових рухів і змін. Кожна людська одиниця повинна усвідомити себе як самостійний компонент у складі нації, сприймаючи серцем її ідеал. Виходячи з цього серед засобів формування особистості патріота Франко виділяє етику, а моральним ідеалом вважає всебічно виховану особистість, яка вільно вибирає собі цілі діяльності і здійснює своє покликання; найвищою ж оцінкою її поведінки і дій є прагнення до солідарності і "здруження", до добра і краси.
Значний доробок І.Я.Франко має і в естетиці. Свої основні ідеї в цій галузі він виклав у праці "Із секретів поетичної творчості". На деякі її положення

9-

131

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
вплинули ідеї Спенсера, що дістало вияв, зокрема, в тому, що естетика за Франком є наукою "про почування, спеціально про відчудження артистичної краси, значить є частиною психології". Тобто, Франко вилучив естетику із сфери філософії, з чим погодитись не можна. Та і сам Франко, говорячи, що в естетичному освоєнні дійсності застосовується діалектичний метод, що виявляє себе у цьому аспекті як реалізм, фактично спростовує своє попереднє висловлювання. Утверджуючи реалізм як метод передового мистецтва, здатного в усій повноті і художній правді відобразити дійсність, в якості його найвищого взірця І.Франко називає поезію Т.Г.Шевченка.
Українська філософська і соціально-політична думка в XX столітті. Мислителі діаспори
В XX ст. людство ввійшло заряджене могутньою енергією соціально-економічних перетворень і духовно-культурних змін, національно-визвольних рухів і наростання національної самосвідомості. Це був час, який породив нове покоління української інтелігенції. Формуючись в умовах піднесення демократичного і революційного руху, вона підняла на новий рівень ідеї національного визволення і державності. Вершиною цих зусиль стало утворення української незалежної держави в 1917 році. Нетривалий час її існування закінчився трагічно через цілу низку обставин внутрішнього і зовнішнього характеру. Однією з причин — нерозвинутість українського національного руху, него-товність нації в цілому утвердити і захистити свою незалежність і державність. Починати будівництво держави довелося ще до завершення процесу формування нації, в умовах поділу території України між різними державами, які всіма силами намагалися залишити її за собою. Але це не применшує заслуг засновників української державності в нових історичних умовах. Не применшує і заслуг речників української ідеї, їхнього внеску в здобутки національної духовної культури, в українську філософію зокрема. Прізвища Кістяківського, Вернадсь-кого, Грушевського, Винниченка вписані золотими літерами в історію української державності і національної духовної культури.
З 20-х років XX ст, по закінченні громадянської війни, в зв\'язку з новим поділом території України: на радянську її частину і на польську, з новою хвилею еміграції утворюються і дві гілки у філософській і соціально-політичній думці. Одна з них, та, що сформувалась у частині, що ввійшла до складу Радянського Союзу, функціонувала як марксистська (або марксистсько-ленінська) філософія. її формування почалося з дискусій в 20-х роках і закінчилась репресіями в 30—40 роки. Лише починаючи з кінця 50-х мало місце певне пожвавлення філософського життя в Україні, намітився певний відход від догматизму і начотництва. Але після періоду так званої відлиги з кінця 60-х почалася нова хвиля репресій проти будь-яких виявів "інакодумства", особливо проти тих, хто утверджував засади української національної духовної культури і розвивав національну філософію. Та все ж і в цей непростий час українські філо-
132

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
софи зробили певний внесок у розвиток як вітчизняної, так і світової філософії. Починаючи з М.Скрипника в ЗО—40-і, роки, П.Копніна в 50—60-і, В.Горського, В.Іванова, С.Кримського, В.Мазепи, В.Шинкарука, М.Поповича та інших в останній чверті XX ст. українські філософи здійснювали дослідження основних розділів філософії: онтології, гносеології, логіки, естетики, етики, релігієзнавства, історії філософії. За умов створення Української держави філософія вийшла на свої нові рубежі і українські філософи докладають великі зусилля, щоб подолати певне відставання національної філософії від вимог часу і включити в якості об\'єкту дослідження найбільш актуальні проблеми своєї галузі.
Друга гілка українських мислителів формувалась у діаспорі людьми, які вимушені були емігрувати за кордон, як і мільйони інших українців, розкиданих нині по всьому світу. Як у людей, які опинилися за кордоном здебільшого з політичних мотивів, їх основна проблематика, в основному, відходить від традиційної для класичної філософії проблематики, свою увагу вони зосереджують на соціально-політичних і національно-культурних або історико-філософських проблемах. Серед мислителів української діаспори XX ст. виділимо найбільш, відомих і характерних для неї: В.Липинського, ДДонцова і Д.Чижевського.
В\'ячеслав Липинський (1882—1931) — історик, соціолог, політик, публіцист. Виходець з польського шляхетного роду на Волині, В.Липинський більшу частину свого життя присвятив утвердженню української ідеї. Почавши свій громадсько-політичний шлях як демократ і народник, Липинський після 1918 року перейшов на позиції монархістського устрою як найбільш відповідного, на його думку, історичній традиції і національному менталітету. Розглядаючи аристократію з позиції поступу, Липинський вважає, що це найкращі люди, організатори і керманичі нації, лицарі, здатні змагатися і боротися, захищати свої станові права і привілеї під проводом "Богом даного" "могутнього козацького гетьмана". Шляхта і гетьман, за висловом В.Липинського, втілюють месіанську ідею, джерела якої лежать у релігійних почуваннях і містицизмі, що є цілком закономірним в історичних процесах і національно-визвольних рухах. Тому аристократію треба "витворити" або вона сама себе повинна постійно "витворювати" і "відновлюватись". Аристократія, традиція, нація - основні поняття, якими Липинський характеризує підвалини всякого історичного життя, а в центрі його уваги — питання про творчі і руйнівні процеси в житті народів, конструктивні і деструктивні фактори у функціонуванні суспільства. З позицій монархізму Липинський утверджує культ сили і великої людини; саме великі люди, на зразок Богдана Хмельницького, творять історію. "Сила й авторитет, — пише В.Липинський, — дві прикмети, без яких не може з\'явитися в нації провідна об\'єднуюча та організовуюча її групи влада"9. Проголошення "філософії сили", принцип - ціль виправдовує будь-які засоби, підпо-
133

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
рядкування державному інтересу інших інтересів, включаючи особисті і культурні, є українським варіантом макіавеллізму. Будь-які ідеї, інтереси, прагнення мають бути підкорені національній ідеї, вона повинна об\'єднувати всіх, хто живе на землях України. Поняття нації Л ипинський пов\'язує насамперед з територією як основним елементом буття нації. Щоправда, Липинський вважає більш доречним термін "земля" як територія в її конкретній данності, з усіма її географічними, геологічними, топографічними, господарськими і навіть естетичними властивостями. Прив\'язаність до землі підтримує і скріплює національну свідомість. Звідси поняття територіального патріотизму. Отже, "українцем", своєю близькою людиною, людиною однієї нації є кожний, хто органічно пов\'язаний з Україною, мешкаючи в ній, а неукраїнцем є мешканець іншої землі. Отже, питання нації — конкретне питання, а національне — не психічне, а скоріше соціально-історичне явище, елемент історичного руху, основним принципом якого є найбільша витрата енергії і напруження волі, прагнення, бажання, хотіння людей, а не сліпі сили історії. Саме тому історичний процес не може бути без драматизму і трагізму, але ідея і практика, духовне і матеріальне, здійснювані під егідою аристократії, дають підстави сподіватись на краще. Та це можливе тільки тоді, коли буде сформована українська незалежна держава, спілка об\'єднаних однією національною ідеєю людей, тобто в умовах існування української нації як результату державотворення.
Дмитро Донцов (1883—1973) — ідеолог так званого інтегрального українського націоналізму, в якому він використав деякі філософські ідеї Шопен-гауера, Гартмана, Ніцше та інших представників волюнтаризму. Замолоду приєднавшись до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, він згодом відкидав будь-який демократизм, тим більше марксизм, почавши з атеїзму, прийшов до крайностей войовничої церкви. Уся ж його діяльність була виразно антидемократичною і протиросійською.
Найважливішими працями Д.Донцова є "Модерне москвофільство" (1913 р.), "Історія розвитку української державної ідеї" (1917 р.) "Українська державна думка і Європа (1919 р.), "Підстави нашої політики" (1921 р.), "Націоналізм" (1926 р.), "Дух нашої держави", (1944 р.), "Росія чи Європа" (1956 р.), "Від містики до політики" (1957 р.) та інші.
Вже з переліку основних праць Д.Донцова видно, шо його провідною темою була національна ідея, на зміст і характер якої вплинули процеси, що відбувались у дореволюційній Росії, в Європі і в СРСР. Виставляючи в якості активного творчого чинника підсвідоме, ірраціональне, волю, Донцов не визнавав об\'єктивних законів суспільного розвитку, тим більше законів соціалізму, ідей рівності, братерства, свободи для всього людства, яким підпорядковуються національні прагнення, правда однієї нації. Відкидав він і такі поняття, як демократизм, пацифізм, лібералізм, гуманітаризм — все це він вважав опозиційним ідеї державності як "цінності в собі". Донцов твердив, що пануюче місце в світосприйнятті людини повинна посісти зооло-
134

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
гічна воля до життя, "чистий рефлекс бойового півня", який завжди "готовий до бою, щоб перемоги або вмерти". Це те фізіологічне "Ні", яке мусить відчути пес на вид кота, або жид на вид араба, араб на вид жида". Найміцніша основа національної ідеології — воля нації до життя, влади, експансії, яка іманентна для нації і яку слід плекати і розвивати, ставити в центр національної ідеї на місце кволого "провансальства", тобто "драгоманівщини". Однією з вимог автора "чинного націоналізму" до своїх послідовників була "аморальність". На думку Донцова, національна ідея мусить бути "аморальною", тобто не повинна керуватись загальнолюдськими принципами, а здійснювати "аморальну" політику повинен фанатик, агресивний і нетерпимий до інших поглядів. І взагалі, історія є "гоном амбітних людей" до панування і володіння землею та нижчими расами, адже "всякий поступ базується не нерівності і признає засади вищості. Хто не має відваги або даних стати рівним вищим, не має змоги стати рівноправним, незалежним". В останній частині книги "Націоналізм" Донцов пише, що для виконання такої місії українська нація "повинна мати й панську психіку народу-володаря", і такі риси, як фанатизм, національна нетерпимість, емоційність замість "розумовості", плекати героїчні чесноти, але для всього цього треба поступатися особистим щастям. Оскільки ідею впроваджує в життя не народ, а поважна активна сповнена влади "меншість", а суспільство, хочемо ми цього чи не хочемо, по природі своїй "аристократичне", треба відродити "нову касту", бо "коли психічні прикмети верстви підвладної стають прикметами верстви правлячої - в суспільстві наступає катастрофа". Розмови про безкласове і безкастове суспільство Донцов називав демагогією. Порятунок для українського народу - поворот від общинності і більшовизму до власних традицій, від матеріалістичного комунізму до "животворящого Духу". За те, що українська інтелігенція не підтримувала найкращі національні традиції — власновладства, войовничості, патріотизму, ідеї суверенності, Донцов наділяє її тавром шовінізму, ретроградства, відступництва. Він непримиримо ставився до будь-яких виявів симпатії до Росії, рішуче виступав проти політичного симбіозу "Україна — Росія", вважаючи що інтереси Росії як держави-паразита і України як сторони, що експлуатується, несумісні. Тому всіх тих з української інтелігенції, хто був прихильниками політики згоди, характеризував як "опортуністичну течію" разом з тими, хто сповідував "демократичний націоналізм". За це він, зокрема, критикував М.Драгоманова, М.Грушевсь-кого та інших. Справедливо відзначаючи, що політика кожного народу мусить керуватися насамперед національними інтересами, Донцов робить сумнівний висновок, що єдиною силою, на яку повинен розраховувати український народ у своїй зовнішній політиці, - це "імперіалізм європейських держав", хай і реакційних, аби їх інтереси суперечили інтересам Росії. При цьому він абстрагувався від попередніх намірів цих держав, зокрема Австрії і Німеччини, перетворити Україну в свою колонію і асимілювати її народ.
135

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
Отже, світогляд Д.Донцова можна охарактеризувати як крайній націоналізм, волюнтаризм, ірраціоналізм, поєднаний з біологізаторським принципом "боротьби за існування" і романтизованим розумінням національного як "аристократизму духу". Ідеї чинного націоналізму, подані Донцо-вим піц флером боротьби за дійсно святу ідею — визволення батьківщини, зробили його ідеологом і духовним батьком українського націоналізму, хоч він і не був членом ОУН, притягували до себе молодь, особливо молодь Галичини. Поза всяким сумнівом, Донцов був патріотом України, але, на думку його біографів, він не дав завершеної суцільної ідеології українського націоналізму, бо виклав "критично-руйнівну" частину і не розвинув "позитивної". До концепції Донцова критично ставився навіть ВЛипинсь-кий, сказавши, що Донцов в національну проблему вносить заразу анархічного егоцентризму. Навіть бандерівці, на своєму ІІІ-му Надзвичайному Зборі в серпні 1943 року відмежувались від расистських ідей Донцова та ідей етнічної виключності українців.
Дмитро Чижевський (1894—1977) представляв академічний напрямок у діаспорі. Різнобічний вчений і ерудит, він зробив великий внесок в українську духовну культуру, проявивши себе в цілій низці сфер і охопивши в своїй діяльності велике коло проблем. Зокрема, Чижевський започаткував процес дослідження української національної історії філософії, насамперед у працях "Філософія на Україні" та "Нариси з історії на Україні". Свою історико-філософську концепцію Чижевський поєднав з проблемою нації і людства. Він вважав, що різноманітність характерна не тільки для рослин і тварин, а й для людського роду. І в природі, і в суспільстві завдяки різноманітності, через доповнення одне одного, формується цілісність і уникається однобічність. Людське суспільство можливе тільки завдяки різноманітності типів людських особистостей. Те ж саме можна казати і про людські цінності, духовну культуру, нації. Цей принцип Чижевський переносить і на філософію: кожна з філософій сама по собі обмежена і не може претендувати на "абсолютну правду", вона осягає тільки частину її, але всі філософії разом, постійно накопичуючи знання, наближаються до неї. Національне поступається загальнолюдському за своїм обсягом і повнотою. Розглядаючи українську філософію в контексті взаємовідношення загальнолюдського і національного в історико-філософському процесі, Чижевський вважає, що слов\'янський світ, включаючи й Україну, не дав філософа світового масштабу, цього не досягли і ті, що є "росіянами", а живуть на території України (М.Бердяєв, Г.Шпет, П.Сорокін). Причина — провінціалізм, недостатній рівень національної самосвідомості, тому представники української філософії здебільшого лише епігони, наслідувачі, а не оригінальні крупні філософи. Аналізуючи діяльність Сковороди, Гоголя, Юркевича, Куліша, специфіку української філософської думки, Чижевський виділяє такі її риси, пов\'язані з національним менталітетом і націо-
136

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
нальним характером, як емоційність, сентименталізм, ліризм, гумор, а також "плюралістична етика", індивідуалізм, прагнення до свободи, що призводить до розбрату і самоізоляції. Зрештою, типовими для української філософської думки рисами, вважає Чижевський, є притаманне їй релігійне забарвлення і симпатії до інших народів, насамперед до німців (Прокопович, Сковорода, Костомаров, Куліш) та італійців (Гоголь). До росіян же, на думку Чижевсько-го, симпатії Гоголя і Куліша мають політичний, а не психологічний характер. Національний характер Чижевський пов\'язує з особливістю історії, з природою, зокрема, головною основою формування психічних рис українців він вважає степ.
Не всі нині погоджуються з оцінкою, яку дав Чижевський українській філософії і українським філософам, зокрема Г.С.Сковороді. Але вірним є те, що він пов\'язує розвиток філософії з розвитком нації, що специфіка національного характеру тою чи іншою мірою впливає і на характер філософії як частини духовної культури, а духовна культура — на філософію як засіб самокритики і самопізнання. Але Чижевський лише поставив проблему, а не вирішив її до кінця. Очевидно, це справа наступних поколінь українських філософів.
Контрольні запитання
1. Чим відрізняються умови виникнення і формування філософської думки на території сучасної України від умов аналогічних процесів в інших регіонах світу?
2. Яка роль міфології і християнства у виникненні і формуванні філософської думки на території сучасної України?
3. Причини виникнення "братських шкіл" та їх роль у формуванні суспільно-громадської думки в Україні?
4. Чим обумовлене заснування Києво-Могилянської академії, і яка її роль у розвитку духовної культури України?
5. Який зв\'язок філософії Г.С.Сковороди з філософією Платона?
6. Чи можна називати філософію Г.С.Сковороди "схоластикою"?
7. Чи можна беззастережно називати Т.Г.Шевченка "атеїстом" і "революціонером", або навпаки "набожним" і "лібералом"?
8. На які філософські традиції переважно спирався П.Д.Юркевич?
9. В чому розходилися з марксизмом М.П.Драгоманов і І.Я.Франко, а в чому між собою?
10. Чому представники української діаспори XX ст. акцентували свою ува
гу на національному питанні?
Теми рефератів
1. Особливості міфології дохристиянської доби на території України та її вплив на формування філософії.

10 Філософія

137

Частина перша. Призначення філософії, її категоріальний інструментарій та історія
2. Християнство і його роль у духовній культурі Київської Русі.
3. Соціально-політична думка в Україні XIV—XVI століть.
4. Натурфілософські тенденції в Києво-Могилянській академії.
5. Г.С.Сковорода і Платон. Вчення про дві натури.
6. Г.С.Сковорода як "мандрівний філософ" і особистість.
7. Романтизм членів Кирило-Мефодіївського товариства.
8. Т.Г.Шевченко як романтик і гуманіст.
9. "Філософія серця" П.Юркевича в світлі сучасності.

10. М.П.Драгоманов як особистість і мислитель.
11. Соціально-політичні і філософські погляди І.Я.Франка.
12. В.Л ипінський і Д .Донцов про роль української еліти в державотворенні.
Література
1. Братко-Кутинський О. Феномен України. — К., 1996.
2. Булашов Г. Український народ у своїх легендах релігійних поглядах та віруваннях. — К, 1992.
3. Велесова книга. — К, 1994.
4. Вышеславцев Б. П. Сердце в христианской и индийской мистике // Вопросы философии. - 1990. - № 4.
5. Від Вишенського до Сковороди. — К., 1972.
6. Горський В. Філософія в українській культурі. — К., 2001.
7. Горський B.C. Історія української філософії. Курс лекцій. - К., 1996.
8. Горський В. С Нариси з історії філософської культури Київської Русі (середина XII - середина XIII ст.). — К, 1993.
9. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — К, 1991.

10. Грожин А.С. Філософські погляди вчених-природознавців Києва (друга половина XIX - початок XX ст.) // Філософська думка. — 1982. - № 2.
11. Донцов Д. Дух нашої давнини. - Друге видання. —Дрогобич, 1991.
12. Донцов Д. Націоналізм. — Львів — Жовква. — 1926.
13. Донцов Д. Підстави нашої політики. - Відень, 1921.
14. Драгоманов М.П. Вибране. - К., 1991.
15. Драч І. Ф., Кримський СБ., Попович М.В. Григорій Сковорода. - К, 1984.
16. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Фран-ківський період. — К, 1992.
17. Іваньо І. Філософія і стиль мислення Г.Сковороди. - К, 1983.

18. Історія філософії на Україні. — В 2-х т. — К, 1987.
19. Історія філософії України. Хрестоматія : Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. — К, 1993.
20. Історія філософії України : Підручник / Під кер. М.Ф.Тарасенка і М.Ю. Русина. - К, 1994.
21. Історія філософської думки в Україні : Курс лекцій / Огородник І.В., Огородник В.В. - К., 1999.
138

Розділ IV. Формування і розвиток філософської думки в Україні
22. Кониський Г. Філософські твори. — У 2-х т. — К., 1990.
23. Костомаров М. Две русские народности. — Київ, Харків, 1991.
24. Кулиш П.А. Сочинения и письма. — В 5-ти т. — К., 1908—1910.
25. Литвинов В.Д. Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці України. - К., 1984.
26. Лісовий В. Драгоманов і Донцов // Філософська і соціологічна думка. - 1991. -№ 9.
27. Лук М. І. Феномен Юркевича і українська духовність // Проблеми філософії. - Вип. 94. - 1992.
28. Маланюк Євген. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.
29. Мединець CM. Братські школи України і Білорусії в XVI—XVII ст. — К., 1958.
30. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. — К., 1992.
31. Нічик В.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI - початок XVII ст.) - К., 1991.
32. Нічик В.М. Філософія в Києво-Могилянській академії// Філософська думка. — 1978. — № 6.

33. Нічик В.М. Філософські попередники Г.С.Сковороди // Філософська думка. - 1985. — № 2.
34. Огієнко І. Українська культура. — К., 1992.
35. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. — К., 1997.
36. Пашук А.І. Іван Вишенський — мислитель, борець. — Львів, 1990.
37. Попович М.В. Микола Гоголь. — К., 1989.
38. Прокопович Ф. Філософські твори. — В 3-х т. — К., 1979-1981.
39. Рибаков Б.А. Язычество древних славян. — М., 1981.
40. Розвиток філософської думки в Україні : Текст лекцій / Вільченсь-кий Ю.М. та ін. - К., 1994.
41. Сковорода Г. Повне зібрання творів. — В 2-х т. — К., 1973.
42. Федів Ю.О., Мозгова Н.І. Історія української філософії. - К., 2001.
43. Філософія Відродження на Україні. - К., 1990.
44. Філософія Григорія Сковороди. / Відп. ред. В.І.Шинкарук. - К., 1972.
45. Франко І.Я. Зібр. творів. - В 50-ти т. - К., 1986. - Т. І. - С 13 - 82.
46. Хижняк 3.1. Києво-Могилянська академія. - К., 1981.
47. ЧижевськииД. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992.
48. ЮркевичД. З науки про людський дух. - К., 1993.
49. Юркевич П. Вибране. - К., 1993.
50. Яременко Е. Мелентій Смотрицький: життя і творчість. - К., 1986.




© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.