Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Філософія - Сморж

Тема 6. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці

6.1. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці



Основні поняття і проблеми: Космогенез. Біогенез. Антропогенез. Соціоге-нез. Еволюція. Квазіцентрація. Праця. Екстеорізація. Інтеріорізація. Біосфера. Ноосфера. Біологічне. Соціальне. Природа. Антроморфність. Екологія.
Примітка: антропогенез і соціогенез - це дві сторони єдиного процесу виникнення і становлення людини і суспільства (антропосоціогенез).
Вирішення проблеми антропосоціогенезу філософією
Дана тема, поза всяким сумнівом, є ключовою, оскільки від її з'ясування і засвоєння багато в чому залежить розуміння і засвоєння решти тем. Вивчає цю надзвичайно широку і містку проблему, крім філософії, ціле сузір'я наук: соціологія, археологія, палеонтологія, психологія, етнографія, історія культури, мовознавчі науки тощо.
Щодо філософії, то можна стверджувати, що вся її історія супроводжується намаганням дати відповідь на питання: що таке людина, яке її походження і в чому її сутність, чим вона відрізняється від усього живого, як вона співвідноситься з оточуючим її середовищем і яке її місце в світі? Відповіді на ці й інші питання були різними, залежно від епохи, рівня знань, світогляду, належності до тієї чи іншої філософської школи, релігійного вірування, соціального становища тощо. Всі різновиди тлумачень цих та інших питань можна поділити на міфологічні, релігійні, космічні і "земні".
Для міфологічної свідомості, характерної для первісного суспільства, було само собою зрозумілим, що людина, як і все оточуюче — рослини і твари-
159

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ни, є породженням природи. Це проявилось, зокрема, в тотемізмі, що є одним з прикладів антропоморфного сприйняття світу, наділення природних явищ людськими якостями. Таке поєднання людського і природного, космічно-божественного і земного людського особливо чітко і яскраво знайшло свій вираз в античній міфології, де боги при всій своїй всемогутності не обривають своїх зв'язків із земним буттям, володіють тими ж якостями, що і звичайні смертні люди: вони їдять, бенкетують, сваряться поміж собою, одружуються, народжують дітей тощо. Так, наприклад, Аполлон — син Зевса і богині Лето, батько Орфея, Ліна і Асклепія, брат Артеміди; Ерот — син Зевса і Афродіти (або Арея і Афродіти, Гермеса і Афродіти тощо). За Платоном людина є поєднанням видимого, тваринного, земного (тіла) з невидимим, духовним, неземним (душею) як божественним. Вважаючи людину в цілому земною істотою, Платон дає їй таке визначення: "Людина — істота безкрила, двонога, з плоскими нігтями; єдина з істот, сприятлива до знання, що Грунтується на міркуваннях" '. За Ари-стотелем людина — це єдність форми і матерії, тобто божественно-загального і тілесно-одиничного, що в подальшому в християнському віровченні вилилось в одноразовий акт створення Богом із глини першолюдини Адама, а з його ребра — Єви, його подруги і дружини. Та Бог, створивши людину по образу і подобі своїй для райського життя і щастя, за її непослух і гріх позбавив божественності і зігнав з неба на землю, опустив до рівня природи і тваринного життя. Сучасний релігійний філософ Клайв Степлз Льюїс пише, що першо-людині "сили і радість йшли від Бога як його дарунок і повертались до Бога від людини як благоговійна любов". Та після здійсненого гріха Бог "став правити нею інакше — через закони природи... І бажання став диктувати душі не розум, не вибір, а фізіологічні закони... Людина не просто "погіршала", як це буває з людьми, а стала зовсім іншою. Вона втратила свою особливу природу — стала прахом." 2 Тобто і християнство не заперечує того факту, що людина має свою історію виникнення і становлення і, крім божественно-духовних, має матеріально-природні корені.
Але християнське віровчення не вирішує питання початку людини, її походження, становлення і сутності, про це, зокрема, пише і релігійний філософ М.Бердяєв: "Старе вчення про те, що Бог створив людину і світ, ніскільки не потребуючи них і творячи лише для власного прославлення, — зауважує він, — має бути облишене як рабське вчення, що позбавляє будь-якого сенсу життя людини і світу" 3. Біблійний міф про створення людини, на думку шведського антрополога Яна Лінблада, " лише є спробою накреслити межу, за якою нескінченність. Все створив Бог, проте мале дитя зажене нас у глухий кут невинним питанням: "А хто створив Бога?" 4.
З протилежних щодо релігії позицій вирішували проблему походження і сутності людини матеріалісти, зокрема Спіноза, Дідро, Гольбах, Гельвецій та інші. Вони розглядали людину лише як частину природи, найвищий її прояв, вид, який відрізняється від решти свідомістю. Тобто людина розглядалась
160

Розділ VI. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці
не як соціальна істота, а як породження природи, поведінка і дії якого визначаються біологічними законами і фізіологічним функціонуванням, спільними з тваринами, тільки більш високими за ступенем.
Кант, який утверджував інші цінності і прагнув розглядати в людині насамперед її духовну сутність, все ж під впливом Дідро вважав за необхідне досліджувати і те, "що робить з людини природа", і те, "що вільно діюча істота робить або повинна зробити із себе сама" 5. Кант формулює три відмінності людини від усього живого: "...технічне (а в зв'язку з свідомістю — механічне) володіння речами, прагматичні (вміння використовувати інших людей в своїх цілях) і моральні задатки (дії відносно себе і інших по принципу свободи...)"6. Прагматичні задатки Кант вважав надбанням порівняно високої ступені цивілізації, коли людина вже вийшла із стану дикості, і хоча вона ще не моральна істота, але вже налаштована до цього. І все ж Кант не вирішив проблеми антропогенезу і не розкрив механізмів соціалізації людини, звівши все, врешті-решт, до характеру, до "оригінального способу мислення". Тобто, говорячи словами К.Маркса, людину Кант розглядає поза дійсною предметною діяльністю і соціальними відносинами, які, власне, і визначають суспільну змістовість людини і історію людства.
Гегель, відмітивши недоліки і слабість емпіризму, сенсуалізму (Дж. Локка і французьких матеріалістів XVIII ст.), критикуючи Канта у вирішенні проблеми антропогенезу, зауважив, що результат розвитку не можна зрозуміти без історії людини, яку він представив як своєрідну "ембріологію" і "палеонтологію" духу. Виникнення людини за Гегелем пов'язане з індивідуальною свідомістю, яку він розглядає на різних ступенях розвитку духу і яка на його другій ступені піднімається до об'єктивного духу як вираження спільної діяльності індивідів, коли наділений свідомістю індивід починає усвідомлювати себе як учасника історичних подій. Наряду з цими, Гегель висловив ряд думок, які свідчать, що у вирішенні проблеми антропогенезу він пішов набагато далі своїх попередників, включаючи і Канта. Зокрема, Гегель вказав на принципову різницю між твариною і людиною, яку вбачав насамперед в тому, що тварина володіє тільки "прагненням" та "інстинктом"; що тварина споживає тільки те, що їй призначено в зовнішній природі; що душа тварин несвободна, оскільки вона живе в царстві необхідності; що рід існує для тварин лише у формі одиничності і вона нічого не знає про життя роду; що її життєвий цикл - звичайний круговорот; що тільки людина виявлялась здатною вперше піднятись від одиничності до загальності мислі, до знання самої себе, до осягнення своєї суб'єктивності, свого Я1. Якщо тварина не трудиться, хіба що за примусом, і не їсть свій хліб, зароблений "в поті лиця свого", "бо всі її потреби задовольняє безпосередньо природа, то людина в природі знаходить лише матеріал для своїх потреб". "Труду поті лиця" як фізичний, так ітруд духа, — пише Гегель, —

11 Філософія

161

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
лежить і в основі моралі, пізнання добра і зла8. Все, що є в людині людського, за Гегелем, є її надбанням. Навіть прямоходіння є вже проявом людської волі, не кажучи про руку. "Рука, — пише Гегель, — і особливо кисть руки людини є так само тільки їй властиве: жодна тварина не має такого рухливого знаряддя діяльності, спрямованого зовні: рука людини — це знаряддя знарядь, здатне служити вираженням нескінченної множини проявів волі" 9. Як зазначив К. Маркс, Гегель схопив сутність праці і зрозумів її як сутність людини, що підтверджує саму себе. Але Гегель розглядав людину і її історію як наслідок дії духу і обминув соціальну сторону проблеми антропогенезу, негативну сторону праці, тому сама людина у нього набрала абстрактного вигляду, а "чуттєвість, релігія, державна влада та ін. є духовними сутностями, бо тільки дух є точною сутністю людини..."10. В цьому винні і філософська система Гегеля, якої він послідовно дотримувався, і його раціоналізм, і рівень тодішніх знань про людину, адже багато що відкрилось вже після його смерті, і його політичні симпатії. І все ж, без "раціональних зерен", які містяться в його антропологічному вченні, не було б і антропосоціогенезу марксизму. Попри намагання рішуче відмежуватись від філософської системи Гегеля основоположники марксизму визнають, що його "...велика заслуга полягає в тому, що він вперше показав увесь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу... З цієї точки зору історія людства вже перестала здаватись диким хаосом... вона, навпаки, виступила як процес розвитку самого людства...
Для нас тут байдуже, що Гегель не розв'язав цього завдання. Його історична заслуга полягає в тому, що він поставив його" ''.
Зовсім по-іншому поставився до Гегеля, свого колишнього вчителя, Людвіг Фейєрбах. Відновивши матеріалізм в нових історичних умовах, він критикував Гегеля з позицій абстрактного гуманізму і антропологізму за відрив людини від природи і раціоналізм. Л.Фейєрбах вважав людину так само, як і рослину, тварину, цілковитим породженням природи, "найвищим проявом її життєвої сили", її "кульмінаційною точкою"; все, чим володіє людина, все дала природа. "Природа не тільки створила просту майстерню шлунка, вона спорудила також храм мозку". Розглядаючи людину як "суб'єкта мислі" і апелюючи до почуттів, показуючи їх відмінність від тваринних, Фейєрбах не побачив, що вони є результатом тривалої історії людської цивілізації, соціальної діяльності людей, хоча і визнавав роль умов життя та їх своєрідне переломлення в головах людей. Фейєрбах вважав цілком достатнім для людини співвідноситись з своєю природною сутністю і робити все для її здійснення. "Основними прагненнями людини, — писав він, — є прагнення до самозбереження, до самоутворення, прагнення до інертності" '2. Отже, як казав К.Маркс, Фейєрбах "надто багато напирає на природу і дуже мало на політику". В цьому частково винне і тривале усамітнення Фейєрбаха (25 років) в глухому селі, що призвело до його політичної ізоляції і відставання від рівня науки того часу.
162

Розділ VI. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці
Антропологічну концепцію натуралізму щодо походження і суті людини утверджував і Огюст Конт (1798—1857). Він вважав, що і в природі, і в історії людства панують одні й ті самі закономірності, тому для пояснення соціально-історичного буття, процесу придатні ті ж самі загальнонаукові методи. Зокрема, він, зводячи психологічні функції до фізіологічних, вважав, що наука про душу має грунтуватись на фізіології органів відчуття.
Герберт Спенсер (1820—1903) — один з родоначальників позитивізму в філософії і вчення про "загальну еволюцію", твердив, що біологічний і соціальний розвиток підкоряються одній і тій же формулі, а людина в своєму розвитку пройшла шлях від нижчих тварин до вищих за законами біології. Психічне Спенсер трактував як прояв біологічного, як форму, що виникла на певному ступені біологічного розвитку, як реакцію на впливи зовнішнього середовища. Суспільство ж Спенсер розумів як аналог поділу функцій між органами живого тіла. Основним законом суспільства Спенсер вважав закон виживання найбільш пристосованих індивідів.
У природничій науці ідея еволюціонізму знайшла свою конкретизацію в еволюційній теорії англійського вченого Ч.Дарвіна. Узагальнивши величезний емпіричний матеріал, Дарвін дійшов висновку, що корені людини не в божественному акті творіння, а в тваринному царстві, історія якого являє собою безперервний ланцюг розвитку, нижчі ланки якого губляться в хаосі тих, що знаходяться на самому "низу". Дарвін не бачив якісної відмінності людини від тварини, а тільки кількісну. Зокрема, він твердив, що тваринам також властиві соціалізація своєї життєдіяльності, соціальна поведінка, організація, і за аналогією з людиною визнавав у тварин моральні, естетичні і навіть релігійні почуття, а також наявність підозрілості, недовірливості, ревнощів, гордості, благородства, відчуття гумору тощо. Досконалість гнізд деяких птахів, їхнє яскраве забарвлення, приємний спів, на думку Дарвіна, свідчать про те, що естетично-художні вподобання птахів навіть вищі, ніж у деяких малоцивілізованих народів. Дарвін також вважав, що і в інтелектуальному плані "... розумові здібності людини не відрізняються за своєю якістю. Різниця ж у ступенях, якими вони не були б великими, не дає нам права відносити людину до окремого царства" |3. "В розумових здібностях між людиною і вищими ссавцями не існує корінної різниці, відмінності" '4. Основною помилкою Дарвіна була та, що він розглядав людину як біологічний вид, зоологічну істоту, а його теорія пояснювала не історію, а передісторію людини, і в тому вигляді, як він її виклав, вона не суперечить і теології: Бог створив не готову людину, а її зародок, який поступово еволюціонував у людину. Ось як пише, зокрема, релігійний філософ XX ст. Клайв Степлз Льюїс: "Довгі століття Господь вдосконалював тварину, яка повинна була стати вмістилищем людської душі і власною Його подобою. Він дав їй руки, здатні тримати, рот і горло, здатні до артикуляції, і мозок, достатньо складний, щоб виконувати все, що відноситься до матеріальних дій, з якими пов'язане розумне мислення.

п»

163

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Цілком можливо, що це створіння існувало багато століть, що воно вже могло творити речі, які сучасний археолог вважав би доводом його людського рівня. Нарешті, коли вийшли строки, в цей організм ...ввійшла за волею Божою свідомість... і стала правити організмом..."15.
Еволюційна теорія Ч.Дарвіна, положення про біологічні закони природного добору і боротьби за існування, підкріплена філософським еволюціонізмом Г.Спенсера в соціології, в другій половині XIX ст. оформилась у ряд вчень. Зокрема, соціал-дарвіністи Чемберлен, Лапуж, Амоно, а також Беджгот, Гумпілович, Ратценхофер, Сампер, Смолл бачили в теорії Дарвіна універсальну модель еволюційного процесу і намагались застосувати її до суспільства, підставивши замість організмів соціальні групи, причому джерела соціальних конфліктів редукуювались до біологічних факторів, соціальна боротьба зводилась до боротьби рас, расових груп, різниці в біологічних прагненнях тощо. Тобто закони тваринного царства були перекинуті на суспільство. При цьому біологізаторський підхід до соціальної еволюції поєднувався з психологізацією суспільного життя, редукці-онізм з антиісторизмом.
Новим етапом у вирішенні проблеми антропосоціогенезу стала філософія марксизму. Критично переосмисливши вчення своїх попередників, спираючись на нові наукові дані, зокрема на еволюційну теорію Дарвіна, на праці американського дослідника Моргана, основоположники марксизму пов'язали антропосоціогенез насамперед із знарядійною працею в умовах формування соціального буття, в основі якого лежить діалектика продуктивних сил і виробничих відносин, нові форми взаємодії з природою і між індивідами, нові потреби і форми спілкування, споживання, обміну, здатність до опосередкування, екстеріоризації і інтеріоризації, до родового життя, до самопородження і самоутвердження, до цілепокладання і планування своїх дій і вчинків. З усім цим марксизм пов'язує олюднення органів людини і олюднення самої людини, формування суспільних інститутів тощо. Без суспільно-практичної діяльності "людина розглядається як непредметна, спірітуалістична істота", — критикуючи Гегеля, зауважує Маркс. Основоположники марксизму відкидають і старий метафізичний погляд, за яким вважалось, що природа - найвищий і кінцевий взірець творіння і єдина творча потенція, а людина лише "пасивне дзеркало, в якому природа приходить до свідомості". Якщо у Гегеля історія людини є історією її десоціалізованого духу, а у Фейєрбаха людська сутність зведена до індивідів, пов'язаних тільки природними узами, здатних лише до споглядання, то в марксизмі людина завдяки активній доцільній предметній перетворювальній діяльності стає ініціативною стороною в своїй взаємодії з природою і активним учасником історичного процесу. Звичайно, і марксизм не зміг дати вичерпну відповідь на всі питання цієї теми, залишивши для нащадків можливість заповнити ці пробіли, уточнити деякі положення відповідно до
164

Розділ VI. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці
нових даних науки про людину та її історію. Зокрема, спроби визначити початок людини працею, знарядійною діяльністю виявляються недостатніми для пояснення соціальної взаємодії індивідів, виникнення мови і духовних форм, усього того, що відноситься до емоційно-особистого і характеризує людину як таку. Виявились і деякі неточності відносно найпершого періоду предків людини, їх способу життя і розселення. Енгельс "поселив" їх на деревах, а пря-моходінню вони, на його думку, навчились на землі. Непереконливими, зокрема, виглядають сьогодні і його судження про здатність тварин до планомірних і умисних дій, що це нібито в зародковому вигляді існує всюди, де є протоплазма, живий білок'6. В цілому ж марксистська теорія антропосоціогенезу і на сьогодні є найбільш методологічно ефективною, і її положеннями користуються вчені, які спеціалізуються в цій галузі.
У філософії XX століття тема антропосоціогенезу розроблялась на двох, але органічно пов'язаних рівнях: на загально-філософському і спеціальному філософсько-антропологічному. Існує також і два основні підходи до вирішення проблем цієї теми: натуралістичний, який включає біологі-заторський і супернатуралістичний. З сучасних натуралістичних течій, які цю тему вивчають і висвітлюють, можна виділити фрейдизм і неофрей-дизм, філософську антропологію, екзистенціалізм і персоналізм.
З.Фрейд (1856—1939) виходячи з положення, що передумови культури закладені в самій природі, вважає, що першим актом історії людства стало вбивство батька або групового лідера первісної орди його синами-супер-никами. Але в силу амбівалентності потягів за цим слідує каяття, посилене розбратом і хаосом, що за цим відбулися. Підсумком усього цього стало придушення інстинктів, початок їх сублімації і виникнення релігії, моралі, соціальності взагалі. Насправді ж статеві стосунки з самого початку пов'язувались з ідеями плодороддя, з необхідністю помножувати рід, плем'я, його силу і могутність тощо, і відірвані від соціального життя людини вони у всі часи носять тваринний характер.
Серед тих, хто розробляв тему антропогенезу в останнє століття, слід виділити школу філософських антропологів, яка бере свій початок від М.Шелера (1874—1929). Сам М.Шелер у своїй праці "Положення людини в космосі" прагне з'ясувати природу людини виходячи з проявів її життєдіяльності. Шелер вважає, що основа світу спочатку містить у собі два аспекти — дух і сліпе прагнення, які знаходяться стосовно одне одного в стані напруження. Дух безсилий, а сліпе прагнення володіє творчою силою, воно є "творяща природа", що створює випадкові визначеності буття. Дух по-запросторовий і позачасовий: він є голос, що споглядає ідеї, і любов, що відкриває цінності. Потребуючи сили для своїх проявів, дух запозичає енергію з нижньої сфери, з біологічних потягів, витісняючи їх і таким чином, одержує можливість творити культуру, тобто здійснювати ідеї і створювати цінності. В людині Світова основа усвідомлює себе в тому самому акті, в якому людина споглядає
165

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
себе укоріненою в першій. В людині здійснюється оживотворення духу. Бог не споконвічен, а ТВОРИТЬСЯ, СТВОРЮЄТЬСЯ: він виникає із Світової основи. Оскільки все живе одушевлене і володіє внутрішнім прагненням, поривом, то людський і тваринний порив, прагнення є вираженням однієї і тієї ж несвідомо одушевленої Основи Світу. Людина і тварина наділі складають якусь строгу безперервність, і оснований на природних властивостях поділ тварин і людини є лише свавільний розріз, здійснюваний нашим розсудком. Шелер протиставляє "природну" людину "історичній" людині, що причетна до божественного начала, а тому "врятовану" і" відроджену", тому її слід сприймати як заслужений подарунок Бога і результат його втручання в земні справи. Природна людина нічим не відрізняється від тварини. Людина перебуває в строгій залежності від Бога, тому її не можна пояснити з неї самої, а тільки в світлі самої ідеї Бога. Тільки істота, що молиться і шукає Бога, здатна подолати свою голу природність і піднятись над нею. Тим самим М.Шелер, по суті, утверджує християнський догмат про створення людини.
До школи, заснованої Шелером відноситься філософсько-релігійна антропологія (ІЛотц, Г.-Е.Хангстенберг), філософсько-біологічна (А.Гелен), культурно-філософська антропологія (Е.Ротхакер, М.Ландман). Коротко їх можна охарактеризувати так: у І.Лотца, як і в М.Шелера людина — духовна істота, "аспект життя", що своєю здатністю до "чистого споглядання" речей виділяється із усього живого. Г.Плеснер підкреслює ексцентричну природу людини, що втратила свою природну сутність і в силу цього приречена до вічного пошуку, самовідображення і самовдосконалення. За А.Геленом людина в силу біологічної недостатності приречена до активної діяльності, реалізуючи себе в різних формах культури. В цілому ж для філософських антропологів характерні вузькість, неповнота, редукці-онізм, недостатня філософська глибина і аргументованість, тому справді системного розгляду проблеми антропогенезу не відбулось і вона і на сьогодні багато в чому залишається відкритою.
Наукові концепції походження людини (антропогенезу)
Сьогодні все більш очевидним і зрозумілішим стає те, що теорія походження людини потребує не тільки дослідження походження видів, а й походження життя на Землі, кульмінацією розвитку якого є поява людини. Великий внесок в розробку і висвітлення цієї проблеми зробив геохімік академік В.І.Вернадський. Не пориваючи з еволюційним вченням Дарвіна і не сумніваючись в тому, що "людина нерозривно пов'язана з життям усіх живих істот, що існують або будь-коли існували" '7, а земля є колискою людини, Вер-надський більш важливим вважає вирішити питання: як взаємодіють жива і нежива природа в єдиній системі. Він виходив з положення: "Все живе походить від живого". Жива речовина, яка на нашій планеті створюється і підтри-
166

Розділ VI. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці
мується енергією Сонця, знаходиться в безперервному хімічному обміні, але самодовільно не зароджується. Вернадський допускає наявність "живої речовини" в масштабах космосу, в якому за мільярди років утворився "моноліт життя", однією лиш частиною якого і стало людство. Завдяки розуму і праці, які сформувались у процесі еволюції, могутність людства наростає з усе більшою швидкістю, змінюючи структуру самих основ біосфери і еволюціонуючи до нових життєвих проявів; найбільш значним із них є утворення ноосфери, нової геологічної сили на нашій планеті, своєю появою зобов'язаної свідомій перетворювальній діяльності людини. Контрольоване розумне використання ноосфери може сприяти докорінній перебудові на краще всього суспільного життя. "Автотрофність (тобто, самопороджуваність - Л.С.) людства, пише Вернадський в листі до І.І.Петрушевича, - не дає підстав для загибелі людства". Таким чином, В.І.Вернадський говорить не про космічне походження людини, а про космізм феномена життя, і справа не в тому, що зерна живого з'явились з космосу, а в тому, що всі характеристики життя узгоджуються з космічними законами, необхідними для функціонування і збереження цілого. В зв'язку з цим Вернадський загострив проблему екології, поставивши її в центр глобальних проблем людства як умову його виживання.
Тейяр де Шарден (1881—1955), відомий французький палеонтолог і антрополог, водночас впливовий церковний діяч, відмовившись від старо-заповітного міфу про одноразовий акт творення людини і світу, вважає людину і її розум результатом тривалої еволюції, рушійною силою якої проголошує "точку Омега", фактично ту ж саму божественну силу, якою визначаються зміст, характер і напрямок еволюції. Людина з'явилась внаслідок процесів розширення універсума — від мізерно малого до безмежно великого, які відбувались мільярди і мільярди років, і зворотного згортання "складності", що пов'язане з відповідним внутрішнім зосередженням, інтеріоризацією, тобто психікою, або свідомістю. Людина — кульмінація спонтанної еволюції і разом з тим і якийсь початок, що знаходить в собі передумови для нового розумно спрямованого етапу самої еволюції, коли ноосфера поступливо відділиться від біосфери, "як метелик від лялечки". В ряду форм, що піднімаються вище, генезис означає, що "еволюція переходить до виживання форм чисто психічного порядку" це вже "не проста зміна ступеня, а зміна природи як результат зміни стану" '8. Поява людини — подальше якісно нове розгортання "задач" самої біосфери, а за нею — і космічного процесу. Пов'язана з усім еволюційним ланцюгом життя, людина тим не менше являється в світ як таке органічне ціле, що постає вже не як окремий вид або царство природи, а як "новий порядок реальності", нова "сфера", сфера рефлексії, свідомості, розуму, свободи; розвивається її трудова, соціальна, творча діяльність, вона розселяється по Землі, разом з тим удосконалюються засоби сполучення, способи зберігання і передачі інформації. Виникає людська особистість. Отже, Тейяр де Шарден визнає еволюцію людини та
167

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
її свідомості, пояснюючи її з позиції космізму. Космічне, фактично божественна духовна сила, втілюється і розгортається на основі такої субстратної основи, яктваринний організм; космічні процеси створюють "дерево людства", тобто людське суспільство; індивіди як "психічне віяло життя" соціалізуються, чим попереджуються "розхристаний індивідуалізм" і стан все наростаючої роздрібненості.
Поза всяким сумнівом, існує взаємозалежність між космосом і людиною вже тому, що Земля є частиною Космосу, космічним тілом, отже, підлягає загальним законам і залежить від космічних процесів. Процеси, що відбуваються в галактиках і Метагалактиці, на Сонці і на Місяці так чи інакше впливають на людину, її здоров'я, самопочуття, настрій. Вибухи на Сонці, магнітні бурі на інших планетах, ритми Всесвіту — все це діє на організм людини, відбивається на її фізичному і духовному стані. Та все це переважно фізичні, механічні, хімічні впливи, тобто, впливи нижчого, порівняно не тільки з соціальними, а й біологічними впливами. А вище, як відомо, не може бути пояснене з позицій нижчого. Без сумніву, космічні процеси входять в якості детермінантів у процес появи життя на Землі, а відповідно, і людини. Суть питання полягає в тому, як і чому з'явилась соціальність в людині і як вона поєдналась з космічно-природним, без чого неможливо зрозуміти і саму людину, що визнають і прихильники антропокосмі-зму.
Визнання того, що життя є космічним явищем, що живі істоти мають майже однаковий хімічний склад і однакові або схожі етапи розвитку від одних і тих самих найпростіших форм, припущення про наявність у Всесвіті живих організмів, життя, не є вагомим аргументом для визнання наявності на інших планетах, у безодні і Метагалактики, аналогічних людині наділених розумом істот, ще менш вірогідно, що життя на Землі "посіяне" і сформоване цими "прибульцями".
Космізм в антропогенезі мав місце ще в стародавні часи, і до нього повертались час від часу протягом усієї людської цивілізації. До нього були схильні російські "космісти" М.Федоров, К.Ціолковський, А.Чижевський. У наш час досить часто ведуться розмови про різні НЛО, про розумних прибульців з космічних цивілізацій, про плідні "прослуховування" космосу і необхідність встановлювати контакти з "братами по розуму". Та незважаючи на давність теми і свідчення нібито очевидців, переконливих аргументів щодо цього і на сьогодні ще не представлено. Всі гіпотези і всі розмови про прибульців з інших планет, інших цивілізацій поки що нічим не підтвердились. Якщо сліди і кістки тварин, що жили мільйони років тому, наприклад динозаврів, і навіть їх скам'янілі яйця, час від часу знаходять, то беззаперечних слідів інопланетян немає. Фільм швейцарського дослідника-аматора Ері-ха фон Денікена "Спогади про майбутнє", що намагався довести факти перебування на Землі інопланетян на багатьох прикладах, серед них зображення в
168

Розділ VI. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці
пустелі Наско в Південній Америці, ідоли о. Пасхи, кам'яні плити храму Юпітера в Баальбеці (Ліван), наробив чимало галасу, але не вніс ніякої ясності у це питання. Аргументація ж автора фільму у багатьох вчених викликає великий сумнів.
Відомий польський письменник-фантаст і вчений Станіслав Лем в інтерв'ю українському тележурналісту О.Ткаченко сказав: "Звичайно, існують різні космічні системи, але я не бачу ніякої космічної необхідності, по-перше, щоб я народився, по-друге, щоб я став письменником, по-третє, в тому, щоб ми розмовляли. Єдиний антропологічний принцип полягає в тому, що весь Всесвіт працює, як машина" [19].
Наука після Дарвіна багаторазово підтвердила земне походження людини, її генетичну спорідненість з тваринами: будова скелету, мозку, внутрішніх органів, нервової системи, біохімічний склад крові, та інші анатомо-фізіо-логічні особливості зближують людину з сучасними антропоїдними мавпами. На основі викопаних решток мають місце спроби встановити останній спільний з людиноподібними вид. Найдавнішим вважається дріопітек, що пересувався на чотирьох кінцівках, жив біля озера Вікторія в Східній Африці 18—16 млн. років тому. Завершує етап розвитку передлюдини неандерталець, який був уже здатний до знарядійної діяльності і мови, жив від 200 тис. років до н.е. до 40 тис.років до н.е. і послужив безпосереднім "матеріалом" для виникнення, становлення і формування сучасної людини. Між вченими точаться суперечки, чи був у людини один попередник (монофілія), чи їх було декілька. Сперечаються також відносно регіону, де виникли предки людини. Виключають Австралію, Америку, північні райони Євразії. Найбільш вірогідною прабатьківщиною людини є південно-східна Європа, Передня Азія а також північна Африка. Саме в цих регіонах знайдені рештки найдавніших людей (пітекантропів, синантропів, атлантропів).
Антропогенез може бути поділений на три основні стадії, з яких кожна попередня обумовлювала наступну. Перша стадія — стадія безпосереднього предка людини, викопної мавпи, близької до австралопітека, кістки скелетів якої були знайдені в 1924 р. в Північній і Східній Африці експедицією Дарта. В 1959 р. Луіс Лікі виявив у Танганьїці (Східна Африка) кістки австралопітеків, в яких вже є ознаки людини, і при них знаряддя праці, захисту і нападу. Друга стадія - період становлення людини і формування людського суспільства. Це період пітекантропів. їх рештки були знайдені на Яві в 1892 році. Рештки синантропів були знайдені в 1927-1937 р.р. в Китаї, атлантропів — у Південній Африці в 1954 році. Перша знахідка неандертальців датується 1848 роком; вони були віднесені до безпосередніх попередників людини. Вони вже займалися знарядійною діяльністю, мали стадну організацію, мову, але ще багато в чому були подібні до мавп, як у морфології, так і в поведінці. Третя стадія відповідає змісту і характеру існування сучасної людини, Ното заріепз, вік якої нараховують від 50 тис. років до 25 тис. років. Цим пе-
12 Філософія ' "9

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ріодом завершився процес, що за останніми даними розпочався біля З млн. 600 тис. років, як свідчать про це знахідки сім'ї Лікі — Луїса, його дружини Мері та їх сина Річарда.
На землях сучасної України первісна людина з'явилась у так звану ашельську епоху, що датується від 1,5 млн. років до 150 тис. років тому. У цього анхеантропа об'єм мозку коливався від 860 до 1300 куб. см, він уже використовував вогонь і користувався знаряддями праці. В подальшому, в мустьєрську епоху, з'явились палеантропи або неандертальці (150—40 тис. років тому). їх кам'яні знаряддя праці були досконаліші і різноманітніші, ніж у архантропів, вони вже мали гостроконечники, які використовувались як ножі і, вірогідно, як наконечники для списів. Невисокі, але міцні статурою, вони мали мозок більший від архантропів (925—1500 куб. см). У них уже були родинні зв'язки і зачатки уявлень про життя і смерть, про що свідчать їх захоронення, зокрема розкопані в гроті Кіїк-Коба в Криму. В мустьєрську епоху мали місце і перші спроби образотворчої діяльності, спорудження примітивного житла на відкритій місцевості.
Незважаючи на численні знахідки і відкриття у вивченні еволюції гомінідів є великий провал, щодо якого вчені володіють вельми розпливчатими слідами у вигляді невеликих уламків з кісток. Беззаперечним залишається тільки те, що людина походить від мавпоподібної істоти, а конкретно на питання, хто вона була, коли і де жила: на деревах чи в савані, на суші чи біля води, беззаперечної відповіді ще немає. Чому вона прийняла вертикальну ходу, чому підборіддя висунуте вперед, а ніс ніздрями повернутий вниз, чому змінились зуби і щелепа, чому зник (в основному) волосяний покрів? А.Харді, ЯЛінбланд, Л.Ібраєв та інші вважають, що проблема може бути вирішена, якщо визнати, що людина походить від прибережних мавп, які жили в неогені декілька мільйонів років тому. Напівводний спосіб життєдіяльності обумовив вертикальне положення тіла і особливості його будови: довгі ноги і короткі руки, пристосовані нащупувати і тримати черепашки, рибу тощо; висунуте вперед підборіддя і ніс ніздрями повернутий вниз; відсутність волосяного покрову, крім на голові; велика ротова порожнина, оскільки ротом утримувалась спіймана здобич, що сприяло рухливості язика і резонансу звуків. Необхідність розщеплювати черепашки і панцирі, наявність, як кажуть, під рукою, камінців, привело і до їх використання, виготовлення з них скребків, тобто, перших знарядь праці. Звідси гнучкі і спритні пальці, вміла рука і точний окомір наших далеких предків. Найскладніше, що могли робити наяпітеки, хабіліси першого шару викопних — це будь-як розщепити камінь. Лише хабіліси другого шару (90—60 м.) уже можуть бути віднесені до найдавніших істот, що формуються в людей, яких вже можна назвати Ното НаЬіІіз — людина вміла. Поступово вони перетворюються в пітекантропів, потім в неандертальців, словом, в ПЕРЕ-ДЛЮДЕЙ, які вже ускладнюють знаряддя праці, прийоми полювання, проявляють здатність планувати дії, запобігати, хитрувати тощо. Поступово вони
170

Розділ VI. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці
переселяються в степову частину, змінюється і матеріал, з якого виготовляються знаряддя праці. З'являються форми спілкування, кооперування, які не властиві тваринам, відбувається зростання мозкової маси до 900, а згодом і до 1300 куб. см. відповідно ускладнюється сигналізація — вона вже надситуацій-на. Відбір йде не лише по лінії біології, все більше проявляються соціальні якості, характерні тільки для людини. Пітекантропа вважають тупиковою гілкою, він вимер, не залишивши нащадків. Початок людині, на думку П.Бо-рисковського, Я.Рогінського, Ю.Семенова, А.Юзефовича, В.Якимовата інших, поклали неандертальці. А сталося це в формі двох поворотів, двох історичних моментів. Під час першого, найважливішого, почалися виготовлення знарядь праці і перехід від стадного існування до суспільної організації з зачатками соціальності, а також з'явилась нова форма сигналізації. Другим моментом (поворотом) була заміна неандертальців людьми сучасного типу, встановлення і повне панування суспільних закономірностей.
Має місце і точка зору разового акту формування фізичного типу людини (Д.Крайнов, А.Брюсов), а також стирання грані між біогенезом і соціогене-зом. Л.Фейнберг, наприклад, вважає, шо примітивна знарядійна діяльність і контрольовані статеві стосунки, елементи соціальності взагалі зародилися ще в тваринних спільнотах, у стаді.
Однією з концепцій антропогенезу є теорія академіка М.Мойсеева20, який розглядає історію людства як "ланцюг трагедій", кожна з яких ставила наших предків на край прірви, але кожного разу людство піднімалось на нову щаблину "Сходження до Розуму". Початком цього ланцюга трагедій Мойсеєв вважає похолодання клімату на Землі 3—4 млн. років тому, що зменшило площу лісів і ресурсів існування пралюдей і привело до витіснення найслабших в савану. Це були австралопітеки, які поступово пристосувавшись до нових умов існування за допомогою примітивних знарядь праці і розуму через 2,5-3 млн. років стали людьми, господарями планети. Друга катастрофа, за Мойсеевим, була вже не природна, а техногенна, одна з причин якої — винахід сокири, яка не тільки підвищила продуктивність праці, а й у міжвидовій боротьбі могла призвести до загибелі людства. Та все вийшло навпаки: мораль змінила інстинкт. Біологічна еволюція припинилася і люди вийшли на шлях еволюції суспільної. З численних претендентів на роль засновників людського суспільства залишилися кроманьйонці. Наступна криза відбулася в неоліті і також носила техногенний характер: тоді було винайдено метальні знаряддя, що призвело до знищення копитних, які становили основу харчування. Це примусило перейти до скотарства і землеробства, що, в свою чергу, породило нові потреби і нові предмети, нову форму відносин, феномен володіння і власності. На основі цієї цивілізації з'явилася врешті-решт "технотронна розбійницька цивілізація Заходу" з його індивідуалізмом і етикою протестантизму, конкурентною боротьбою і раціоналізмом, що супроводжується науково-технічним прогресом.

12*

171

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
В цілому наука накопичила величезний матеріал, щодо походження людини, і все ж антропосоціогенез, насамперед, філософська проблема. Тільки філософія, використовуючи досягнення науки, здатна здійснити багатовимірний і багаторівневий розгляд феномена людини.
Біологічне і соціальне в людині. Сутність людини
Незважаючи на багато неясного в проблемі історичного початку людини немає сумніву в тому, що "колискою" людини є Земля, що генетично вона має корені в тваринному царстві і на певному етапі її розвитку відбувся якісний стрибок - переривання поступовості — утворення людського суспільства, стрибок, який пов'язують з виникненням знарядійної праці в умовах, які формували вже "людське буття". Початок людини не пояснює ні "диво творіння", ні "статевий відбір", ні "природна соціальність" або ідея "наслідування". Та обставина, що майже всі викопні рештки предків людей знайдені разом із знаряддями праці і їх використання впливало на анатомію і побут, людини, примушує погодитись, що "вся так звана всесвітня історія є не що інше, як породження людини людською працею, становлення природи для людини... наочний, незаперечний доказ свого породження самим собою, процесу свого виникнення" [21].
Порівнюючи людей з тваринами, знаходять чимало відмінностей. Головною слід вважати ту, що тварина є цілком частиною природи і займає в ній тільки свою "нішу", нічого не виробляючи, а тільки споживаючи готове. Використання знарядь праці та їх удосконалення роблять людину своєрідним центром, силою, яка сама себе об'єктивує, фіксує в предметах праці свою людську суб'єктивність, самовиявляючи і самоутверджуючи себе в якості "усуспільненої" і "творящої" істоти.
Знарядійна праця як новий ступінь взаємодії людини з природою свідчить про те, що людина вже вступила у відносини з природою, а також з іншими індивідами на базі виробництва, споживання і обміну, а це також принципово відрізняє людину від тварин, адже "для тварини її ставлення до інших не існує як відношення" [22]; у відносини не тільки безпосередньо виробничі первинні, але й у вторинні, в третинні. Відносини виникають тільки там, де є усвідомлення свого "Я", що характерно виключно для людини. Це також свідчить про те, що одночасно з відносинами "суб'єкт — об'єкт (и)" виникають і відносини "суб'єкт — суб'єкт (и)", що знаменує собою корінний поворот від самоорганізації живих систем до механізму координації і самоконтролю, від зоологічного індивіда — до людської індивідуальності, яка усвідомлює себе через відносини з іншими індивідами. Це підтверджує споконвічність як масових, так і міжіндивідуальних комунікацій. Віднині біологічний зв'язок опосередковується предметно-діяльними відносинами, а видове життя змінюється родовим, що свідчить про появу нової форми активності, здат-
172

Розділ VI. Проблема антропосоцюгенезу у філософії і в сучасній науці
ності індивіда діяти універсально — не за закріпленими в інстинктах програмами, а за законами роду, утверджуючись щоразу в своїх родових визначеннях. Характер життя опосередковує споживання предметом — оречевленими силами свого роду, що виводить людину з першопочаткової грубості й безпосеред-ньості. З одного боку, це виключає можливість злиття людини з своєю життєдіяльністю, як це має місце у тварин, а з другого — створює умови для подвоєння себе за допомогою перетворення характеристик природно-речового світу в свої власні визначення. Як родова істота, що володіє особливою активністю, людина має тенденцію до самовиповнення, саморозвертання і самоутвердження, тому має місце екстеріоризація, винос суб'єктивного "назовні". Водночас як діалектична протилежність відбувається відхід "усередину", інтеріоризація і ідеалізація зовнішніх проявів життєдіяльності, основу яких становлять зна-рядійна діяльність, спілкування, споживання, обмін. Завдяки виробничій діяльності, спілкуванню у людини не тільки підвищується чутливість (сенсибілізація), а й відбувається якісна зміна почуттів, породжуються їх нові форми. Сенсорні процеси, перебудувавшись під впливом родового життя людини, самі перетворюються в своєрідні психічні дії, функціональна структура яких не вичерпується лише оперативними і перцептивними компонентами: в неї входять когнітивні компоненти (сенсорні і перцептивні еталони, образи, схеми, символи, значення) та інтимно-особисті (потреби, мотиви, цілі, смисли тощо) компоненти.
Для людини виробництво не просто засобом задоволення її потреби у збереженні фізичного існування. Скоріше навпаки, виробнича діяльність стає універсальною і творчою тільки тоді, коли людна вільна від задоволення фізичних потреб. На відміну від тварини, яка, побуджуючись виключно потребами організму, формує матерію за законами виду, людина діє універсально, скрізь вміє прикласти відповідну міру свого роду, формуючи матерію також і "за законами краси" (К.Маркс). Тобто людина, наряду з сферою предметів (продуктів, цінностей), необхідних для фізичного споживання, створює продукти, не регламентовані суворою необхідністю біологічного виживання, тим не менше життєво важливі для її цілісного функціонування. Виробництво і використання предметів (продуктів, цінностей), які виходили за межі корисного, утилітарно-необхідного, було другим творчим актом після створення штучних знарядь праці, стало новим проявом активності людини в сфері почуттів, думок тощо [2 3].
Хоча самодостатній характер ставлення до речового світу помічається і в деяких вищих тварин, все ж, маючи замкнутий комплекс потреб, обмежена "хвилинним" інтересом, тварина нездатна до безкорисливо-теоретичного ставлення до оточуючих її явищ. Тільки людині, вважав Л.Фейєр-бах, "безцільне споглядання зірок дає небесну відраду", "тільки її вухо захоплюється голосами птахів", тільки людські очі знають "духовні бенкети", тільки людину може схвилювати "байдуже сіяння далеких зірок". "Навіть
173

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
нижчі чуття — нюх і смак, — писав Фейєрбах, — підносяться в людині до духовних актів". ''Навіть шлунок людей... не є тваринна, а людська сутність... Хто виключає шлунок із ужитку людства, переносить його в клас тварин, той уповноважує людину на скотство в їжі" 24.
К.Маркс здатність до духовних насолод пов'язує з "олюдненням", "усуспільненням", "соціалізацією" органів відчуття, внаслідок чого природа для людини втратила "голу корисність", стала "людським об'єктом", а користь стала "людською користю"; природні органи, в першу чергу око і вухо, перетворились в "людські органи ", стали "теоретиками ", тобто здатними ставитись до "речі заради речі", до сприйняття і насолод, не властивим грубим, нерозвинутим оку і вуху [2 5]. К.Маркс, підкреслюючи суспільно-історичний характер процесу формування органів відчуття людини, звертає увагу на те, що завдяки предметно розвернутому багатству людської істоти розвиваються не тільки "музичне вухо" і здатне відчувати красу форм око, а й будь-яке інше "людське почуття, людяність почуттів. У свою чергу, всі ці почуття виникають завдяки наявності відповідного предмета, завдяки олюдненій природі. Виникнення п'яти зовнішніх чуттів — це робота всієї всесвітньої історії, що минула до цього часу" 26.
Оскільки суспільність представляє для людини реальність, що акумулювала в собі всі матеріальні і духовні цінності, вироблені всією сукупністю індивідів, то вона має тенденцію долати властивий тварині момент спонтанності і замкнутість на собі і виходити за межі інтросуб'єктивної комунікації в сферу міжіндивідуального спілкування. Тобто вона одержує можливість відходу в "іншу суб'єктивність" заради досягнення "тотожності" свого "Я" з родом, зміщуючи "свій" ціннісно-смисловий центр до ціннісно-смислового центру "іншого". Отже, здійснює певну "квазіцент-рацію", за якої відбувається "самовиповнення" індивіда і "самопроекці-ювання" до належного і бажаного, що, окрім усього, свідчить про одвічну соціальність людини, в тому числі і соціальність її духовного світу. Це також свідчить про те, що в процесі суспільної життєдіяльності людини утворюються суб'єктивна і об'єктивна реальність, внутрішній (психічний) і зовнішній (перетворюючо-практичний) аспекти активності, що людина знаходиться в потрійному відношенні до будь-якого явища об'єктивної реальності, а в кінцевому результаті — до самої себе: 1) субординації, 2) координації, 3) конкуренції, а об'єктивна реальність — завжди практично-чуттєва реальність.
Життєдіяльність людини має два аспекти — природний і суспільний. Наявність "двох світів" — світу відносин з природою і світу людських відносин — ускладнює умови існування людини, вимагаючи приведення у відповідність з ними життєдіяльності людей. Ці два способи існування, не відміняючи і не підміняючи один одного, постійно взаємодіючи і протиборствуючи, відразу ж намічають тенденцію відриву людини від природи, що все поглиблюється; все більшого опосередкування предметно-речового духовним; зростання протир-
174

Розділ VI. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці
іччя між знаряддями, що постійно змінюються, і менш підверженій змінам морфології; протиріччя між першосигнальними і другосигнальними реакціями на зовнішні подразники і т.ін., що не тільки означає початок людської цивілізації, а й містить у собі небезпеку "зривів" і "зіткнень", розривів і дисонансів. На лінії "розриву" природного і суспільного, біологічного і соціального, першо-сигнального і другосигнального тощо, очевидно, і виникає психічна діяльність людини, яка, являючись індивідуальним механізмом регуляції і усунення цих протиріч, не задана організму "зсередини" у вигляді інстинктивного механізму і приводить індивіда в дію зовсім не за біологічним принципом.
Як наслідок дихотомії, що утворилась, сфера потреб також виявляється розколотою надвоє: з одного боку - вітальні потреби як умова біологічного виживання, а з другого - предметно-функціональні, що характеризують людину як родову суспільну істоту і існують "автономно", причому усвідомлюються і не мають аналогів у тварин: такі як потреба в праці, суспільній діяльності, в художній творчості тощо. Як природна, тілесна, предметна істота людина обумовлена біологічною "формулою", яка склалась у процесі еволюції рослинного і тваринного світу. Ця "формула" містить у собі всі необхідні для організму елементи зовнішнього середовища, і, в свою чергу, впливає на нього своєрідним чином за допомогою фізіологічних і психічних процесів. Функціонування організму обумовлено закономірностями біологічної діяльності і фізіологічної регуляції, що здійснюється як саморегуляція. Але, ставши родовою істотою, людина вже не задовольняється біологічним функціонуванням і дотриманням "біологічної формули". Вироблені в процесі суспільної практики економічні, моральні, релігійні та інші відносини, норми, ідеї, ідеали стають для людини її сутн-існою силою, її існуючою поряд з біологічною "соціальною формулою", якої вона повинна неухильно дотримуватись заради внутрішньої динамічної рівноваги, "тотожності з собою", постійно беручи із зовнішнього світу речовини, енергію, інформацію, враження тощо. Принципово новий, порівняно з тваринами, характер взаємодії з природою і між індивідами породжує і нову систему установок, в основі яких- нові, "людські" потреби, а також волю, "або здатність вільно дотримуючись вказівок свого інтелекту, управляти своєю поведінкою"2 7. Утворюється зовнішньо-споглядальний і внутрішньо-змістовний діапазони ставлень людини до світу. Сам мозок стає не тільки природним органом психіки і орієнтації, а й органом регуляції відносин людини з зовнішнім середовищем. Поряд з біологічними механізмами типу індивідуальних інстинктів виникають суспільні регулятивні механізми як вираження сугубо людських предметних відносин. Замість "розгулу інстинктів", що панують в тваринному світі, виникають духовні рухи, що свідчать про появу соціальних почуттів, схильностей, пристрастей, переживань тощо, всього того, що характеризує людину як особистість. Поступово людина від безпосередньої життєдіяльності перейшла до опосередкованої діяльності, від безпосередніх
175

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
вражень до оволодіння своєю пам'яттю, своїми прагненнями і пристрастями; від привласнення предметів зовнішнього світу як засобів задоволення власних фізичних потреб, до їх "словесного" означення. Поряд з потребою в "опосередкованому" виникає потреба в "безпосередньому", але вже одухотвореному людським змістом. Разом із знаками закріплення раціонально-утилітарного досвіду з'явилась потреба і в закріпленні емоційно-безкорисливого. Все це, реалізуючись у продуктах діяльності у вигляді "перебуваючої в спокої властивості", передавалось вже як "культурна спадщина" шляхом виховання і навчання. Вирішальними для людини стають не біологічні, а соціальні програми як підсумки суспільно-виробничої діяльності і спілкування, споживання і обміну, які, як свідчать закони генетики, не могли записатися в генах2 8. Середовище, в якому здійснює свою життєдіяльність людина, — людське середовище, тобто не тільки природне, що протистоїть їй, а й її родові сутнісні сили, які виступають для неї як об'єктивна сторона взаємодії. Іншими словами, людське середовище - це не тільки те, до чого пристосовується людина: це насамперед те, що перетворено нею в процесі виробничої діяльності і становить культуру, включаючи сюди людські відносини і ставлення людини до природи.
Природа і людина
Під природою в буденному смислі слова ми розуміємо всі предмети і явища, що оточують нас, з якими ми вступаємо у взаємодію і взаємні зв'язки, або ті, що так чи інакше впливають на нашу життєдіяльність. Всесвіт і Земля, океани і ріки, гори і долини, поля і ліси, рослини і тварини, — все це охоплюється поняттям "природа". Природа — це також все те, що існує само по собі, за своїми внутрішніми законами і чому протистоїть суспільство, а все, що освоєно, оброблено, перетворено людьми, отримало назву "культура".
Але природа і людина не протистоять як "байдуже одне одному різне" (Ге-гель). Природа є "материнським лоном" людини, її "тілом", до якого вона своєю "пуповиною" прив'язана назавжди, підлягаючи спільними з нею закономірностями і складаючи єдину систему земної самоорганізації. Природа і суспільство складають родову сутність людини як біосоціальної істоти. Історично суспільство і породжена ним культура - вторинне і могло виникнути тільки на базі природи, тому історія суспільства "є дійсною частиною історії природи, становлення природи людиною" 29.1 в плані життєзабезпечення, задоволення первинних потреб, постачання матеріалами і предметами завжди зберігається пріоритет природи. Скажімо, людина разом з їжею споживає різні солі, мінерали, метали; нестача деяких з них може привести її до загибелі. Певні кліматичні умови, наявність рослинності, тваринного світу тощо впливають на життєдіяльність людей, спричиняють певні види і напрями діяльності. Особливо це було характерним для початку людської цивілізації, але і в наш час від природи, клімату, родючості грунту, корисних родовищ багато в чому залежить
176

Розділ VI. Проблема антропосоцюгенезу у філософії і в сучасній науці
рівень і характер життєдіяльності людей. Скажімо, сучасні країни Перської затоки забезпечують заможне і комфортне життя свого населення в основному за рахунок багатих родовищ нафти. Природне оточення, атмосфера, ландшафти, ліси, ріки тощо значною мірою сприяють формуванню світовідчування, світосприйняття, світогляду людини, її смаків та уподобань. Мабуть, без характерної для Іспанії природи не було б Веласкеса, Гойї, Ель Греко, Далі, Лорки, Пікассо; в Росії — Пушкіна, Некрасова, Тургенєва, Шишкіна, Савра-сова, Полєнова, Єсеніна, Левітана. М'яка чарівність природи України відбилась на творчості Котляревського, Гоголя, Шевченка, Лесі Українки, Франка, Тичини, Сосюри, Мурашко, Глущенка та ін. У свою чергу, сама природа несе на собі відбиток соціальної життєдіяльності людей, що населяють дану територію, і навіть їх світогляду. Молодий Ф.Енгельс у статті "Ландшафти" назвав голландські пейзажі по суті кальвіністичними: всепоглинаюча проза, відсутність одухотворення, немовби повисле над голландськими видами сіре небо, що так пасує до них, — усе це викликає ті самі враження, які залишають непогрішимі рішення Дордрехтського синоду [3 0].
Визнаючи пріоритет природи як предметної основи і умови життєдіяльності людини, слід мати на увазі, що першим по важливості світом для неї є все-таки не реальність природного як такого, а створювання в процесі практики буття як нерозривної єдності природного і людського. Природа має розглядатись в її дійсному відношенні до людських потреб і інтересів. Тому взаємодія між людиною і природно-речовим світом виступає як перетворення "предметів природи" в "людські предмети", "природного буття" в "людське буття" — буття не тільки для неї, а й для іншої людини, завдяки чому "природа є ланкою, яка зв'язує людину з людиною... таким чином, суспільство є закінчена єдність людини з природою, справжнє воскресіння природи, здійснений натуралізм людини і здійснений гуманізм природи" 3'.
Оскільки суспільне життя є по суті практичним, то людство виступає активною стороною у взаємодії з природою і його слід розглядати як суб'єкт цього процесу. Тільки завдяки діяльності для задоволення своїх потреб природа стає для людини предметом, тобто об'єктом дії, перетворення і споживання, її опредмеченими родовими силами і об'єктивованою суб'єктивністю. Взята ж "абстрактно, ізольовано, фіксована у відірваності від людини" природа "є для людини ніщо "32. Отже, першим і дійсним світом для людини є не природне як таке, а створюване в процесі суспільної практики соціальне буття, завдяки чому природа стає "розкритою книгою людських сутнісних сил, чуттєво посталою перед нами людською психологією "33.
Світ природи, речовий світ в його природності, так би мовити, йде своїм шляхом, являючи собою світ ймовірностей, дійсність яких багато в чому залежить від рівня її (людини) практики, потреб, запитів, інтересів, знань, вмінь, засобів. Як суспільна, практична свідома істота людина не просто враховує незалежну від неї природу, а й постійно прагне реалізувати,

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
здійснювати себе, задовольнити свої потреби, забезпечити собі цілісність і збалансованість. Вироблені в процесі практики економічні, політичні, моральні, релігійні, естетичні почуття (відносини, норми, смаки, уявлення) стають для людини її сутнісною силою, внутрішнім імпульсом до діяльності, в якій природа є необхідною умовою і матеріалом. Як родова істота людина містить у собі багато потенціалів і визначень (пізнавальний, ціннісний, соціологічний, практично-творчий, естетично-художній тощо), тому для неї немає дійсності "взагалі". Вона постає перед людиною як конкретна дійсність в аспектах фізичних, хімічних, біологічних, соціальних, моральних, релігійних, естетичних, що дозволяє дивитись на один і той же світ очима виробничника, вченого, політика, мораліста, художника, шукати в ній те, що служить утвердженню тієї чи іншої сутнісної сили людини, задоволенню однієї із багатьох її потреб. Оброблений людиною предмет природи, призначений для задоволення певної потреби, придбава функціональний зміст, виходить з чисто природного стану. Суспільно-смислове і емоційно-особисте немовби розчиняє безпристрастя природно-речового, наділяючи все людським змістом і надаючи йому певної змістовності. Специфіка діяльності в світлі потреби, поєднавшись з втягнутою в сферу цієї діяльності річчю (предметом, явищем), "згасає" в її продукті, виступаючи вже у вигляді "спочиваючої властивості", у формі буття. Людська сутнісна сила і сутність природної речі, взаємодіючи, становлять уже нову єдність, нову цінність, нову, відсутню і в людині і в природі, якість. Для людини речові форми її діяльності виходять із чисто природного стану і стають уже предметами задоволення певних потреб або знаками соціально-смислового, за допомогою яких регулюється свідома діяльність індивідів. В результаті цього природна річ (предмет, явище) немовби втрачає свої субстанційні якості і властивості, а там, де слугує задоволенню духовної потреби або засобом певного висловлювання, стає немовби "прозорою". Тому людина вимушена вилучати речі із їх природного стану, руйнувати і заперечувати створені природою форми заради створення нових речей, нового предметного середовища. Там, де в людини є потреба в матеріально-речовому, вона немовби коротко замикає себе з природою. Там же, де їй необхідно побачити і відчути себе як суспільно-свідоме, особисто-емоційне, універсальне іродове, відбувається опосередкування зв'язків і відображень, вивільнення від зовнішньо-речового заради виявлення духовного, теоретично-безкорисливого. Фактично універсальність людини проявляється насамперед в тій універсальності її діяльності, яка не повинна розглядатись як обумовлена виключно міркуванням користі і утилітарним інтересом. У процесі історичного становлення у людини виробилось і "теоретичне" ставлення до природи внаслідок сприйняття рослин, тварин, землі, каменю, світла, повітря тощо почасти як об'єктів природознавства, почасти як об'єктів мистецтва. Тобто вони постають "духовною їжею" людини, яку вона повинна спочатку приготувати, щоб її можна було "їсти" і "перетравити" (К.Маркс).
178

VI



Розділ VI. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці
Звичайно, перед тим як Тарас Шевченко зміг написати:
За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає, І сонце спатоньки зове У синє море: покриває Рожевою пеленою, Мов мати дитину,
— людство мало пройти довгий шлях до олюднення себе і природи, до усвідомлення своєї органічної єдності з усім тим, що є породженням природи, і виробити в собі і потребу і здатність естетично сприймати і естетично переживати. Тобто, безкорисливо, самоцінно, керуючись виключно установкою на психічну цілісність і гармонізацію свого духовного стану.
Взаємодіючи з природою, людина керується насамперед принципом користі, але корисність не в самих речах, явищах природи як таких, а в їх здатності бути матеріалом для виготовлення предметів споживання. Вівці, наприклад, навряд чи здалося б однією із її корисних властивостей те, що вона придатна для харчування людини, а вівцям, що пасуться в Казахстані чи Киргизії, цілком байдуже, що саме з їх кишок виробляють найкращі струни для скрипок, на яких гратимуть найвидатніші музиканти. Те, що ми називаємо красою, потворністю, добром, злом, талантом, здібностями є продуктом історичного розвитку людини. Говорити про природне як складову естетичного, морального, релігійного тощо правомірно в тому ж розумінні, за яким йдеться говорить про смак, вподобання, установки тощо. Є об'єктивні закони гармонії, симетрії, ритму тощо; є вироблені в суспільстві особливості їх сприймання.
Природа, оточення переломлюються крізь почуття, смаки, інтереси суспільної людини і набувають естетичного, етичного, релігійного тощо змісту, а відповідно, і впливу на людину. Квіти, колір, дерево, рослина, камінь, звук вже перестають бути атрибутами природи, а отримують нову предметність, одухот-ворюються, стають людськими. Людина тисячоліттями стикалась з предметами природи, і цей досвід відклався у вироблених нею речах, у неї в процесі життєдіяльності сформувався надзвичайно багатий комплекс асоціативних уявлень, виробилось відчуття кольору, об'ємів, ліній, пластики, тональності тощо, що обумовлює не тільки "узнавання" нею речей і предметних зв'язків, а й переживання цього "узнавання". Фарби, пластика, звуки, слова, зокрема в мистецтві, з неспецифічних стають специфічними художніми засобами, які можуть накласти на всю роботу мозку специфічний емоційно-чуттєвий ореол. Колір, наприклад, вже сам по собі має здатність впливати на людину, художник же використовує його, щоб за допомогоюйедьору виразити своє ставлення до дійсності і втілити певний смисл. Так, свою картину "їдці картоплі" голландський
179

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
художник-імпресіоніст Ван-Гог виконав у темних тонах, які вже самі по собі викликають почуття пригніченості і трагізму. В листі до брата він писав:" Пояснюю, чому це я так зробив... Колір, в якому їх тепер написано, нагадує колір дуже припорошеної картоплі, розуміється, неочищеної"[і 4]. Голови цих трудівників, для яких єдино доступна їжа — картопля, схожі на картоплини. Та й самі фігури селян, що тяжко працюють з землею, немовби намальовані нею.
Антропоморфність речового обумовлена постійною взаємодією людини з природою, різноманітною діяльністю і різноманітністю її інтересів, що спонукає часом неусвідомлено наділяти природно-речове людськими смислами, зчіпляти те, що здається несумісним в об'єктивній дійсності. Будь-яка взаємодія людини з природою є процесом, в якому природне втрачає безпосередню речевість, оскільки до нього вже прикладена історично вироблена міра, в тому числі і міра краси. Всьому освоюваному людина дає певну назву, "ім'я", виявляючи в ньому те, що слугувало б утвердженню її сутності, розкриттю певного соціального змісту. Зроблена з матеріалу природи фігурка — це вже не шматок каменю, а "ведмідь", "бізон", "птиця". Статуя, як писав О.Потебня, - це з одного боку, безтілесна думка скульптора, неясна для нього самого і недоступна нікому іншому, з іншого — шматок мармуру, що не має нічого спільного з цією думкою; але статуя — ні думка, ні мармур, а щось відмінне від своїх складових, містить щось більше, ніж вони35.
Лише навчившись перетворювати природне і створювати те, чого природа не мала в готовому вигляді, людина почала розуміти "творчість" природи, порівнювати людське й природне, оцінювати і визначати, яке воно має значення або цінність для її життєдіяльності. Так, наприклад, у процесі практики людина довідалась, що краса і міцність кристала пояснюється однією причиною — будовою його атомної решітки, так би мовити, його архітектурою. Остання, в свою чергу, спричиняє надзвичайну узгодженість дії атомів, що дає змогу використовувати їх як могутніх перетворювачів енергії. Але щоб кристал "працював", потрібна найвища правильність і чистота його будови, що в природних кристалах зустрічається дуже рідко. Ідеально правильні самоцвіти нині вирощують штучно за допомогою плазматронів, і тільки вони служать тепер науці і техніці. Класичні рожеві рубіни для лазерів, алюмінієвий гранат для квантових генераторів, сапфір для мікросхем в електроніці — все це береться не з природи, а виробляється в промислових умовах, у цехах та лабораторіях. Люди навчились створювати навіть те, що не зустрічається як таке в природі, зокрема фарбувати самоцвіти в різноманітні кольори, складати їх вільні композиції.
Отже, людина не обмежується пасивним приведенням своїх помислів, прагнень, ідеалів, ідей, почуттів у відповідність з природними об'єктами, явищами і процесами, вона породжує нові види зв'язків, які неможливі при "природному" стані справ і "природній поведінці", і при пасивності взаємодіючих сторін. Взаємодіючи з природою за принципом "зворотного зв'язку", людина
180

Розділ VI. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці
проецюючи свої сутнісні сили на природу, змінюється і сама. Коли ж розірвати цей зв'язок, усе втрачає для людини будь-який смисл, перестає бути корисним чи шкідливим, прекрасним чи огидним, добрим чи злим тощо. Якби не сформовані в процесі життєдіяльності "музичне вухо" та "око, що відчуває красу форми", людині було б байдуже до всіх красот навколишнього світу. Лише в діалектичних взаємовідносинах та взаємодії людини з природою відшліфовується, вдосконалюються її апарат сприймання, її світовідчуття. Людина шукає і знаходить у природі засоби і форми втілення того, що має задовольнити її потребу в цілісності і гармонії, в тому числі те, що відноситься до науки, цінностей, гармонії, краси.
Постійно "підштовхувана" необхідністю задовольняти все наростаючі потреби, людина в своїй діяльності наштовхується на "неможливість" реалізації своїх цілей і навіть "опір" внаслідок того, що задумане суперечить закономірностям природи, руйнує вироблені тисячоліттями і мільйонами років властивості і зв'язки. С.Булгаков писав: "Людина може пізнавати природу і на неї впливати, "підкорювати" її і бути "царем" тільки тому, що вона носить у собі, хоч і не в розгорнутому ще вигляді, потенційно, компедіум усієї природи, весь її метафізичний інвентар, і по мірі його розгортання, актуалізації вона і оволодіває природою" 36.
Таким чином, людина водночас і включена в природу, єдина з нею, і протистоїть їй. Багато з того, що в природі існує як доцільне і досконале, виявляється непридатним і небажаним для людини, тому вона часом заперечує і руйнує створені природою форми заради створення нового предметного середовища, нових предметів споживання. Отже, людина і підкоряється природі як її частина, вчиться в неї, і водночас перетворює її у відповідності до своїх потреб, цілей і інтересів, проявляючи часом нетерплячість і поспішність, невігластво і свавілля.
Тобто природа для людини — не тільки необхідна умова її існування, об'єкт прикладення здібностей і сил, а й показник її рівня культури і прогресивності, гуманності і духовності, а через неї — всього суспільства. Адже "певне ставлення до природи зумовлюється формою суспільства, і навпаки ...обмежене ставлення людей до природи зумовлює їх обмежене ставлення одна до одної, а їх обмежене ставлення одна до одної - їх обмежене ставлення до природи..."37. 1
Особливо наочно обмеженість і шкідливість утилітарно-прагматичного ставлення до природи дістали з виходом на історичну арену капіталізму з його принципом користі і прибутку, розвинутою технікою і високими технологіями, за допомогою яких досягнуто швидке зростання виробництва, матеріальних благ, а відповідно, і використання природи та її ресурсів. "Проте, — попереджував Ф.Енгельс, — не будемо надто захоплюватися нашими перемогами над природою. За кожну таку перемогу вона нам мстить". Бо кожна з акцій людини щодо природи, окрім передбачуваних наслідків, має
181

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
"непередбачувані наслідки, які дуже часто знищують значення перших". Вирубування лісів у Месопотамії, Греції, Малій Азії і в інших місцях з метою здобути таким шляхом орну землю, вирубка альпійськими італійцями хвойних лісів на схилах гір для розширення площі пасовиськ або перетворило ці території у знелюднені пустелі, або ж спричинили шалені потоки води, що виливаються з гір у долини під час дощів. "Розповсюдники картоплі в Європі, - зауважує Енгельс, — не знали, що вони водночас з мучнистими бульбами поширюють і золотуху. І так на кожному кроці факти нагадують нам про те, що ми аж ніяк не пануємо над природою так, як завойовник панує над чужим народом, не пануємо над нею так, як будь-хто, перебуваючи поза природою, що ми, навпаки, нашою плоттю, кров'ю і мозком належимо їй і перебуваємо всередині неї, що наше панування над нею полягає в тому, що ми, на відміну від інших істот, вміємо пізнавати її закони і правильно застосовувати їх" [38].
Постійно розширюючи виробництво, вдосконалюючи техніку і технологію, прагнучи задовольнити все нові й нові потреби, людство чим далі все більше вступає у протиріччя з природою, по-хижацькі вичерпуючи її ресурси, забруднюючи атмосферу і водне середовище, згубно впливаючи на рослинний і тваринний світ, різноманітність і кількість якого катастрофічно зменшується, а жоден з видів, що зникли, не підлягає відновленню, а відповідно, спустошені "ніші" залишаються незаповненими. Природа з її атмосферою, гідросферою, біосферою, геологічною будовою як складна динамічна система має свої об'єктивні закони і закономірності, які не підлягають ніяким довільним діям і змінам. Трудові, технологічні, побутові ритми суспільства чим далі тим більше відрізняються від ритмів природи, породжуючи дисбаланс між складовими земної самоорганізації, в якій за законом зворотної дії руйнації зазнають обидві сторони. В самій людині все більше розбалансовуються біологічне і соціальне, погіршуються її фізичне і психічне здоров'я. Звичайно, суперечностей і дисгармонії між суспільством і природою повністю уникнути неможливо, але призупинити або уповільнити негативні руйнівні процеси цілком можливо. Такі приклади є не тільки в минулому, а і наш час. Так, зокрема, чимало малородючих, а то і зовсім неродючих земель в Ізраїлі нині перетворено в родючі поля і квітучі сади, ціла низка міст і поселень, побудованих на цих землях, тепер мають вигляд оранжереї з дивовижними пальмами, фікусами, магноліями тощо. Для того, щоб усе це росло і квітло, треба було не тільки витратити великі кошти, а й докласти титанічні зусилля, а народу — мати бажання осісти на цій землі і господарювати на ній, шанувати і берегти її як свою матір і годувальницю. Можна тільки уявити собі, що можна було б зробити і досягти на полтавських, черкаських, харківських, взагалі українських чорноземах! Крім матеріального достатку, зросли б укоріненість людей, відчуття рідної землі і патріотизм, зміцніли фізичне і духовне здоров'я, здатність до добра і краси, словом, були б створені умови для формування повноцінної людської індивідуальності, особистості.
182

Розділ VI. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці
Контрольні запитання
1. Чи вирішує релігія питання походження людини положенням про волю Бога?
2. Чому питання походження людини не вирішує еволюційна теорія, зокрема теорія Дарвіна?
3. Чи вирішує повністю проблему походження людини трудова концепція антропосоціогенезу?
4. Що найбільшою мірою сприяло відриву людини від природи і тваринного царства і чому?
5. Що, на вашу думку, є змістовою стороною соціалізації людини?
6. Що в першу чергу відрізняє людину від тварини, і в чому сутність людини?
7. Що означає вираз "людина — біосоціальна істота"?
8. Який зміст ви вкладаєте в поняття "людське середовище"?
9. Чому, на вашу думку, основні вогнища цивілізації виникли не в тропіках і субтропіках?

10. Чи можна уникнути протиріч між суспільством і природою?
11. Чи впливає природа на характер і смаки людей, зокрема на художній смак?
12. Яка, на вашу думку, перспектива відносин "людина - природа"?
Теми рефератів
1. Міфологічні і релігійні уявлення про походження і сутність людини.
2. Біологізаторські теорії походження і сутності людини.
3. Проблема походження і сутності людини в об'єктивному ідеалізмі. Гегель.
4. Л.Фейербах про людину та її сутність.
5. Марксистська концепція походження і сутності людини.
6. Сучасна семіальна теорія походження людини.
7. Космічні і земні витоки феномена людини, проблема умов і факторів виникнення людини і суспільства.
8. Роль ситуації "Я" і "Ти", "Ми" і "Вони" для олюднення людини і формування людського суспільства.
9. Біологічне і соціальне в людині. Сутність людини.

10. Філософсько-біологічн^ антропологія А. Гелена.
11. Сучасна філософська антропологія. Основні школи і проблеми.
12. Ноосферна концепція В.І.Вернадського.
Література
1. Агаджанян Н.А. Человек в биосфере: медико-биологический аспекты. - М., 1987.
2. Ado А.Д. Экология человека и опосредование биологического социальным // Вопросы философии. — 1977. — № 1.
183

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
3. Алексеев В.П. Становление человечества. — М., 1984.
4. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. — М., 1977.
5. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. - Л-д, 1969.
6. Андреев И.Л. Происходжение человека и общества. — М., 1988.
7. Анисимов А.Ф. Духовная жизнь первобытного общества. — М., 1966.
8. Артемова О.Ю. Личность и социальные нормы в раннепервобытной общине. - М., 1987.
9. Батенин С.С. Человек и его история. — Л., 1976.

10. Бердяев Н.А. О назначении человека. - М., 1993.
11. Берндт P.M., Берндт К.Х. Мир первых австралийцев. - М., 1981.
12. Биологическое и социальное развитие человека / Отв. ред. Б.ФЛо-мов. - М., 1966.
13. Бромлей Ю.В., Перший А.Н. Ф.Энгельс и современные проблемы первобытной истории // Вопросы философии. — 1984. - № 4.
14. Вавилов СИ. Глаз и солнце. — М., 1977.
15. Вернадский В.И. Биосфера. — М., 1989.
16. Вернадский В.И. Избранные труды по истории науки. — М., 1981.
17. Вернадский В.И. Размышления натуралиста.- Книга вторая. - М., 1977.
18. Гегель. Феноменология духа. - Соч. - Т. IV. — М., 1959.
19. Гегель. Философия духа. Соч. — Т. III. — М., 1956.
20. Грегори Р.Д. Глаз и мозг. — М., 1970.
21. Григорян Б. Т. Философия о сущности человека. — М., 1993.
22. Григорян Б.Г. Философская антропология. - М., 1982.
23. Гусейнов А.А. Отношение к природе как нравственная проблема // Философские науки. - 1975. - № 5.
24. Давыдов Ю.Н. Труд и свобода. - М., 1962.

25. Дарвин Ч. Воспоминания о развитии моего ума и характера: Автобиография. Дневник работы и жизни. - М., 1957.
26. Дарвин Ч. Происхождение видов и половой отбор. Соч. — Т. 5. — М., 1953.
27. Дембовский Я. Психология обезьян. - М., 1963.
28. Дерягина М.А. Орудийная деятельность приматов: критерии и определение // Биологические предпосылки антропосоциогенеза. — Ч. II. — М., 1989.
29. Дубинин Н.П. Биологические и социальные факторы в развитии человека // Вопросы философии. - 1977. — № 2.
30. Дубинин Н.П. Социальное и биологическое в современной проблеме человека // Вопросы философии. — 1972. — № 10, 11.
31. Дьюсбери Д. Поведение животных (сравнительные аспекты). - М., 1981.
32. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. — М., 1991.
33. Енгельс Ф. Роль праці в перетворенні мавпи в людину. — Маркс К., Енгельс Ф. - Тв. - Т. 20.
184

Розділ VI. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці
34. Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави. — Там само. -Т. 21.
35. Ерахтин А.В., Портнов А.Н. Философские проблемы этологии и зоопсихологии. — М., 1984.
36. Железное Е.А. Сущностные силы человека. — Казань, 1983.
37. Золотарев A.M. Происхождение экзогамии. — М., 1931.
38. Ибраев Л.И. О некоторых проблемах семиальной теории антропогенеза (наяптековые истоки человека) // Философские науки. - 1988. - № 9.
39. Каган М.С. Про співвідношення змісту понять "природа", "суспільство", "людина" // Філософська думка. — 1980. - № 3.
40. Казначеев В.П. Феномен человека: космические и земные истоки. -М., 1991.
41. Ковалев СМ. О человеке, его порабощении и освобождении. — М., 1970.
42. Кузнецов М.А. Учение В.И.Вернадского о ноосфере: перспективы развития человечества // Вопросы философии. — 1971. — № 7.
43. Лавик-Гудолл Дж. ван. В тени человека. — М., 1974.
44. Ламберт Д. Доисторический человек. — Л., 1991.
45. Леви-Стросс К. Печальные тропики. - М., 1984.
46. Леонтьев А.Н. Культура поведения и мозг // Вопросы философии. — 1968.-№7.
47'. Линбланд Ян. Человек —ты, я и первозданный. — М., 1991.
48. Ломов Б.Ф. Категории общения и деятельности в психологии // Вопросы философии. — 1979. — № 8.
49. Ломов Б.Ф. Соотношение биологического и социального как методологическая проблема психологии // Вопросы философии. - 1976. - № 4.
50. Маркарян Э.С. О генезисе человеческой деятельности. — Ереван, 1973.
51. Маркс К, Енгельс Ф. Німецька ідеологія. - К. Маркс, Ф.Енгельс. - Тв.
- Т. 3.
52. Моисеев Н.Н. Экология, нравственность и политика // Вопросы философии.- 1987. -№ 5.
53. Моисеев Н Россия в контексте "судьбы цивилизаций" // Наука и жизнь.
- 1998.
54. Моисеев Н.Н. Универсальный эволюционизм // Вопросы философии.
- 1991.-№ 3.
55. Молчанов Н.И. Природная и социальная сущность антропогенеза // Человек и мир человека. — К., 1977.
56. Морган Л.Г. Древнее общество. — Л., 1934.
57. Нестурх М.Ф. Происхождение человека. — М., 1970.
58. Окладников А.А. Утро искусства. — М., 1978.
59. Парсонс Т. Человек в современном мире. — М., 1985.
60. Панцхава И.Д. Жизнь как биологическая форма движения материи // Человек, его жизнь и бессмертие. — М., 1967.
185

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
61. Платонов К.К. Социальное и биологическое в структуре личности // Вопросы философии. — 1970. — № 9.
62. Поршнев Б.Ф. О начале человеческой истории (Проблемы палео-психологии). — М., 1974.
63. Поршнев Б.Ф. Социальная психология и история. - М, 1966.
64. РогинскийЯ.Я. Проблемы антропогенеза. — М., 1977.
65. Семенов В. С. О древнейшей истории человечества // Вопросы философии. - 1984. - № 4.
66. Семенов Ю.И. Как возникло человечество. — М., 1966.
67. Семенов Ю.И. На заре человеческой истории. — М., 1989.
68. Семенов Ю.И. Происхождение брака и семьи. - М., 1974.
69. Сержантов В.Ф. Человек, его природа и смысл бытия. — Л., 1990.
70. Сморж Л.А. Некоторые вопросы антропогенеза и генезиса духовных потребностей // Искусство в свете ленинской теории отражения. — К., 1980.
71. Тарасов К.Е., Черненко Е.К. Социальная детерминированность биологического социальным. - М., 1979.
72. Тейлор Э.Б. Первобытная культура. — М., 1989.
73. ТойнбиА. Постижение истории. — М., 1991.
74. Файнберг Л.А. У истоков социогенеза. — М., 1980.
75. Фрезер Дж. Золотая ветвь. — М., 1981.
76. Фрейд 3. Психоанализ. Религия. Культура. — М., 1992.
77. Фрейд 3. Тотем и табу. — М., 1923.
78. Фролов И. Т. Перспективы человека / "Человек и природа сегодня и завтра". - М., 1979.
79. Человек и мир человека. - К., 1977.
80. Шарден Тейар де Ф. Феномен человека. - М., 1987.
81. Шелер М. Положение человека в космосе. - М., 1990.




© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.