Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Філософія - Сморж

Тема 7. Свідомість, її походження і сутність

7.1. Свідомість, її походження і сутність



Основні поняття і проблеми: Відображення. Рефлекс. Свідомість. Самосвідомість. Несвідоме. Соціальна психологія. Ідеологія. Суспільна свідомість. Індивідуальна свідомість. Політика. Право. Мораль. Релігія. Наука. Мистецтво (естетично-художня свідомість). Філософія. Мова. Інформація. Образ. Знак. Кібернетика.
Свідомість як філософська проблема
Проблема свідомості, її походження і сутності нерозривно пов'язана з проблемою антропосоціогенезу і в історії філософії ставилась і вирішувалась майже за тими ж самими засадами. На самому початку "мудрування", коли ще не було чіткої диференціації матеріального і духовного, того, що належить до "тіла" і "душі", а світогляд "мудреців" був ще багато в чому міфологічним, як і в первісному суспільстві, предмети і явища природи сприймались по аналогії з людиною як одушевлені сили, а кожна річ мислилась як та, що володіє душею. В європейській філософії Платон, зокрема, виділив із усього існуючого ідеї (ейдоси, образи) як щось протилежне матеріальному, предметно-речовому. За його вченням вважалось, що ідеальне, розумне є продовженням Космосу. Для всього Космосу ум, розум (нус) є першорушієм, джерелом гармонії, силою, здатною адекватно мислити саму себе.
Якщо в античності розум сприймався як космічний, як узагальнена дійсність світу, як синонім універсальної закономірності, то в Середні віки свідомість трактується як надсвітове начало, атрибут Бога, який, створивши людну, надшив і її часткою свого розуму. Уявлення християнських теологів про походження і сутність свідомості з того часу мало змінилось. Ось що пише вже згадуваний Клайв Степлз Льюіс: "Нарешті, коли вийшли строки, в цей організм — в психіку його, і в фізіологію — ввійшла по волі Божій нова свідомість, яка знала Бога і могла сказати "я", подивившись на себе ззовні, судити про істину, добро і красу... Ця свідомість стала правити всім організмом, освітлюючи кожний його куточок, а не тільки один мозок..."1.
У чомусь схожа думка так званих "гілозоїстів". Гілозоїзм (від грецького речовина, матерія, і життя) починаючи з античних часів (іонійська школа натурфілософів та інші), епохи Відродження (Д.Бруно), Нового часу (Спіноза,
187

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Робіне, Дешан а також Дідро) визнає всезагальну універсальну одушевленість матерії, природи і заперечує існування нематеріальної духовної субстанції.
Погляди на свідомість як матеріальне явище, як особливий вид матерії розвивалися німецькими вульгарними матеріалістами XIX ст. Фохтом, Бюхнером і Молешоттом. Вони вважали, що свідомість виділяється мозком на зразок того, як жовч виділяється печінкою: коли людина мислить, її мозок виділяє думку як щось матеріальне.
Слід зауважити, що вплив цих поглядів виявився і в наш час. Деякі фізики і фізіологи стали твердити, що мислення, свідомість представляють собою не що інше, як певні електромагнітні коливання, електромагнітні процеси, що дозволяє вимірювати і реєструвати все це спеціальними приборами. Поширенню цих поглядів, думок сприяла, зокрема, наявність електромагнітних коливань в людському мозку. Але ж саму свідомість, думку не слід відносити до матеріальних процесів, інакше можна було б пояснити психічні процеси взагалі, в тому числі і такі як любов, честь, благородство тощо фізикою, хімією, біологією та їх закономірностями. Мислення, свідомість, почуття, психічне взагалі не тотожне матеріальним процесам, що відбуваються в мозку. Ф.Енгельс в "Діалектиці природи" писав, що ми, без сумніву, "зведемо" колись експериментальним шляхом мислення до молекулярного, хімічного руху в мозку, але хіба цим вичерпується сутність мислення? Слід підкреслити, що мозок не джерело, а орган свідомості, психіки взагалі. Мозок людини — найвища форма організації матерії на Землі, найвитонченіший і найскладніший апарат, кора мозку складається з близько 15 млрд. нервових клітин. Сам по собі мозок, яким він виходить "із рук природи", не може мислити "по-людськи". Він стає органом мислення, свідомості тільки тоді, коли людина втягується в суспільне життя і засвоює вироблені історично продукти культури. Це намагалась спростувати група американських психологів-біхевіорістів (від англ. — поведінка) на чолі з Джоном Бродесом Уотсоном (1878—1958), які під впливом відкриття Сєче-нова (1828-1905) про психічні вияви в рухових реакціях на основі експериментального дослідження рухових реакцій зробили висновок про можливість безпосередньої фіксації свідомості в біологічних структурах мозку, але сам Уотсон з часом вимушений був відмовитись від свого припущення.
Марксизм, використавши з попереднього матеріалізму положення що
свідомість — це функція мозку, що вона є відображенням зовнішніх впливів,
застосувавши принцип історизму Гегеля в розумінні свідомості, в якості
висхідного пункту для її аналізу взяв чуттєво-предметну діяльність люди
ни, суспільно-історичну практику, що перетворює і зовнішнє середови
ще, і саму людину. Марксизм виходить із соціальної сутності людини і відоб-
ражувальної природи свідомості. хх
Без сумніву, свідомість слід розглядати історично, як історичне явище, через установлення її зв'язку з певною історичною епохою, з ураху-
188

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
ванням того, що "мірою" історичного процесу врешті-решт є розвиток людини як діяльної істоти, суб'єкта історичного процесу. Причому, починати дослідження свідомості слід не з найскладніших її форм, а з найпростіших, головну увагу приділяти не окремим фрагментам процесу, розвитку свідомості, явищам, фактам, а цілісній системі спрямованого руху, загальним закономірностям цілого, пов'язати висхідний пункт з його продовженням в теперішньому і в майбутньому, зрозуміти в чому його суть і значення для життєдіяльності людини і суспільства.
Генетичні передумови виникнення свідомості. Відображення і його форми
Серед атрибутивних властивостей всього існуючого безпосереднє відношення до виникнення свідомості має відображення. Там, де є речі, предмети, явища, їх зв'язки, взаємодія - там неминуче відбуваються процеси відображення.
Відображення (реакція, зміна, відбиток, слід) — результат впливу одного матеріального предмета (явища) на інші, при якому особливості одного матеріального предмета (явища) відкладаються і відтворюються в особливостях другого. Всю безмежну різноманітність відображень поділяють на три рівня: відображення в неживій природі, в живій природі і в суспільстві.
У неживій природі відображення проявляються в механічній, фізичній, хімічній формі. Прикладом може служити нагрівання провідника при проходженні електричного струму, відхилення кулі під впливом вітру, деформація того чи іншого тіла при його зіткненні з іншим, роздрібнення, руйнування і т. ін. Відображення в неживій природі — найпростіше і найочевидніше серед інших форм. Чим вище вид матерії і вища форма руху, тим більш складним стає і відображення.
У живій природі генетичною висхідною формою відображення є подразливість, тобто така реакція білкового тіла на впливи ззовні, в якій у зародковій формі наявна певна спрямованість дії, здатність організму до найпростіших специфічних реакцій у відповідь на дію певних подразників. Так, зокрема, рослини реагують на світло, вологу, склад повітря тощо (соняшники, листя трави і дерев). Наступним етапом в розвитку форм відображення в живій природі є поява чутливості (здатності відчувати). Ця форма відображення специфічна для тваринного світу. Вона з'являється вже на рівні найпростіших тварин і включає здатність реагувати не тільки на безпосередні подразники, що мають біологічне значення для організму, а й на біологічно нейтральні для організму фактори, які тим не менше несуть у собі якусь життєво важливу для організму інформацію. Тобто в механізмі відображення по мірі розвитку організмів все більше зростає роль відображення як внутрішньої роботи організму, що переробляє інформацію зовнішнього впливу. Цей етап еволюції відображення в живій природі пов'язаний з появою
189

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
і формуванням нервової клітини, шо розвивається в складні нервові системи, завершився появою нейрофізіологічного відображення. Тобто, здатності організму активно реалізувати при зіткненні з зовнішнім середовищем свою внутрішню програму, в основі якої лежать структури, що акумулювали "видовий досвід" організму, який дає змогу будувати "модель бажаного майбутнього", мати установку на певну ситуацію, поведінку і дію. Чим вище піднімається по щаблям еволюції жива істота, тим більшою мірою ефект дії на неї зовнішніх впливів опосередковується внутрішніми факторами і причинами; тим більшими є діапазон реакцій і проявів; пристосованість і здатність до вибору, а відповідно, і прояв активності. Це також є свідченням, що еволюція живого вийшла на стадію психічного відображення. Це значить, що з'явились розвинуті живі істоти, які володіють достатньо розвинутою нервовою системою двох різних типів. До першого належать ті нервові системи, ресурси відображення яких цілком достатні для вирішення задач, що склалися в даній ситуації. Можна говорити, що вирішення цих задач "закодовано" в нервовій системі і здійснюється автоматично. Дитина, тільки-но народившись, ссе материнську грудь, наше тіло автоматично реагує на тепло або холод, на різні вияви комфорту чи дискомфорту, на біль, світло тощо. Тобто спрацьовують механізми саморегуляції і самонастройки, що сформувались у процесі еволюції. Але поступово з'явились живі істоти, яким стали недостатніми ні наявна нервова система, ні ресурси відображення, ні автоматизм минулого видового та індивідуального досвіду. Скоріше навпаки, жива істота потрапляє в такі ситуації, які вимагають пригальмування закріпленої в організмі автоматики, концентрації на "нештатній" ситуації, аналізу і здійснення вибору і переорієнтировки. Багаторазові повтори ситуації і відповідних на неї реакцій сприяли появі психічних стереотипів, які "загодовуються" в нервовій системі як певні схеми поведінки, що сприяє орієнтованій поведінці, але недостатні для формування психічного образа, обов'язкової умови творчого ставлення до дійсності. Образ є результатом активної взаємодії з середовищем, показник здатності до перетворюючої діяльності, виходу за наявну ситуацію, свідчення наявності "суб'єктивної реальності", предметної співвіднесеності того, що відобразилось у голові, з тим, що існує як об'єкт. Така форма відображення можлива тільки при наявності знань, оцінок, пам'яті, волі, почуттів, емоцій, тобто характерно тільки для людини.
На рівні людини, на відміну від тваринного світу, відображення має дві форми: перша виступає як взаємодія матеріальних систем на основі загальної властивості матерії відображати, а друга, по суті, є форма ідеальна, суб'єктивна, психічна, обумовлена діяльністю, потребами, інтересами, ідеалами суспільної людини і є характерною виключно для неї.
Наявність потреб, інтересів, цілей, ідеалів, відношень, діяльності передбачає не просто існуючу одиницю, замкнуту на біологічному і природному,
190

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
як це має місце в тваринному світі, а суспільну людину, рух життя якої рухається завдяки постійному співвідношенні зі своїм "Я". Це "Я" і слугує для неї своєрідною точкою відрахунку в системі суспільного руху, в якому воно формується і де індивід через об'єктивовані форми "узнає" себе і не тільки фіксує свою "тотожність" як момент суспільного руху, а й ставиться, бажає, прагне, мріє, виробляючи ті чи інші уявлення, образи, картини і проецюючи їх на дійсність. Внаслідок цього мозок людини здатний, в дуже широкому діапазоні і у великому ступені, коректувати одержану інформацію (свідчення), що особливо сильно проявляється при безпосередніх, в першу чергу зорових, сприйняттях 2. Сенсорне поле, писав, А.Валлон, змінюється разом із структурними можливостями, які має в своєму розпорядженні суб'єкт, що мислить3. Тому відображення на рівні людини - не "матриця", що повторює предметні дії і "закодовані" в нервовій системі схеми поведінки і стереотипи дій, а психіка — не тільки "відтворення", "проявлення", "уподоблення", ай "можливість", "активність", "сила", "посилювач", "організатор" і "дезорганізатор", "вміння" і "спосіб" вирішення протиріч, що виникли в процесі життєдіяльності людини4, найвища форма регулювання відносин організму з зовнішнім середовищем.
Відображення на рівні людини - це динамічна і мінлива єдність суб'єкта і об'єкта, яка залежить від практики, потреб, інтересів, цілей, засобів тощо, і в підсумку породжує не просту "копію" або механічну суміш суб'єктивного і об'єктивного, а якісно нове явище, яке постає не "дзеркальним" і плоским, а "круговим" і "Спіралеподібним" і вимагає нелінійного, порівневого аналізу 5.
Ця певна відстороненість і обособленість відображення сприяє утворенню певного "зазору" між суб'єктом і об'єктом, своєрідного "простору", в якому складуться комплекси цінностей, життєвих планів і перспектив, глибоко особистих переживань; певні образи, "портрети", "пейзажі", "сюжети", "концепти", домагання і самооцінки 6. В цьому "зазорі" формуються і різні уявлення, у яких немає аналогів у природно-речовому світі, в тому числі і ті, що служать основою для міфологічних і казкових образів, релігії і поетики мистецтва як прояв "пристрасті" суб'єкта і здатності його свідомості про-екцюватись на бажане або намагання уникнути небажаного, як це трапляється під час дії афекту страху.
Та обставина, що людина є біосоціальною істотою, спонукає розглядати відображене як результат переплетіння і диференціації впливів і зв'язків усієї системи, тобто вважати його атрибутом генетично успадкованого і атрибутом соціальних систем діяльності і впливів. Тоді замість плоского, однорідного і безбарвного відображення виявляються "археологічні" глибини, горизонталі і вертикалі психіки: вона є багатомірною, об'ємною, пронизаною детермінантами на різних одночасно існуючих рівнях механіки соціального, механіки несвідомого, механіки знакових систем культури і т. ін. Тобто відображене виявляється складеним із нашарування генетично різнорідних структур, що ви-
191

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
никли в різний час і здійснюють свій рух за різними законами, структур, в яких свідомість — лише одна з метаморфоз процесу цілого, лише "надводна частина цілого", тому розглядатись воно повинне лише разом із своїми прихованими частинами і залежно від них [7].
Залежно від умов, характеру і рівня відображувального процесу в голові людини формуються різні структурні утворення, що включають пізнавальне і ціннісне, образне і безобразне, те що одержало своє оформлення як установлене і доведене, а також деякі неусвідомлені продукти психічної діяльності і уламки вражень. Крім визначеного, викристалізованого в знання, норм, правил, оцінок, а також простих уявлень і відчуттів, людина має в собі величезний резерв психічного, яке завжди перебуває в ній і відіграє важливу роль в її життєдіяльності і функціонуванні.
Отже, відображення на рівні людини не тільки принципово відрізняються від відображення на рівні тварини, але не може бути зведеним до "пізнання" або "інформації", до ізо — або гомоморфізму. Як цілісний акт, як "конкретна одиниця", відображення є складним за своїм змістом явищем, в якому може переважати в певний момент той чи інший компонент: суб'єктивне чи об'єктивне, образне чи безобразне, знання чи оцінка, раціональне чи афективне, усвідомлене чи неусвідомлене, і т. іїь Тому не врахувати все це у відображенні, значить залишити нез'ясованими надзвичайно важливі питання, що відносяться до життя конкретної особистості, до творчості, до розуміння коренів і джерел таких сфер людської діяльності як мораль, релігія, мистецтво, взагалі психічного життя людини.
Свідомість як суспільно-історичний феномен
Дискусія на тему, чи володіють тварини свідомістю і чи думають вони, ведеться давно, але одностайної відповіді так і не знайдено. Вчені поділились на тих, хто наділяє тварин інтелектом і свідомістю, і на тих хто заперечує це або висловлює сумнів. Серед перших був і Ф.Енгельс, який, зокрема, писав: "У нас спільні з тваринами всі види розсудкової діяльності: індукція, дедукція, отже, також абстрагування... аналіз незнайомих предметів (вже розбивання горіха є початок аналізу), синтез (у випадках хитрих витівок у тварин) і як сполучення обох експеримент (у разі нових перешкод і при скрутних становищах). За типом усі ці методи... цілком однакові у людини і у вищих тварин. Тільки ступенем (розвитком відповідного методу) вони різні". "Навіть папуга в межах свого кола уявлень може навчитись розуміти те, що говорить". "У наших свійських тварин, більш високо розвинутих завдяки перебуванню з людьми, можна щодня спостерігати акти хитрощів, які стоять на однаковому рівні з такими ж актами у дітей" 8.
Сучасна зоопсихологія і зооетнологія — наукові дисципліни, що вивчають інстинкти, психічні особливості тварин у природних умовах, здатність до навчання, спілкування, розсудкової діяльності, підтверджують здатність тварин,
192

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
починаючи з найпростіших, зокрема, бджіл і мурах, до доцільних дій і передачі інформації одне одному. Дельфіни-афаліни можуть передавати на відстань по слуховому зв'язку інформацію про те, що відбувається з ними. Вчені-при-матологи приводять цілу низку прикладів здатності мавп, зокрема шимпанзе, до спілкування з людьми на спрощеній мові глухонімих людей. Всесвітньові-дома мавпа-шимпанзе Уошо не тільки навчилась вести бесіди з людьми, а й стала навчати свого маленького вихованця шимпанзе Луліса знаковому спілкуванню мовою жестів за допомогою предметів типу стільця та інших. "Дані, одержані зооетнологами і зоопсихологами, — робить висновок О.П.Дубров, — переконують, що тварини здатні не тільки до елементарної розсудкової діяльності, а й до узагальнення, і, більш того, до абстрактно-логічного мислення"9.
Дослідження, які проводять вчені, надзвичайно важливі для обгрунтування виникнення свідомості і мови, а відповідно, і моралі, мистецтва, релігії тощо, вони допомагають з'ясувати біологічні основи поведінки людини і закладених в ній інстинктів, але, на жаль, нерідко цілком зрозуміле бажання знайти об'єктивні обгрунтування перетворюється в однобічний і плоский генетизм. Це частково відбувається від нерозуміння того, що людські феномени типу "душевної любові" ніколи не повинні розглядатись як просте розвертання старих форм, як це можна припустити щодо тілесного організму тварини, їх можна цілком уявити такими, що виникли в своєму найсуттєвішому змісті "стрибкоподібно "' °. Наміри розглядати все існуюче живе як безперервний ланцюг розвитку, нижчі ланки якого губляться в хаосі елементів, а вищі являють психічний "досвід людей", невиправдані і методологічно хибні, адже інших почуттів і думок, окрім людських, не буває і бути не може.
Безсумнівно, генетична спорідненість людини з тваринним світом, зокрема, з мавпами, дає підстави порівнювати тварин та їх поведінку з людьми і знаходити в їх поведінці і вчинках багато схожого, особливо за допомогою порівняльного аналізу онто- і філогенезу мавп і психіки дитини. Слід визнати за вищими тваринами здатність до відображення предметів і зв'язків між ними, до елементарної знарядійної діяльності і конструювання, наявність підготовчої фази діяльності і доцільності дій, орієнтації в конкретній ситуації і користування системою сигналізації тощо. Наприклад, шимпанзе, щоб дістати підвішений банан, використовує ящики і палицю, тобто здатний вийти за рамки умовного рефлексу в перцептивну психіку, за наглядно-дійове і конкретно-предметне. Але в цілому мавпа оперує наглядно-предметним, зустрічається переважно з шаблонними ситуаціями, в яких спрацьовує не інтелект, а автоматизм і рефлективність дії. Володіючи цілком досконалими робочими органами, мавпи в основному можуть обходитись без знарядь праці, і певні інтелектуальні можливості є лише деяким резервом на випадок особливої екстремальної ситуації. Але і в такому випадку мавпи здатні схоплювати лише найпростіші емпіричні зв'язки і відношення предметів і явища, узагальнення відбувається на домовній стадії і за домовним інтелектом, у мавп немає по-

13 Філософія

193

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
трібного для справжнього інтелекту і мови механізму пам'яті, ідеального в повному "людському" розумінні цього слова. Сигнали мавп, міміка, пози, звуки, рухи не є знаками в чіткому розумінні слова, вони є лише частиною ситуації і, в основному, не можуть бути замінені іншими сигналами. їх гортань не дає можливості володіти членороздільними звуками, хоча їх інтелект дозволяє їм засвоювати деяку систему спілкування людей, зокрема мову глухонімих людей [11]. Але знаки спілкування, які використовуються шимпанзе, тільки по формі співпадають з аналогічними знаками, що використовуються людиною, за змістом же вони в більшості випадків не виходять за межі індивідуальної зоологічної комунікації: знаки використовуються для індивідуальних цілей, і цей егоцентризм, егоцентристська регуляція не дає можливості засвоїти знаки в повному смислі слова. Причому, для цього мавп поміщають в людське середовище і в людську обстановку, а вихователями і вчителями завжди виступають люди.
Сучасною наукою багаторазово доведено, що в своїй природній поведінці тварина переважно підкоряється інстинкту, а до дії її майже цілком спонукають біологічні потреби. Антрополог Джордж Б.Шаллер, який роками жив поруч із стадами горил у джунглях Африки, пише, що хоча горили вміють використовувати прості знаряддя — на зразок гілки дерева, і в них існують "якісь зачатки абстрактного, умоглядного мислення, однак структура нервових зв'язків у них така, що думка швидко гаситься в їх мозку"; "...мозок людиноподібних мавп, очевидно, як раз дійшов у розвитку своїх функцій до порога інтуїтивної поведінки або трішки вище, але так і не перейшов тієї межі, яка відділяє рівень його діяльності від справді людського...
У горили немає причин для виготовлення знарядь, їжа є завжди і скрізь у повному достатку, і її не треба приготовляти..."'2.
Ленінградський філософ В.Букін під керівництвом проф. Г.Е.Рогінського протягом дворічних експериментів з навчанням шимпанзе малюванню і виявленню в них художнього феномена, прийшов до висновку: "немає ніякої підстави для твердження, що мавпа може навчитись малювати або писати... За повною відсутністю потреби зображувати у мавп важко виявити і явно виражену здібність навіть при тривалому показі взірця, що часто повторюється" '3.
Отже, розширене розуміння свідомості, інтелекту, мови тою ж мірою невиправдане, як і намагання розірвати генетичний ланцюг, що зв'язує людину з рештою тваринного світу. Тому виглядає некоректним застосування щодо тварин, включаючи і мавп, таких понять як "свідомість", "мова", "соціальність", "художня діяльність" тощо. Більш доречно вести мову про "передсвідомість", "передінтелект", якусь систему засобів спілкування; можна вести мову про здатність,тварин до розрізнення кольору, форми, звукових сигналів, предметних зображень, але це відображення лише в окремих випадках має невеликі зачатки опосередкування і уяви. "Мова" коней, собак, мавп і т. ін. — мова позапо-
194

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
нятійна і позаобразна, позбавлена будь-якого соціального сенсу, адже для тварини сигнали зовнішнього світу — це лише сигнали ситуації і "стадні стимулятори" '4. Для з'ясування сутності свідомості і мови в їх людському сенсі слід виходити за рамки тваринної життєдіяльності і тваринної кооперації в сферу суспільного виробництва, людських потреб і спілкування.
Як доведено цілою групою психологів (Л.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн, В.Г.Ананьєв, О.М.Леонтьєв та інші), всі психічні процеси і акти в кінцевому рахунку формуються в процесі предметно-практичної діяльності. Це підтверджено численними експериментами, зокрема з сліпоглухонімими дітьми: дитина стає "людиною" поступово засвоюючи ті специфічно людські способи усвідомленої взаємодії з середовищем, які предметно зафіксовані у формах речей, в яких "опредмечений", зафіксований людський "дух", людський розум. Тільки з цього моменту людина стає суб'єктом вищих психічних функцій, а це відбувається раніше, ніж вона засвоює мову, слово, мовлення '5.
Однак, намагання визначити початок людини та її свідомості виключно працею, і взагалі діяльністю, неспроможні і методологічно невірні, що, зокрема, і підтвердили так звані "виробничники" в їх спробі ототожнити проблему виникнення свідомості і її форм з проблемою знарядь праці, з виробничою діяльністю як такою.
Якщо виходити з праці як такої, то всі психічні процеси і акти постають як ті, що повторюють структуру предметно-практичної діяльності, то реду-цюється реальна багатоякісність життя, випадає з поля зору не тільки соціально-психічний аналіз, а й і сам суб'єкт, який не має індивідуальної психіки та індивідуальних характеристик і тому виступає на правах чисто функціонального і необов'язкового придатка '6. Адже саму діяльність у певному розумінні ми пояснюємо через особистість, сутність якої значно багатша, ніж система її діяльності. Для повного уявлення про людину і її духовний світ необхідно ввести в апарат дослідження і такі одиниці аналізу, як потреби, мотиви, цілі, ідеали, умови, спілкування, відносини, обмін тощо, без яких людина, її психіка позбавляється своїх "енергетичних" джерел, а сама діяльність - сенсу. Особливо це важливо для розуміння початку людської історії, який в дійсності був не односпрямовано детермінованим розвитком, а вузлом різноманітних впливів і багаторазових перехрещень певних сил, процесів, тенденцій.
Діяльність і спілкування, споживання і обмін, взяті в особливому русі взаємодії, де вони, самовизначаючись одне через одне, "фіксуються" потребами, є "наскрізними" для людської історії, складають формо- і смислоутворюючу основу людини, роблять її тією, що універсально відноситься і суб'єктивно багатою, тобто, тією, що володіє всіма родовими визначеннями і в той же час тим, що має своє "обличчя" і свій психологічний "портрет", який не може бути намальованим однією якою-небудь фарбою і зображеним в одному якому-небудь вимірі. Без цього не можна зрозуміти "олюднення" людиною свого середовища і причину "уособлень", "демонічних сил", піднятись до з'ясування і розуміння дже-

13*

195

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
рел, сутності і специфіки видів духовної діяльності, форм свідомості, пізнання і оцінювання, раціонально-нормативного і емоційно-особистого, культуроутво-рюючу функцію самої діяльності, в тому числі і практично-перетворюючої.
Слід погодитись, що розуміння історії полягає не тільки в розгляді процесу виробництва, а й у розумінні пов'язаної з даним способом виробництва і породженою ним формою спілкування, тобто громадянського суспільства на різних його ступенях як основи всієї історії. Тільки виходячи з цього можна пояснити всі духовні породження і форми свідомості: релігію, мораль, мистецтво, філософію тощо, і простежити процес їх виникнення на цій основі, зобразити цей процес як цілком, так і його взаємодіючі сторони. При цьому враховувати ту обставину, що людина включена в систему земної організації, в якій суспільство - більш активна підсистема, яка у всій сукупності матеріальних і духовних факторів складає сутність людини, її "геній", конкретне здійснення її індивідуальності.
Між тим, ряд авторів, в основному "виробнички", "трудовики", намагаються знайти обгрунтування виникнення форм свідомості, зокрема мистецтва, взаємодією людини з природою, при якій природні явища відіграють вирішальну роль. Дехто твердить, що мистецтво виникло лише на пізнанні і любові людини до природи, зокрема до звіра, оскільки дикун не любив нічого людського і навіть самого себе. В якості доказу наводиться той факт, що серед пам'ятників стародавнього образотворчого мистецтва майже немає зображеннь людини, а переважає "тема звіра"; що образ верхньо-палеолітичної жінки, наприклад, містив у собі набагато менший емоційний потенціал, ніж образ тварини '6.
Відомо, що на початку людської історії об'єктами відображення були насамперед сили природи, які в подальшій еволюції проходять у різних народів через різноманітні уособлення. Але це ніскільки не заперечує того факту, що "людина — найвища істота для людини "(Маркс), що ставлення людей до зовнішнього природного світу існує тільки через ставлення їх одне до одного, тому людина не може знайти у зовнішніх предметах доцільності вище тієї, яка виробляється в ній самій в процесі її життєдіяльності і об'єктивується в тих чи інших матеріальних формах. К.Маркс був глибоко переконаний, що "найста-родавнішою формою любові є себелюбство, любов до свого приватного буття" [17].
Джерела і факти, які постачають археологія, етнографія, історія культури тощо дозволяють стверджувати, що навіть у найстародавніші часи людина прикрашала насамперед себе. Але головний об'єкт її естетичного відношення — тіло, як відомо, тлінне. Тому фактично втрачена назавжди та частина культури, яка не фіксувалась у матеріалі або фіксувалась тільки на час ритуалів, словом, усе те, що не знайшло свого "оречевлення": татуювання, фарбування тіла, пісні і танці. І взагалі, в силу специфіки цього періоду початок людини немовби ввійшов в саму людину, тому продукти, які мали
196

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
наочність і в яких опредметилось людське і об'єктивувалось суб'єктивне, з'явились набагато пізніше, ніж людина стала власне людиною [18].
Як творяща і формуюча, самоутверджуюча і самоздійснююча сила, людина не може не впливати на природу і не відчувати зворотного впливу, не завжди зрозумілого і сприятливого. Тому світ природних явиш стає для людини не тільки життєдайним середовищем, а й постійним джерелом стурбованості і страху, різного виду афектів, які сприяють деформації явищ, що відображаються, як це відбувається, наприклад, при відчутті жаху. Але в будь-якому випадку, пише К.Маркс, не природа і не боги, а тільки людина може бути чужою силою, яка панує над людиною, тому всі людські почуття, в тому числі почуття страху і жаху, формуються в процесі спілкування і споживання, через практичне дійсне ставлення людини до інших людей '9.
Справжня людська сутність, або "природа", проявляється тільки в суспільстві, де, спілкуючись з іншим індивідом, людина звільняється від стихії природи і випадку, має можливість задовольнити свої потреби і са-мовиповнитись у своїх родових якостях. У суспільстві "індивіди як фізично, так і духовно творять одне одного", і "розвиток індивіда обумовлений розвитком усіх інших індивідів, з якими він перебуває у прямому чи непрямому спілкуванні... "[20].
Серед дослідників мають місце спроби повністю розчинити людину первісного суспільства в масі, а суспільство представити аморфним конгломератом індивідів. Насправді ж індивідуалізація для людини настільки ж характерна, як є природними для неї інстинкт самозбереження, реакція на біль, на небезпеку тощо. Людина на будь-якому рівні свого розвитку індивідуалізується відразу ж після народження, володіючи тільки їй властивою нормою реакцій на впливи соціального і природного середовища, здатністю включатись у суспільні зв'язки і взаємодіяти з природними явищами. Навіть анонімність первісних людей свідчить не про однаковість і повну тотожність індивідів, а скоріше — про відсутність суспільного поділу праці, майнової нерівності, класів, експлуатації тощо. Неоднаковість ця відразу виникала сама по собі завдяки різним природним задаткам, наприклад різній фізичній силі. І взагалі, є всі підстави твердити, що чим далі ми заглядаємо в глибину століть, тим більш характерною є індивідуалізація людських осіб як прояв стихійного і випадкового.
Будучи суспільними істотами, індивіди "завжди і за всіх обставин", "виходили із себе" (К.Маркс), тому "граючи" в загальному "спектаклі" за єдиною програмою, яка об'єднує його з іншими індивідами, кожний індивід самоорганізується в цій спільності. Він не тільки прагне пристосуватись, задовольняючись виділеною йому "роллю", а й прагне зіграти "свою", найбільш відповідну його власній природі і здібностям "роль" (або найбільш престижну в даному колективі, а тому і найбільш бажану). Боротьба за визнання і самоутвердження, розширення кола свого впливу як прояв лю-
197

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
бові людини до власного "приватного буття" виникає разом з елементарним самоусвідомленням навіть тоді, коли в індивіда ще немає усвідомленого прагнення надати вагу своїй "безпосередній одиничності" і бажання протиставити себе іншим особистостям у рамках своєї спільноти2'. Збуджуючими мотивами можуть бути як матеріальні предмети, так і ідеальні стимули, особисті примхи, симпатії, антипатії, честолюбство тощо.
Властивий людині всіх часів індивідуалізований характер споживання сприяє тому, що поряд з колективною власністю поступово зароджується особиста і навіть приватна власність, яка, за висловом Ф.Енгельса, "існує вже в стародавній первісній общині всіх культурних народів, хоча і поширюється тільки на деякі предмети" 22. Заснована на особистій праці власність ще не вела до усвідомленої ворожнечі на цьому грунті всередині колективу. І все ж власність сприяла тому, що виникло одне із найважливіших джерел напруженості в індивідуальних відносинах і один із показників тієї віддачі "у зовнішність", "подвоєння" людських сутнісних сил, які пов'язуються з поняттями "відчуження" і "самовідчуження".
Шведський антрополог Ян Лінбланд мав можливість у наш час спостерігати життя двох споріднених індійських племен у джунглях Південної Америки. Одне з них, "акуріо", за своїм способом життя перебувало на рівні кам'яного віку, тобто без інституту приватної власності і осілості, без сімейно-шлюбних відносин і суспільного поділу праці. Для людей цього племені характерне поштиве і душевне ставлення людей одне до одного, відвертість і доброта, відчуття гідності і свобода в поведінці. Інше плем'я, "яномамо", схоже з "акуріо" зовні, звичками і деякими технологічними навичками, відносно давно перейшло на осіле життя, на культивування бананів, які стали для них "твердою валютою", яку одержують цілий рік. Прилучення до цивілізації і грошей породило серед яномамо егоїзм, жадібність, агресію, бійки, вбивства в своєму ж середовищі. Але Лінбланд вбачає в цьому лише дію законів біології, внутрішньовидову боротьбу, властиву і тваринам [23].
Слід враховувати і те, що і в первісному суспільстві, незважаючи на самодіяльно-колективний характер праці, мала місце і примусова праця, що первісна людина вимушена була не тільки здійснювати свою волю, а й обмежувати свою свободу, а це не могло не впливати на її психіку. Інша справа, що за цим примусом ще не стоять цілеспрямовано діючі суспільні сили у вигляді привілейованих груп і класів, що індивід ще не усвідомлює це, не бачить у своїй праці "чужу" діяльність, втрату самого себе, як це відбулося в класових суспільствах.
Виходячи з того, що всі лиха стародавня людина пов'язувала з людьми іншого племені, дехто з вчених вважає, що всередині самих спільнот царювали виключно злагода і мир, а колективний інтерес настільки переважував, що в мові цих людей не було і слова "Я", а тільки "Ми", "Наше", а також "Не-Ми", "Не-Наше" тощо. Подібну точку зору в свій час розділяв і
198

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
Л.Фейєрбах. Протилежну думку висловив Гегель, який вважав, що "людина за своєю природою зла", розуміючи під злом "невідповідність між буттям і тим, що повинно бути" 24.
Соціальні психологи приходять до висновку, що в моральних і естетичних почуттях, ймовірно, найдавнішим є негативна оцінка чогось, оскільки критерій красивого, морального завжди приховано містить осуд або заперечення некрасивого, аморального, причому друге не вважається негативним поняттям: воно часто-густо навіть більше визначено, ніж перше: бруд, потворство, пролиття крові 25.
Людина — стадна істота, але стадність як така не усуває характерного для тварин зоологічного індивідуалізму. Зростання озброєності людей знаряддями праці, зростання виробництва і споживання, каталогу потреб і насолод призводить не тільки до посилення влади людей над природою і Зовнішніми силами, а й і до наростання боротьби, конфліктів всередині орд (племен) за жінок (чоловіків), здобич, "ролі" під час полювання, війни, гри тощо. На місце "зоологічного індивідуалізму" поступово приходить соціальний антагонізм, який вже на первісній ступені історії людства виступає як антагонізм статей, що виявлялося в їжі, звичаях, в розвагах і навіть у мові. Разом з такими властивостями, як особиста гідність, красномовство, прямота, мужність, почуття дружби, любові, товариства, які сприяли згуртуванню спільноти, з'являються і формуються негативні риси, що роз'єднують індивідів і принижують людську гідність: жорстокість, заздрість, підлість, черствість, ненависть, зрада, фанатизм і т. ін. Як відображення сприятливих і несприятливих факторів і сил у людини утворюється "світле" і "темне" поля свідомості, співвідношення яких суттєво впливає на цілісність, стан і життєздатність індивіда.
Мірою зростання каталогу потреб і благ, а відповідно, зменшення здатності суспільства задовольняти їх, індивід все частіше і рішучіше відмовлявся жертвувати своїми намірами, цілями, смаками, бажаннями і тим самим розкладав "общинний дух". Нездатність індивіда самому пристосуватись до реальності і усунути афективну напругу примушує суспільство цілеспрямовано регулювати поведінку індивідів, приборкувати їх егоїстичні прагнення і афекти. Первісний стан суспільства ще не потребував існування якої-небудь політичної або релігійної безглуздості, яка об'єднувала б людей (К.Маркс), однак і на тому ступені суспільству були необхідні такі організація, стабілізація, які сприяли б виробленню почуття "Ми"; необхідно було спрямовувати характерне для первісних людей буйство почуттів і стихію емоцій в певне русло, виробляти почуття "Ми", яке б заглушало решту почуттів і впливів, і дати свободу ставленню до "Них", в тому числі і до тварин. З цією метою поступово вводиться система заборон, норм, якій належало бути тим більш жорстокою і строгою, чим більшою була можливість її порушення. Оскільки первісні норми жорсткі, навіть жорстокі, а на-
199

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
строї, почуття, пристрасті сильні, вибухові, рухливі, відразу ж намічається диспропорція між динамізмом і афективністю діянь і реакцій індивідів, і сталістю, строгістю заборон і норм, що сковують їх. Вся система виховання будується так, щоб виробити в індивідів почуття страху як домінанти стосовно того, що загрожує цілісності спільноти. Страх — не просто як фізична реакція на небезпеку, а як соціальне почуття боязні осуду, безчестя, відлучення і т. ін., в якому індивід усвідомлює свою відповідальність за свої вчинки і поведінку. Це врешті-решт веде не тільки до об'єднання і згуртування індивідів, а й до обособлення, "закритості", приховування тих чи інших намірів, цілей, думок, почуттів, бажань і т. ін., що примушує людину бути, за висловом К.Маркса, "твариною політичною", тобто не тільки твариною, що спілкується, а й твариною, "яка тільки в суспільстві і може відособитися" [26].
Оскільки свідомість в тих умовах розвивалась насамперед як "родова, свідомість", заохочується або осуджується не окрема людина, а "добре" або "зле", яке ставилось у залежність від зовнішніх сил і виносилось назовні, то навіть інтимні почуття (сум, совість, сором, симпатії і антипатії) усвідомлювались як дія і прояв зовнішніх сил. Якщо людина починає бачити в природі, якій протистоїть, щось вороже і чуже, то це значить, що вона, хоча б нечітко, відчуває свою залежність від інших людей і природи як середовища проживання, що вона вже відчуває тягар життя і вже вступила у відносини регламентації і підкорення, що саме її життя належить не лише їй, а є і родовим надбанням.
Вже в стародавні часи людина мали потребу у виході в об'єктивне для встановлення тотожності свого внутрішнього світу з оточуючими її умовами. Оскільки в первісному суспільстві ще не існувало об'єктивного знання в формі абстрактного загального, яке б дійсно було винесено "назовні", як не існувало ще і повного усвідомлення свого "Я" як панування над своєю природною індивідуальністю і тілесністю, то перебуваючи в стані "суцільних марив" і "передчуттів", "роздвоєної в собі самій душі" (Гегель), первісна людина витісняла із себе і відділяла від себе все те, що вважала для себе "добрим" або "злим", у чому бажала утвердитись чи уникнути в реальному житті, і вже, об'єктивувавши все це в предметну форму, надавала духовному вигляд тілесності. В цьому, власне, і слід шукати джерела уособлень і образів, які не мають аналогів в об'єктивній дійсності, а також "самовиявлення" людини в природних явищах. Олюднюючи світ природи і ціннісно насичуючи речі, рослини, тварини, простір і час, створюючи тим самим своєрідне духовне середовище для реалізації широкого діапазону реакцій і душевних рухів, первісна людина в оточуючому її світі залежностей цілком природно поклонялась "неприродному", вірила в неймовірне і дивовижне. Цей світ, писав академік СІ.Вавілов, як породження неповторних умов повний змішування зовнішнього світу і власних відчуттів. Тут творіння ще не в змозі виключитись з реального процесу, відділитись від чуттєвих сприймань, не в змозі "розбити" складні візерунки поетичного бачення
200

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
світу, в якому все "живе", "дихає", "дивиться", "говорить", "розуміє", "сердиться", "відчуває" і т. ін. [27] Можна стверджувати, що первісна людна — "поет" і "містик" мимоволі і за необхідністю. Пізніші знання, наука, самосвідомість неминуче приходять на зміну цьому первісному, цілісному, багато в чому дитячому баченню, і розбивають складні візерунки цієї поетичної "оптики". Поступово в цьому духовному утворенні викристалізовуються ті його складові, які в подальшому диференціюють його на спеціалізовані обособлені види суспільної діяльності, форми свідомості. Духовне поділяється на науку, мораль, мистецтво, релігію, філософію, право, політику, які, підкоряючись власним законам і маючи свій зміст, матеріали і засоби, при всіх своїх змінах зберігають здатність задовольняти специфічні потреби людей.
Сутність і рівні свідомості
Підсумовуючи все сказане вище, є всі підстави стверджувати, що свідомість є суспільно-історичним явищем, яке генетично коріниться в загальній для матеріального світу властивості відображати і в родовій універсальній життєдіяльності людей, в центрі якої є предметно-практична діяльність по задоволенню все зростаючих потреб, споживання і обмін. Саме тому, що людина за своєю суттю є предметна істота, що діє предметно в предметному бутті, ця предметність відображається в мозку людини і привласнюється свідомістю: те, що виступає у вигляді духу є творінням історичної людської життєдіяльності, продуктом взаємодії людини з природою та іншими людьми на основі потреб і предметних зв'язків. Це дає підстави говорити, що свідомість в цілому предметна, спрямована на предмети і співвідноситься з предметністю.
Є декілька значень свідомості, залежно від аспекту її розгляду і філософської позиції автора. Вважаємо найбільш відповідним таке. Свідомість є найвищою формою психічного відображення, що властива виключно людині як розвинутій суспільній істоті, яка здійснює доцільну багатоаспектну життєдіяльність, породжуючи матеріальні і духовні цінності, які забезпечують їй цілісне функціонування в суспільстві. Фіксуються і закріплюються результати цього спеціалізованого відображення за допомогою специфічних засобів у формі політики, права, моралі, релігії, науки, філософії, мистецтва. У всій сукупності своїх форм свідомість складає духовне життя суспільства, в якому вони виробляються і впроваджуються через інформаційні канали і навчально-виховні заклади. Ідеали, ідеї, закони, норми, знання, настанови, смаки, а також все те, що належить до емоційно-особистого, підлягає контролю з боку суспільства. Завдяки свідомості людина і виділяє себе з оточуючого середовища, і розуміє свої зв'язки з ним; і протистоїть іншим індивідам, і входить з ними в численні зв'язки і відносини; і підлягає контролю і управлінню, і самоутверджуючись відповідає за свою поведінку і вчинки.

14 Філософія

201

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
За способом свого існування свідомість як складова психічного життя людини ідеальна. Оскільки в формуванні духовного світу людини беруть участь перша і друга сигнальна система і відбувається воно не тільки в діяльності, але і в спілкуванні, споживанні та обміні, то функціональна структура психічного не вичерпується лише оперативними діяльнісними компонентами. В неї входять і раціонально-нормативні, і емоційно-особисті компоненти. І взагалі, свідомість у психіці людини лише "верхівка айсберга", яку слід розглядати разом з прихованими частинами. Оскільки ці частини входять в єдине ціле, то можна говорити, що життєдіяльність людини в цілому усвідомлена. Структура ж самої свідомості складається із знань, оцінок, відношень, почуттів. Неоднакові її рівні можна вважати ще однією стороною її структури. Свідомість не можна звести ні до світу предметно-практичної діяльності, ні до світу ідей, значень, понять, наукових знань; ні до світу людських цінностей, емоцій і переживань, ні до світу образів, уявлень, символів і знаків. Свідомість не тільки народжується, а й присутня в усіх цих світах. Вона може метатись між ними або витати над ними всіма: порівнювати, оцінювати, судити їх. Вона ж може судити і сама себе28. Гегель, раціоналізуючи свідомість, тим не менше не зводив її до "чистого знання", яке завжди об'єктивне і введене в канали логічних побудов, і вважав необхідним брати до уваги не тільки предмет, але і "Я", а також і взаємовідносини між "Я" і предметом. Тоді виявляється, що свідомість включає в себе якийсь нерефлектований компонент, якийсь "залишок", що не ввійшов у предметність знання, залишаючись "за кадром"29. Те, що репрезентує в свідомості знання, взагалі її "верхній поверх", є мислення, тобто опосередковане відображення і узагальнений результат пізнання, зафіксовані в голові людини її суттєві зв'язки з дійсністю, які актуалізуються в певний момент зусиллям волі. Це можна назвати пізнавальним (гносеологічним) аспектом свідомості. Другим аспектом є ціннісний, який охоплює ідеали, ідеї, цілі, інтереси, програми поведінки і дій окремих особистостей, груп, класів. Його завдання і функція — орієнтація людської життєдіяльності і в зв'язку з цим оцінка об'єктів з точки зору їх відповідності чи невідповідності потребам і інтересам людей. Третій аспект — практично-дієвий. Це сфера норм, правил, імперативів, афективності і одержання її результатів. У цьому випадку свідомість не тільки залежить від буття, але як взаємодіюча сторона, в свою чергу, впливає на нього; створюючи за допомогою свідомості програми, ставлячи цілі, виробляючи стратегію і тактику, засоби і форми, передбачаючи хід і результати, людина перетворює її у дієву силу історичного процесу.
Виділяють буденно-практичний і теоретичний рівні свідомості, які, наряду з спільними характеристиками, мають і свої специфічні. Перший — операційно-технічний, досвідно-емпіричний складається стихійно, в умовах повсякденної праці і побуту, міжіндивідуальних стосунків і буденних справ. Люди в діапазоні буденної свідомості живуть безпосередніми цілями та інтересами, керуються здоровим глуздом, орієнтуються на доступні і зрозумілі
202

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
цінності, оперують житейськими уявленнями і поняттями. Сюди відноситься і те, що має форму приказок, прислів'їв, поговірок, звичаїв тощо, а також різні схематизми і те, що належить до архетипів. Теоретичний рівень як результат узагальнень і систематизації, абстрагування і упорядкування вважається вищим рівнем свідомості. Він базується на концентрованому знанні, цінностях, смислах в їх відношенні до значень і дій. На цьому рівні виробляються загальні критерії, норми, правила, закони, ідеї, ідеали, призупиняється автоматизм будь-яких проявів у діях і вчинках людини, в крайньому разі вони стають підконтрольними. Обидва рівні — буденно-практичний (битійний) і теоретичний (рефлективний) знаходяться у відношенні доповненності, тобто, постійно взаємодіють, доповнюючи один одного. Наглядне, безпосереднє, світ явищ одухотворяється рефлективним як раціонально-нормативним, а теоретичний оду-шевляється битійним і збагачується за рахунок буденно-практичного, яке володіє безпосередністю і живістю, яскравістю і повнотою, цілісністю і гармонійністю. Тому викликає сумнів безапеляційне визначення, який з цих рівнів важливіший. Лише завдяки їх поєднанню суб'єкт свідомості здатний орієнтуватись у конкретній ситуації і виходити за її межі. Обидва ці рівні в аспекті соціального життя трансформуються в соціальну психологію і ідеологію.
Соціальна психологія і ідеологія — це специфічний прояв обох рівнів свідомості в соціальних системах у конкретних умовах. Як і буденна свідомість, соціальна психологія формується повсякденним життям. Вона включає настрої, переживання, емоції як окремих людей, так і соціальних груп. Узагальнення всього цього, надання йому теоретичної форми приймає форму ідеології. Корінь всякої ідеології — прояви збудження, незадоволення, протесту, піднесення духу, ентузіазм тощо. Ідеологія — це теоретичне обгрунтування претензій, намірів, ідей, ідеалів, інтересів націй, класів, соціальних груп: в ідеології вони усвідомлюють себе, своє місце в історичному процесі, своє ставлення до інших націй, класів, груп. Відповідно до цього ідеологія може бути революційною і реакційною, прогресивною і регресивною, гуманною і антигуманною тощо, але вона завжди тенденційна, може служити як усій нації, класу, так і вузькому контингенту людей. З ідеологічною метою використовують всі форми свідомості і впливу, включаючи політику, право, мораль, релігію і мистецтво, здійснюючи їх ідеологізацію або деідеологізацію.
Суспільна і індивідуальна свідомість — ще одна пара понять, які слід пояснити. Оскільки свідомість у всій сукупності своїх форм і виявів є породженням і надбанням всього суспільства, зміст і форма якої формувались протягом століть, а то й тисячоліть, фіксуючись в мові й інших формах культури, то вона в оцій своїй узагальненості і носить назву суспільної свідомості. Для індивіда, конкретної людини суспільна свідомість є щось об'єктивне, усталене, інваріантне і уніфіковане, яке, тим не менше, йому з самого народження належить засвоювати в процесі виховання і навчання, функціонування в суспільстві. Сам же індивід є динамічною, часом навіть свавільною, істотою, з варіантними по-

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
мислами, бажаннями, цілями, характером і долею. Наформування його свідомості впливають побут, сім'я, професія, уподобання, природні задатки і смаки, які на особистісному рівні можуть виявитись вирішальними. Суспільна свідомість — не "субстанція" або "організм", що існує "поза" окремими свідомостями — "над" або "поряд" з ними. Як немає особливих, самостійних колективних очей, вух, мозку, особливої "колективної душі", так немає позаін-дивідуальної свідомості. Відомий філософ і психолог Б.Ф.Поршнєв пише: "Одне з елементарних понять соціальної психології і є поняття про соціальний колектив не як просту суму індивідуальних психік, але як про систему, що посилює ті чи інші сторони кожної індивідуальної психіки"3 °. Як показав досвід СРСР, недооцінка, а часом й ігнорування, особистого і формування особистості на колективістських цінностях часом виливалось у примітивну колективістську свідомість, в надмірну ідентифікацію себе з групою, партією, класом, державою і приписування цим надособистим утворенням найвищих цінностей і містичної могутності. Як результат — неефективна економіка, в соціальному устрої - замість "організму" "механізм", застійні явища в матеріальній і духовній культурах. Як протилежне намагання представити індивідуальну свідомість сутнісною силою людини — "проекту", здатною його здійснити і сприяти самовиповненню і самоутвердженню індивіда [31]. Енергія свідомості індивіда, спрямована виключно на самого себе, неминуче трансформується в егоїзм, амбіції, кар'єризм, зведення рахунків, тобто повертається своєю руйнівною стороною до суспільства, а врешті-решт, і до самого індивіда. Це підтвердили роки перебудови і незалежності в Україні.
К.Маркс писав: "Суспільна діяльність і суспільне користування існують аж ніяк не тільки у формі безпосередньо колективної діяльності і безпосереднього колективного користування...
Але навіть і тоді коли я займаюсь науковою і т. п. діяльністю... і тоді я зайнятий суспільною діяльністю, тому що я дію як людина. Мені не тільки дано, як суспільний продукт, матеріал для моєї діяльності — навіть і сама мова, якою працює мислитель, — ай моє власне буття є суспільна діяльність, а тому й те, що я роблю з моєї особи, я роблю з себе для суспільства, усвідомлюючи себе як суспільну істоту" 32.
Самосвідомість — найголовніше, що дає людині змогу виділити себе в якості активно діючої істоти стосовно природи і інших людей, оцінити свої можливості, своє положення, місце і роль в суспільстві. Гегель писав, що "історична свідомість є самосвідомість, ця остання є підвалина свідомості" ". Починаючи з елементарного самопочуття на рівні сприйняття відбувається усвідомлення себе і в якості природного тіла, і як приналежного до тієї чи іншої спільноти, культури, ідеології, менталітету нації тощо. Самосвідомість є цілком закономірне для людини утворення, завдяки якому людина "узнає" себе і водночас бачить свою відмінність від інших "Я". Люди сприймають себе по аналогії з іншими людьми, а інших за аналогією з собою. "Лише ставлячись до людини Павла як до себе
204

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
подібного, людина Петро починає ставитись до самого себе як до людини". І навпаки, Павло "узнає" і усвідомлює себе через "Петра" (К.Маркс). Словом, самоусвідомлення, усвідомлення себе людиною з необхідністю опосередковується її ставленням до іншої людини і відбувається насамперед у формі рефлексії, тобто, тоді, коли індивід аналізує себе, свою поведінку і дії, в світлі прийнятих у суспільстві норм, правил, цінностей, які переломившись через його суб'єктивність, виконують функцію відносно незалежного регулятора його соціальної поведінки. У суспільно розвиненої людини ніколи не відбувається відключення від власного "Я", від самої себе і свідомий стан постійно супроводжується почуттям "Я", хоча ступінь самоусвідомлення може бути різним: від "дитячого" до "старечого", від скороминущого до заглиблення в самого себе, до роздумів над самим собою, коли "Я" стає головним об'єктом свідомості. Самосвідомість властива не тільки індивіду, а й соціальній групі, класу, нації, суспільству в цілому. Сьогодні ця проблема набрала особливої ваги і гостроти — і внаслідок тієї ролі, яку відіграє людська особистість в житті суспільства і в історичних процесах, і через загострення міжнаціональних стосунків, політичної ситуації, кризових явищ у суспільстві. Велику роль у формуванні самосвідомості сучасної людини відіграють засоби масової інформації — преса, телебачення, радіо; кіно, література, які намагаються вплинути не тільки на те, що в людині належить до верхнього шару її психіки — "рефлексії", а й на нижчий шар — "несвідоме".
Свідоме і несвідоме. Про те, що в цілком розвинутої людини основний запас досвіду залишається поза межами безпосереднього контролю, говорив ще Лейбніц (1646—1716): "...Переконання в тому, що в душі містяться лише такі сприйняття, які вона усвідомлює, є найбільшим джерелом помилок" 34. Однак, впритул до XX століття неусвідомлена частина психіки не стала предметом уваги філософії, початок був покладений австрійський психіатром Зиг-мундом Фрейдом (1856-1939). Несвідоме, по Фрейду, - цеобласть витіснених уявлень, які несумісні з нормами людської цивілізації, в першу чергу, інцесту-альні прагнення, а поведінка індивіда пояснюється з точки зору онтогенетичних стадій і способів адаптації. Його послідовник і учень А.Адлер несвідоме органічно пов'язав з сучасним і з індивідуальною поведінкою людей. Для іншого послідовника Фрейда, К.Юнга, несвідоме є тим творчим началом людини, що зв'язує її з усім людством, природою і космосом, і розглядав він його в якості "колективного несвідомого", яке назвав "архетипами". Неофрейдист Еріх Фромм ввів у зміст несвідомого соціальне і вважав, що в область несвідомого може витіснятись і позитивне (в регресивних культурах), тому зміст несвідомого — не добро і не зло, не раціональне і ірраціональне — воно і те, і інше. Е.Фромм вважає, що до несвідомого слід відносити те, що з точки зору форми залежить від структури суспільства і створених у ньому взірців почуттів і думок. Відносно ж змісту несвідомого, то "воно завжди представляє цілісну людину з усіма її потенційними схильностями до пітьми і світла", з усім, що обумовлене її існуванням, включаючи минуле і майбутнє35.
205

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Несвідоме — це те, що в певний час і в певних умовах перестає усвідомлюватись, з тих чи інших причин, включаючи соціальні. Існує так зване соціальне несвідоме, змістом якого є те, що дане суспільство забороняє своїм членам усвідомлювати, а вони не несуть за це відповідальності. На цій основі базувались заяви німецьких генералів, що вони нічого не знали про звірства фашизму, і деяких громадян колишнього СРСР, сучасників голоду і репресій тридцятих років XX ст. Г.С.Селіван назвав це "вибірковою неуважністю", а точніше, це є не що інше, як спрацьовування механізму страху, під дією якого все "крамольне" витісняється із сфери свідомості.
Несвідоме — це цілісне психічне життя людини, це те, що в певний час і в певних умовах перестає усвідомлюватись. До несвідомого в наш час відносять і все витіснене з свідомості і позабуте, і всю автоматику дій і поведінки, що знаходить свої прояви в праці, побуті, господарюванні, в моралі, політиці, релігії, мистецтві. Відомий психолог Л.С.Виготський писав: "Не треба особливої психологічної проникливості для того, щоб помітити, що найближчі причини художнього ефекту сховані в несвідомому, і тільки проникнувши в цю область, ми зуміємо підійти впритул до питань мистецтва" 36.
Взагалі несвідоме являє собою величезний внутрішній психічно-смисловий резервуар, який постійно поповнюється все новим і новим матеріалом, в тому числі за рахунок свідомості і її форм, і водночас ті чи інші його складові можуть актуалізуватись і стати складовими свідомості. Психологи вважають, що свідоме життя становить лише невеличку частку життя розуму порівняно з його несвідомим життям, що між свідомим і несвідомим відбувається постійний обмін, який не призупиняється ні на мить, породжуючи в мозку як раціоналізовані продукти у вигляді знань, оцінок, образів, ідей, так і сновидіння, обмовки, описки тощо.
Форми свідомості
До форм свідомості відносяться — політика, право, мораль, релігія, наука, мистецтво, філософія. Маючи спільну основу — життєдіяльність людей в суспільстві, охоплюючи різні аспекти їх духовного життя, кожна в окремості має свій предмет, засоби і прийоми, виконує тільки їй властиву функцію, а всі разом складають ціле, частини якого взаємообумовлюють і взаємодоповнюють одна одну.
Політика (від грецького — політикос — державний) — форма свідомості, що виникла в рабовласницькому суспільстві як потреба давати відповіді на питання, пов'язані з відносинами між племенами, народами, державами, етнічними групами, вирішувати суперечки за території, власність, владу, інтереси, ідеї і ідеали. В політичній свідомості найбільш безпосередньо і зримо відображаються соціально-економічна основа суспільства, його диференціація, діяльність партій і державних установ, умонастрої громадян і їх сподівання; вона і згуртовує, і роз'єднує людей, сприяє співробітництву або зіткнен-
206

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
ням, встановленню регламенту соціального життя людей, користуючись для цього різноманітними формами — починаючи від словесних заяв і парламентських дискусій, до практичних дій, від закликів до часткових реформ і поступок, до підбурювання збройних повстань і революцій. Для своїх цілей вона використовує й інші форми суспільної свідомості: право, філософію, мораль, релігію, мистецтво. В свою чергу, інші форми свідомості здатні впливати на політику, як це мало місце в Середні віки, коли християнська релігія активно втручалась в політичне життя Європи. Інший приклад — філософія марксизму, яка багато в чому визначала політичне життя в СРСР.
Право (правова свідомість) — це сукупність поглядів і установок, що формуються на основі вироблених в даному суспільстві загальнообов'язкових законів, норм, правил поведінки, дотримання яких забезпечується відповідними спеціалізованими суспільними інститутами і закладами, включаючи примусові дії і насильство. Цією стороною свого функціонування право має багато спільного з політикою і постійно тісно взаємодіє з нею. В індивідуальному плані правосвідомість — це знання своїх прав і обов'язків, пільг і відповідальності, які зафіксовані в правових документах. Суб'єктами права і правосвідомості можуть бути індивіди, організації, трудові колективи, посадові особи тощо. В розвинутому суспільстві право охоплює насамперед сферу виробництва, споживання, обміну тощо, а також визначає місце і становище людей в суспільстві. Можна говорити, що правосвідомість є тим видом раціонально-нормативного, за допомогою якого приводиться в порядок і єдність вся множинність індивідуальних бажань і прагнень, намірів і цілей; це певне обмеження індивідів, як умова регулювання їх поведінки за допомогою законів і норм, і водночас умова самовиповнення і самоутвердження. Охоплюючи різні сфери суспільного життя, правосвідомість в усіх своїх формах може бути демократичною і антидемократичною, прогресивною і реакційною, гуманною і антигуманною, але, як і політика, повинна ставати на перепоні всьому тому, що загрожує дестабілізацією в суспільстві або загрожує пануючому в суспільстві класу, вдаючись до примусу і насильства. Але, на відміну від політики, правосвідомість відноситься до держави не як до об'єкта боротьби за владу, а як до зовнішньої регламентуючої й контролюючої сили, що вимагає беззаперечного підкорення індивідів, посадових осіб, організацій тощо, оцінки їх поведінки, дій. Цією стороною правосвідомість дещо споріднюється з мораллю, і від неї вимагається якийсь "мінімум добра", "мінімум милосердя" і "доброї волі".
Мораль — це сукупність принципів, правил, норм якими керуються люди у своїй поведінці і вчинках. Все це є виразом певного ставлення людей одне до одного і до різних форм спільності: до сім'ї, колективу, класу, нації, суспільства. Важливу специфічну рису моралі становить моральна оцінка вчинків і спонукань до них. Основою такої оцінки є уявлення про добро і зло, про обов 'я-зок і права, справедливість і несправедливість, честь і безчестя тощо, в яких отримують вираз вимоги до індивіда з боку суспільства, класу, нації, етносу, соц-
207

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
іальної групи тощо. На відміну від права, принципи і норми моралі не зафіксовані в державному законодавстві і дістають вияв у звичаях і традиціях, їх використання засновано не на законі, а на совісті і суспільній думці. Моральна людина — це людина з чутливою совістю і здатністю до самоконтролю і самозбереження, до добра і милосердя, взаємодопомоги і співчуття. Мораль проявляється у стосунках в сім'ї, в робочому колективі, в служінні ідеалам, у виконанні своїх обов'язків, у прийнятті рішень і відповідальності за них. Мораль — конкретно-історичне явище, тому немає "моралі взагалі" і на всі часи. Є вічні моральні цінності, такі як честь, гідність, добро, зло, обов'язок, совість тощо, але в кожну епоху вони наповнюються новим змістом. Наприклад, рицарська честь веліла викликати за образу на дуель, у наш час, як правило, до цього не вдаються; якщо феодал міг безкарно бити селянина за дрібні провини, то в наш час у цивілізованих суспільствах це карається законом. Поняття Добра і Зла також історично мінливі, але боротьба між ними - вічна; постійно боря-чись, вони переходять з однного шабля людської історії на інший.
Релігія (від латинського ге1і§іо — благочестя, побожність), за висловом І.Канта, це закон, що живе в нас; це мораль, що звернута на пізнання Бога. Релігія з прадавніх часів є тією формою свідомості, яка породжена страхом перед смертю, незрозумілими силами природи, незгодами в житті, пошуками захисту і "кращого"; вона пов'язана з вірою в потойбічні надприродні сили і в Абсолют, в Бога як щось незбагненне і всемогутнє, все-знаюче і всесильне, від якого залежить все кінцеве, в тому числі і людина, її народження, існування, страждання, втіха, сподівання і смерть. У релігії знайшов свій вираз одвічний намір людини вийти за межі свого існування, самої себе, винести свій смисловий центр назовні, утвердитись у трансцендентному і осягти його смисл, використовуючи для цього культові дії, мотиви, обряди, різні таїнства, беззаперечно додержуючи певні установки і приймаючи їх на віру без будь-яких доведень і аргументів. Культивуючи благочестя, смирення, терплячість, покору, релігія тісно переплітається з мораллю і використовує ті чи інші її положення в своїх цілях. Оскільки її основна мета - не знання, а віра, не безпосередній практичний результат, а певний духовний і душевний стан людини, то вона намагається вплинути не стільки на розум людини, скільки на її серце і через серце завоювати розум, оперуючи, насамперед, образами і уявленнями, а не достовірними знаннями і науковими істинами, і в цьому аспекті багато в чому релігія споріднена з мистецтвом і виступає як антипод науки.
Наука є тією формою суспільної свідомості, основною метою якої є знання про дійсність, її процеси і явища в їх об'єктивності, тобто незалежності від ставлення до них людини, відтворення логіки їх об'єктивного існування і об'єктивних закономірностей. Як спеціалізована діяльність, основною метою якої є знання - теоретичне привласнення реальності на загальнолюдському рівні, наука впорядковує всю сукупність знань на основі певних принципів і
208

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
специфічних для неї методів (аналогії, формалізації, математизації, моделювання) — системність і логічність є суттєвою ознакою науки, обов'язковою умовою побудови наукової теорії.
Якщо розглядати науку як складову суспільного виробництва, то обидві її галузі — природнича і гуманітарна покликані забезпечувати його всесторонні-ми знаннями про природу, суспільство, людину, її матеріальне буття і психічне життя. За допомогою науки суспільство освоює природу, розвиває виробництво, вдосконалює виробничі відносини, створює "людське середовище" і "людські умови" існування; збагачує інтелект і формує світогляд людини, надає чіткі орієнтири і змогу прогнозувати, формуючи гіпотези відносно майбутнього природи, суспільства та її самої. Сила науки не тільки в об'єктивності знань, переконливості аргументації, чіткій логічності, а й у здатності вчасно реагувати на запити і потреби суспільства, виробництва, культури, людини, не в обсязі знань і широті наукового пошуку, а в здатності служити гуманізму і прогресу, насамперед розвитку людини. Особливо актуальним стає це в наш час, коли долі людства багато в чому залежать від знань і їх застосування, від громадянської позиції вченого, який несе моральну відповідальність за наслідки своєї наукової діяльності.
Оскільки наука історично виникла з потреби мати об'єктивну картину світу, а найвища мета не "перетлумачується", то для науки важлива насамперед логічна ясність і здатність відбити об'єктивну закономірність. Тому мова науки — мова абстрактних символів і універсальних понять, обернута щодо людини "назовні". Наука намагається зживати в собі все емоційно-особисте і замовчує те, як освоювані нею об'єкти входять в життєдіяльність людини і яку вони відіграють в ній роль. Наука за своєю суттю глибоко раціональна, а вчений в пізнанні керується логікою і вірить виключно їй. А.Енштейн говорив, що будівля наукової істини може бути зведена виключно з власних матеріалів науки, закріплених логічними операціями, і не вказує на позанаукові цілі37. Це прагнення до відходу від часткових питань і намагання дати об'єктивну загальну картину Всесвіту розриває науку з очевидністю, схематизує, огрубляє, омертвляє відображену в людському мозку дійсність. Тому наука, замість барвистої і цілісної картини дійсності, дає лише систему логічних доведень і, як це не парадоксально, породжує в людині відчуття неперервності і кінцевості її буття, залежності і несвободи. Отже, щоб виконувати свою гуманізуючу роль у суспільстві і служити прогресу, наука повинна тісно взаємодіяти з іншими формами свідомості, зокрема з мистецтвом.
Мистецтво (естетично-художня свідомість). Починаючи з часів Ге-геля здебільшо розглядають як форму загального пізнавального процесу, результати якого закріплюються в образах, що, наряду з типізацією та індивідуалізацією, відрізняє її від науки, яка оформляє цей процес у поняттях. У XX ст. ідея ототожнення художньої творчості і наукової діяльності сприяла раціоналізації і деестетизації мистецтва, призвела до відмови від виробленої тисячоліт-
209

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
тями художньої мови, яку конструктивізм, абстракціонізм, футуризм намагалися підмінити характерними для науки засобами і прийомами, зокрема, математизацією і геометризмом, як це мало місце в образотворчому мистецтві і поезії. Зате атрибутивне для мистецтва естетичне перекладалось на науку, що не тільки позбавляло його спеифіки, а й робило непотрібним.
Хоча мистецтво і наука включені в загальну систему соціальних зв'язків і відносин, виконують низку схожих функцій, є засобами комунікації і базуються на єдиній "людській" мові, впливають одне на одне і взаємообумовлюють одне одного, вони "працюють" в різних системах суспільних смислів і значень, мають свої специфічні цілі і засоби, свою власну мову, свій процес освоєння світу і закріплення результатів, споживання того, що вироблено, і зворотного впливу на споживача цих продуктів. Якщо наука має метою об'єктивне знання, істину, а її мова обернута "назовні", то мистецтво обернуте насамперед до людини, до її внутрішнього світу, освоюючи, в першу чергу, соціально-смислове і емоційно-особисте: ідеї, ідеали, думки, почуття, переживання, настрої, передаючи за допомогою особливих засобів і прийомів живу реакцію людини на ситуацію, що складається, на відносини і взаємодію, немовби заповнюючи "гетерогенним" "обезлюднений" утилітарним ставленням і пізнавальним пошуком світ, надаючи йому вигляд обжитості і одухотвореності, багатобарвності і живості. Завдяки цьому музика, наприклад, не потребує жодних словесних або зображувальних тлумачень і пояснень. Мистецтво, хоча і включає в якості матеріалу знання (в основному, тільки художня література), воно не переводить поняття в художні образи. Як показала практика мистецтва, будь-яка спроба використання художніх засобів для втілення науково-понятійного призводить до невдачі навіть найвідоміших майстрів. Так, наприклад, запланований переклад С. Ейзенштейном "Капітала" К.Маркса на мову художнього кіно був заздалегідь приречений на поразку. Сутність роботи художника, літератора, артиста, композитора, на думку багатьох авторитетів в області мистецтва, — не в " ілюстратизму", а в подоланні" прозаїзму" мовного матеріалу і піднесення його функцій до рівня поетичного пафосу. Визнання в якості рівноправної сторони суб'єкта творчості, суб'єктивного побудження потребує включення в змістовий аналіз мистецтва всього духовного світу творчої особистості, а не тільки пізнавального, знання і думок.
Мистецтво є надзвичайно складним і багатоаспектним явищем. Воно формується на основі багатьох різноманітних джерел і факторів: об'єктивних і суб'єктивних, предметно-речових і духовно-смислових, раціонально-нормативних і емоційно-особистих. Мистецтво "асимулює" всі інші форми суспільної свідомості, не підкоряючи їх собі і своїм закономірностям. У свою чергу, взаємодіючи з ними, не розчиняється в них і не виконує ролі "П'ятниці" при "Робінзоні". Воно має свій специфічний предмет, свої цілі, засоби і функції, серед яких, насамперед, гармонізація, психологічний захист, соціальна активізація, формування творчого потенціалу і задоволення потреби в естетичній насолоді і щасті.
210

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
Потребою в естетичному визначається і видима траєкторія художньоїдіяльності, фази формоутворення, сприйняття художнього твору, його оцінки, змістові "судження смаку". Образ же є вже чимось "третім" результатом попередньої діяльності, в який увійшло певне змістове і специфічне.
Як інтерогенна діяльність, спрямована на зміну самої людини, мистецтво особливо тісно взаємодіє з мораллю і релігією, виконуючи цілу низку спільних з ними функцій. Зокрема, спільними для релігії і мистецтва є віра, фантазія, розрада, пророцтво, які належать до окультного, а також задоволення потреби в "дивовижному" і "чарівному". Принциповою ж відмінністю є насамперед те, що мистецтво не видає свої витвори за дійсність, а естетичне є для нього атрибутивним.
Мистецтво у всій сукупності своїх видів і форм створює "художню реальність", яка перебуває в особливій кореляції з актуальною соціальною і предметно-речовою реальністю. Мистецтво є якимось "органом" самозбереження людини і посилення її життєдіяльності, засобом, що налаштовує її психічні механізми до рівня цілісного функціонування в суспільному середовищі за принципом зворотного зв'язку.
Мистецтво (художня реальність), можна сказати, здавна є тією "зверх-нормою", завдяки якій створюється якийсь "простір" із специфічно організованою структурою для почуттів і думок людини. В цьому "просторі" індивід, не зв'язаний утилітарним і раціонально-нормативним, має можливість відтворити і "поновити" людський феномен, "програти" в уяві різноманітні "сюжети" і "ролі", відчути причетність до подій і звершень, до інших людей і утверджуватись як особистість.
Філософія своїм рівнем узагальнення і раціоналізації близька до науки, а багатовекторність і широта охоплення життєдіяльності людини і її середовища — зближує її з мистецтвом. Особливості філософії як форми суспільної свідомості було розглянуто в першому розділі.
Отже, кожна з форм суспільної свідомості має свої особливості і виконує тільки їй властиву функцію. Духовний світ людини завжди залишається єдиним, в якому вичленення "провідного" і "веденого" має відносний характер. Тут мають враховуватись епоха, історичний момент, тактичні і стратегічні задачі панівних сил суспільства і потреби широких верств населення.
СВІДОМІСТЬ І мова
Як уже було сказано, відображення на рівні людини — складне, багато-векторне, багаторівневе явище і як "конкретна одиниця" може містити в собі різні компоненти: суб'єктивне чи об'єктивне, знання чи оцінку, раціональне чи аферентне, образне чи безобразне, гомо- чи ізоморфне тощо. Все це є надбанням свідомості, все це містить інформацію, різноманітну за змістом, способом одержання, збереження і передачі.
211

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Інформація (від лат. іпіогтаїіо — повідомлення, обізнаність) як поняття має подвійне трактування: а) як властивість усієї матерії (атрибутивна точка зору); б) функціональне явище, що органічно пов'язане з управлінням і, відповідно, властиве лише системам управління живої природи, суспільства, техніки. В цьому аспекті поняття "інформація" розглядається, насамперед, як категорія кібернетики.
Класифікація інформаційних явищ здійснюється, як правило, у відповідності до основних видів організованого і контрольованого відображення (біологічного, соціального, технічного). Причому соціальна інформація, наприклад, має в свою чергу складну класифікацію: політична, економічна, наукова, правова, військова тощо.
Ступінь ефективності інформації залежить від ступеня її корисності. Дехто пов'язує це з об'єктивними умовами прояву законів відображення. В цьому плані інформація виступає як властивість матеріальних об'єктів і процесів породжувати, передавати і зберігати різноманітність станів предметів і явищ дійсності, які за допомогою тієї чи іншої форми можуть бути передані від одного об'єкта до іншого і зафіксуватись в його структурі. Хоча сама інформація не є матерією і енергією, вона об'єктивна і завжди має матеріального носія і в цьому плані матеріальна 39. Разом з тим інформація може не залежати від типу матеріального носія. К.Маркс показав це на прикладі грошей, які, будучи самі по собі матеріальними як еквівалент товарів, представляють їх ідеально, тобто інформують про їх купівельну спроможність.
Образ як поняття трактується в трьох смислах: 1) в спеціальному (філософському) смислі — це одне з понять теорії пізнання, що характеризує результат пізнавальної (відображуваної) діяльності суб'єкта; 2) в широкому (науковому) вжитку термін "образ" вживається стосовно видів чуттєвого відображення (відчуттів, сприймань, уявлень), не поширюючи його на абстрактне мислення; 3) як синонім термінів "копія", "відображення", "свідчення", "повідомлення", "знання", а також "інформація" в широкому смислі цього слова.
В гносеології поняття "образ" є фундаментальною категорією, що розкриває результат взаємодії "суб'єкт — об'єкт" і показує їх єдність. Образ у гносеології завжди об'єктивний за джерелом (об'єктом) відображення, і суб'єктивний за способом (формою) свого існування. Образ завжди ідеальний (не матеріальний), вторинний щодо свого джерела, завжди неповний і має відносний характер: його зміст залежить від предмета відображення, змісту і особливостей і об'єкта, і суб'єкта, засобів, процесу і застосування його результатів. Тому образ може грунтуватись на різних видах відповідності: ізоморфізму, гомоморфізму, автоморфізму, різних видах подібності тощо. Образи також поділяються за рівнем, починаючи з елементарних образів у вигляді відчуттів і закінчуючи мислительними образами і навіть науковими теоріями. Але не все в
212

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
психіці людини має образний характер, наприклад, світ, що відобразився в емоціях, не має для суб'єкта предметного характеру [40], обов'язкової умови образу, тому не може бути в справжньому розумінні цього слова образом. Між тим емоції, почуття, настрої, стани, багато з того, що неусвідомлене, не мають наочності і не оформляються в образи, є матеріалом для мистецтва, наприклад музики. Ціла низка вчених, психологів і мовознавців, атакождіячів мистецтва висловили думку, що не тільки для музики, а й для мистецтва слова характерні психічні процеси сприйняття в умовах безобразності як тимчасовому спокої думки, і образності як нового кроку і руху. Л.С.Виговський, наприклад, який поділяв мистецтво на "ліричне" і "образне", відмічав, що в поезії сам матеріал, яким вона користується, виключає образне і наочне уявлення того, що нею зображується: поетичний твір часто будується так, щоб зробити неможливим переклад кожного виразу в наочне уявлення [41]. Не випадково Ге гель, раціоналізуючи мистецтво і вбачаючи в наочно-предметному, чуттєвому ваду, в якості найвищого ступеня ідеї мистецтва назвав мистецтво слова — поезію, а її вершиною — поезію Гете і Шіллера. Слово, звук, знак взагалі не можуть відтворити річ, явище в тому їх вигляді, в якому вони існують у дійсності. В музиці, наприклад, де важлива не предметність як така, а почуття, настрої, духовні рухи взагалі, створюється не наочний, а так би мовити, емоційний образ, пов'язаний з дійсністю лише звуком. Для музики головне "нечутне" і "невідчутне": настрої, почуття, пристрасті, а для пластичного мистецтва "видиме" "наглядне", "речеве", суспільні і особистісні смисли. Опосередковано, особливими, властивими лише мистецтву, засобами і прийомами досягається передача стану стурбованості, обурення, печалі, захоплення, щастя, горя тощо, відбивається і фіксується багата палітра духовних відгуків, розкривається "картина" душевного життя, якахоча і "оречевлюється" задопомогою звука, лінії, кольору, слова тощо, тим не менше не має в предметно-речовому середовищі рівного собі еквівалента. Чуттєво-предметне і об'єктивне в результаті цілого роду опосередкувань взагалі може зникнути із психічного, не тільки в емоціях, а і в словах. Однак утрата предметного значення словами — у внутрішній мові, емоціями — в переживанні, зовсім не позбавляє їх генетичного зв'язку з предметами і співвіднесеності з предметністю, тому суб'єктивне і духовне можна, в принципі, вивчати цілком об'єктивно, за його "предметністю", за значущими для нього об'єктиваціями [42].
Знак- матеріальний предмет (явище, подія, дія), що чуттєво сприймається і виступає в пізнанні, спілкуванні, освоєнні дійсності в якості представника якогось іншого предмета (або предметів), а його властивості використовуються для придбання, збереження, перетворення і передачі повідомлення (інформації, знань, оцінок тощо). В світі тварин знакові ситуації базуються на умовних рефлексах. У людей знак з самого початку виступає як результат суспільного розвитку людини в якості соціальної істоти і як матеріальна форма ідеального (знань, оцінок, почуттів, переживань, станів). Знаки є двох видів:
213

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
мовні і немовні. Мовні в основному служать як засіб мовного висловлювання. Немовні: знаки-ознаки (дим — ознака вогню); знаки-сигнали (сигнали світлофора, дзвінки на лекцію тощо); знаки-символи (серп і молот на гербі СРСР, тризуб на гербі України). Знаки мають предметне, смислове і експресивне значення. Вони використовуються в науці, мистецтві, кібернетиці, моделюванні відповідно до специфіки цих видів діяльності, професій, народності, нації тощо. Знаки завжди однорідні, сталі, незмінні, завжди умовні і, будучи за формою матеріальними, в змістовому аспекті є "заступниками" інших об'єктів. Тільки "живе споглядання" безумовне, будь-яка ж знакова система — умовна. Людина як істота численних форм активності і відносин має численні комбінації матеріальних кодів, за допомогою яких вона здійснює фіксацію пізнаного і освоєного, обмін знаннями, судженнями, думками і почуттями. Якщо раніше був відомий один єдиний код — людська мова як вираження процесу і результату мислення, то після відкриття, наприклад, біологічних кодів, мовний апарат людини представ як найрозвинутіший, але все-таки частковий вид коду [43]. Мова як "дійсність думки" не тільки не охоплює всього обсягу відображуваного, психічного, ідеального, але й сама думка на рівні внутрішньої мови може залишатись невираженою в звуковій або графічній формі, тобто не перетвореною комунікативно. Навіть в науці, де все чітко визначено, доведено, спостерігаються такі "неформалізовані операції", в яких окремі ланки вислизають, а знання стає нелогічною проблемою [44]. Встановлено, що більша частина відображеного, психічного, ідеального, яким володіє суб'єкт, не оформлена в слові (інвербалізована). Зокрема, "інвербалізованою" залишається емоційно-особистісна сфера, яку неможливо зафіксувати за допомогою звичайних мовних форм або наочних схем. Існування неусвідомлених і неадекватно усвідомлених "непредметних" почуттів, емоцій, переживань свідчить про наявність у духовному світі людини широких "полів невизначеності", які тим не менше відіграють в житті людини цілком визначену і важливу роль, наприклад бажання, потяги, схильності, симпатії і антипатії тощо. Людина, як зауважує англійський лінгвіст Ж.Вандерс, виробила таку систему знаків і надала їм таку об'єктивну значимість, що одержала можливість змінювати їх до нескінченності завдяки Ті умовності45.
Мова за філософським визначенням - система знаків, що служить засобом спілкування людей, мислення і вираження ставлення до дійсності, до інших людей і індивіда до самого себе. За допомогою мови відбуваються вихід людини за межі самої себе і об'єктивація самосвідомості, одержання, зберігання і передача раціональної і емоційно-особистої інформації, всього того, що складає духовний і душевний світ людей. За допомогою мови здійснюється управління людьми, корегування їх поведінки, регуляція їх відношень. Численні аспекти мови становлять предмет вивчення різних наук: лінгвістики, логіки, психології, педагогіки, антропології, етнографії, історії культури, літературознавства, соціології, семіотики, теорії масових комунікацій тощо. Мова як ма-
214

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
теріальне нерозривно пов'язана з свідомістю як ідеальним: мова є дійсністю свідомості. Ні мова, ні свідомість не утворюють самі по собі особливого царства, вони є проявом дійсного життя людей в суспільстві, є двома сторонами єдиного історичного процесу одухотворення і одушевлення людських індивідів. Є підстави погодитись, що історично праця, свідомість і мова виникли одночасно, що історія мови і свідомості невіддільна від історії людини, її виробничої діяльності, спілкування, споживання і обміну. Про практичну суспільну природу мови свідчить і той факт, що фонетичні і графічні знаки, особливо спочатку, були наслідувальними, носили наглядно-образний характер, наприклад, піктографія. Поступово, разом з розвитком свідомості і її форм вдосконалювалась і мовна форма, в тому числі і в тому, що із зовнішньо-звукової вона ре-дуцюювалась у внутрішню; відбувся перехід від мови "в голос" до мови "про себе", "в умі", тобто до внутрішньої словесно-мислительної діяльності. Між висхідними чуттєвими даними і практичними діями тепер включаються все довші ланцюги внутрішніх процесів, що породжує уяву про самостійність і навіть незалежність мови і свідомості одне від одного. Насправді ж зв'язок між мовою і свідомістю не механічний, а органічний: їх не можна відділяти одну від одної. Слова набувають власного значення завдяки вкладеним у них смислам. Слова, звукові комплекси, позбавлені смислу і логічної послідовності, стають нісенітницею. О.С.Пушкін писав: "Є два роди нісенітниці: одна відбувається від нестачі почуття і смислу, яка замінюється словами; друга — від повноти почуттів і думок і недостачі слів для їх вираження" [46].
По тому, як людина говорить, ясно видно взаємозалежність мислення і мови, а також загальну культуру промовця. Якщо для звичайного спілкування достатньо і 2000 слів, то словниковий фонд, зокрема, Пушкіна нараховував близько 15 000, а Л.Толстого — 25 000 слів.
Однак хоча мова і свідомість (свідомість і мова) не існують одна без одної, між ними є суттєва різниця. Свідомість ідеальна, мова матеріальна. Свідомість, особливо її "теоретичний поверх" - мислення несе в собі риси загальності і інтернаціональності, мова ж своєю лексикою, фонетикою, граматичним ладом — національна. В наш час в світі нараховується біля 3000 мов, що володіють власними структурами і системами. Мова менше піддається змінам і більш консервативна, тому вона дещо "припізнюється" з оформленням нового змісту свідомості, інколи в старі мовні форми вкладається новий зміст. Відомий мовознавець XIX ст. О. Потебня пише, що слово "миша" першопочатково означало "злодій", "крадій", а слово "обов'язково"
— "любезно". Мова як формальна сторона надає думці якусь примусовість, здійснюючи над нею певну "тиранію". "Людина, що говорить на двох мовах,
— пише О.Потебня, — переходячи від однієї мови до другої, змінює разом з тим характер і напрямок своєї думки"47.
Історія кожної мови невіддільна від історії народу, який породив її і володіє нею. В мові в концентрованому вигляді зафіксовані історичний
215

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
досвід нації, її менталітет і культура. Людей єднають не просто територія, виробнича діяльність, матеріальні цінності, а й духовні цінності, традиції, ідеали, почуття спорідненості, що зафіксовано і проявляється насамперед у мові. Мова — це не тільки голос народу, а й один з чинників спадкового механізму, один із проявів архетипності і всього того, що вирізняє ту чи іншу спільноту у всесвітньому багатоголоссі народів і їх культур. Вимирання або згасання мови є водночас вимиранням культури нації і самої нації. Генріх Бьоль говорив, що мова може стати і початковим щаблем свободи, і її єдиним втіленням, і останньою твердинею. Не випадково мовні проблеми часом стоять в центрі політики і навколо них ведеться запекла боротьба. Не випадково проблема чистоти національної мови, наприклад у Франції, ставиться на рівень державної політики. Цілком зрозуміло, чому поневолення одних народів іншими включало і включає ліквідацію мови, як це мало місце в Україні, спочатку в зв'язку з "ополячуванням", а згодом з "русифікацією".
Свідомість і кібернетика
Ця проблема набуває особливої актуальності в зв'язку з спробами ототожнити свідомість з роботою кібернетичних пристроїв, з намаганням "кібернетизувати" явища людської психіки. З фізіологічної точки зору підставою для моделювання кібернетикою елементів людської психіки свідомості став принцип системності мозкових процесів і, стосовно до людини, вчення про особливості другої сигнальної системи, яка працює за принципом зворотного зв'язку. Успіхи сучасної формальної логіки, її близькість з математикою привели багатьох наших і зарубіжних вчених до намірів звести свідому діяльність людини до сукупності операцій, які здатна виконувати машина. Мало того, йдеться про творчість машин у різних сферах матеріальної і духовної діяльності людей, в тому числі і в мистецтві. Так, наприклад, математик академік Китайгородський запевняв, що кібернетичний пристрій здатний створити "Євгенія Онєгіна", а інженер І.Пол-єтаєв у своїй книжці "Сигнал" пише, що людина — це всього лиш добре налаштований автомат. Звичайно, деякі елементи людської психіки, що є сталими і повторюваними, можуть бути формалізовані і мають схожість з функціями, що виконуються машинами. Сучасна обчислювальна техніка здійснює операції, що набагато переважають у точності і швидкості можливості людини. Але якою б досконалою не була машина, вона лише знаряддя, засіб людини, вищий ступінь машинізації трудового процесу, її власний витвір. Машина не тільки не є суб'єктом творчості, вона навіть не є біологічним утворенням. Машина не відчуває, не переживає, не хвилюється, не обурюється, не керується ідеям, ідеалами, благими чи іншими помислами і зовсім не мислить. Розрахунки, "навчання", функціонування машини — все це програмується людиною-програмістом, , який несе за них повну відповідальність. Кібернетична машина здатна виконувати операції, в яких відображені і узагальнені
216

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
об'єктивні зв'язки навіть тоді, коли вона "грає" в шахи або веде діалог з людиною. Сенсаційні заяви, що можна створити штучні істоти, здатні до самостійного життя і розмноження, володітимуть мисленням і почуттями, лише наганяють туману і відволікають вчених від важливих практичних задач. Академік І.Артоболевський і доктор технічних наук А.Кобилянський заявили, що така "жива істота" буде не чим іншим, як технічним устроєм. Машина здатна виконувати лише частину функцій людини, використовуючи заданий обсяг інформації, створювати тексти, в яких дотримуються правила ритму, рими, але ні в якому разі вона не може бути суб'єктом поетичної творчості, який завжди унікальний і неповторний в своїх реакціях, думках, почуттях, настроях, симпатіях і антипатіях, ставленнях до середовища та інших людей. Спеціалістами доведено, що кібернетична машина не може вирішити навіть такої простої, на перший погляд, задачі, як будуть вести себе заєць під час втечі, і хижак, що женеться за ним. Для створення "геніального поета-машини" треба було б запрограмувати всю різноманітність дійсності і всю різноманітність типів людей, всі наявні індивідуальності і можливі їх реакції на впливи зовнішнього середовища і внутрішні рухи душі, що явно неможливо. Неможливо взагалі створити машину, яка стала хоча б аналогом мозку сучасної людини, який разом з мозочком містить у собі близько 10 млрд. нейронів, що переключаються, контактуючи з іншими нейронами. Середній нейрон має від 1000 до 10000 сінапсів (відростків, що здійснюють контакти). Вчені вважають, що людський мозок може містити в собі близько 1013 синапсів. Отже, число різних станів, в яких може знаходитись наш мозок, набагато переважає число електронів і протонів у всесвіті, разом узятих. За висловлюванням Карла Сагана, завдяки гігантському числу можливих різноманітних конфігурацій людського мозку ніякі дві людини, навіть близнюки не можуть бути зовсім однакові4 8. Безумовно, зростання інформаційних потоків, потреба в їх обробці, систематизації, застосуванні і надалі стимулюватиме розвиток кібернетики. Задача кібернетичних пристроїв — не замінити людський мозок, а звільнити його від рутинних операцій і тим самим розширити творчі можливості кожного, в кого є "творча жилка", воля і характер. А як буде змінюватись життєдіяльність людини при інтенсивному використанні "інтелектуальної техніки" - це вже питання не кібернетики, а філософії, соціології і психології, і, мабуть, медицини.
***
Свідомість, таким чином, охоплюючи всю життєдіяльність людини, проявляється на різних рівнях її психіки, викристалізовується в різні спеціалізовані форми, в яких фіксуються різноманітні аспекти її інтересів і дій. Наявність усіх рівнів свідомості і її форм є необхідною умовою цілісності людської особистості і її функціонування в суспільстві. Тільки людина здатна їх породити, мати потребу в їх продуктах. Тільки людина володіє знако-
217

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
вими системами, які дають змогу фіксувати, зберігати і транслювати все вироблене духовне. Тільки людина здатна "теоретизувати", займатись "політиканством", "моралізаторством", художньою творчістю, вступати в безпосередній і "дистанційний" діалог з іншими людьми. Тільки людина здатна пізнавати і оцінювати, мріяти і планувати, бути чесною і нечесною, справедливою і несправедливою, щирою і брехливою, дивуватись і пишатись, прагнути до багатства і слави, до добра і краси, бути гуманістом чи людиноненависником.
Контрольні запитання
1. Чи володіють тварини свідомістю? Якщо ні, то чому?
2. Чим відрізняється відображення на рівні людини від відображення інших живих систем?
3. Чи могла виникнути свідомість, минаючи вищих тварин?
4. Чому еволюцією тваринного світу не можна пояснити свідомість, а тільки передсвідомість?
5. Чи достатньо поняття "праця", щоб пояснити виникнення свідомості і її форм?
6. Що більше вплинуло на виникнення свідомості, природа чи суспільство? Поясніть свою відповідь.
7. Що більше вплинуло на виникнення і формування форм свідомості: конкуренція між первісними ордами, чи внутрішнє життя орд?
8. Що ви можете сказати про черговість виникнення форм свідомості?
9. "Свідомість" і "мислення": синоніми, чи різні поняття? Поясніть, у чому їх спільність і чим вони відрізняються?
10. Чи може кібернетична машина повністю замінити роботу людсь
кого мозку?
Теми рефератів
1. Свідомість як предмет релігії, науки і філософії.
2. Поняття відображення, його рівні і вияви.
3. Гегель про виникнення і сутність свідомості.
4. Марксистська концепція виникнення і сутності свідомості.
5. Фрейдизм і неофрейдизм про свідоме і несвідоме і їх співвідношення.
6. Роль природного середовища у формуванні свідомості.
7. Роль соціального середовища у формуванні свідомості і її дорм.
8. Проблема черговості виникнення і субординації форм свідомості.
9. Етноісторичний фактор у формуванні свідомості.

10. Політична свідомість і економіка.
11. Конкретно-історична сутність раціонально-нормативного в свідомості.
218

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
12. Рівні і форми суспільної свідомості.
13. Релігійна свідомість, її витоки і функції.
14. Мораль, її конкретно-історичний зміст.
15. Специфіка науки як форми свідомості і виду діяльності.
16. Мистецтво в системі форм свідомості.
17. Свідомість і мова: природа і штучні мови.
18. Інформація. Образ. Знак.
19. Свідомість і комп'ютерні пристрої: сучасний стан і перспективи.
Література
1. Абульханова-Славская К.А. К проблеме социальной обусловлености психического // Вопросы философии. — 1970. - № 6.
2. Абульханова К.А. О субъекте психической деятельности. - М., 1973.
3. Амосов Н.М. Искусственный разум. - М., 1969.
4. Андреева Г.М. Социальная психология. — М., 1980.
5. Анисимов А.Ф. Духовная жизнь первобытного общества. — М., 1966.
6. Анисимов С.Ф. Моральная деятельность: Социальная сущность и функции нравственности. — М., 1975.
7. Артемова О.Ю. Личность и социальные нормы в раннепервобытной общине. - М., 1987.
8. Басин Е.Я. О природе отражения // Вопросы философии. — 1968. — № 4.
9. Басейн Ф.В. Проблема безеознательного. — М., 1968.

10. Безклубенко С.Д. Природа искусства. — М., 1982.
11. Брагин Н.Н., Доброхотова Т.А. Проблема функциональной ассимет-рии мозга // Вопросы философии. — 1977. — № 2.
12. Брагина Н.Н., Доброхотова Т.А. Функциональная ассиметрия мозга и индивидуальное пространство и время человека // Вопросы философии. - 1978. - № 3.
13. Брушлинский А.В. Психология мышления ^кибернетика. - М., 1970.
14. БуеваЛ.П. Социальная среда и сознание личности. — М., 1968.
15. Вавилов СИ. Глаз и солнце. — М., 1976.
16. Василенко В.А. Мораль и общественная практика. - М., 1983.
17. Василюк Ф.Е. Психология переживаний. — М., 1984.
18. Ветров А.А. Семиотика и ее основные проблемы. — М., 1968.
19. Войтонис Н.Ю. Предистория интелекта. - М.-Л., 1949.
20. Войтыла К. Основания этики // Вопросы философии. — 1991. - № 1.
21. Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. — М., 1960.
22. Выготский Л.С. Мышление и речь. — М.-Л., 1934.
23. Выготский Л.С. Психология искусства. - М., 1968.
24. Гегель. Философия духа. Соч. - Т. 3. - М., 1956.
25. Гегель. Феноменология духа. Соч. - Т. 4. - М., 1959.
219

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
26. Геллнер Э. Слова и вещи. — М., 1962.
27. Горський В. С. Соціальне середовище та історико-філософський процес. -К., 1969.
28. Гурьев Д.В. Возникновение религии // Вопросы философии. — 1970. — №6.
29. Гусев С.С. Активность человеческого сознания и "искусственный ин-телект" // Вопросы философии. — 1987. — № 6.

30. Гусейнов А.А. Социальная природа нравственности. — М., 1974.
31. Дубровский Д.И. Существует ли безсловестная мысль? // Вопросы философии. — 1977. — № 9.
32. Енгельс Ф. Роль праці в перетворенні мавпи в людину / Маркс К., Енгельс Ф.- Тв.- Т. 20.
33. Еремеев А.Ф. Происхождение искусства. — М., 1970.
34. Земан И. Познание и информация. — М., 1966.
35. Иванов В.И. Человеческая деятельность — познание - искусство. — К., 1977.
36. Ильенков Э. Об эстетичской природе фантазии // Вопросы эстетики. - Вып. 6. - М., 1964.
37. Ильенков Э. Становление личности: к итогам эксперимента // Коммунист. — 1977. — № 2.
38. Йолон П.Ф. Системність наукових знань і дійсність. — К., 1967.
39. Каган М.С. Морфология искусства. — Л., 1973.
40. Коршунов A.M. Отражение, деятельность, познание. — М., 1979.
41. Косвен М. Преступление и наказание в догосударственном обществе. — М.-Л., 1925.
42. Левада Ю.А. Социальная природа религии. — М., 1969.
43. Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. - М., 1930.
44. Леві-Строс Клод. Первісне мислення / Пер. з фр. — К., 2000.
45. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. - М., 1975.
46. Леонтьев А.Н. Понятие отражения и его значение для психологии // Вопросы философии. — 1966. — № 12.
47. Лук О.Н. Пам'ять, кібернетика, мислення. — К., 1964.
48. Лурия А.Р. Об историческом развитии познавательных процессов. - М., 1974.

49. Мамардашвилли М.К. Анализ сознания в работах Маркса // Вопросы философии. — 1968. — № 6.
50. Мантатов В.В. Образ, знак, условность. — М., 1980.
51. Моль А. Теория информации и эстетическое восприятие. — М., 1966.
52. Новикова Л.И. Искусство и труд. — М., 1974.
53. Окладников А.А. Утро искусства. — М., 1967.
54. Панов Е.Н. Знаки. Символы. Языки. - М., 1980.
55. Плеханов Г.В. Избранные философские произведения. — Т. 5. — М., 1955.
220

Розділ VII. Свідомість, її походження і сутність
56. Попов С. Сознание и социальная среда. — М., 1979.
57. Поршнев Б.Ф. Социальная психология и история. — М., 1966.
58. Поршнев Б.Ф. О начале человеческой истории: Проблема палеопсихо-логии. — М., 1974.
59. Прилюк Ю. Регулятивна функція соціальної комунікації. — К., 1971.
60. Ранние формы исткуства. — М., 1972.
61. Рижинашвилли У.Н. Место и роль семиотических подходов в изучении художественной литературы // Вопросы философии. — 1971. — № 8.
62. Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. - М., 1957.
63. Симонов П.В. Сознание, подсознание, сверхсознание. — М., 1975.
64. Симонов П.В., Ершов ИМ., Вяземский Ю.П. Происхождение духовности. - М., 1989.
65. Скрыпник А.П. Моральное зло. — М., 1992.

66. Сморж Л.А. Искусство как особый способ освоения объективной реальности. Искусство и наука // Искусство в свете ленинской теории отражения. - К., 1980. - С. 226-243.
67. Сморж Л.О. Роль мистецтва в гармонізації і духовному оздоровленні особистості // Українське гончарство. — Опішне, 1999.
68. Сморж Л.А. Ленинская теория отражения как методологическая основа исследования искусства // Искуство в свете ленинской теории отражения. - К., 1980. - С. 38-52.
69. Спиркин А. Происхождение сознания. - М., 1960.
70. Спиркин, А. Мышление и язык. — М., 1958.
71. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. — М., 1972.
72. Стеблин-Каменский. Миф. - Л., 1976.
73. Титаренко А.И. Мораль и политика. - М., 1969.
74. Титаренко А.И. Структура нравственного сознания: Опыт этико-фи-лософского исследования. — М., 1974.
75. Титаренко А.И. Антиидеи. — М., 1976.
76. Угриновж Д.М. Искусство и религия. - М., 1983.
77. Тихомиров O.K. Психология мышления. - М., 1984.
78. Фрейзер Дж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. - М., 2001.
79. Філософські питання мовознавства. - К., 1972.
80. Фрейд 3. Тотем и табу. - М., 1923.
81. Фрейд 3. Основы псхоанализа. — М., 1990.
82. Фрейд 3. Я и Оно. - М., 1990.
83. Фрейд 3. Психология безсознательного. — М., 1991.
84. Фрейд 3. Психоанализ. Религия. Культура. — М., 1992.
85. Фейнберг Е.Л. Искусство и познание // Вопросы философии. — 1976. — №7.
86. Християнство як феномен культури / За ред. Р.П. Іванченко. - К., 2000.
221

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
87. Художественное и научное творчество. — Л., 1973.
88. Человек и мир человека. — К., 1977.
89. Человек: Философские аспекты сознания и деятельности. - Минск, 1989.
90. Шахнович М. Первобытное мышление и философия. — Л., 1971.
91. Шибутани Т. Социальная психология. — М., 1972.
92. Юнг К.Г. Феномен духа в искусстве и науке. - М., 1992.
93. Юнг К.Г. Психология безсознательного. — М., 1996.
94. Юркевич П. 3 науки про людський дух. — К., 1993.
95. Яблоков И.Н. Религия: сущность и явление. - М., 1982.
96. Ярошевський М.Г. Специфика детерминации психических процессов // Вопросы философии. — 1972. — № 5.




© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.