Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Філософія - Сморж

Тема 8. Суспільство як само регулятивна і функціональна система

8.1.  Суспільство як само регулятивна і функціональна система



Основні поняття і проблеми: Суспільство. Адаптація. Виробництво. Матеріальне виробництво. Духовне виробництво. Утилітарне. Безкорисливе. Діяльність. Потреби. Предмет діяльності, опредмечування. Розпредмечуван-ня. Перетворювальна діяльність. Практика. Пізнання. Знання. Істина. Достовірність. Фантазія (уява). Правда. Цінність — орієнтаційна діяльність. Цінності. Оцінки. Творчість. Творчий потенціал. Гра. Ігрова реальність. Спілкування. Комунікація. Суб'єкт спілкування. Відкритість. Закритість. Самотність. Одинокість.
Суспільство як адаптивно-адаптуюча система
В будь-яких біологічних системах будь-яке згуртування базується на дії інстинктивних механізмів і здійснюється заради адаптації, пристосування до середовища, проявляючись суто стихійно, в тому числі і у вищих тварин -при паруванні, полюванні, взаємопідтримці тощо. Переважно це вроджені задатки до групової поведінки і дій, як це має місце, наприклад, у гієнопо-дібних собак і вовків, або в птахів. Оскільки тварини не володіють свідомістю і самосвідомістю, то вони не мають і якості суб'єкта, а відповідно, не здатні до міжсуб'єктних відносин, в яких і формується соціальність індивідів. І взагалі, для тварини, яка органічно вплетена в кругообіг природи, має замкнутий комплекс потреб і нічого не виробляє, як уже йшлося, відношення як такого не існує, адже відношення завжди пов'язане з виробничою діяльністю і здатністю до опосередкування. За спостереженнями вчених, у тварин біологічне не опосередковується соціальним мотивом, прагненням, інтересом, тварина не здатна до "квазіцентрації", "зміщення" свого центру на "іншого", в неї немає потреби в гуманізмі, благородстві, любові, дружбі, милосерді, співстражданні, честі, добрі, красі і таке інше. У тварин немає тих специфічно людських атрибутів, які ми називаємо "культурою": праця, винахідництво, організоване спілкування, мораль, почуття комічного, мови, мистецтва '. Отже, щодо тварин, в тому числі і мавп, не слід застосовувати такі поняття і терміни як "праця",
223

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
"мова", "думка", "почуття", "мистецтво", "мораль" тощо, які є досягненнями історичного розвитку людства, ознакою суспільного життя і людини. Є думка, що стосовно тварин доречніше вживати термін "тваринні спільноти", а не "суспільство", і лише за крайньою необхідністю використовувати такі терміни, як "громадськість", "товаристськість", "спілкування" — синоніми терміну "комунікація" 2.
Суспільство належить до особливого розряду адаптивно-адаптуючих систем, які принципово відрізняються від просто адаптуючих систем, характерних для решти форм біологічного життя. Якщо життєдіяльність біологічної системи і її динамічна рівновага підтримуються через пристосування до зовнішнього середовища, то життєдіяльність людини, наділеної свідомістю, потребами, цілеспрямуванням, смислами, практичним досвідом та інтересами, є адаптивно-адаптуючою, суспільною активністю, як вираженням її універсальності і соціальності. Термін "адаптивно-адаптуюча" система підкреслює особливий "активно-пристосувальний", свідомо-творчий характер діяльності людей, їх здатність до вироблення позабіологічних засобів і механізмів для адаптації до середовища і підтримки свого колективного життя3, не втрачаючи і своєї індивідуальності. Оскільки тварина органічно злита з природою і своїми потребами замкнута на природу, то її адаптація часто здійснюється самодовільно і часто навіть реактивно, тобто в стані проміжному між активністю і пасивністю, під час якого відбувається зняття напруження і повернення у висхідний стан, просте відтворення за генетичним стереотипом. Людина ж своєю доцільною діяльністю, самовиповнюючись і самоутверджуючись, перетворює природні предмети в "предмети" людського споживання. Тобто, підкоряючи стереотипи біологічної активності, людина створює новий тип життєдіяльності, що принципово відрізняється від характерного для тварин виключно генетичного успадкування, в якому кількість інформації зведена до мінімуму, що робить успадкований зв'язок, навіть у вищих тварин, недостатньо пластичним і ефективним. Спираючись на вироблені в тваринному світі форми взаємодії, комунікації, зв'язків індивідів і популяцій, суспільство не тільки фіксує досягнутий рівень матеріального і духовного розвитку, рівень знань, цінностей, вмінь, досвіду, норм, смаків тощо, але й має тенденцію до постійного розширення свого виробництва, до багатовекторноїдіяльності. Все це, накопичуючись, зберігається і передається завдяки діяльності спеціальних соціальних інститутів і закладів за допомогою різноманітних засобів і знакових систем. Тобто створюються механізми соціальної у спадкованості, соціальних систем цінностей, засобів їх зберігання і накопичення, трансляції і використання. Насамперед завдяки всьому створеному попередніми поколіннями здійснюється не тільки зв'язок поколінь, а й база для подальшого руху і розвитку. Все це можна уявити як живий потік різноманітних предметів споживання і їх використання, потік, який несе в собі зафіксоване і незафіксоване, оречевлене і неоречевлене, усталене і плинне, приречене на зникнення і здатне пережити століття і тисячоліття.
224

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
Вважаючи судження Л.Фейєрбаха, що "окрема людина сама по собі не володіє в собі сутністю людини", шо "сутність людини полягає тільки в спільності", "в єдності з людиною" 4 недостатнім для розуміння суспільства і його сутності, тому що людина в такому разі виглядає абстрактно-пасивною, Маркс і Енгельс у "Німецькій ідеології" писали: "Він не помічає, що навколишній світ зовсім не є якась безпосередньо одвіку дана, завжди рівна собі річ, а що він є продукт промисловості і суспільного стану, до того ж в тому розумінні, що це історичний продукт, результат цілого ряду поколінь, кожне з яких стояло на плечах попереднього, продовжувало розвивати його промисловість і його спосіб спілкування і видозмінювало відповідно до змінених потреб його соціальний лад ...Історія є не що інше, як послідовна зміна поколінь, кожне з яких використовує матеріали, капітали, продуктивні сили, передані йому всіма попередніми поколіннями; внаслідок цього дане покоління, з одного боку, продовжує успадковану діяльність при цілком змінених умовах, а з другого - видозмінює старі умови за допомогою цілком зміненої діяльності" 5.
Суспільство для індивіда постає як те середовище, де він народжується, виховується, функціонує, задовольняючи весь той діапазон потреб, який дозволяє йому цілісно функціонувати і відчувати себе особистістю. Кожний індивідуум застає готові суспільні відносини ^«функціонуючи в суспільному організмі, вступає в різноманітні зв'язки і відносини, соціалізуючись, проявляючи активність чи пасивність, самостійність чи конформізм, прогресивність чи реакційність, гуманність чи антигуманність тощо. Людська спільнота — це не конгломерат індивідів, пов'язаних виключно виробничими інтересами і відносинами спорідненості; це, без сумніву, людська спільнота, повна динамізму почуттів, думок, інтересів, бажань, прагнень, цілей, суперечностей, що постійно породжує неймовірно складну драму людських стосунків, безмежний прояв "малих справ", "малих сил", які зливаються в щось "грандіозне", утверджуючи "закони історії". Почуття, переживання, настрої, взагалі все "сти-хійно-неоформлене", може частково оформлятись в класовий, національно-етнічний, груповий інтерес, прийняти форму ідеології. В цілому ж все це підлягає лише своїм внутрішнім законам і являє собою могутню силу, яка впливає на саму історію як певна етропійна сила. Якщо в масштабах Всесвіту, за висловом Вінера, порядок бореться з дезорганізацією відповідно до закладеної в самій дійсності закономірності, а в стадних тварин вона гаситься успадкованими генетичними механізмами і стадним інстинктом, то в людському суспільстві, де стан дезорганізації найбільш вірогідний, для боротьби з ентропією виробляється ціла низка закладів і соціальних інститутів, ідеологічних систем і норм, правил і законів, що фіксують інтереси, ідеали, цілі, смаки певних соціальних сил: за допомогою раціонально-нормативного цілеспрямовано і послідовно регулюється і контролюється поведінка індивідів, забезпечуються стабільність, відтворення і розвиток суспільства. Тому кожна із складових суспільних регу-
и *. 225
13 Філософія


Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
лятивних механізмів різних типів, включаючи адміністративні органи і форми суспільної свідомості, повинні розглядатись під кутом зору функцій, які вони виконують в системі цілого. Суспільство можна розглядати як цілісний організм, частини якого, взаємодіючи одна з одною, впливають на функціонування цілого. Виконуючи в цілому певні функції, кожна з них на певному етапі і в певних умовах може бути визначальною або другорядною, "панувати" або "підкорятись". Вже з цього видно, що так зване громадянське суспільство є тією ареною історії, на якій відбувається постійна боротьба інтересів, ідей, тенденцій, де "загальні інтереси", всезагальне "взагалі є ілюзорною формою спільності", чимось "чужим" і "незалежним" від інтересів індивідів, тим, що містить в собі небезпеку їх існуванню в умовах роз'єднаності і "робить необхідним практичне втручання і приборкання окремих інтересів за допомогою ілюзорного "всезагального" інтересу, що виступає у вигляді держави", в якій завжди "насильство, війни, грабіж, розбій і т. ін. оголошувались рушійною силою історії"6.
На думку відомого австрійського економіста і політолога Ф.А.Хайєка, "наростання заборонних і репресивних тенденцій, — це, мабуть, головна тема історії цивілізації". "Людина природна не вписується в розширений порядок, — пише Ф.А.Хайєк. — ... Цей порядок носить сугубо "неприродний" характер у прямому значенні цього слова. Бо він не узгоджується з біологічною природою людини. І виходить, що багато добрих справ, що здійснюються людиною в умовах розширеного порядку, здійснюється зовсім не тому, що вона добра від природи. Разом з тим не можна применшувати цінність цивілізації через її "роблений характер", бо людина вимушена притримувати себе від багато з того, до чого спонукають інстинкти7.
Суспільство як певне функціонуюче ціле може бути гуманним і антигу-манним, прогресивним і реакційним, справедливим і несправедливим, багатим і бідним, духовно здоровим і духовно хворим. Гуманне, прогресивне, здорове суспільство розвиває здатність людини любити і поважати людей, стимулює творчу працю і розвиток інтелекту, вчить почуттю справедливості і гідності, орієнтації на добро і красу. Антигуманне, реакційне, нездорове суспільство породжує взаємну ворожнечу, ненависть, недовіру, позбавляє людину віри у власне "Я" і зберігає їй життя виключно з прагматичних інтересів і міркувань користі. Як правило, суспільство виконує ці обидві функції, і справа полягає лише в тому, якій із них віддається перевага і хто з людей або яка частина суспільства виявляється привілейованою або зневаженою. В таких умовах людині важко зберегти власне "Я", і вона здебільшого вимушена пристосовуватись до суспільства з його накопиченими матеріальними і духовними цінностями, одержаними в спадщину від минулих поколінь і виробленими сучасниками. З іншого боку, з людських індивідів складається суспільство, не хто інший як людина була і є суб'єктом історичного процесу. Те середовище, в якому живуть люди, має в собі "атрибути суб'єкта", а слово "культура" свідчить про те,
226

Розділ VIII, Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
що людина здатна не тільки цілеспрямовано діяти, використовувати, споживати, обмінювати, а й перетворювати "нелюдське середовище" в "людське середовище", "нелюдські стосунки" в "людські стосунки", саму себе із споживача і конформіста підняти до соціально активної особистості і творця. В такому розумінні суспільство набирає вигляду історичного простору, сконструйованого самою людиною; він який став її історичним буттям, від якого вона невіддільна, постійно черпаючи з нього і вносячи в нього цінності, смисли, інтелектуальну і чуттєву "енергетику". Усталені форми цього буття виступають в якості соціальних інститутів: сім'я, класи, держава, матеріальне і духовне виробництво, різні соціальні організації і заклади, рухи і процеси. Все це обумовлює структуру суспільства і відноситься до культури і цивілізації.
Суспільство — найвища ступінь розвитку живих систем, головним елементом його є люди, різні форми їх діяльності і відносин, насамперед праця, потреби, споживання, спілкування, а також наявність і функціонування соціальних інститутів, організацій, груп класів, партій тощо. На будь-якому етапі свого розвитку суспільство — складне і багатоманітне явище, що включає матеріальні і духовні здобутки людей різних поколінь, їх досвід і потенційні можливості, весь діапазон взаємовідносин людей між собою і з природою. Як саморегулятивна і функціональна система суспільство має свої закони і закономірності, проходить певні етапи і стадії, які є водночас етапами і стадіями становлення і розвитку людини.
Виробництво. Матеріальне і духовне виробництво
Виробництво, як уже було сказано, — це головне, що відрізняє людину від тварини, а суспільство — від тваринних спільнот. Виробництво — це процес, за допомогою якого люди не тільки перетворюють предмети природи в предмети задоволення своїх потреб, власною діяльністю опосередковуючи, регулюючи і контролюючи обмін речовин між собою і природою, а й водночас вступають в різні відносини з оточенням, з природними явищами і одне з одним. Поняття "виробництво" охоплює як безпосередній процес виготовлення предметів, так і їх розподіл, обмін і споживання, як створення благ і цінностей, так і формування самої людини. Словом, виробництвом є все те, що сприяє виявленню родових сутнісних сил людини і прояву її активності, створенню позабіологічних засобів існування і штучного середовища, в тому числі соціальних інститутів і закладів, формуванню свого роду, а врешті-решт і самої себе. Отже, поняття "виробництво" набагато ширше і змістовніше поняття "праця" як процесу між людиною і природою, прості елементи якого залишаються однаковими на всіх ступенях суспільного розвитку. Виробництво існує в історично конкретних рам- ■ ках і фіксується поняттям спосіб виробництва, який складається із двох компонентів: продуктивні сили і виробничі відносини. Історичні етапи розвитку способу виробництва є водночас і етапами розвитку людства: первіснообщинний,

15*

227

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
рабовласницький, феодальний, капіталістичний. Головною ознакою кожного з етапів, за якою вони відрізняються один від одного, на думку К. Маркса, є засоби праці, їх рівень і ефективність. "Ручний млин - пише К.Маркс, - дає нам суспільство з сюзереном на чолі, паровий млин — суспільство з промисловим капіталізмом"8. Але засоби виробництва, матеріально-технічна база суспільства поза включення у виробничий процес людини як головної продуктивної сили і суб'єкта історичного процесу ще не пояснюють, не розкривають причин саморуху виробництва, його структуру, поділ на матеріальне і духовне виробництво.
Гегель, схопивши сутність праці, її здатність перетворювати продукти природи в предмети людського споживання, перетворювати саму людину, її органи як результат її власної праці, висловив низку геніальних здогадок про роль виробництва і знарядь праці в історії людства, але пояснення його спираються на положення про абсолютну ідею, за яким цілі, задачі і діяльність є ідеальними, матеріальним же у нього є лише "відчужене ідеальне"; тим самим він містифікував і виробництво, і історичні закономірності, і саму людину.
"Демістифікувавши" діалектику Гегеля і поставивши її "з голови" на "ноги", К.Маркс в основу суспільних явищ і історичного процесу поклав матеріальне виробництво, яке розглядав як засадничу силу і стимул активності, в процесі якої відбуваються опосередкування людини від природи і її соціалізація, диференціація і поділ праці. Матеріальне виробництво у Маркса виступає як системоутворюючий елемент цілого, який стягує в єдине всю різноманітність суспільного життя.
Першою умовою людського існування і першим історичним актом, марксизм вважає виготовлення засобів для задоволення потреб в їжі і питті, житлі і одязі, тобто того, що необхідно здійснювати щодня і щогодини. Таке саме значення має породження нових потреб після задоволення першої, а зрослі потреби породжують нові суспільні відносин, які, в свою чергу, породжують нове зростання потреб, що чим далі все більше соціалізує людину. Людина стала розвиватися не тільки завдяки все більшій опосередкованості від природного, здатності інтеріорізувати зовнішні дії у внутрішній план, а і внаслідок внутрішньої роздвоєності, відокремлення мислі від почуття, духовного від тілесного, ідеального від матеріального, що було зв'язано не тільки з трудовою діяльністю, а і з поділом трудових функцій, зміною відносин між індивідами. "Отже, виробництво життя, як власного, за допомогою праці, так і чужого, через народження, - пишуть К.Маркс і Ф.Енгельс, - проявляється відразу як двояке відношення: з одного боку як природне, а з другого — як суспільне відношення. Звідси виходить, що... сукупність доступних людям продуктивних сил зумовлює суспільний стан і що, таким чином, "історію людства" завжди треба вивчати у зв'язку з історією промисловості та обміну"9.
Спочатку духовне було безпосередньо вплетене в працю в силу примітивного загального рівня людини. Обмежене ставлення людини до природи і одне до одного існувало аж до поділу праці, який "стає дійсним поділом тільки з
228

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
того моменту, коли з'являється поділ матеріальної і духовної праці". З цього моменту свідомість може емансуватись від світу і перейти до утвердження "чистої" теорії, теології, філософії, моралі тощо. Це обумовлено тим, що три моменти суспільного життя — "продуктивна сила, суспільний стан і свідомість — можуть і повинні суперечити одне з одним, бо поділ праці робить можливим — більш того, дійсним, що матеріальна і духовна діяльність, насолода і праця, виробництво і споживання припадають на різних індивідів; домогтися того, щоб вони не суперечили один з одним, можливо тільки, усунувши поділ праці" ' °.
В кожному суспільстві, що склалося історично, виготовлення, розподіл і збереження продуктів, предметів споживання, а разом з тим і поділ суспільства на класи і соціальні стани визначаються тим, що і як виробляється і як ці продукти виробництва розподіляються і обмінюються. Насамперед в матеріальному виробництві людина створює і вдосконалює знаряддя праці, перетворює природу і саму себе, виробляє необхідні для своєї життєдіяльності предмети і продукти, вступає в спілкування і кооперацію з іншими людьми, об-лаштовує побут, забезпечує своє фізичне існування і утверджується в світі. Тому історія людства в певному смислі є історією виробництва матеріальних благ, їх розподілу і обміну. Таким чином, кінцеві причини усіх суспільних змін і соціальних процесів, включаючи і політичні перевороти, війни, занепади, відповідно до даної точки зору, "треба шукати не в головах людей, зростаючому розумінні ними вічної істини і справедливості, а в змінах виробництва і обміну; їх треба шукати не в філософи, а в економіці відповідної епохи" ''. "Навіть туманні утворення в мозку людей, і вони є необхідними продуктами, свого роду випарами їх матеріального життєвого процесу, який може бути встановлений емпірично і який пов'язаний з матеріальними передумовами. Таким чином, мораль, політика, релігія, метафізика та інші види ідеології і відповідні їм форми свідомості втрачають видимість самостійності. У них немає історії, у них немає розвитку..."12.
Оскільки життя людини багатоманітне і багатоаспектне, а людський індивід — живе, мінливе, функціонуюче ціле, то і джерела суспільного життя людини далеко не вичерпуються матеріальним виробництвом, матеріальним споживанням, економікою, як не вичерпується вони і спекулятивним, абстрактно-логічним, нормативно-раціональним мисленням. Це вимушені визнати Маркс і Енгельс. Тому в своїх більш пізніх працях вони вимагали при розгляді суспільних переворотів завжди відрізняти матеріальний переворот в економічних умовах виробництва, що констатується з природничо-науковою точністю, від юридичних, політичних, філософських, художніх, коротко кажучи, від ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і ведуть боротьбу '3. Тому, пише К.Маркс, стосовно до художньої творчості поняття "прогрес" не слід брати в "звичайній абстракції", бо певні періоди розквіту мистецтва "не знаходяться у відповідності із загальним розвитком суспільства, а отже, відповідно також і з розвитком матеріальної основи останнього..." наприклад,
229

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
греки, порівнянно з сучасними народами, або також Шекспір, який на голову переріс в художньому відношенні тодішню Англію14. В Німеччині, що пережила ганебну в політичному і соціальному планах епоху, зауважує Енгельс, Гете і Шіллер створюють свої геніальні твори, і ця епоха входить в історію як епоха німецької літератури '5. Країни, економічно відсталі, можуть "грати першу скрипку" в духовному житті, зокрема в галузі філософії: наприклад, Франція XVIII ст. стосовно Англії, а потім Німеччина стосовно перших двох'6. Це відбувається тому, пише Енгельс, що політичний, релігійний, літературний розвиток, хоча і базується на економічному розвитку, що є "головною пружиною в пізнанні природи", "червоною ниткою" прогресу людства взагалі, тим не менше не накоротко прив'язаний до останнього і не є його пасивним продуктом: він сам справляє зворотний вплив на господарське життя епохи. Економічний фактор тут діє не автоматично і не є єдиною активною причиною породження тих чи інших духовних продуктів, форм свідомості, психічного взагалі. На формування духовного світу людини впливає вся сукупність умов і факторів — суспільних і природних, матеріальних та ідеальних, раціонально-нормативних і емоційно-особистих тощо. Лише, розглядаючи суспільне життя людини як "живе", з усіма його побутовими аспектами, відносинами, ідеями, помислами, бажаннями, прагненнями, установками, можна підібрати ключ до розуміння природи і суті духовного життя людей. Визначаючи "виробництво взагалі" "абстракцією", хоча і "розумною", основоположники марксизму рекомендують "виходити із самих живих індивідів" і розглядати "свідомість тільки як їхню свідомість" '7. Саме суспільство слід розглядати не як простий "механічний агрегат", не як механічне зчеплення тих чи інших явищ, а як людську спільноту, що складається із "живих людей", що виробляють, споживають, вступають в різноманітні відношення і суперечності, керуючись різноманітними інтересами, потребами, установками, через що "економічні категорії відображаються в свідомості цілком викривлено" '8. Тому Енгельс закликає своїх послідовників вивчати історію "заново", досліджувати не тільки економіку, але й "в деталях умови існування різних суспільних формацій, перед тим як намагатись вивести з них відповідні їм політичні, приватноправові, естетичні, філософські, релігійні тощо погляди". Інакше, попереджає Ф.Енгельс, — економічний фактор перетворюється в підйому безплідного конструювання на зразок гегельянства, а дослідницька праця зводиться врешті-решт до "простої фрази" '9. Економіка, визнає Енгельс, у сфері духовного нічого не породжує заново, економічні причини тут впливають лише опосередковано, а їх вирішальна роль проявляється тільки в кінцевому рахунку. На філософію, зокрема, безпосередньо впливають політичні, юридичні, моральні відображення. Але з цього не слід робити висновок, що єдино обґрунтовуючим і стимулюючим ту чи іншу сферу духовного стимулює виключно духовне ж. Як не слід судити про ту чи іншу з епох виключно по її свідомості, інакше виникає думка, що епохою рухають чисто політичні або релігійні мотиви, думки, "чистий дух" тощо: за
230

л

Розділ VIII, Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
думками, ідеями, ідеалами, інтересами, духовним взагалі завжди стоять певні соціальні сили, класи, нації, професійні групи, які їх виробляють і ведуть боротьбу між собою за уми, думки, почуття людей. "Думки пануючого класу, — писали Маркс і Енгельс, — є в кожну епоху пануючими думками. Це означає, що той клас, який являє собою пануючу матеріальну силу суспільства, є водночас і його пануючою духовною силою. Клас, що має в своєму розпорядженні засоби матеріального виробництва, підпорядковує собі і сферу духовного виробництва. Пануючі думки є не що інше, як ідеальний образ пануючих матеріальних відносин..."20. Це становище панівних соціальних сил, класів, партій дозволяє їм виходячи з своїх цілей, задач, ідей, програм контролювати і регулювати духовне виробництво, змінюючи і навіть деформуючи об'єктивний процес розвитку окремих його елементів, гальмуючи або прискорюючи його залежно від своїх потреб, програм, інтересів, ідеології тощо і вимог історичного моменту. В цьому одне з пояснень, чому в певні історичні епохи і в певних суспільствах на перше місце виходили мистецтво, релігія, політика, наука. Оскільки ж закономірності в суспільному житті ніколи не проявляються в "чистому" вигляді і безпосередньо, а переважно в тенденції як результат дії різних протиборствуючих сил, факторів, процесів, опосередкувань, то вони "...не мають іншої реальності, крім як у наближенні, в тенденції, в середньому...". Тому, розглядаючи суспільне виробництво як єдиний динамічний закономірний процес, в якості висхідного слід брати як протилежні взаємодіючі сторони економічне і абстрактно-логічне, між якими проходять зигзагоподібні криві лінії окремих областей духовного виробництва. Енгельс вважає, що чим далі відходить та чи інша досліджувана сфера духовного від економічної лінії до лінії абстрактно-логічної, тим більше в її розвитку випадковості і тим зигзагоподібніша крива її розвитку. Але чим довший період, який досліджується, і чим ширша галузь, яка вивчається, тим більше наближається її вісь до вісі економічного розвитку, тим більш паралельно вона до неї іде21.
Як і будь-яке виробництво, духовне виробництво слід розглядати "не як загальну категорію, а в певній історичній формі. Так, наприклад, капіталістичному способу виробництва відповідає інший вид духовного виробництва, ніж середньовічний спосіб виробництва" 22. Ахілес, вважає К.Маркс, неможливий в епоху пороху і свинцю, як неможлива "Іліада"; епос взагалі не можна уявити собі поряд з друкарським станком і типографською машиною, бо в своїй класичній формі, що становить епоху в світовій історії, епос можливий тільки на низькому щаблі в період "дитинства людства" з його наївністю, невимушеною правдивістю, несвідомо-художньою переробкою народною фантазією природних сил і суспільних відносин, що цілком виключено при наявності залізних доріг, локомотивів і електричного телеграфу. "Чарівність, якою володіє їх мистецтво, - пише про стародавніх греків К.Маркс, — не перебуває в протиріччі з тим нерозвинутим суспільством, з якого вона виросла. Навпа-
231

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ки, вона є його результатом і нерозривно пов'язана з тим, що незрілі суспільні умови, при яких вона виникла, і тільки і могла виникнути, ніколи не можуть повторитись знову" и. Труднощі, по Марксу, полягають у з'ясуванні причин невідповідності і "нерівного розвитку" частин суспільного виробництва, в загальному формулюванні цих протиріч, а також у поясненні того, що мистецтво стародавніх греків продовжує приносити насолоду і служити і на сьогодні нормою і взірцем художньості.
Таким чином, суспільне виробництво являє собою певну органічну цілісність і повноцінно може функціонувати в цій своїй цілісності. Отже, ні однобічне трактування залежності духовного виробництва від виключно економічних факторів, як до цього вдаються економічні детерміністи типу Мон-ро і Байта, ні намагання філософів С.Франка, П.Сорокіна та інших детермінувати матеріальне виробництво виключно духовним вирішити проблеми не можуть. Зрозуміти, що таке суспільне виробництво можна тільки тоді, коли визнати, що матеріальне і духовне виробництво - це дві сторони єдиного функціонуючого цілого — суспільного виробництва, і кожна з цих сторін виконує тільки їй властиві функції і відіграє тільки їй визначену роль. Для конкретної ж людини в кожний конкретний момент суспільне виробництво повертається тим чи іншим аспектом, задовольняючи ту чи іншу потребу — матеріальну чи духовну, приносить користь чи служить безкорисливій насолоді.
Утилітарне і безкорисливе
Користь, утилітарне ставлення до предмета, безумовно, перше, якшо мова йде про задоволення відчуття голоду, холоду, спраги. Дехто, зокрема необіохевіоріст Скінер, вважає, що людина завжди виходить з принципу корисності, а ідея корисності є наймогутнішою детермінантою людської поведінки. Це судження випливає з тезісу, що у житті все має бути раціональним, доцільним, прагматичним, утилітарним, утверджує аксіому про примат користі і егоїзму над рештою бажань і пристрастей.
Ще Платон у "Федоні" зазначав, що все те, що служить тілу і чуттєвому, зв'язує, обмежує людину, приносить багато клопоту і спонукає на війну, бунт, битву, адже все це відбувається заради надбання багатств, а здобувати їх, знову-таки примушує тіло, якому ми служимо, як раби 24. Учень Пла-тона Аристотель стверджував, що ті, хто створює предмети для проводження часу, завжди визнавались мудрішими за тих, хто трудився заради користі і предметів необхідного споживання2 5.
К.Маркс, критикуючи Бентама, писав, що природа людини не може бути виведена з принципу користі, що в готовому продукті людина бачить щось більше, ніж просто корисне: в створеному вона бачить свою оречевлену сутність і своє людське ставлення до дійсності, яке аж ніяк не зводиться до утилітарного. Навіть при капіталізмі, вкрай утилітарному суспільстві, не кожний працю-
232

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
ючий обов'язково виробляє утилітарно-вжиткове: повія виробляє сладострас-тя, вбивця вбивство тощо. Якщо звести все до користі, зауважує К.Маркс, то лікар, що виписує пілюлі, музикант, що грає на скрипці, і навіть Мільтон, що написав "Втрачений рай", виявляються непродуктивними працівниками порівняно з аптекарем, що приготував пілюлі, столяром, що зробив скрипку, і лейпцігським літератором-пролетарієм, що фабрикує за вказівкою свого хазяїна ті чи інші книжки26. Утилітарне як вияв необхідного, потреби породжує відчуття залежності, несвободи. Царство свободи, пише К.Маркс у "Капіталі", починається в дійсності лише там, де призупиняється праця, що диктується потребою і зовнішньою доцільністю, отже, по той бік сфери власне матеріального виробництва.
Ще в давні часи, разом з поділом праці, диференціацією суспільства, відбувся розпад "ідеалу суспільного життя" на два взаємовиключні поняття: "життя діяльне" і "життя споглядальне", на корисне і безкорисливе. З тих пір все життя суспільства немовби тече між цими двома полюсами. Відносини між ними мінялись, чергуючи боротьбу з примиренням, перемоги з поразками, але нікбли вони вже не зливалися одне з одним.
Дослідження продуктів первісного суспільства переконує, що навіть у стадної людини, що мала "баранячу свідомість", побут був набагато ширшим утилітарного і користі. "Приручення домашніх тварин, — пише Г.В.Плеханов, — починається, наприклад, не з корисних тварин, а з тих, яких людина тримає лише для свого задоволення. Розвиток обробної промисловості, очевидно, скрізь починається з розмальовування тіла, татуювання, проколювання або іншого спотворювання окремих частин тіла, слідом за тим потроху розвивається виготовлення прикрас, масок, малюнків на корі і т. ін. занять" 2 7.
По мірі свого прогресу людина створювала все більше предметів, які з точки зору користі були зайвими, бо не служили вгамуванню голоду, не покращували якості знарядь праці, не були потрібні для полювання і війни, взагалі не являли собою утилітарних цінностей, а мали певну самоцінність, служили для безкорисливого споглядання, яке викликало у людини гру її родових сутніс-них сил. Тому, наприклад, споглядання і переживання прекрасного, як і будь-яка творчість, містить насолоду само по собі. Інакше кажучи, людина для свого розвитку і самоутвердження потребує в певній кількості і в певному діапазоні непрагматичних реакцій, інтересів, дій, протилежних тій соціальній діяльності, яка спонукає її тяжко трудитись, керуючись принципом корисності.
Без здатності до безкорисливого споглядання, безкорисливого ставлення, і без об'єктів, що задовольняють цю потребу, неможлива свобода руху духовних сил, а без духовної вивільненості немає характерної для людини творчості, яка завжди є самодіяльністю, тобто діяльністю, коли суспільна необхідність виступає як внутрішня потребадіяти "не по нужді", а за "покликанням". Власне, "свобода" і є жагуча потреба людини подолати залежність від сліпих зовнішніх сил, а також відчуття кінцевості і обмеженості, позбавитись від фізіо-

16 Філософія

233

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
логічних "пожадань" і фізичних реакцій, всього того, що прирікає людину на однобічність і примітивізм. "Теоретичне ставлення до предмета, — писав Ге-гель, — починає з подавлення хтивості, воно безкорисливе і надає предметам свободу дії і існування" 28.
Зацікавленість в об'єкті безкорисливого споглядання, ставлення, необхідність вивільнитись від підкорення утилітарно-речовому, потреба в життєдіяльності не "по нужді", а "за покликом серця" (часто неусвідомлена і стихійна) властива як первісний людині, так і людині більш пізніх епох. В образах, в яких задовольняються потреби "ока" і "вуха", коріняться, очевидно, перші джерела "теоретичного" пізнання, естетичного споглядання і пов'язаною з ним насолодою. Як тільки первісна людина виходить з первісної грубості і безпосередності, вона починає виробляти із золота, срібла, коштовного каміння та інших природних матеріалів певні речі, без яких вона могла б обійтися, але їх естетичні властивості роблять їх предметами для розкоші, прикрас, блиску, святкового вжитку. Це свідчить про появу в людини духовних потреб, що не підкорені принципу гомеостазу, а тому відокремлені і віддалені від утилітарного і корисного. Потреба в безкорисливому переживанні є причиною того, що значна частина додаткового продукту вживається на невиробничі витрати — на твори мистецтва, на релігійні і громадські споруди.
Вже найелементарніші пісні, танці, малюнки, прикраси, татуювання первісних людей свідчать про те, що зміст сприйнятого середовища і виготовлених предметів несе в собі якусь "надбавку" до чуттєвих даних, не обов'язково усвідомлювану, але обов'язкову для цілісного функціонування індивіда в даних середовищі, умовах, стані, свідчить про наявність специфічного відношення, що основується на "грі" родових сутнісних сил в умовах "лишку" засобів, часу, матеріалу, і здатності людини споглядати, відноситись безкорисливо, задовольняючи потреби "ока" і "вуха".
Г.В.Плеханов писав: "Користь пізнається розсудком; краса — споглядальною здібністю. Область першої - розрахунок; область другої — інстинкт. Причому ж — і це необхідно пам'ятати - область, що належить споглядальній здібності, незрівняно ширше області розсудку: насолоджуючись тим, що здається їй прекрасним, суспільна людина майже ніколи не дає собі звіту в тій користі, з уявою про яку пов'язується в неї уявлення про цей предмет" 29.
Але для того, щоб мав місце очікуваний ефект від сприймання естетичного об'єкта, сприймаючий повинен перебувати в оптимальному фізичному і психічному стані і мати установку на естетичне переживання. Маркс писав: "Почуття, яке перебуває у полоні грубої практичної потреби, має лише обмежений смисл... Пригнічена турботами, нужденна людина несприятлива навіть до найпрекраснішого видовища; торговець мінералами бачить лише меркантильну вартість, а не красу і не своєрідну природу мінералу..."30.
234

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
Сфера безкорисливого і споглядального далеко не обмежується естетико-художнім, вона охоплює широкий діапазон життєдіяльності людей і проявляється в різних видах. Не заради користі люди гуляють на природі, ходять на футбольні матчі, беруть участь в різних розвагах і ігрищах, де в матеріальному відношенні вони більше програють ніж виграють. Але найвищий вияв безкорисливості має місце в людських стосунках, людських вчинках. Справжнє задоволення, писав Гегель, "дає тільки споглядання, просякнуте розсудком і духом".
Безкорисливість і совісливість є тим, що викликає найбільшу повагу до людини і довіру до неї, без чого не може відбуватись єднання людини з людиною. Між тим, цього в сучасному світі залишається все менше, бо він стає все більш прагматичним і раціональним, а гроші і речі все більше царюють над людьми, над їхніми почуттями, думками, стосунками. Дехто взагалі розглядає безкорисливість як щось невластиве людині і навіть зайве. Зокрема, Е.Фромм бачить в безкорисливості симптом невроза, стан на зразок депресії, втомлюваності, втрати працездатності, самоповаги, показник пасивності і нездатності насолоджуватись життям; мало того, він вважає безкорисливість ворожою самому життю31. Насправді безкорисливість — це не пасивність, а утилітарне ніколи не може замінити людині всіх тих форм духовної діяльності, в яких вона більш повно і багатобічно виражає свою індивідуальність, багатство особистісного присвоєння дійсності, в тому числі і в процесі споглядання, яке не слід розуміти як синонім пасивності, стражденності, бездіяльності людини. Воно є другим, поряд з виробничим відношенням до світу, часом більш потрібним людині, ніж предметна дія. На думку Ухтомського, споглядально-безкорисливе часом є більш активним станом, ніж мускульна "невгамовність". Велич людини, її активність проявляються не тільки в діянні і оперуванні матеріальними предметами, айв умінні перебувати в "оперативному спокої", який дає змогу, затримавши рух, здійснити "експансію" - вихід за межі безпосередніх контактів і ситуацій, осягнути смисл. Адже споглядальність — це також і взаємодія людини з людиною, олюднення почуттів і думок, а відповідно, значною мірою розвиток або гальмування культури суспільства.
М.Бердяєв писав: "Сучасна цивілізація заперечує споглядання і загрожує зовсім витіснити його зжиття, зробити його неможливим... Удушення споглядання є удушення величезної частини культури, з якою пов'язана її вершина і цвітіння, - містики, метафізики, естетики... Споглядання і дія можуть і мають бути поєднані в цілісності особистості, і тільки їх поєднання утверджує і укріплює особистість... Творчість людини передбачає поєднання споглядання і дій. Сама відмінність споглядання і дії відносна. Дух суттєво активний, і в спогляданні є динамічний елемент" 32.
Дефіцит безкорисливості, зведення корисності в культ поклоніння — це хвороба знелюднення і запустіння, і якщо не безпосереднє зло, то потенційно містить у собі те, що в певних умовах втілиться в зло. Тому світогляд, що пред-

16*

235

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ставляє світ корисності і утилітарних речей, предметний світ техніки і технологій їх виготовлення як найвищий символ прогресу, насправді є кривим дзеркалом взаємозв'язків і взаємовідносин людей, свідченням розпаду цілісності людського життя, самої людини.
Діяльність і потреби. Види діяльності і потреб
Для розуміння суспільства як цілісної саморегулятивної і функціональної системи з його матеріальним і духовним виробництвом, розмаїттям виготовлених ним предметів і продуктів, необхідно віднайти глибинну основу і "енергетичні джерела" здійснюваного суспільством "саморуху", причини і механізми поведінки і дій людей, їх зв'язків і психічних станів. Такими поняттями є поняття "діяльність" і "потреби".
Діяльність. Незважаючи на те, що термін "діяльність" вживається, так би мовити, з прадавніх часів і є однією із стрижневих категорій філософії, соціології, психології та інших наук про людину, чіткого визначення це поняття не одержало і сьогодні. В найширшому смислі цей термін тлумачиться як спрямована активність живих систем, що виникає на основі їх взаємодії з оточуючим середовищем з метою самопідтримки і самовираження як внутрішньо детермінований рух. Визначається "діяльність" у співвідношенні з близькими до нього поняттями "активність", "життєдіяльність", "поведінка", "практика". Вважається виправданим вживання поняття "діяльність" виключно "для характеристики активності людей", а активність тварин визначити терміном "поведінка" м. Поняття "діяльність" найбільш адекватно виражає спосіб існування і активність людини як суспільної істоти, її матеріально-практичні та інтелектуально-духовні дії і операції, зовнішньо-речові і внутрішньо-психічні процеси, рукотворну працю і працю мислі, процеси пізнання і людську поведінку м.
Звідси можна вивести і основну функцію діяльності: забезпечення не тільки пристосування до середовища і сталого, збалансованого стану життя суспільства і людської індивідуальності, а і забезпечення постійного і безперервного розвитку; сприяння не тільки відтворенню, а й створюванню позабіологічних засобів, "другої природи", "робленого середовища", в якому б людина вдосконалювалась і розвивалась. Причому, головним є адаптація природного і соціального середовища до людини, а не навпаки, саме це, насамперед, характеризує людину, її принципову відмінність від решти живих істот, розкриває її сутність, показує її особливі місце і роль в світі. Тільки діяльність, опредмечуючи людські прагнення, ідеали, бажання, наміри тощо, створює предмети, в яких вони фіксуються і набувають значення і для інших, тобто переводить ідеальне в форми буття. В цьому смислі людська діяльність може бути визначена як активність суб'єкта, спрямована на об'єкти або на інших суб'єктів, а сама людина повинна розглядатись як суб'єкт діяльності. Структуру діяльності складають три елементи: суб'єкт, наділений активністю
236

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
і спрямовуючий її на об'єкти і на інших суб'єктів; об'єкт, на який спрямована активність суб'єкта (або суб'єктів); сама ця активність, що виражається в тому чи іншому способі оволодіння об'єктом суб'єктом або його взаємодії з іншими суб'єктами. В ролі суб'єкта можуть виступати конкретний індивід або інша соціальна група, а також суспільство, тою мірою, якою воно протистоїть природі і якою формі впливає на неї. Об'єктами ж можуть бути як природні предмети, так і соціальні інститути, сама людина і, нарешті, сам суб'єкт, якщо він спрямовує свою активність на власне "Я" з метою самопізнання, самовпливу, самовизначення і самовдосконалення. Оскільки діяльність здійснюється людиною — суб'єктом, то характер, зміст і результати цієї діяльності залежать від його потреб, інтересів, цілей, соціальної позиції і світогляду, здібностей і покликання. Вона може бути матеріальною і духовною, перетворювальною і споживацькою, пізнавальною і ціннісно-орієнтаційною, продуктивною і репродуктивною, творчою і рутиною, ігровою і комунікативною тощо; спрямованою на зміну оточуючого середовища, і на внутрішній світ людини; бути однонаправленою і двонаправленою — на об'єкт і "всередину", до самого діючого суб'єкта; здійснюватись вільно чи під примусом., вибірково чи самодіяльно. Наскільки різноманітна життєдіяльність людини, настільки ж різноманітною є і її діяльність. Є різні класифікації форм діяльності, М.С.Каган пропонує виділити такі її основні форми: перетворювальна, пізнавальна, ціннісно орієнтована і комунікативна діяльність. Всі вони разом, на його думку, складають замкнуту систему, в якій кожний із видів пов'язаний з рештою. На будь-якому рівні розвитку людства мають місце всі ці основні види діяльності і, так би мовити, "працюють" вони в будь-якому суспільстві, забезпечуючи йому поступальний розвиток і цілісність.
Потреби. Визначивши діяльність як активність людини, спрямовану по формі назовні, а змістово - на саму людину, встановивши її двонаправ-леність — на об'єкт і на суб'єкт, слід з'ясувати, що рухає людиною і що спонукає її до діяльності, визначає її інтереси, мотиви, установку, вибір засобів і очікуваний результат. Така роль належить потребі. За предметом діяльності завжди стоїть певна потреба, а предмет завжди відповідає тій чи іншій потребі. Можна сказати так: якщо визначена потреба, то визначений і предмет діяльності, її характер і зміст. Спроби пояснити діяльність поза потребами позбавляє її "енергетичного" джерела і сенсу і веде до "зациклювання" реальної життєдіяльності людини, а вона сама втрачає соціальну, гуманістичну сутність. Поза потребами не можна зрозуміти механізми взаємозмін, що відбуваються при взаємодії людини з речами і явищами в процесі діяльності, доцільність самого її існування. Л.Фейєрбах, зокрема, писав, що існування людини "без потреб є непотрібним існуванням. Те, що взагалі не має потреб, - зауважує філософ, - те не має потреби і в існуванні" 3 5.
У психологічній науці потребою називають будь-який психофізичний стан організму людини, який потребує змін оточуючого середовища, дає імпульси
237

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
до необхідної для цієї цілі активності36. Простіше можна сказати так: потреба є певна вимога нашого організму до зовнішнього середовища для забезпечення своєї цілісності і повноцінного функціонування.
Потреби, за висловом французького вченого Л.Сева, є реальною відправною точкою діяльності, відіграючи роль рушійних сил, роль "першого моменту " в уже безперервному циклі повторень, в якому потреба і діяльність обумовлюють одне одного, тому "кожний момент може бути взятий за відправний стосовно другого, і тоді схема потреба — діяльність — потреба (П—Д—П) не менш законна, ніж зворотна схема: діяльність — потреба — діяльність (Д—П—Д), бо одна з них безперервно поєднується з другою. В цьому смислі питання — чи є потреби первинними елементами чи ні, тобто питання — чи є якась одна точка кола її "початком", по суті своїй позбавлене смислу" ".
Тільки завдяки потребам у людини з'являються мотиви і цілі діяльності, встановлюються рамки інтересу до предметно-речового світу, а властивості і звсязки явиш природи органічно вплітаються в систему суспільних відносин, як якась вимога людини до дійсності, як те, на основі чого формується внутрішній образ діяльності, і що не дозволяє індивіду залишатись в якості "голої суб'єктивності", а об'єктивне, що протистоїть суб'єкту, знімається з цієї однобічності задоволенням. Потреби немовби пронизують всю систему життєдіяльності людини, всі рівні її психіки, виступаючи в якості своєрідного індикатора її стану і орієнтації в світі. Створюючи попередню експозицію ще на рівні досвідомого, потреби виробляють фіксовану установку — готовність до певної активності в тій чи іншій сфері життєдіяльності людини.
"Ніхто не може зробити що-небудь, — писали К.Маркс і Ф.Енгельс в "Німецькій ідеології", — не роблячи цього разом з тим заради будь-якої із своїх потреб і заради органу цієї потреби..." "Тільки там, де індивіди мають потреби, вони вже саме через це мають певне покликання і певне завдання..."38.
Історично розвиваючись, потреби "стають другою природою" людини, з'єднуючим началом, що робить людей залежними один від одного, від створених предметів, користуючись якими людина безпосередньо усвідомлює творчу сутність праці і свою людську сутність, свій зв'язок з іншими індивідами. Потреби є змістовою стороною соціалізації індивідів і головною умовою розвитку особистості. К.Маркс писав: "...якщо відкинути буржуазну форму, то чим же іншим є багатство як не універсальністю потреб..., засобів споживання..."39. Якби в людини не було потреби як прагнення до блага, добра і краси, своєї повноти і цілісності, то вся її життєдіяльність, за термінологією Гегеля, була б прогресом у "дурну безкінечність". Насправді ж потреба є своєрідним "спільним знаменником" усіх численних факторів, що спонукають людину до діяльності, визначаючи її зміст і характер. Категорія "потреба" пов'язана не тільки з категоріями "діяльність" і "предмет", а й з категоріями "ціль", "мотив", "інтерес", "обмін", "ставлення", "бажання", "воля", "по-
238

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
чуття", "емоції". Тому категорія "потреба" цілком може бути прийнята в якості основи для вивчення соціальної сутності людини, її духовного світу, систематизуючого принципу при розгляді різноманітних за змістом і за формою проявів духовного, служити "нервом" їх дослідницького пошуку.
На сьогодні існує ціла низка класифікації потреб. Зокрема, П.В.Сімонов поділяє потреби на біологічні, соціальні, ідеальні (духовні, культурні). Г.Г.Ділігентський поділяє потреби на дві великі групи: потреби фізичного і соціального існування людей. К.Обуховський поділив потреби на потреби самозбереження і потреби розмноження, в свою чергу, першу групу потреб поділяє не потреби фізіологічні і орієнтовані. І.Джідар'ян, крім пізнавальних, моральних, естетичних, потреби в праці, творчості, самоутвердженні тощо, а також "насущних" (голоду, нужди і т.д.), поділяє потреби на дійсні, розумні, природні, з одного боку, і ілюзорні, штучні, викривлені, патологічні - зіншого. К.К.Пла-тонов виділяє три підсистеми потреб: соціальні, біологічні і патологічні. Спостерігаються спроби класифікувати потреби за характером суб'єкта (потреби особистості, групові, суспільні) або об'єкта (матеріальні, духовні). Називають також потреби любові, влади, визнання, когнітивні потреби і т. ін. Відповідно до змісту і характеру даного посібника, його духу і методології, зупинимося на поділі потреб на матеріальні і духовні.
Якщо матеріальні потреби є безпосереднім виразом виробництва, формою пристосування людей до умов їх матеріального життя, то духовні потреби, хоча і визначаються в кінцевому рахунку матеріальним виробництвом, все ж характеризують вже чисто соціальні відносини на рівні усвідомленості і олюдненої чуттєвості. Матеріальні потреби, виражаючи рівень матеріального життя і виробництва утилітарних продуктів заради відновлення життєдіяльності членів суспільства (тобто виробництва з метою якогось повторення вже сформованих умов матеріального життя), є немовби моментальним фотознімком виробництва в його певний історичний період. Духовні ж потреби являють собою суму цінностей поза їх безпосереднім функціонуванням в самому процесі виробництва. Тут характерним є не тільки закріплення і збереження, а й винос за рамки реальних умов, у тому числі й "ідеалізація" - перехід у "третю дійсність" —дійсність майбутнього. Якщо матеріальне виробництво, так би мовити, спрямоване "на знищення", тобто, фізичне споживання матеріальних цінностей, в силу чого матеріальні потреби виявляються нерозривно пов'язаними з своєю епохою і своїм споживачем, то духовне виробництво створює цінності, які можуть споживати і наступні покоління за зовсім інших умов матеріальної практики (зрозуміло, що зміст і характер споживання для кожної епохи має свої особливості). Внаслідок цього сфера матеріальних потреб дещо не співпадає із сферою духовних. Мало того - їх якісне і кількісне співвідношення відрізняються, причому не тільки на різних етапах людської історії, а й у рамках однієї епохи. Якщо фізичне споживання виступає відносно індивідуума чимось "зовнішнім" (хоча і служить відновленню функціональної
239

Частина друга. Основні філософські виміри і хараістеристики людини і суспільства
цілісності конкретної індивідуальності), то духовне споживання завжди є "внутрішнім" актом відтворення і утвердження в самій людині її родових сут-нісних сил. Важливо також зазначити, що, оскільки матеріальні потреби ставлять людей в пряму залежність від умов матеріального життя, від самого процесу виробництва матеріальних цінностей, що забезпечують життєдіяльність і виживання індивіда, то вони виробляють у нього почуття несвободи. Духовні ж цінності виражають ступінь усвідомлення цієї залежності і прагнення людини звільнитися від неї. Крім того, духовні потреби, на відміну від матеріальних, завжди носять, в основному, яскраво виражений класовий, національний, професійний, віковий і т. ін., коротко кажучи, соціально-обумовлений характер.
Таким чином, маючи спільну основу — конкретно-історичне буття людей з їх виробництвом, споживанням і обміном, матеріальні і духовні потреби суттєво відрізняються одні від одних, і зв'язок між ними незворот-ний: "любов обмінюється тільки на любов, довір'я тільки на довір'я" (Маркс). Якщо матеріальні потреби, породжувані матеріальними умовами життя і матеріальним виробництвом, відносно легко пояснювати, то духовні потреби "затемнюються" різними опосередкуваннями і нашаруваннями, в самому процесі їх формування "випадають" цілі ланки, що ускладнює їх дослідження і пояснення.
Предмет діяльності. Опрєдмєчування і розпредмечування Предмет. Окремі види діяльності можна відрізняти за якою завгодно ознакою: за потребою, за способом її реалізації, за напруженістю і зусиллями, за часовою і просторовою характеристикою, за їх фізіологічними механізмами і психічними затратами тощо. Однак основне, що відрізняє одну діяльність від іншої полягає у відмінності їх предметів. Адже саме потреба в певному предметі, без якого не може бути цілісності в функціонуванні, спонукає до певної діяльності і є її справжнім мотивом, матеріальним або ідеальним.
Нерідко труднощі при з'ясуванні цього питання виникають із багатозначності самого поняття "предмет", яке одні і ті самі автори вживають у розумінні "матеріальне тіло", "річ", "об'єкт", "зміст" тощо. Між тим, є два розуміння цієї категорії: 1) предмет як матеріальна річ, що існує поза людиною, і 2) предмет — сфера прикладання сил і знань людини, за своїм джерелом об'єктивна, але не просто речова і не обов'язково речова діяльність. Предметом може бути також і якась одиниця всього існуючого, всього того, що знаходиться у співвідношенні з людиною, на що спрямовані її інтерес і діяльність. В цьому аспекті "предметом" може бути також система якимось чином пов'язаних і взаємодіючих речей або явищ, що розглядаються як щось єдине "°. Тільки в метафізичному розумінні поняття "предмет" ототожнюється з поняттям "тіло". При сучасному трактуванні цього терміна навіть у матеріально-фізичному світі
240

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
багато предметів дослідження не є тілами як такими (фізичні поля, електромагнітні хвилі, різні випромінювання тощо). Предмет може мати не тільки просторові, але і часові характеристики, бути не тільки матеріальним, а й ідеальним (поняття, відчуття, почуття, судження, умовиводи, змістові абстракції і т. ін.). Так, наприклад, предметом наукової роботи можуть бути логічна категорія наукового пізнання, результат або процес абстрагуючої діяльності наукового дослідження. Предметом діяльності можуть бути і суспільні відносини, і форми суспільного життя, і суспільні організації, і суспільні інститути, і форми суспільної свідомості, і сама людина як об'єкт виховання, поведінки, функціонування тощо. Тому предметом дослідження може стати окрема сторона об'єкта: один і той же об'єкт може виявитись предметом різних наук, змістом діяльності людей найрізноманітніших професій і профілів діяльності. Скажімо, людина є об'єктом вивчення і гуманітаріїв, і природознавців, і медиків, і хіміків, і істориків, і соціологів, і психологів, і педагогів та ін.
На відміну від категорії "об'єкт", яка, в основному, тільки встановлює той факт, що дана річ, явище, процес знаходиться поза суб'єктом, поняття "предмет" вказує на необхідність цієї речі (явища, процесу) для цілісного функціонування взаємодіючої сторони, обумовлювання її змісту, а також для самовиявлення в ній. "Сонце... - пише К.Маркс, - є предмет рослини, необхідний для неї предмет, що утверджує її життя, подібно до того, як рослина є предмет сонця як виявлення животворної сили сонця, його предметної сутнісної сили". Так само і для людини, зауважує К.Маркс, голод - "це визнана потреба мого тіла в певному предметі, який існує поза моїм тілом і необхідний для його поповнення і для прояву його сутності"4'. Саме тому, що людина предметна істота, користується і створює предмети, сама є "предметом для третьої істоти", вона не тільки самовиповнюється і самоутверджується в своїх родових якостях, соціалізується, а й соціалізує інших, усіх тих, з ким перебуває в безпосередніх або опосередкованих стосунках.
Предмет, таким чином, слід розглядати як той, що володіє внутрішньою логікою і відносною самостійністю розвитку, здатний приводити в рух систему засобів і процесів. Предмет також слід розглядати з двох сторін: об'єктивної і суб'єктивної. З об'єктивної сторони "предметом" є все те, що втягнуте в практичні відносини, включаючи природно-речове і суспільно-значиме, олюднене, а також споживання, спілкування, обмін, відношення. З боку суб'єктивного — пише К.Маркс, - предметом є все те, що "може бути тільки утвердженням однієї з моїх сутнісних сил... в якості суб'єктивної здібності, тому, що смисл якого-небудь предмета для мене (він має смисл лише для відповідного йому почуття) простягається рівно настільки, наскільки простягається моє почуття" 42. Зазначимо, щодо органів людської індивідуальності К.Маркс відносить не тільки зір, слух, нюх, смак, дотик, споглядання, хотіння, діяльність, любов тощо, але "і ті органи, які безпосередньо, по своїй формі є суспільні органи, є в своєму предметному відношенні привласненням людської дійсності". Інши-
241

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ми словами, предмет, з суб'єктивної сторони, завжди визначається параметрами індивіда як родової істоти, що має потребу в тому чи іншому продукті (матеріальному або духовному) для свого цілісного функціонування. Поняття "предмет" є також свідчення втягнутості індивіда в суспільні зв'язки, йогс включення в предметні відносини (матеріальні чи духовні), його здатності виробляти і присвоювати ті чи інші предмети: продукти, їжу, побут, одяг, житло, знання, цінності, досвід, норми, стосунки тощо. Тільки завдяки спеціалізованій діяльності людини як родової істоти та чи інша річ, властивість, відношення стають предметом або опредмеченим людиною суспільним предметом, сама ж людина стає для самої себе суспільною істотою, а суспільство — сутністю в даному предметі. "Предмет праці, — підкреслює К.Маркс, — є опредме-чуванням родового життя людини: людина подвоює себе вже не тільки інтелектуально, як це має місце в свідомості, але і реально, дієво і споглядає саму себе в створеному нею світі"43. За Марксом, будь-яка діяльність повинна вимірятись предметом, причому предмет діяльності "не є предмет взагалі, а певний предмет, який має бути спожитий певним способом, знову-таки указаним виробництвом" *4.
Таким чином, поняття "предмет" має тільки соціальний сенс і знаходиться не поза суб'єктом діяльності, його потребами, інтересами, цілями, відносинами. Предметом для людини стає лише те, що служить змістовою стороною її діяльності, поведінки і дій, що забезпечує її життєву і духовну цілісність, формується змістом всього життя, залежить від виховання і особистого досвіду, здібностей і смаків. Адже "...для немузикального вуха най-прекрасніша музика позбавлена смислу, вона для нього не є предметом..."45.
Отже, поняття "предмет" слід розглядати як єдність процесу "опред-мечування" і процесу "розпредмечування".
Опредмечування — це процес переведення образа, що виник під впливом певної потреби, в матеріал, у форму предмета, або, як вже йшлося, перехід ідеального в матеріальне. Опредмечування є акт, який здійснює суспільний індивід над певним об'єктом, щоб він міг стати "людським предметом" , тобто, здатним задовольнити певну потребу. Під час цього процесу відбувається "згасання" і "застигання" людської сутнісної сила, а виготовлене може стати і предметом безпосереднього вжитку (їжа), і предметом тривалого використання (стіл), і предметом виготовлення інших предметів (станок, машина, пристрій), і знаряддям вбивства (зброя), а також квартирою, одягом, прикрасою тощо.
Перехід опредмеченого, "предмета" в сферу споживання, використання, функціонування, тобто перехід "згаслого", "застиглого", змістово-людського в живий процес, в діючу здібність є розпредмечуванням. Отже, розпредмечування - не просто асиміляція речовини і властивостей речі, енергії і дій виробника предмета, тим більше не втрата предмета, а, насамперед, включення
242

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
> всього цього в життєдіяльність споживача. Іншими словами, це не просте зни-
щення або втрата предмета, а перехід однієї форми енергетики в іншу, часом більш складну і високу. Наприклад, естетичне переживання від споглядання квітучої сакури (японської вишні) для японця набагато цінніше, ніж смакування її ягодами.
Перетворювальна діяльність. Практика
Визначивши людину як родову, універсальну, активно-діючу істоту, що здатна до виготовлення позабіологічних засобів існування і розширеного виробництва, слід погодитись, що її перетворювальна діяльність набагато ширша, ніж праця, якщо цей термін не вживати в розширеному розумінні, як синонім ледве не всієї діяльності, а так, як його вживав К.Маркс: "...праця є насамперед процес, що здійснюється між людиною і природою, процес, в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою"46. Перетворенню, безпосередньо чи опосередковано, підлягає, фактично, все, на що спрямовані інтерес і енергія людини, що повинно стати предметом задоволення тієї чи іншої потреби. Наскільки складною, багатомірною і багаторівневою є людина з її діапазоном потреб, настільки ж багатоаспектною і різноманітною є її перетворювальна діяльність. Вона може відбуватись під дією конструктивної енергії, або деструктивної, її результати оцінюватись міркою конструювання або руйнування, перетворенням природи, суспільства і людини. Перетворювальна діяльність може виступати (і виступає) і в формі виробництва, і в формі споживання, адже одне без одного вони не існують і в обох випадках людина (суб'єкт) оволодіває продуктом (об'єктом), тільки співвідношення руйнівної і продуктивної сторін виявляються різними. Крім того, перетворююча діяльність поділяється на продуктивну і репродуктивну, вона є творчою і механічною. Цей поділ характерний насамперед для сфери виробництва, де переплітаються необхідність створювати нове і репродукувати, тиражувати вже освоєне. Особливим предметом перетворювальної діяльності є людина — не тільки тоді, коли вона стає об'єктом для іншого індивіда з метою фізичного чи духовного вдосконалення, зміни взагалі, а і в тому разі, коли одна і та ж людина виступає водночас і як суб'єкт, і як об'єкт діяльності, наприклад, самоексперимент лікаря, тренування спортсмена, акт самонавіювання з наміром змінити свій психічний стан. Перетворювальна дія тут здійснюється на двох рівнях: зміна матеріально-тілесного стану і зміна ідеально-психічного стану.
Практика (грецьке слово, що означає "діяння", справа, діяльність) — це матеріальна, чуттєво-предметна, свідома, цілепокладаюча діяльність людини по освоєнню і перетворенню природи, суспільства, а в кінцевому рахунку — і самої себе. Основними моментами практики є потреба, задача, засоби, дія і результат.
Двонаправленість практики — на об'єкт і "всередину" до самого діючого
243

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
суб'єкта, проявляється в його самосвідомості, самоспостереженні, самооцінці, самоконтролі. Тобто враховуються не тільки зовнішні детермінанти, об'єктивне, а й внутрішньо-психічне, часом суто суб'єктивне, діалектика зовнішньо-закономірного і інтерсуб'єктивного, раціонально-нормативного і емоційно-особистого, а також організація і всі параметри взаємодіючих сторін. Цими сторонами є ставлення людей до природи і до самих себе. Тому практику поділяють на діяльність у сфері матеріального виробництва і на діяльність у соціальній сфері, в тому числі в політиці, державотворенні, функціонуванні партій, різних громадських організацій і соціальних інститутів. Поряд з виробництвом і соціальною практикою, виділяють і науку як особливу форму практики виходячи з того, що наука відіграє все більшу роль в житті суспільства і стала безпосередньою виробничою силою, засобом конструювання і проектування, управління соціальними процесами тощо. Цю форму практики пов'язують з виникненням крупного машинного виробництва, яке обумовлює заміну людської сили силами природи, а емпірично рутинних прийомів — свідомим застосуванням природознавства (К.Маркс).
Практика є виключно суспільною діяльністю і має конкретно-історичний зміст. Вона охоплює весь діапазон чуттєво-предметних дій, всі види активності, де відбуваються матеріальні перетворення і предметні зміни, де мають місце процеси вироблення предметів споживання і саме споживання, творення і руйнування, породження нового і використання виробленого раніше. Отже, практика є процесом не тільки перетворення природи у відповідності до потреб і інтересів людини, під час якого опосередковується, регулюється і контролюється обмін речовин між людиною і природою, а й соціалізації і гуманізації середовища і самої людини. Насамперед цим відрізняється категорія "практика" від спорідненою з нею категорією "праця", яка фіксує, в основному, характер і зміст зусиль індивіда (індивідів) у конкретній галузі виробництва. Практика, охоплюючи весь спектр матеріально-чуттєвої діяльності, характеризує її в інтегральному вигляді, хоч і в співвіднесеності з людськими індивідами, з умовами і особливостями їхньої життєдіяльності. Поняття "практика" показує, наскільки людина здатна долати однобічність свого ставлення до природи, суспільства, інших індивідів, виходити за межі не тільки "суб'єктивного", свого "я", а і потреб виду, набувати "універсальності" в своїх помислах, діянні і результатах; здатна не тільки використовувати наявні знання і цінності, а й відкривати їх для себе, а відповідно, і для інших. Тобто в практиці людина продовжує і розвиває активну адаптацію, "будуючи" і "розвиваючи" свою суспільну реальність, утверджуючись і самовиповнюючись в співдружності і взаємодії з іншими індивідами. Не суб'єктивістський активізм, утверджуваний прагматизмом, і не "людина-проект" Сартра, а виявлення і усвідомлення, реалізація і закріплення всього того, що є субстанційним для людини, є необхідною умовою для її цілісного функціонування, включаючи матеріальне і ідеальне, утилітарне і безкорисливе, раціонально-нормативне і емоційно-особисте. Саме
244

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
практика сприяє "відкритості" діяльнісної поведінки людей, не дає їм залишатись у стані "закритості" і "замкнутості", а суспільство — в стані "застою", "консервації" форм життєдіяльності і поведінки. Насамперед практика є критерієм перевірки на істинність і цінність, співвідношень "необхідність" і "свобода", "утилітарне" і "безкорисливе", "цивілізоване" і "нецивілізоване" тощо. Акумулюючи всі потенції і результати адаптивно-адаптуючої діяльності, практика сприяє створенню оптимальних для життєдіяльності середовища, умов для існування, розвитку, вдосконалення людей, їх фізичного і духовногоу здоров'я, впевненості в історичній перспективі. В рамках практики формується той діяльно-творчий спосіб ставлення до дійсності, який виводить людину за межі пристосувальної поведінки і визначає розвиток всієї матеріальної і духовної культури, всіх форм її життєдіяльності.
Структура і основні функції практики як ядра адаптивно-адаптуючої діяльності людини визначаються специфічним способом її буття в світі. Практика включає в себе три взаємодіючі елементи процесу: людину з її потребами, цілями, бажаннями, знаннями, цінностями, навичками і здатністю до свідомої і доцільної діяльності; об'єкти, що включені в сферу її інтересів і діяльності і підлягають в ході цієї взаємодії певній переробці; продукти (результати) діяльності, які повинні мати цілком визначені якість і властивості і задовольнияти певні потреби. Таким чином, практика включає в себе реальне перетворення зовнішнього середовища за допомогою роблених знарядь і засобів, спілкування людей в процесі і з приводу цього перетворення і сукупність знань, цінностей, норм, навичок, які існують у вигляді установок, образів, ідей, планів і забезпечують осмислений, доцільний, спрямований характер діяльності. Економічні інтереси, політика, право, мораль, мистецтво тощо завжди присутні в індивіді, який виступає суб'єктом практичних дій. Вплетена в процеси відтворення і перетворення духовна компонента так чи інакше відбивається в його практичних діях. Універсальність практики переплетена з універсальністю духовного світу людини і його форм, з усією системою знань і цінностей, сприяє не тільки підвищенню її ефективності, але і гуманізації середовища і самої людини: з'являються нові знання і нові цінності; поряд з утилітарним, корисним, прагматичним виникає і формується духовно-практичне і духовно-безкорисливе. Можна говорити, що в процесі практики відбувається не тільки прилучення до культури іншої людини, групи, суспільства, а й взаємозбагачення індивідів, збагачення культури взагалі. Тому при аналізі практики слід враховувати не тільки те, що вона грунтується на тих чи інших знаннях і цінностях, але і те, як і на які знання і гуманістичні цінності вона орієнтується, які ідеали утверджуються, кому і для чого служать її досягнення. Адже практична діяльність, залежно від стверджуваних цінностей і їх змісту, може перетворитись в силу, що дегуманізує середовище, руйнує зв'язки поміж людьми, деперсоналізує людину, оскільки індивіди стають людьми не тому, що вони виконують певну діяльність, а тому, що здатні виконувати цю діяльність, будучи людьми4 7.
245

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Бути жлюдьми означає бути родовими істотами, що ставляться до дійсності універсально і здійснюють різноманітну діяльність по задоволенню всього діапазону потреб, постійно вдосконалюючи виробництво, підвищуючи його ефективність, гуманізуючи виробничий процес, водночас вдосконалюючи і гуманізуючи самих себе. Бути людиною — це значить враховувати не тільки зовнішні детермінанти, об'єктивне, а й внутрішньо-психічне, часом суто суб'єктивне, адже практика є "людська чуттєва діяльність", здійснювана "суб'єктивно" (К.Маркс).
Здійснювати практичну діяльність людина здатна тільки тому, що в її голові на основі життєвого досвіду, виховання і самовиховання нагромадився величезний фонд із знань, оцінок, образів, "пейзажів", думок, почуттів тощо, які складають зміст її ідеального; породжене дійсністю, воно завжди обернуте на дійсність. Тому перетворювально-речовій дії завжди передує її ідеальне, "теоретичне", буття, в тому числі і у вигляді знань, але не завжди і не обов'язково це знання як такі — часом першочерговим стимулом стає те, що відноситься до цінностей. "Теоретичне" в контексті даного розгляду — не обов'язково наукове знання і те, що належить до наукової теорії; "теоретиками" у людини, як вже було сказано, стали і її органи відчуття, оскільки вони здатні ставитись "до речі заради самої речі"; теоретичним буттям володіє і те, що ми відносимо до духу, форм суспільної свідомості. Саме в такому розумінні слід розглядати співвідношення практики і теорії. Оскільки практика детермінується всім змістом суспільного життя людини, то і служить вона не тільки нарощуванню знань і матеріальних предметів; практика є універсальною діяльністю і водночас специфічною формою суспільного буття людей, отже, її результати набагато ширші знань і користі, раціонального і прагматичного. Створюваний людьми в процесі практики світ завжди багатший, різноманітніший, багатобарвніший, ніж світ науки, знань, теорій тощо. Практика — не просто проекція знань на дійсність, а дійсність стає предметом для практики не тільки заради знань. В реальному житті практичний інтерес виходить далеко за межі знань і науки, для якої метою діяльності є знання. В процес практичної діяльності включається весь діапазон духовних сил людини, так чи інакше активізуються всі здібності і визначення, навіть в тому випадку, коли задача обмежується виключно пізнавальним інтересом. Практика грунтується на всьому змісті духовного, а індивід, використовуючи знання і систему вмінь, навичок, вправності, поєднує це з ідеями, ідеалами, цінностями, прагненнями, бажаннями, які, насамперед, і є основним "енергетичним паливом", тим, що спонукає і стимулює до діяльності і одержання бажаних результатів. Опора виключно на знання і на раціонально-прагматичне фактично неможлива, а там, де ця тенденція проявляється, відбувається дегуманізація практичної діяльності і самої людини, особливо в сфері техніки і машинізованих конвеєрних технологій, що підтверджується сучасним науково-технічним прогресом. Прогрес і успіхи суспільства визначаються не стільки рівнем наукового знання і
246

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
запровадженням його в сферу виробництва, скільки зростанням гуманістичних засад, і проявляється насамперед там, де соціальне життя базується на найвищих неперехідних духовних цінностях, на принципах справедливості, свободи, добра і краси.
Виходячи з вищесказаного функція практики не зводиться до пізнавальної, до ролі визначальника і критерію істинності чи неістинності знань: практика універсальна, отже, поліфункціональна. Це зовсім не означає, що практика породжує в людині виключно всі її складові і характеристики, задовольняє абсолютно всі потреби — в такому разі вона ототожнювалась би з поняттям "діяльність", специфічною частиною якої вона є. Разом з тим основною функцією практики, можна вважати, є створення умов для цілісного функціонування людської особистості, формування в ній різноманітних потенціалів і здатності ставитись до дійсності універсально, в тому числі пізнавально і ціннісно-орієнтаційно.
Характерне для останніх десятиліть лідерство науки, її авторитет породжує прагнення перетворити знання в єдиний висхідний пункт мотивації всієї решти форм духовної діяльності людини, а також в ілюзію безпідставності всього, що не підлягає науковом у обґрунтуванню. Такі твердження спростовуються вже тим, що відношення "матерія — свідомість", яке лежить в основі пізнавальної діяльності, не є вичерпним у визначенні того, що являють собою людина і її реальна життєдіяльність, її духовний світ. Поняття "духовний світ" і "духовна культура" набагато ширші понять "пізнавальне" і "наукове", а справжнього суб'єкта помилково розглядати як виключно пізнавальну істоту. Тенденція гносеологізації духовного світу людини має корені в західноєвропейській філософії, зокрема, в німецькій класичній філософії, і була перенесена на вітчизняний ґрунт у XIX столітті. Однак навіть раціоналіст Гегель вважав зовсім неприпустимим аналіз, зокрема мистецтва, "з точки зору однієї лише думки "і стверджував, що художня діяльність вимагає іншого органа, яка відрізняється від наукового мислення48. Його російський послідовник, В.Г. Бєлінський, також вимушений був визнати: "Мистецтво... має свої закони, які містяться в його сутності, і поза собою не визнає ніяких законів"49.
К.Маркс вважав, що освоєння людиною дійсності відбувається в трьох формах: духовній, духовно-практичній і практичній, що "мисляча голова" освоює світ виключно властивим їй чином, який "відрізняється від художнього, релігійного, практично духовного освоєння цього світу" 50.
Положення К.Маркса про "мислячу" і "духовно-практичну" голову підтверджується також сучасною фізіологією і психологією, зокрема, вченням І.П.Павлова про мислительний і художній типи, а також сучасним відкриттям асиметрії у фізіологічних функціях мозку, що виникла в процесі його еволюційного розвитку: права півкуля як відповідальна за орієнтацію, емоції, інтуїцію здатна здійснювати оціночну реакцію і образно-художню функцію, ліва ж
247

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
півкуля одержала можливість аналізувати, узагальнювати різноманітні факти, головним чином, факти із соціального життя, представляти їх у вигляді умовних знаків, символів. В.С.Ротенбергі В.В.Аршавський пишуть, що різниця між функціями півкуль первинно визначається не характером використовуваного матеріалу, а способом його переробки. Причому обидва способи переробки інформації являють собою немовби дві взаємодоповнюючі підсистеми єдиної системи духовного світу людини і відносини між цими двома його складовими не є ієрархічними5'. Виявлено, що кожний аналізатор сприймає, відображає світ у двох формах: пізнавальній і емоційній. На рівні центральної нервової системи цій закономірності відповідає факт двоканального проведення імпульсів в кору головного мозку — по лемнісковим і екстралемнісковим системам (специфічні і неспецифічні відділи головного мозку)5 2. Про цей поділ мозку на дві протилежні і водночас взаємодіючі функціональні системи здогадувався ще Ч.Дарвін, коли писав в "Автобіографії", що надмірне заняття наукою не тільки позбавило його можливості насолоджуватись мистецтвом, а й призвело, фактично, до ушкодження і атроції центрів, які управляють почуттями і образністю.
Наявність в духовному житті людини двох протилежних полюсів зазначають історики культури і соціальні психологи. Для одного з полюсів, що відповідає за абстрактно-логічне мислення, типове більше або менше подолання емоційного; для другого (мистецтво, релігія, мораль) характерно те чи інше емоційне ставлення. Раціональне, логічне мислення, пише Б.Ф.Поршнев, перебуває в безсумнівному протиборстві з протилежним по характеру процесу в мозку другим началом, пов'язаним з емоціями. Це начало при співставленні з раціональною логікою і логічним пізнанням, виражаючись мовою математики, має зворотний знак 5 3.
На основі сказаного ми можемо відмітити два основних об'єднання в голові людини: а) свідомість і її фрагменти об'єднуються мисленням, яке є відтвореною логікою об'єктивного існування і об'єктивних закономірностей як незалежного від людини і людства; б) об'єднання почуттями, логікою емоцій, яке є логікою суб'єктивного, особистісного, незавершеного, плинного, залежного від людини і складає емоційно-смислове, емоційно-особисте. Звісно, в людини обидва ці об'єднання мають місце в одній голові, однак ми можемо говорити про істотну різницю цих процесів, скажімо в науці і в мистецтві, що, в свою чергу, обумовлює і різне ставлення людини до оточуючої дійсності і до самої себе.
Саме внутрішнє життя людини також осягається двояко: в одному випадку ми осягаємо смисл наших почуттів, бажань, уваги і мислення, спогадів і уявлень в якості діяльності нашого "я" у відповідності з потребами, цілями і намірами нашої особистості; в другому — ми можемо протиставити себе всьому цьому духовному змістові в якості простого глядача, і тоді наше духовне життя, переживання стають для нас змістом нашого сприйняття; ми ним цікавимося тією ж мірою, якою цікавимося зовнішніми речами і процеса-
248

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
ми. В першому випадку душевне життя, на думку Л.С.Виготського, описується і пояснюється, в другому — інтерпретується і розуміється. Перше Виготсь-кий відносить до "каузальної" психології, друге називав "телеологічною" і "інтенціональною" психологією. "Казуальна" психологія пояснює тільки відношення між переживаннями як щось автономне і позасоціальне, що не виходить за межі механічної причинності в поясненні душевного життя. Для телеологічної, інтенціональної "розуміючої" психології предметом інтересу є насамперед цінності і переживання цінностей, яке має індивідуалізований характер, коли людина відповідає радістю на радість, печаллю на печаль я.
Пізнавальна діяльність
Пізнання — специфічна діяльність людини по вивченню суттєвих рис, властивостей, зв'язків предметів і явищ об'єктивної дійсності, в результаті якої одержуються, формулюються і закріплюються їх адекватні, відображення — знання.
В пізнавальній діяльності задовольняється інша потреба, ставиться інша задача, складається інша ситуація між суб'єктом і об'єктом, ніж та, що має місце в перетворювальній діяльності. Тут продуктом повинне стати знання, спресований результат спеціалізованої діяльності, яка не порушує дійсне буття об'єкта і безпосередньо не прагне його змінити, а якщо і змінює його ідеально, то лише для того, щоб проникнути в його суть, пізнати його.
Для пізнавальної діяльності характерна ситуації "суб'єкт — об'єкт", а результатом пізнання є знання, яке завжди спрямоване на свій об'єкт. Питання про відповідність (адекватність) знання об'єкту, реальності, відображеного — самій речі (явищу, предмету) — одне із центральних у філософії і теорії пізнання.
Проблему відповідності (адекватності) можна розглядати в двох аспектах: як відношення відображуваного образа до предмета (речі) і як відношення предмета (речі) до суб'єкта. Оскільки реальне життя людини є свідоме життя істоти, що діє заради задоволення своїх потреб, то воно детермінується як зовнішніми природними і суспільними закономірностями, так і внутрішніми стосунками, потребами, інтересам, бажаннями тощо. Люди, ставлячи перед собою цілі у відповідності до своїх потреб, ідеалів, бажань, думок, прагнуть привести об'єкт у відповідність до них. Тою самою мірою, якою ми визнаємо різні потреби і рівні прикладення сил і здібностей людини, ми повинні визнати різні рівні і ступені адекватності. Очевидно, доцільно говорити про адекватність предметно-речову і духовно-смислову, відповідність наукової моделі чи формули, художнього образу чи художнього твору відображованому об'єкту. Отже, проблему адекватності слід вирішувати залежно від виду діяльності, від запитів практики і теорії, від специфіки наукової і художньої діяльності.
Для пізнавальної діяльності важлива об'єктивність, розгляд об'єкта (предмета, речі, процесу) так, як він існує поза і незалежно від суб'єкта. В результаті
249

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
пізнання суб'єкт не повинен вносити нічого від своїх суб'єктивних схильностей, симпатій, бажань тощо, хоча він і виступає активною стороною взаємодії.
Другим принципом є принцип пізнаванності світу. Щодо даного питання у філософії існують різні точки зору. Ті філософи, що повністю або частково заперечують можливість пізнати світ (Д.Юм, І.Кант та інші), складають напрям, який одержав назву агностицизм (від грецького — непізнаваний). Суб'єктивні ідеалісти аргументують свою точку зору тим, що людина (суб'єкт) не може вийти за межі своїх відчуттів, все наявне в людській голові суб'єктивне і взагалі світ надто складний для розуміння його людиною, тому в ньому завжди будуть невирішені проблеми і нез'ясовані процеси і явища. Зокрема, І.Кант твердив, що людина може порівнювати пізнаване тільки з тим, що вона знає, тобто знаходиться в замкнутому колі вже даного від народження. Об'єктивні ідеалісти, зокрема Гегель, визнають пізнаванність світу, але це пізнання є врешті-решт пізнанням світового розуму, абсолютної ідеї, одвічних понять.
У питаннях пізнання філософи також діляться на сенсуалістів і раціоналістів. До сенсуалістів (від лат. сенсус — почуття), зокрема, належать майже всі домарксистські матеріалісти: Бекон, Гоббс, Локк, Гельвецій, Голь-бах, Дідро та ін. Сенсуалісти вважають, що провідну роль в процесах пізнання відіграє сфера почуттів, тільки почуття дають людині достовірні знання, істину. Раціоналісти (від лат. — розум) вважають, що мисленням, минаючи чуттєвий досвід, безпосередньо осягають сутність речей. Декарт, Спіно-за, Лейбніц, прославляючи розум, зневажали почуття, що приводило їх до визнання вроджених ідей (Декарт) або наділення розумом самої природи (Спіноза). Насправді ж почуттєве і раціональне складають два ступені процесу і присутні в будь-якій пізнавальній діяльності, виконуючи тільки їм властиві функції.
Чуттєвий ступінь пізнання як безпосередня взаємодія людини з предметно-речовим середовищем складається з трьох форм — відчуття, сприйняття і уявлення. У відчуттях, відповідно до специфіки органа сприйняття, відображаються окремі властивості, сторони речей і явищ (колір, звук, запах, холод тощо). Сприйняття — це цілісне відображення речей і явищ, у всій сукупності їх властивостей. Уявлення це наглядний цілісний образ, який виникає за допомогою вольових зусиль на основі попереднього сприймання. Тобто для уявлення не потребує безпосереднього контакту, воно більш фрагментарне і розпливчасте, ніж сприйняття. Однак уявлення має ту перевагу над сприйняттям, що ми не сковані, не пов'язані обставинами, можемо опустити ті чи інші деталі і утримати в своїй голові більш важливе, адже на відображуване накладається минулий досвід, спрацьовує фактор часової і просторової дистанції; уявлення - це вже перехідна сходинка до раціонального ступеня, до абстрактного мислення.
Раціональний ступінь пізнання є вищою сходинкою і виражає опосередковані зв'язки людини з світом, розкриває сутність предметів і явищ. Раціо-
250

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
нальне (абстрактне) є результат сходження від одиничного до загального шляхом відсторонення, абстрагування від несуттєвого, другорядного і оформляється у вигляді слова, формули, теореми тощо; створюється логічна_картина дійсності, здійснюється мислительна діяльність за допомогою понять, суджень і умовиводів. Поняття — це знання, оформлене в слово, об'єктивація і фіксація узагальненого пізнаного. Мова людини і складається з понять: "особа", "суспільство", "праця", "щастя", "число», "проміння", "овочі", "теплота" тощо, — все це поняття, своєрідні підсумки пізнавальних процесів. Деякі з понять позбавлені наочності, навіть такі як "зло", "добро", "краса", поки ми їх не пов'яжемо з іншими поняттями і вони не отримають форми судження. Судження — це така форма мислі, в якій щось стверджується або заперечується: "Я громадянин України", "Я не любитель сучасної естради". По своєму відношенню до дійсності судження оцінюються як правдиві або хибні. Наприклад, "Полтава - обласний центр" - правдиве судження; коли ж скажемо: "Полтава — найбільше місто України" — хибне судження. Умовивід — це така форма мислення, за допомогою якої на основі наявного, одержаного знання виводиться нове знання. Умовивід може базуватись на багатьох і різнопланових судженнях, наприклад про природу і сутність людини, про хід і наслідки сучасної науково-технічної революції тощо.
Одним з переконливих доказів єдності чуттєвого і раціональних моментів у пізнанні є інтуїція (лат. — пильно вглядуватись). На відміну від чуттєвого з його прив'язаністю до речового, і від дискурсивно-логічного з його схематизмом, інтуїція є специфічним процесом, що відбувається у вигляді "спалаху", під час якого з'єднується те, що виглядає нез'єднуваним в інших ситуаціях, і несподівано одержується бажаний і вагомий результат. Архімед, який приймав ванну, відкрив важливий закон фізики; говорять, що Ньютона на відкриття закону тяжіння підштовхнуло яблуко, що впало з яблуні, під якою він відпочивав; Уайта пара, що била з носика чайника, наштовхнула на винахід парової машини. Таких прикладів можна навести багато, особливо з сфери художньої творчості. Важливо те, що дискурсивність знань і їх "пунктирність" вимагають "іскри", яка б з'єднала окремі ланки в єдиний ланцюг.
У суспільно-практичному плані пізнання здійснюється на двох рівнях: буденному, на якому воно невідривне від практичної, діяльності і виступає у вигляді життєвої мудрості або практичного досвіду, і на рівні науки, яка в процесі суспільного поділу праці відокремилась від матеріального виробництва, від практики і стала самостійною і професіоналізованою діяльністю. Наукові знання відрізняються від буденних систематизованим, логічно організованим загально-теоретичним характером.
У свою чергу наукове пізнання має свої гносеологічні рівні — рівні емпіричного і теоретичного знання, між якими, як своєрідними "полюсами ", знаходяться і "чисто" "теоретичні" (математика) і майже "емпіричні" види пізнавальної діяльності; пізнання, здійснюване природничими і гуманітарними на-
251

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
уками індивідуально і цілими колективами (науково-дослідні інститути); в одних випадках знання виробляється, в інших — споживається; має продуктивний або репродуктивний характер.
На емпіричному (від "досвід") рівні пізнання є предметно-знарядійною діяльністю вченого з чітко поставленою задачею і визначеною метою зібрати, описати і систематизувати наукові факти. Причому, передбачається застосування різних форм мислення, без яких неможлива пошукова праця і зведення її результатів. На емпіричному рівні основні знання одержуються безпосередньо, із досвіду. Так, наприклад, ми візуально спостерігаємо, що кулька котиться по рівній поверхні краще, ніж по нерівній, що вантаж легше везти тачкою, ніж волочити його по землі.
До теоретичного рівня пізнання відноситься тільки те, що відтворює приховані від безпосереднього сприйняття, внутрішні необхідні сторони і зв'язки, сутність об'єкта, що досліджується. Теоретичний рівень пізнання не тотожний раціональному рівню пізнання, хоча і спирається на нього, на його форми: поняття, судження, умовиводи. Його зміст почерпнуто головним чином із раціональної обробки і логічного узагальнення емпіричного знання. Логічною формою теоретичного знання є система абстракцій, що пояснює об'єкт, тобто, це і є теорія — послідовність і порядок з'єднаних логікою суджень. На теоретичному рівні знання придбає дійсно загальний характер і прагне до істини у всій її конкретності і об'єктивності змісту.
Логічна і гносеологічна відмінність емпіричної і теоретичного рівнів пізнання не означає їх обособленого існування, їх протиставлення, а навпаки, передбачає їх глибоку діалектичну єдність. Так, протягом десятиліть астрономи, що спостерігали рух планети Уран, помічали певні відхилення її від своєї орбіти. Після того, як Левер'є опублікував свої таблиці, переконання в тому, що ці відхилення не випадкові, стало загальним і червні 1846 року Левер'є, спираючись на теоретичні розрахунки, вирахував орбіту і приблизне розташування на небі цього таємничого тіла, а у вересні того ж року німецький астроном Галле, який спрямував, на прохання Левер'є, об'єктив телескопа на вказану ділянку неба, виявив нову планету, яка одержала назву Нептун. Отже, на рівні спостережень, експерименту ще не можна одержати достовірні знання, бо опис одиничних результатів містить велику долю випадковості. Разом з тим, істинність того чи іншого теоретичного знання, теорії перевіряється експериментом. Звичайно, і емпрірія має мету одержати знання, але тільки на теоретичному рівні знання набуває дійсно загального характеру і прагне представити істину у всій її конкретності і об'єктивності змісту.
Істина. Під істиною в побуті розуміється чесність, щирість, справедливість; у науці — точність, вірність, відповідність, найвищий рівень знання. Істина — вірне (адекватне) відображення предметів і явищ дійсності в голові людини як вони існують поза і незалежно від людини. Істина - це знання, що відповідає
252

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
за своїм змістом об'єктивно існуючим речам (явищам, процесам), їх суттєвим зв'язкам і закономірностям. Істина за своїм джерелом і за своїм змістом завжди об'єктивна, суб'єктивних істин не буває. Але істина — не будь-яке знання. Навіть в науці, яка орієнтована насамперед на істину, не все, хоча і одержане за допомогою раціонально застосованих наукових засобів є істиною: наука має свої "бирюльки", якими часом тішаться вчені і які далекі від істинних знань. Істиною є тільки таке знання, яке не спростовується, не перетлумачується, завжди доводиться. Оскільки істинне знання є результатом пізнавального процесу, то істини не існує поза людиною і людством і її не "добувають" так, як, скажімо, добувають алмази, каміння вугілля, нафту тощо: вона є процесом сходження людини від незнання до знання, від істини нижчого ступеня до вищої тощо. В цьому розумінні істина є процес, який постійно корегується і уточнюється у відповідності до змін об'єкта і умов пізнання, потреб суспільства і задач суб'єкта пізнання. Це зовсім не значить, що прагнення до істини стимулюється і визначається виключно принципом корисності, що вона лише інструмент прагматика-індивідуаліста, як це дехто стверджує. Так, зокрема, В.Джейс у книжці "Прагматизм" пише: "...якщо виявиться, що релігійні ідеї мають цінність для дійсного життя, то з точки зору прагматизму вони будуть істинні в міру своєї придатності для цього" 55. Конвенціоналізм же твердить, що істинність принципів і законів науки визначається не їх відповідністю об'єктивній реальності, а "конвенцією", згодою між вченими: якщо вони приймуть за зручне ту чи іншу основу, знання - це і буде істиною.
Досягнуте на даному етапі пізнавальної діяльності знання про той чи інший об'єкт або предмет, якщо воно об'єктивне і вірне, є відносною істиною. Це означає, що процес пізнання не призупиняється, що повинна бути якась межа, до якого він прагне, якийсь гносеологічний ідеал, досягнувши якого ми одержали б повне, вичерпне знання про предмет, або абсолютну істину. До абсолютної істини людина наближається за допомогою відносних істин, кожна з яких є лише сходинкою на шляху до абсолютної істини, часткою її. Абсолютну істину не можна досягти не тільки в силу обмеженості можливостей людини на кожному етапі свого історичного буття, але і тому, що об'єкт пізнання не залишається одним і тим же. Наприклад, людина завжди була і є основним об'єктом пізнання всіх наявних наук, але і на сьогодні в ній багато непізнаного, навіть в тому, що є тілесним і осяжним, не кажучи про її психіку, те, що ми називаємо душею і духом. Межі істинності не можуть бути встановлені заздалегідь, вони змінюються разом із зміною об'єктів і умов. "Запит" на істину формується в суспільстві відповідно від його життєвих потреб, а критерієм істинності знань є їх здатність задовольнити цю потребу. Життєдіяльність людей є водночас і абсолютним критерієм, і відносним Абсолютним він є тому, що поза життєдіяльності людей нічого соціального не виникає і не вирішується. Відносність же полягає в тому, що на даному етапі розвитку суспільства і
253

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
його культури не можна повністю підтвердити або заперечити існуючі науково-теоретичні положення: те, що сьогодні підтверджено частково, може доповнити сукупна діяльність людей в майбутньому, досягнувши нового рубежа. В цій постійній взаємодії пізнавальної діяльності з іншими видами діяльності, в постійному бажанні відображати суттєве і цінне, матеріалізувати мисль і одухотворити матеріально-предметне — одне з основних джерел могутності людини і динамізму її розвитку.
Істина — знання, одержане при пізнанні певного предмета в певних умовах, з певною метою і для задоволення певної потреби, отже вона завжди конкретна. Те, що є істиною відносно одних об'єктів, може виявитись неістинним відносно інших. В якості прикладу можна назвати механіцизм у філософії ХУІІ-ХУІІІ століть, коли все, включаючи і людину, намагались пояснювати за допомогою законів механіки; або сучасних техніцистів, для яких найвищим мірилом прогресу людства є розвиток техніки.
Будь-яке знання, якщо воно існує як однобічність або абсолютизується, стає "заблуждением". "Заблуждение" — це зміст знання, яке не відповідає дійсності, але приймається за істинне; тобто невідповідність знання його предмету, суб'єктивного образа його об'єктивному прообразу. "Заблуждение"ня відрізняється від помилки як результату неправильної практичної дії, викликаної особистими, випадковими причинами, а також від брехні як навмисного поширення завідомо невірної інформації і уявлень. "Заблуждение" входить обов'язковим моментом у пошук істини, воно обумовлене і історичною обмеженістю, і неминучостю певного "розкиду" пошуку, і свободою вибору тощо. "Істина і "заблуждение", — писав Ф.Енгельс, — подібно до усіх логічних категорій, які рухаються в полярних протилежностях, мають абсолютне значення тільки в межах надзвичайно невеликої області... А коли ми спробуємо застосувати цю протилежність поза межами зазначеної області як абсолютну, то ми вже зазнаємо фіаско: обидва полюси протилежності перетворяться кожний в свою протилежність" 56. Отже, "заблуждение" - не просто невідповідність знання предмету, а й необхідний момент подолання історично обумовленої однобічності знання, його відірваності від цілісного і повного. Коли утверджувався геоцентризм, який використовувався і релігією, то це було обумовлено насамперед загальним рівнем тодішніх знань, уявленнями тодішніх людей про оточуючий їх світ і самих себе. Заблудженнями була і теорія Т.Лисенка щодо яровізації пшениці тошо, боротьба з генетикою, кібернетикою в післявоєнні роки, що завдало величезної шкоди і науці, і народному господарству.
Достовірність. В буденному житті для людини достовірно все те, що є установленим і існує в якості "істини для нас", тобто достовірність — це співпа-дання нашого знання про об'єкт і нашого чуттєвого досвіду з самим об'єктом, в результаті чого відбувається узнавання. В цьому відношенні найбільш достовірним уявляються відчуття. Ге гель вважав, що чуттєва достовірність як перша стадія усвідомлення має видимість "найсправжнісінькоїдостовірності", оскіль-
254

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
ки річ (предмет) відображається у всій її повноті. Насправді ж ця достовірність лише бідна і абстрактна подоба істини, бо вона як проста безпосередність і одиничність лише засвідчує буття речі, те, що вона є, а перепровіряється за допомогою простого досвіду57. Річ як якась одиниця того, що існує само по собі, "є щось не істинне, саме собі суперечливе" 58.
Оскільки будь-який психічний процес — це відображення зв'язку і взаємодії індивіда і світу, розвитку реальних відношень суб'єкта до світу, то відбувається і складне взаємопроникнення, трансформування, перекодування, наприклад, зорових відчуттів і сигналів, в образи, в копії відображуваних предметів. Завдяки "природності" такого перекодування є спокуса думати, що це очі людини "продукують" картини об'єктивної дійсності в її мозку. Адже навіть з біологічної точки зору наші органи відчуттів не тільки рецептори, а й афекторно-афективні апарати. Це вже передбачає, разом із збереженням ізоморфізму між змістом об'єкта, що впливає, і суб'єктом, що відображає, невідтворення певних властивостей, сторін, рис, відхилення і навіть деформацію психічного образу. Спеціалізація життєвих процесів, вибірковість сприйняття і реакції клітин і ділянок мозку, процеси аналізу, синтезу, індукції, дедукції тощо сприяють тому, що людина сприймає вже не якісь об'єктивні субстрати і якості, а світ речей вже не є об'єктивним буттям "для себе", "голою достовірністю". Як продукт історичного розвитку і практики достовірність виражає найвищий ступінь віри і впевненості в істинності відображуваного, водночас вона є свідченням неповноти нашого знання. Достовірне для однієї епохи може виявитись недостовірним для іншої -адже достовірність пов'язана з пройденим етапом розвитку істини. Мало того, достовірне для людини одного фаху може здатись недостовірним для людини іншої професії. Наприклад, достовірність історичної праці про Велику вітчизняну війну і достовірність художнього фільму на цю ж саму тему — зовсім різні речі. В першому випадку основною вимогою є підкріплена документами і логічно викладена мовою науки по можливості об'єктивна картина війни, в другому - долі, характери, вчинки, переживання, думки людей у цій війні, зображені за допомогою художніх засобів, специфічною мовою, домінуючим елементом якої є естетичне.
Достовірність, таким чином, не можна зводити ні до істинності, ні до відношення ізоморфізму (гомоморфізму) Твердження про відтворення дійсності "в формах самого життя" ще мало пояснює художню творчість і саме мистецтво, як не вичерпується дійсність фізичними, хімічними, біологічними тощо характеристиками, які встановлюють, в основному, достовірність як просту визначеність за аналогією. Гегель казав, що очевидність, якою так пишається математика, "грунтується лише на бідності її мети і недосконалості її матеріалу..."59.
Фантазія (уява) — необхідний момент у будь-якій продуктивній діяльності людини стає переконливою силою, коли вривається в повсякденність. Свідоме застосування фантазії робить її могутнім засобом перетворення і перебудо-
255

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ви. За допомогою фантазії людина творить нову дійсність, яка недосяжна простого сприйняття і пасивного уявлення, що дозволяє людині уникати всього дріб'язкового, другорядного, буденного, переходити від області ілюзорного і несуттєвого до суттєвого і бажаного. Маючи справу скоріше з образами і почуттями, ніж з думками і поняттями, фантазія дає простір асоціаціям і насичена емоційно-особистим, вносить відчуття розкріпачення і безпосередньої причетності. Гегель писав, що царство фантазії — це "те, що вислизає від всякого наукового обґрунтування"60.
Фантазія, уява, умовність як обов'язкові умови пошукової творчості, розкріпачують людський дух від оков розсудливо-логічного, що ревниво оберігає істину і відстоює своє право єдиного тлумача світу і від розсудкового мислення, яке, як звичайний здоровий глузд, підкреслює зовнішню відповідність і шукає однаковість, сталість, постійність. Розсудкові визначення, визначення розсудком завжди відрізняються консерватизмом, ан-тидіалектичністю, антиісторизмом, відірваністю від живого потоку дійсності, часто стають "забобоном свого часу", який годиться для вжитку тільки в "чотирьох стінах" свого існування. Фантазія, уява — особливий дар людини, який дає їй можливість не тільки орієнтуватись і діяти в безпосередньому оточенні, а й заглядати в минуле і майбутнє, спираючись на наявні знання і досвід, відтворювати минуле і створювати моделі бажаного майбутнього. Межі фантазії (уяви) залежать: 1) від виду діяльності (наприклад, в мистецтві вони ширші, ніж в науці), 2) від суб'єкта діяльності; 3) від утверджуваних ідей, ідеалів, вимог суспільства і часу.
Особливим видом фантазії (уяви) є мрія — особлива діяльність ідеального, що породжує образи бажаного майбутнього, яке не може здійснитись в доступному для огляду майбутньому, або не здійсниться ніколи. Але ідея, вкладена в мрію може з часом або лягти в основу тієї чи іншої діяльності, стимулювати до поступу і людину і людство, створювати тонус, породжувати оптимізм, відкривати перспективу. Якщо це не пуста, безплідна, анемічна мрія, яка відводить людину від дійсності і веде до зневіри і розчарування.
Правда як термін в побуті, і не тільки, нерідко вживається як синонім терміна "істина", насправді ж між ними існує суттєва різниця. Якщо істина цілком об'єктивна, перепровірена і своїм змістом повністю відповідає об'єкту, то правда — це таке знання, частина якого не піддається перепровірці в силу або його неповноти, або наявності в ньому елемента суб'єктивності. Це особливо характерно для свідчень очевидців, тому цілком доречна вимога до свідків в суді говорити "правду", адже будь-який свідок — суб'єкт, і в будь-якому разі не може уникнути певної суб'єктивності.
У відомому фільмі японського кінорежисера Акіро Куросави "Расемон" троє чоловіків і жінка дають свідчення на суді про скоєне вбивство, до якого вони мають різну причетність: вбитий в поєдинку з розбійником самурай, сам розбійник, дружина самурая і випадковий свідок цього поєдинку — селянин.
256

Розділ VIII, Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
Кожний з них намагається якнайщиріше про це розповісти, а виходить чотири історії на один і той самий сюжет, так би мовити — чотири правди.
Стосовно художньої творчості, оцінки творів мистецтва, виконавчої майстерності доречно використовувати термін "художня правда", а не поняття "істина", як це має місце в працях деяких наших і зарубіжних авторів, адже мистецтво, як вже зазначалось, входить у систему ціннісно-орієнтовних факторів поведінки особистості і привчає ставитися до світу по законам краси, що вже само по собі виключає об'єктивність і безстрастя, характерні для істини. Мистецтво звернуте до внутрішнього світу людини, освоюючи насамперед емоційно-особисті почуття, переживання, настрої, передаючи за допомогою особливих засобів і прийомів живу реакцію, людини на ситуацію, що складається, передаючи все відображене якомога живіше і колоритніше. Художник при виборі ним ліній, фігур, кольору, звукових тональностей, мелодій, гармоній, різних візуальних або акустичних ансамблів, навіть характеру сюжетів і персонажів, спирається переважно на те, що не формалізується, тобто на психологічні процеси і мотиви, які залишаються невербалізованими, словесно не сформульованими, "підсвідомими", а тому можуть погано, а то і зовсім не усвідомлюватись 6'. І об'єктом для художника є насамперед те, що характеризує духовне життя людини у всіх його проявах і динамізмі. Сама художня мова, її поетика, метафори, порівняння, різні "естетичні атрибути" не забезпечують об'єктивності і безпристрастя, виключають зведення результатів художньої діяльності до істини: здобута в процесі художньої діяльності різноманітна і багатогранна інформація, в яку, звичайно, включені і знання, одержує статус "художньої правди". "Потреба в красі, — зауважував І.-Р.Бехер, — не тотожна потребі в істині... Слід розділяти ці поняття, тобто зберігати чистоту кожного з них, а не змішувати їх і розчиняти одне в одному, інакше зацарює хаос понять" й.
Якби мистецтво ставило мету осягнути істину, то художній твір мав би функціонувати як об'єктивне знання, як мисль, і все сприйняте повинно бути прийнято як вже вирішене і не має потреби в доводах. Між тим, сама художня мова, "естетичні атрибути", на відміну від "логічних", передбачають свободу суджень і приймання багато чого на віру, перепровірку переживанням, що не властиво для істини як об'єктивного знання. Навряд чи доречно говорити, наприклад, що Г.Уланова була "істиною" в "Лебединому озері", ще менше підстав назвати "істинним" орнамент на вазі, мелодію тощо. Якби художні твори вимірювались істиною, писав Л.С.Виготський, то "в такому випадку 0,99 в світовому мистецтві виявилось би викинутим за борт і належало б тільки історії"6 3.
Висловлювання таких авторитетів як О.С.Пушкін, О.І.Герцен, Л.М.Тол-стой, І.Я.Франко, та інших дають підставу говорити, що термін "істина" неадекватно виражає характер і сутність художньої діяльності, а істинне знання не є основною її метою: істина в мистецтві є лише компонентом більш широкої системи оцінок і поведінки людини.
***

17 Філософія

257

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Ціннісно-орієнтаційна діяльність
Цінністю для людини є все те, що виступає для неї як благо, добро, краса і т.ін. і здатне задовольнити її потребу в самоутвердженні і функціонуванні в якості родової істоти. Цінністю для людини стає тільки те, що має для неї певну значимість, відіграє в її життєдіяльності певну роль, спонукає до активності, надає її діям і вчинкам сенс, а тому є виявом небайду-жості і вибірковості, показником духовності і культури особистості.
Термін "цінність" широко застосовується в філософі і соціології, щоб підкреслити соціально-культурне значення певних предметів і явищ для життєдіяльності людини, а отже і суспільства. Вони стають цінностями і об'єктами інтересу тільки тоді, коли володіють певними властивостям і якостями і здатні задовольнити певні потреби. Отже, цінності служать стимулами в діяльності людини і орієнтирами в її поведінці. Поняття "цінність" є також свідченням включеності індивіда в предметні відносини, предметні зв'язки (матеріальні чи духовні), його здатності виробляти і привласнювати ті чи інші предмети (продукти, речі, знання, досвід, норми, художні твори). Тільки завдяки спеціалізованій діяльності і специфічному відношенню та чи інша річ, властивість, явище стає цінністю або суспільним предметом, в якому опредме-чена одна з родових сутнісних сил людини, а суспільство виявляє свою сутність в цьому предметі. Причому, цінність не тотожна користі, а об'єкти цінності не співпадають з їх матеріальним предметним буттям. Цінності не існують без людини і поза людиною, інколи взагалі зводять цінності до сфери особистісних смислів. І все ж цінності завжди мають об'єктивне обгрунтування в закономірностях історичного розвитку суспільства і його культури, без цього вони не виконували б роль смислових орієнтирів і регуляторів поведінки, фактора, який формує структуру особистості, її світогляд і життєву позицію, здатність виявляти значущість предмета (речі, явища), з яким вступає у взаємодію. Цінності сприяють цілепокладанню, плануванню, творчості, формуванню інтересів, небайду-жості, думок, прагнень тощо, тобто є чимось більшим і вищим, ніж просте забезпечення життєвого циклу. Ціннісне відображає принцип життєвої важливості і орієнтоване на бажане, на світ, "чим він повинен стати" (Гегель). Цінності — своєрідний показник досягнутого суспільством рівня і рівня його культури. Вони включають в себе когнітшнж і емоційний компоненти, знання і оцінки, і не завжди рівнозначні об'єктивності і логічності, сущому і істинному.
Якщо в пізнанні значимість об'єкта визначається "сторонньо" і в його "об'єктивності", то його цінність встановлюється безпосередньою реакцією суб'єкта (індивідуального чи колективного) у відповідності до того, як входить даний об'єкт в життєвий досвід цього суб'єкта, яке ставлення до себе він викликає, як він емоційно освоюється. В цьому корінна різниця між наукою як найвищою формою пізнавальної діяльності і моральною релігійною, політичною, художньо-естетичною формою діяльності з їх явно ціннісними орієнтирами. Це інша духовна інформація, порівняно з пізнавально-науковою, яка в основно-
258

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
му зорієнтована на застосування одержаних результатів у промисловості, на виробництві. Інша справа, що знання, які продукує наука, є також цінністю і спрямовані на вироблення цінностей. І вчений, причетний до їх продукування, і їх споживач-спеціаліст виявляють до них певну небайдужість. І в цій сфері відбуваються бурі пристрастей, драми і навіть трагедії. Адже наука, пізнання, знання вплетені в соціальне життя і підлягають його законам.
Цінність завжди надає смисл і стимул поведінці і дії, пов'язується з самоутвердженням і свободою, співпричетністю і відповідальністю, рівнем культури і прогресивністю, з громадською позицією і гуманністю, оптимізмом чи песимізмом, відчуттям цілісності і гармонії чи фрагментарності і дискомфорту. Залежно від змісту і характеру цінностей людина може відчувати піднесеність і окриленість, а може відчувати себе пригніченою і занепасти духом. По суті, ціннісна орієнтація — це вибір особистістю такого типу поведінки (вчинку), в основі якого лежать певні, з тією чи іншою глибиною усвідомлені і пережиті цінності. Є люди, які мають чіткі і високі ціннісні орієнтири і високу мету, особливо ті, для яких діяльність є покликанням. Інші формулюють власні цінності, які часом вступають у невирішувані протиріччя з прийнятими в суспільстві цінностями. Є люди, що керуються в своєму житті дріб'язковими, незначущими цінностями. Але немає жодної людини, яка б не орієнтувалась хоч би на яку-небудь цінність.
Відрізняють цінності матеріальні і духовні, прагматично-споживчі і соціально-політичні, пізнавально-інформативні і естетично-художні, моральні, релігійні, спілкування, творчості, інструментальні, термінальні, безпосередні тощо. Можна поділяти цінності на базові, ключові, неперехідні, тимчасові, індивідуальні, сімейні, національні, культурні, загальнолюдські. Любов, дружба, чесність, милосердя, щастя, справедливість, щедрість, цнотливість тощо, також цінності. Ієрархія цінностей будується по їх значущості в життєдіяльності суспільства, нації, класу і окремої людини. Наприклад, в епоху Середньовіччя, коли домінували догмати християнства і по них вивірялись все суспільне і життя, свідомість і поведінка індивідів, утверджувались насамперед релігійні цінності. В епоху Відродження в основу суспільного життя був покладений принцип антропоцентризму, тому найвищою цінністю стала реальна людина в своїх найвищих фізичних і духовних виявах. В сучасних ринкових і споживацьких суспільствах з їх розгалуженою рекламою і погонею за модою цінність часто визначається престижністю і модою, що сприяє формуванню світу штучних, фальшивих, ілюзорних цінностей, за допомогою яких здійснюється маніпуляція свідомістю, особливо серед молоді.
В суспільстві може мати місце інфляція таких загальнолюдських цінностей, як доброта, милосердя, чесність, гідність, взаємодопомога, солідарність, дружба, любов, і насаджування, культивування егоїзму, кар'єризму, пристосуванства, запопадливості, користолюбства, жорстокості і т.ін., часом під егідою боротьби за високі ідеали, за спільні цілі і справи, за успіх країни і її

17*

259

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
престиж тощо. Але соціальна і індивідуальна сторони цінності знаходяться в різних співвідношеннях. Це значить, що окремий індивід може не прийняти нав'язувані йому цінності, хоч і не завжди може чинити їм відвертий опір. Особливо в умовах тоталітарних, авторитарних режимів, де можливі насильство і гоніння. Зокрема, чимало представників науково-технічної і художньої інтелігенції багато чого не приймали в радянській дійсності, хоча офіційно цього не виявляли і відверто не протестували. Наприклад, академіки А.Туполєв, П.Капиця, С.Корольов, український кінорежисер О.Довженко, письменник Ю.Яновський та інші. Тим часом вони зберегли своє покликання, яке стало для них тим, що одержало в американських психологів назву "цінністю для виживання".
Життя має сенс тоді, коли людина здатна і замислювати і продукувати цінності. В.Франк вважає, що наповнити смислом індивідуальне людське життя здатні три основні класи цінностей: цінності творчості, переживання і відносини. Вони можуть бути різними за масштабом, належати рядовим чи великим особистостям, але тільки ці цінності роблять життя людини справді змістовним і тільки завдяки їм життя має смисл. Важливо зауважити, що всі ці цінності незамінні і відсутність будь-якої з них вносить в існування людини дисгармонію і страждання. Теж саме можна сказати і про ідеали, ідеї, моральні імперативи, почуття гідності, честі, патріотизму тощо, без яких людина може впасти у відчай і навіть покінчити з собою. Пріоритетними цінностями В.Франк вважає цінності, здобуті шляхом праці, здатність особистості вносити в свої дії, крім службових обов'язків, щось життєво важливе для себе.
Оцінка — це процес конкретного ставлення до об'єкта (предмета, речі, явища), усвідомлення його значущості для суб'єкта (суб'єктів), його, так би мовити, ваги серед інших об'єктів (предметів, речей явищ) і його місця в системі цінностей. Об'єктами оцінки можуть бути і природа, і суспільство, і людина, і власне "я". Ясна річ, що оцінка того, що має утилітарну цінність інша, ніж та, що включає безкорисливість. Одна справа, скажімо, оцінити машину, квартиру, меблі тощо, інша — оцінити музику, спів, картину; оцінка одних і тих самих предметів (явищ, процесів) у дитинстві, юності і в старості істотно відрізняються, а то і виключають одна одну.
Оцінка є якімось специфічним, негносеологічним продуктом діяльності людини, що обумовлюється і двонаправленністю ціннісної орієнтації — на об'єкт і на самого суб'єкта, і "обернутістю" одержаної інформації на оцінюючого. У будь-якому оцінюванні беруть участь і пізнавальні і емоційно-вольові компоненти, адже у відображене входить не тільки те, що йде від об'єкта (предмета, речі, явища), але і те, що належить суб'єкту і йде від нього. Залежно від того, чи відповідає відображуване (освоюване) бажаному і цінному, людина радіє, сумує, захоплюється тощо. Ціннісне ставлення немовби оду-шевляє об'єкт (предмет, річ, явище) і виявляє в людині людське. Оцінювання сприяє органічному входженню особистості в життя з усім діапазоном його
260



Розділ VIII, Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
проявів і своїх реакцій на них або неприйняттю дійсності з її цінностями і порядками.
"Наші оцінки, - писав Ф.Ніцше, — визначають наш спосіб життя, і наш спосіб життя визначає, як сильно або як мало відчуваємо ми біль або радість не тільки в духовному, але і в тілесному світі. Хто міняє оцінки, той міняє за допомогою цього радості і печалі і властивості людей" м.
Зміна ціннісних орієнтацій означає зміну всієї спрямованості свідомості людини, появу здатності до сприйняття нових цінностей і неприйняття старих і віджилих цінностей, або навпаки - повернення до традиційних. Ставши внутрішнім переконанням, ціннісна орієнтація може бути спрямована як на високі і благородні цінності, так і на облудливі, фальшиві, ілюзорні, навіть на "антицінності". Слід зважити і на те, що засвоєння цінностей може бути формальним, а дії і поведінка індивіда можуть обмежитись словами. Тому великої ваги набирають життєва позиція, оцінка ситуації, самооцінка, які пов'язані з почуттям совісті і обов'язку. Тому самооцінка виступає як важливий інструмент самоконтролю і показник відповідальності за вибір, прогноз, результат. Особиста оцінка і самооцінка повинні співвідноситись з колективним інтересом, щоб уникати "ущемлення" інтересів інших, "тертя" і конфліктів.
У наш час, коли відбувається швидка зміна системи цінностей й ломка стереотипів, особливо важливо і відповідально орієнтуватись насамперед на неперехідні цінності і робити вірні оцінки, тільки тоді можна дійсно вписатись у сучасність і стати учасником історичного процесу.
Творчість і творчий потенціал
Адаптивно-адаптуюча сутність суспільства як системи вимагає визнання обох фаз її функціювання - репродуктивної і продуктивної, які перебувають у стані постійної опозиційності і взаємообумовленості, міняючись місцями, забезпечуючи пристосування і динаміку "розширення", розвитку.
Репродуктивна діяльність, слугуючи закріпленню і відтворенню досягнутих результатів, усталенню і стабільності життєдіяльності людини і суспільства, неминуча і необхідна як відправна точка для постановки і вирішення завдань продуктивної діяльності гв цьому розумінні не є антиподом творчості. Протиставлення відбувається тільки тоді, коли в локальних ситуаціях або в цілій системі виробництво немов би замикається на самому собі, що призводить до призупинки, розбалансування його складових і розривів між ними. Ця небезпека прихована в будь-якій діяльності, де є еталони, взірці, норми, закони, правила, стандарти, переконання, звички. Особливо наочна це проявляється в сфері матеріального виробництва з його уніфікацією і стандартизацією, де будь-яке знаряддя і пристрій слугують повторюваним процесом, а людина виконує одні й ті самі роль і функцію.
Включення в суспільні процеси людини, її знань, цінностей, норм, почуттів, емоцій дає підстави розглядати виробництво антиномічно - як у своє-
261

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
му іманентному процесі і, так і в своїх результатах, як у цілому, так і в індивідуальних проявах. Тобто як діалектику репродуктивного і продуктивного, утилітарного і безкорисливого, необхідності і свободи, логічного і спонтанного, мобільного і стабільного, раціонально-розсудкового і емоційно-особистого.
Зрозуміло, що прогрес суспільства, розвиток людської індивідуальності обумовлюються і вимірюються насамперед продуктивною діяльністю, творчістю, в ній же найбільшою мірою дістають вияв її творчий потенціал і активність, культура і гуманізм.
Творчістю називається діяльність, метою якої є вихід за межі усталеного і звичного, стандартного і стереотипного, буденного і дріб'язкового, орієнтація на позитивні цінності і реалізація свого потенціалу, що дозволяє індивіду включатись в історичний процес як його ініціативному учаснику. Насамперед творчість дає змогу людині відчути всю повноту, динамізм і напруженість життя, мобілізувати і спрямувати свою життєву енергію на вдосконалення свого оточення і самої себе, а суспільству — будувати тактику і стратегію свого розвитку. Як невід'ємна властивість людини і одна з основних її відмінностей від тварини творчість може проявлятись в будь-якій сфері її життєдіяльності: господарській, політичній, науковій, технічній, військовій, художній тощо, словом, скрізь, де є пошук, відкриття, осягається нове, відбувається прорив ланцюга необхідності і проявляється самодіяльність, породжуючи відчуття свободи і щастя.
У філософії проблема творчості і творчого потенціалу здавна розроблялась щодо двох її основних форм: як божественного космічного акту і як породження людини (мистецтво і ремесла), але спільним для обох є визнання властивих для творчого процесу одержимості, пристрасного тяжіння до прекрасного і добра.
У Середньовіччя християнські філософи розглядали творчість як містичний акт виявлення буття з небуття за допомогою волі віруючої в Бога людини, яка таким чином бере участь у здійсненні Божого задуму щодо світу. В Новий час трактовка творчості поєднувала людське і божественне, раціональне і емпіричне. За Кантом, творчість — це продуктивна здібність уяви, за своєю суттю трансцедентальна, включає в себе і момент необхідності, і момент свавільності, є тотожністю споглядання і діяльності. Ф.Шеллінг, продовживши кантівське положення про уяву, відмітив у творчому процесі єдність свідомого і несвідомого; у генія він відбувається неусвідомлено, в стані натхнення, і є найвищою формою життєдіяльності людини. За Гегелем, творчість — це цілісна і струнка, раціоналізована і підкорена логіці концепція самопо-родження світового розуму, саморозвертання і матеріалізації абсолютної ідеї. За К.Марксом, функції світового розуму, абсолютної ідеї виконує виробництво, предметно-перетворювальна діяльність, практика. В XIX—XX ст. філософи щодо питань практики і творчого потенціалу розділились на тих, хто розглядає останні як сутність життя, процес, що здійснюється спонтанно без участі
262

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
інтелекта (Бергсон, Дільтей, Ортега-і-Гасет), і тих, хто висловлює думку про виключно раціональні засади творчості (прагматизм, інструменталізм, структуралізм). Певний раціоналізм у питаннях творчості проявили і проявляють і наші вітчизняні філософи.
В наш час проблема творчості набрала особливої гостроти і актуальності, оскільки розвиток сучасного людства, його виробництва, нарощування темпа і ритма науково-технічного прогресу потребують не тільки кваліфікованих кадрів, організованої і сумлінної праці, а й збільшення числа творчихлюдей і частки творчої праці. Між тим, індустріальне суспільство і соціальні інститути все більше підкоряють людину штампам і стереотипам, нормам, правилам, законам та іншим "рамкам", позбавляючи її власного "пророка", зберігається значна частка нетворчої, а то і рутинної праці. "Семантичний аспект", що панує в епоху науково-технічної революції, охоплюючи все стандартне, універсальне, що фіксується і передається за допомогою заданого набору знаків, "цементує" психіку, а жорстко структуроване свідомість, що "спеклась" в якийсь мозаїчний моноліт, стає для індивіда мірилом, за яким він сприймає і оцінює світ. Розум, що діє за стандартом, штампом, стеретипом, рецептом може зробити правильний вибір і приєднатись до вірного рішення, але він не прагне до змін і перетворення. Творчість же завжди передбачає динамізм, суперечливість, стрибки, подолання, незгоду, самоперебудову і саморозвиток. Освіченість і здоровий глузд як такі, кваліфіковані кадри без творчості і творчого потенціалу приводять до застою в умовах і ділах.
Намагання вирішити проблему творчості і творчого потенціалу викликало аж надто широкий "розкид" думок: від твердження, що творчим обдарованням відзначені тільки генії і таланти, до визнання здатними до творчості всіх людей без винятку (американський психолог Д.Гілфорд). Дехто ж вважає характерним і фатальним для епохи НТП постійне збільшення кількості індивідів з обмеженими здібностями і передбачає повне згасання творчості в міру зростання індустріалізації і наростання демографічної кризи. Причину цього часом вбачають у біології людини, тому висловлюється ідея формування обдарованості шляхом генетичного контролю і селекції, введення в мозок людини вже узагальненої і опрацьованої інформації.
Праці П.КАнохіна, Н.П.Бєхтерової, Д.К.Бєляєва, М.П.Дубініна та інших дають підставу твердити, що для розвитку потенціалу людини немає біологічних перепон, що генетичний фонд людини практично невичерпний, що най-геніальніша людина використовує лише мізерну частку можливостей мозку, а відповідно, і "ступеней свободи". Вченими також доведено, що генетичний фонд, залишаючись майже незмінним з часів первісного суспільства, а відіграє другорядну роль у формуванні творчого потенціалу людини. Провідна роль тут належить суспільному фонду, що складається з думок, почуттів, знань, переконань, пам'яті, оцінок тощо, і по-різному "звучить" залежно від характеру їх взаємозв'язку і умов, в яких протікає життєдіяльність. Завдяки своїй незалеж-
263

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ності до роду і включеності в загальнолюдську культуру індивід має невичерпний фонд творчості, особливо якщо врахувати не тільки "діючі", а й так звані "дрімаючі" сили, а також "минуле", що не вичерпало свої ресурси, і здатність реалізувати сьогодні "майбутнє".
Оскільки сучасне людство багато в чому залежить від науки, розвиток якої відбувається в геометричній прогресії, її результати повсюдно інтенсивно впроваджуються в техніку, матеріальне виробництво, в побут, а героями часу стали фізики, в деякого склалося враження, що проблему творчості і творчого потенціалу можна вирішити насамперед за рахунок збільшення засвоєння раціоналізованої інформації і наукових знань. Ця тенденція особливо інтенсивно впроваджується у вузах і школах. Між тим, психологи і педагоги експериментальним шляхом довели, що не тільки творчість, а й якість навчання, засвоєння тексту тим гірші, чим більше він стиснутий і насичений смисловим матеріалом, де немає другорядного, а тільки головне, що навіть просте запам'ятовування потребує "надлишкової" інформації, яка в підручниках часто відсутня, а це призводить до втрати пізнавального інтересу.
Як відзначає академік Н.П.Бехтерєва, можливості особистості народжуються в зв'язку з реакцією мозку на новизну. Коли є хоч якісь підстави, щоб здивуватись, мозок немовби "програє" масу готовностей до нової ситуації. Чим більше новизни, чим більше відомостей надходить через очі, вуха та інші сенсорні входи, тим більше у людини можливостей виявити себе в творчості.
Феномен здивування, за висловом американського вченого Г.Парсонса, пов'язаний з почуттям новизни, переживається спочатку на рівні відчуттів, сприйняття образів, а далі — на рівні понять, інтелектуально. Він дає можливість пережити творче піднесення поза жорстким контролем свідомості, відійти від стандартів і стереотипів, збільшити ступінь "відкритості" як до унікальних сутностей, так і до звичайних, на перший погляд, речей65.
Отже, для того, щоб бачити світ у всій його повноті і динамізмі, необхідно володіти сенсорною відкритістю, тобто вивільнитись від усього уніфікованого, стандартного і формалізованого, сприймаючи світ без зайвих "фільтрів" у тому числі "вербальних", побудованих на принципах аналізу, включити в роботу "гнучкі" ланки мозкових структур. Важливо охопити не тільки усталене і формалізоване, а й ті динамічні елементи людської психіки, які є плинними, невизначеними і разом з тим відіграють цілком визначену роль в життєдіяльності і функціюванні особистості: емоції і настрої, пристрасті і переживання тощо. Наука, виробляючи інваріантне і користуючись ним, залишає неосвоє-ним величезний "простір" несвідомого, підсвідомого, надсвідомого, а знання як щось формалізоване і затиснуте в тісні рамки логіки примушує працювати лише "жорсткі" ланки системи мозку і майже зовсім виключає "гнучкі", що пригнічує сферу емоцій, умертвляє інтуіцію і збіднює уяву, а це може призвести до безпорадності інтелекту. Інформація, що закріплюється і перетворюється наукою, по суті, є запереченням будь-якої ентропії, без чого неможлива
264

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
творчість. Тому саме наука потребує виходу з-під жорсткої деспотії формально-логічної дедукції, в стрибках, у сміливому висуванні ідей, які ще не знаходять свого логічного обгрунтування. Щоб мати еврістичну цінність, ідеї і образи, що висуваються наукою, мають бути досить "божевільними", але водночас визначитись фундаментальними положеннями відповідної галузі знань. Без "ірраціонального" перетворення свого матеріалу, кожний елемент якого прозаїчний і раціональний, постійного "руйнування" монополії логічно-аналітичного мислення неможливі наукова творчість, розвиток самої наукии.
Творчість — завжди духовне піднесення і напруження духу. Л.Фейєрбах називав творчий акт "нападом духу на наше існування і самостійність... Навіть чисто наукова, філософська творчість, яка розквітає при повному пануванні розуму, — писав Л.Фейєрбах, - являє собою водночас екстаз, який захоплює всю людину, викликає найжвавіше напруження почуттів, вимагає всю людину, викликає найважливіше напруження почуттів, вимагає і спонукає найбільш інтимну участь особистості" 68. К.С.Станіславський підкреслював, що "творчість є насамперед — повна зосередженість всієї духовної і фізичної природи. Вона охоплює не тільки наш зір і слух, але всі п'ять почуттів людини. Вона захоплює, крім того, і тіло, і думку, і розум, і волю, і почуття, і пам'ять, і уяву"69.
Творчість пов'язана в першу чергу з "афективними" процесами (емоції, бажання, почуття), що лежать в основі спонукальної регуляції як вираження активного ставлення, викликаного зіткненням наявного з належним, прагнень і можливості їх реалізації, ідеалів і дійсності.
Аферентний синтез як щось цілісне, що характеризує поведінковий акт, своїм енергетичним джерелом має підкірку і підживлюється з того, що називають емоційним центром. Тому енергетичним "пальним" синтезу всіх наявних подразників у поєднанні з минулим досвідом є емоції70. Саме емоції і почуття дають діянням людини необхідну енергію, тим часом як знання накладає на поведінку певну структуру. Тому чим більше структурований психічний процес, тим менше він підлягає впливу емоцій, тим більший ступінь однозначності відображуваного або інтерпретованого явища, а відповідно, і більша вузість "смуги свободи" - необхідної умови творчості.
Емоції сигналізують про значимість відображуваного або того, що відбувається, підготовляють до сприйняття і дії, активізують нервові центри, а в кінцевому підсумку - весь організм, об'єднують всі складові психіки, сприяють формуванню ідеальних моделей як реальних взаємовідносин з зовнішнім середовищем, так і передбачуваних подій і ситуацій, дозволяючи людині не тільки в думках, але і всіма почуттями утверджувати себе в предметному світі.
Слід відзначити велику роль позитивних емоцій, оскільки вони спонукають суб'єкта поводити себе парадоксально й антигомеостатично, примушують його активно шукати під спонукою незадоволених потреб і від інфор-

18 Філософія

265

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
маційної повноти прагнути до інформаційного дефіциту7'. Тим часом як сильні негативні емоції не тільки не можуть спонукати людину до творчості, але навіть не гарантують їй фізичного виживання. Тільки позитивні емоції забезпечують людині сенсорну відкритість і духовне здоров'я, задоволеність і радість, натхнення і здатність до творчості.
Особлива роль у формуванні творчого потенціалу особистості належить естетичній емоції, яку відносять до "стенічних" емоцій, тобто емоцій, що стимулюють життєдіяльність людини, актуалізують, активізують і мобілізують її сили. Цю особливість естетичних емоцій відзначили ще філософи античної Греції Протагор, Платон, Аристотель та інші. Пізніше цікаві думки з цього приводу висловили Ф.Шіллер, І.Кант, Г.В.Гегель. Зокрема, Ф.Шіллер писав, що естетичне, в першу чергу краса, як своєрідна "гра" здібностей, веде до якогось "розширення", об'єднує духовне з тілесним, сучасне з минулим і майбутнім, виступає як внутрішній імпульс до дії і виробляє відчуття свободи. Оскільки краса свідчить про наявність ідеалу, по якому вивіряється дійсність, то вона водночас і форма, бо вона споглядається, і наш стан і діяіг.
В процесі естетичного переживання виробляється особливе почуття активної симпатії, схильності, прихильності з загальною позитивною спрямованістю; естетичне переживання, хоча і споглядальне за своїм характером і з нього не випливає безпосередньої дії, воно однак, є активною фазою життя особистості. Являючи собою величезну впливаючу, "підкріплюючу" і стимулюючу силу, естетичне "примушує" бачити багато такого, що могло б залишитися непоміченим за іншої, наприклад, пізнавальної ситуації. При цьому "примушування" насправді виявляється вивільненням від грубої чуттєвості і утилітарності, здатністю здійснити "добру волю", не пориваючи, з життєвими процесами і здобуваючи духовну свободу. Надаючи всьому відображуваному загальний емоційний знак і забарвлюючи його в певний тон, естетичне здатне об'єднати в уявленні навіть дуже далекі одне від одного предмети і явища, звести різноманітні відчуття і думки, знищити крайнощі й активізувати духовний світ особистості за рахунок актуалізації всього запасу вражень, приводячи його в стан, потрібний людині. "Розтікаючись" по всім "горизонталям" і "вертикалям" психіки завдяки своїй безкорисливості, естетичне не тільки відновлює "людський феномен" і виробляє "логіку емоцій", а й, підкоривши собі всі інші емоції, допомагає інтелекту долати страх перед авторитетом усталеного і загальноприйнятого і, здійснивши прорив інтелектуального поля на ділянці найбільшого напруження, допомагає людині вийти на простір ефективного і плідного пошуку. Оскільки водночас відбувається межове суміщення гностичної і ціннісно-смислової площин свідомості, то охоплений "пошуковим потягом" індивід одержує "смугу свободи", завдяки якій він приводить в рух, поряд з науковим, моральним, релігійним, національним, класовим, професійним тощо, різні асоціативні фонди, що утворились в ньому, починаючи з раннього дитинства, і дає всьому цьому потрібну спрямо-
266

Розділ VIII, Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
ваність. Вироблене при цьому особливе почуття свободи дозволяє індивіду легко маніпулювати уявленнями і легко включатись у те "загальне", що складає природний і соціальний світ, перекидати "мости-зв'язки" між явищами природи і суспільства, між природно-речовим і соціально-смисловим, емоційно-особистим й раціонально-нормативним тощо. Маючи вихід як "униз" (до внутрішніх органів), так і "вгору" (до вищої нервової системи), естетичні емоції надають активну спрямованість всім репродуктивним і продуктивним процесам, виконуючи еврістичну функцію, сприяючи особливій безпосередній доі-нтелектуальній реакції і оцінці, на основі якої освоюється предмет потреби.
Базуючись на естетичному як атрибутивному для мистецтва і на всьому діапазоні раціонально-нормативного і емоційно-особистого, художник специфічними засобами і прийомами, користуючись специфічною мовою, за допомогою слів, звуків, ліній, форм, кольорів тощо, створює таку "генералізую-чу форму", яка, "подвоюючи" світ людини, здатна викликати особливу "художню емоцію", яка є вже більш складним інтегральним утворенням, ніж естетична емоція, що входить складовим елементом у створене ціле. Художня емоція здатна не тільки звузити і розкласти "темне поле" психіки, тим самим розширивши і посиливши "світле", а й виробити почуття свободи і розкріпачити уяву.
Як якесь "місце" саморозгортання індивіда до ідеалу, "простір" для його самовиповнення в своїх родових якостях, мистецтво несе в собі водночас великий надлишок і невизначеність, що дозволяє мати широку "смугу свободи" для уявлень, образів, ідей, думок і почуттів, створювати резонуюче середовище за допомогою широкого діапазону засобів і асоціацій, багатющої емоційної палітри. Порушуючи симетрію нормативного і сте-реотипізм мислительного, мистецтво створює в духовному світі людини якусь асиметрію, як внутрішню потребу людини досягнути тотожності з навколишнім середовищем, що постійно змінюється, виробляє відчуття динамізму і повноти, почуття новизни і спрямованості до ідеалу. Виводячи індивіда за межі предметних видимостей і формалізованого в сферу суспільно-історичних і емоційно-особистісних смислів, мистецтво за допомогою естетичних емоцій спонукає людину не тільки глибоко пережити, а й включити, крім власного духовного фонду, той культурний контекст суспільства і людського досвіду, який ще не освоєний і не усвідомлений належною мірою, тим самим немов би випереджаючи практичну діяльність і формуючи до неї інтерес. При цьому, поряд з актуалізацією раніше засвоєного знання і вміння, за допомогою сигналів, що йдуть від "підсвідомого" і "надсвідомого", корегується процес "феномена проникнення". Під час корекції створюється момент "екстремальної ситуації", "внутрішнього осяяння", коли "власний оракул" говорить "ясно", а бажане одержує своє оформлення і реалізацію.
Мистецтво, таким чином, створює базу для "розширення" духовно-творчого потенціалу особистості, виходячи за межі досягнутого знання, досвіду,

18*

267

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
права, норм, професії тощо, інтесифікує творче мислення і творчу інтуїцію, уяву і фантазію не внаслідок збільшення інформації раціонального характеру або професійних навичок, а в результаті підвищення загального емоційного тонусу, вироблення специфічного духовного стану. Завдяки цьому вчений, наприклад, набуває сприятливий імпульс для пошуку, інтуїтивну проникливість у виборі, впевненість у прийнятті рішень і діях. Мистецтво, не підміняючи науку, конструювання, здатне приводити уяву вченого, конструктора в стан закономірної продуктивності, а інтуїтивно осягнуте оформити в наукову теорію, реалізувати в конструкції машини, втілити в тому чи іншому вчинку і дії. Отже, зрозуміло, чому саме мистецтво має переваги в формуванні творчого потенціалу особистості, чому самі вчені часто користуються мистецтвом, так би мовити, для енергетичної підзарядки, чому АЕйнштейну в його науковій роботі допоміг Достоєвський, Д.Менделєєву — живопис, В.Вернадському — музика.
Звичайно, естетичне, мистецтво є лише однією із сфер прояву творчості і одним із засобів формування творчого потенціалу особистості. Проблема творчості і формування творчого потенціалу повинна вирішуватись цілим комплексом заходів і засобів. І суть справи не в тому, щоб перетворити творчість у сферу діяльності вибраної еліти або "інкубувати" "інтелектуалів" і "творців", і не в рівномірному "розподілі" здібностей до творчості серед членів суспільства. Всіх поголовно не можна зробити Рафаелями і Моцартами; мова йде про створення таких умов і вироблення таких форм впливу і виховання, за яких потенційні "Рафаель" і "Моцарт" матимуть змогу не тільки розвиватись без перешкод, а й розвивати закладений в них потенціал, переводити його в активний дійовий стан.
Гра як суспільний феномен
Гра в житті людини і людства посідає дуже важливе місце. Є навіть думка, що поряд з висловом "людина, що виробляє" треба поставити вислів "людина, яка грається". Античний філософ Платон говорив, що "треба жити, граючи", що "кожний чоловік і кожна жінка хай проводять своє життя, граючи в найпрекрасніші ігри, хоча це і суперечить тому, що тепер прийнято". Сама людина — це якась вигадана іграшка бога, і, по суті, це стало найкращим її призначенням"73. А Геракліт назвав вічність дитиною, що забавляється грою, а гру — царством дитини.
То що ж усе-таки гра, і навіщо вона потрібна людині?
Якщо проаналізуємо семантику розмаїття термінів, якими різні народи позначають гру, найчастіше зустрінемо ті, змістом яких є безтурботна, весела розвага, участь в обрядових дійствах, певна поведінка у вільний час, дії у специфічному просторі за визначеними правилами тощо. Істотними ознаками гри є безкорисливість і свобода вибору, умовність і двоплановість, рольовий характер дій і змагання, імпровізація і водночас чітке дотримання ігрових правил, розвага і бажана насолода.
268

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
Гра й ігрова діяльність у тій чи іншій формі й тією чи іншою мірою проходять через усе життя людини й суспільства, вони є особливим зрізом культури і специфічною діяльністю. Ігровий момент ми спостерігаємо у виробництві, людських стосунках, у побуті, політиці, релігії, спорті, мистецтві, у судовій і військовій справі тощо. Ми говоримо про гру в театрі і в кіно, ділові і комп'ютерні ігри, політичні і любовні тощо; про гру долі, випадку, уяви. Причому термін "гра" вживається і в негативному, і в позитивному значенні. Тож світ уявляється нам величезною сценою, на якій люди розігрують вигадані ними дійства і виконують ті чи інші ролі. Відомий польський письменник-фантаст і вчений Станіслав Лем всю культуру фактично зводить до гри. Зокрема, він пише: "...культура — піраміда ігри, в якій десігнативно пусті елементи перемішані з непустими"74. Таке розмаїття проявів гри дало підставу деяким зарубіжним культурологам стверджувати, що гра старша від праці і культури і що будь-яка діяльність, якщо її проаналізувати, виявляється, власне, грою. Отже, культура, на їхню думку, виникає із гри і в формі гри, спочатку вона "розігрується" і лише згодом стає тим, чим вона є сьогодні ". Вважається, що реальність, названа грою, охоплює також світ тварин, які грають так само, як і люди, і їхня гра має ті самі ознаки, що й людська: безкорисливість, розвага, умовність, свобода вияву життєвих сил.
Те, що тварини "граються", давно відомий факт. Вони граються з різними предметами і одна з одною, імітуючи певну поведінку і дію, агресію або страх, серйозність або байдужість тощо, дотримуючись при цьому певних рамок, близьких до правил, і одержуючи при цьому насолоду. Вже для тварини сама здатність до гри свідчить, що вона все-таки є чимось більшим, ніж "організм" і "механізм", а гра для неї — щось вище, ніж потреба виходу надлишку енергії. Для цього "мудра" природа віднайшла б інші засоби, хоча б у формі механічних реакцій. Але ж ні — вона дала гру з її напругою і забавою, насолодою і радістю. Для людини ж будь-яка гра є насамперед виявом безкорисливості і свободи, і вже завдяки цьому вона виходить за рамки природного процесу і суспільної необхідності, матеріальної залежності і буденного життя, первісних потреб і установлених суспільством рамок у вигляді обов'язкових норм і законів, які пов'язані з утилітарним і прагматичним. Гра, безсумнівно, має корені у виробничій діяльності, в праці, невипадково значна частина ігрової діяльності включає виробничі моменти, а у дітей — імітацію трудових дій. Але сама праця, ясна річ, не гра, а гра - не праця. Праця завжди залишається "царством необхідності", тим часом як гра — "царство вільного часу" і дозвілля. Все, що ми називаємо грою, хоча генетично і пов'язане з трудом, функціонально протилежне йому і здійснюється поза роботою заради розваги і насолоди, що не властиво навіть такому виду трудової діяльності, як мистецтво.
Оскільки будь-яка активність людини спонукається певною потребою, то вона завжди має і певний інтерес. У грі також закладений якийсь інтерес, матеріальний чи духовний. Загалом же задля користі й винагороди люди не гра-
269

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ють, а працюють, і там, де домінують вигода і практичний інтерес, гри як такої немає або вона самоліквідується.
Поряд з естетичним і мистецтвом, гра передусім спрямована на зміну внутрішнього світу людини, а не зовнішньо-речового, як це спостерігаємо у матеріально-предметній діяльності. її мета не в утилітарному результаті і не у встановленні істинності об'єктивно існуючого світу, а у вияві свободи і можливості самому брати участь в детермінації процесів і подій, імпровізувати і творити, насолоджуючись вільним проявом своїх духовних і фізичних сил — "видовищем розвитку духу". Тут значущі інтенсивність і характер переживань, міра входження в атмосферу гри, її естетичний бік (гра має бути красивою, гармонійною, витонченою). Приваблива для людини також можливість виявити спритність, мужність, мудрість, патріотизм, чесність та інші якості. Це, власне, є головною спонукою до гри і становить змістовий бік ігрової діяльності.
Обов'язковим компонентом гри є спілкування, а отже, вона задовольняє потреби комунікації і співжиття. Вступ у гру є з самого початку "діалогом" з партнером або учасниками ігрового спілкування. Здійснюється він за правилами семіотичної системи певної гри - чи це гра в футбол чи карнавал або шлюбна церемонія. В цьому відношенні гра є своєрідною школою спілкування, де головним є взаєморозуміння і розуміння дій партнера як необхідний фактор самої гри. Але особливістю спілкування у грі є те, що партнери не завжди вибирають одне одного й не завжди симпатизують одне одному.
Як "небуденне життя" і "тимчасова дія" гра відбувається в певному культурологічному просторі: сцена, арена, стадіон, храм, святі і судні місця, зали, відчужена для гри земля. В цьому "просторі" діють свої правила, яких суворо дотримуються учасники гри. Іра створює особливу "ігрову реальність", яка, будучи виведеною з об'єктивної реальності, перебуває з нею в особливій кореляції і має свої механізми включення в життя. Ця реальність багато в чому умовна, загадкова і таємнича. Вона поєднує два плани: матеріально-предметний та ідеально-уявний і є, по суті, рухом із одного плану в другий, залежно від того, на чому треба зосередити увагу. Це дає змогу, з одного боку, не поривати зв'язку з дійсністю, а з другого — унеможливлює натуралізацію дії. Бо в грі, як і в мистецтві, необхідне певне "відсторонення", дистанціювання від безпосередньо-речового, щоб, скажімо, не налякати інших учасників ігрового дійства. Тому, наприклад, туземець — виконавець танцю "бізона", "страуса", "тюленя" - час від часу піднімає маску, щоб нагадати глядачам, що насправді він не бізон, не страус, не тюлень, і разом з тим, щоб вірили йому і не займалися зіставленням того, що відбувається в танці, з тим, що могло б відбутися насправді.
Вже мала дитина розуміє умовність і двоплановість гри і, створюючи ігрову ситуацію, знає, що предмети, якими вона грається, насправді не "дочка", не "собачка", не "літак", не "поїзд", що її поведінка "умисна" й "імітаційна",
270

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
хоч сама дитина ставиться до гри дуже серйозно. Тому вона може самозабутньо гратися поліном, загорнутим у матерію, як з "дочкою", бути "вовком", "Червоною шапочкою", "Чебурашкою" тощо. Разом з тим дитина може щиро обурюватись, якщо хтось порушує уявлюваний нею хід подій і говорить їй:" Ні, не так!", "Це не правильно!", "Так не буває!". Дитяча гра не стільки навчає і прилучає до практичних дій, скільки полонить своїми чарами, викликаючи особливе духовне піднесення й своєрідне почуття, яке багато в чому нагадує художню емоцію.
І взагалі, гра своєю сутністю, характером, функціями і впливом близька до художньої діяльності, до мистецтва. Близька безкорисливістю, умовністю, невимушеністю впливу, багатофункціональністю, рольовим характером поведінки, розважальним спрямуванням, переживанням задоволення тощо. Це дало привід І.Канту і Ф.Шіллеру свого часу стверджувати, що мистецтво безпосередньо походить з гри і само є не що інше, як гра; це гра ідей, образів, почуттів, вражень. Цю думку в XX столітті обґрунтовує і Й.Хейзінга в своєму дослідженні " Ното Ішіепз". Він твердить, що в сфері гри перебувають не тільки церковні й шлюбні церемонії, різні форми поєдинків й змагань, а й всі способи і всі сфери художнього формоутворення: театр, кіно тощо. Щодо мистецтва танцю, то це гра в чистому вигляді.
Хто сперечатиметься, що актор театру і кіно або музикант грає? І в діяльності письменника, художника, народного майстра багато такого, що можна вважати ігровим моментом. І все ж "мистецтвом-грою", або "грою-ми-стецтвом" можна назвати тільки художню діяльність дітей, та й то, насамперед, дітей молодшого віку.
За всієї схожості гри і мистецтва між ними все-таки є істотна відмінність, яка служить своєрідною розмежувальною лінією. Вона полягає, передусім, у тому, що результат художньої діяльності виключно ідеальний, хоча й закріплений у матеріальній формі; для мистецтва характерне "суб'єкт-суб'єктне" ставлення, ставлення "серцем до серця", у той час як для спілкування у грі це не є обов'язковим. Якщо для гри естетичне не обов'язкове і похідне, то для мистецтва воно атрибутивне і обов'язкове. Далі, мистецтво не претендує бути дійсністю і школи не зливається з нею, тим часом як у карнавалі, наприклад, за висловом М.М.Бахтіна, "саме життя грає, а гра тимчасово стає самим життям". Вже всилу цього "...основне ядро цієї культури зовсім не входитьдо сфери мистецтва, Воно знаходиться на кордонах мистецтва і самого життя, це -саме життя, але оформлене особливим ігровим способом" 76.
Цей тісний зв'язок з життям, вплетення у повсякденний досвід людей, доступність і демократичність робить гру в поєднанні з іншими формами впливу, насамперед з мистецтвом, важливим засобом підвищення життєздатності людини і оптимізації виховання. Особливо це стосується дітей починаючи з дошкільного віку, для яких ігрова діяльність є провідною. Розважаючись, наслідуючи, граючи роль, маніпулюючи різними предметами, створюючи різні
271

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ситуації, діти прилучаються до різних видів діяльності, ознайомлюються з різними взаєминами, зокрема виробничими і міжособистісними, вчаться бути справедливими, чесними, мужніми, добрими, красивими, вольовими, милосердними, терплячими, сильними (якщо батьки самі виховані і мудрі). Самоз-багачуючись, самореалізуючись, самостверджуючись у своїх фізичних і духовних якостях під час гри, діти починають розуміти людське єство, свої обов'язки, місце і роль серед людей. У грі вони швидко і невимушено знайомляться, контактують, вчаться розуміти одне одного і входять в сферу культури суспільства. Гра цілком задовольняє потреби соціалізації, комунікації і співжиття, потреби "дива" і "чар", духовного розширення і свободи, творчості і оптимізму.
Якщо йдеться про дорослу людину, то і їй інколи слід "впадати в дитинство", переключатись із прагматично-серйозного на творчо-ігрове. Це часом сприяє переборенню болі, стимулюванню імунної системи, збалансуванню психіки і навіть зміні сенсу життя. Іграшка, мабуть, найдавніший спосіб зняття тривожних станів і стресів, зниження напруження і тривожності, виникнення позитивних емоцій і оптимістичного настрою. Іграшкою для дорослого може бути дрібничка, абищиця типу чоток, болванчика, що киває головою, чортика на мотузочці, підвішеного в салоні автомобіля, тощо. Звичайно, це не поширюється на такі "іграшки" дорослих, як паління тютюну, алкоголь, наркотики, які ставлять людину в фізіологічну і психологічну залежність, призводять до розпаду особистості і її десоціа-лізації. Не сприяють гуманізації і духовному здоров'ю і такі "ігри дорослих", в яких основною метою є прагматичний інтерес, зокрема гроші, або такі, в яких закладена жорстокість і які супроводжуються кривавими сценами, як це має місце в півнячих та собачих боях.
Спілкування як засіб і умова соціалізації і гуманізації індивідів
Спілкування—складний, багатогранний процес, в якому мають місце і взаємодія індивідів, і обмін інформацією, і співучасть, і співпереживання тощо. Спілкування є самостійним суспільним феноменом і не може бути зведено ні до умови діяльності, ні до соціально-психічних явищ, ні до комунікації чи способу обміну інформацією. Спілкування за своїм змістом, характером і функціями універсальне і пронизує собою всі сфери життєдіяльності людини і суспільства, є основною умовою соціалізації людини і формування в якості особистості. Проблема спілкування є предметом вивчення філософії, соціології і соціальної психології, лінгвістики і семіотики, теорії масових комунікацій і педагогіки тощо.
Спілкування як людський феномен здійснюється в суспільстві, де зусиллями всієї сукупності індивідів створюються матеріальні і духовні цінності — фонди, покликані задовольняти потреби членів спільноти в їжі,
272

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
житлі, одязі, індивіді іншої статі. К.Маркс писав, що будь-яке суспільство є продуктом взаємодії людей, спілкування, в процесі якого вони соціалізуються і гуманізуються. В тому, якою мірою індивіди стають потребою один для одного, К.Маркс бачив вияв їх справді людської сутності, або "людської природи", усвідомлення своєї людськості, розуміння того, наскільки кожний із них став для себе людиною. В першу чергу це проявляється в "найприроднішому" ставленні людини до людини — у ставленні чоловіка до жінки і жінки до чоловіка.
"Окрема людина як щось відособлене, — писав Л.Фейєрбах, — не містить людської сутності в собі ні як в істоті моральній, ні як у мислячій. Людська сутність дістає вияв тільки в спілкуванні, в єдності людини з людиною, а єдності, що спирається на реальність різниці між Я і Ти" ".
Спілкування є не просто дія, а взаємодія, оскільки здійснюється, принаймні, між двома партнерами, кожний з яких є носієм активності і передбачає її в своєму партнері (партнерах). Це значить, що спілкування є доцільна активність суб'єкта спрямована на іншого суб'єкта (суб'єктів) і не має на меті перетворювати його (їх) в об'єкт (об'єкти), а навпаки, орієнтується на нього (них) саме як на суб'єкта (суб'єктів). Таким чином, акт спілкування має місце тоді, коли індивід, що вступає в контакт з іншим індивідом, бачить в ньому собі подібного і собі рівного, принаймі здатного до взаєморозуміння, і тому розраховує на активний зв'язок і обмін інформацією, думками, почуттями, а не на однобічне їх відправлення або їх зняття з об'єкта78. В силу цього об'єкт цікавить суб'єкта не своєю предметністю, а своєю значимістю, не своїм "тілом", а своєю "душею", відносно до якої тілесне виконує роль "носія" даного ціннісного значення. Особливо це важливо для міжіндивідуального спілкування, на рівні сім'ї, малої соціальної групи, етнічних утворень, де формується те, що називається гуманізмом і духовністю, патріотизмом і моральністю, любов'ю і дружбою тощо. Це ті стосунки, які М.Бубер визначає як пару "Я — Ти": конкретне індивідуалізоване "Я" нероздільне з "Ти" - безмежним світом інших людей.
Здійснюючи свою життєдіяльність в якості "Я", людина, самоутверджуючись, спрямована назовні, на іншу людину, на "Ти", так би мовити, "зсунута" з свого "егоїстичного центру" і "співприсутня" так чи інакше, безпосередньо чи опосередковано, в житті іншої людини. Бо вона не для того "тут", щоб представляти виключно себе: не перестаючи любити себе, вона повинна часом поступатись собою, своїми інтересами, бажаннями, цілями. Як пише австрійський психолог Віктор Франкл, "людське буття завжди зорієнтоване назовні на щось, що не є ним самим, на щось або на когось: на смисл, який необхідно здійснити, або на іншу людину, до якої ми тягнемося з любов'ю. В служінні справі або любові до іншої людини людина здійснює сама себе. Чим більше вона віддає себе справі, чим більше вона віддає себе своєму партнеру, тим більшою мірою вона є людиною і тим більшою мірою вона стає сама собою 79.
273

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
"Життя з іншим", "діалогічність" є насамперед тим, що відрізняє спілкування від комунікації і комунікативних зв'язків. Комунікація (якщо цей термін розглядати не в розширеному смислі, — транспорт, пошта, радіо тощо) є переважно інформаційним однонаправленим монологічним процесом передачі тих чи інших повідомлень, адресованих людині, тварині, машині, які одержувач повинен прийняти, зрозуміти (декодувати) тощо. Комунікація байдужа до системи соціальних відносин, до адресата, який взагалі може бути анонімним. Причому в комунікаційних процесах кількість інформації має тенденцію зменшуватись по мірі її руху від відправника до одержувача. В спілкуванні ж інформація циркулює між партнерами, оскільки вони взаємодіють, навіть у тому випадку, коли вони не рівноактивні або нерівні по становищу або ерудиції, тому інформація не зменшується, а збільшується, розширюється в процесі її циркуляції. Тому можна говорити, що спілкування є і процесом єднання і вироблення нової інформації, спільної для тих хто спілкується80.
Поняття "спілкування"' ширше за змістом не тільки поняття "комунікація", а і терміна "суспільні відносини", бо включає весь спектр взаємозв'язків людей, всю їх безмежну кількість і різноманітність. Антуан де Сент-Екзюпері говорив: "Людина — всього лише вузол відносин...", вона зіткана із своїх незліченних зв'язків із світом, сітка зв'язків робить індивіда людиною8'. Породжене певними історичними умовами спілкування, в якому прямо чи опосередковано відбивається вся життєдіяльність людей, і створює "громадянське суспільство на його різних ступенях — як основу всієї історії..." (К.Маркс) і його культуру.
Значимість спілкування на будь-яких ступенях підтверджується вже тим, що історично олюднення людини відбувалось по мірі здатності поєднати своє "Я" з "Ти" і "Ми", ставитись до "Іншого", якдо самого себе. В крайньому разі входити в його становище і розуміти його. Тваринам, навіть найбільш розвинутим - мавпам, це недоступно. У них є "ефект групи", але немає "феномену Іншого", як немає і стійкої приязні в стосунках або подільчивості, здатності поступитись своїми егоїстичними інтересами заради приємної їй людини, з якою співпрацює в дослідах. Між тим як у дітей вже в трьохрічному віці з'являються "задатки справедливості, права, моралі, альтруїзму"8 2. Людина, беручи участь у живій динаміці виробництва і споживання, життєдіяльності взагалі, "одержує" і "дарує" водночас. Навіть дитина поступово від здатності брати, приймати, користуватись тим, що їй дали батьки, родичі і знайомі, включаючи їжу, ласощі, іграшки, одяг, піклування, ніжність, дружбу, любов, поступово переходять до здатності віддавати, дарувати, в тому числі любов, дружбу, ніжність, довіру тощо.
Спілкування як необхідну умову передбачає не тільки фізичну і біологічну, а насамперед психічно-духовну взаємодію людей, яка базується на узгодженості їх дій і взаємодопомозі. Для тварин, які не є суб'єктами і не мають культури, все це не є біологічною необхідністю, отже, немає і позагенетичних
274

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
засобів фіксації і передачі інформації, механізму соціальної успадкованості. Для людини вирішальним є практична діяльність, необхідність усвідомлення себе суб'єктом, свого права на "Я", але тільки у співвідношенні з "Ми" як його невід'ємної частки, а відповідно, і свого права на взаєморозуміння і взаємодопомогу, прилучення до досвіду роду і своєї затребуванності з боку "інших", суспільства в цілому.
Задоволення потреби в людському теплі, співучасті, співчутті, милосерді, любові і дружбі є важливою умовою збереження людської спільності і гуманізації самої людини. Атмосфера душевної теплоти й інтимності породжує благородні помисли і впевненість, почуття власної цінності і почуття оптимізму. Особливо важливою присутність близької і розуміючої людини є тоді, коли людина зазнає біду і страждає, або перебуває в екстремальних ситуаціях і в умовах вимушеної ізоляції.
Можна твердити, що людина здатна діяти, мислити, відчувати як людина, тільки спілкуючись з іншими людьми. При цьому відбувається не тільки обмін досвідом, знаннями, думками, почуттями, але й "енергетичний обмін", передача настрою — особливо це характерно для міжособових стосунків, зокрема, в сім'ї де діти багато "черпають" із душ батьків, а батьки "черпають" з душ дітей. "Негативний" партнер сприяє зменшенню життєвої сили, часом домінуючи над слабою волею «позитивного» партнера, доводячи його до крайнього виснаження. Як свідчать психологи, у взаємовідносинах людей має місце "психічний паразитизм" і навіть "вампіризм". Словом, будь-який контакт людини з людиною тією чи іншою мірою стимулює або гальмує розвиток індивіда, веселить або пригнічує партнера, "виліковує" його або робить "хворим". В цілому ж, чим більше виявляється уваги до іншої людини, тим більше віддається сил, тобто тим більше "спалюється" енергії. Але це компенсується усвідомленням свого обов'язку як людини відносно іншої людини, узгодженням своєї поведінки з сенсом свого життя і совістю.
Товариськість — це насамперед здатність до узгодженої діяльності і контактів. Оскільки ж діяння, помисли, бажання, прагнення, почуття індивідуалізовані, то спілкування може служити як об'єднанню, так і роз'єднанню людей, і не тільки по причині матеріальних неузгодженостей, а й при несумісності характерів, смаків, інтересів тощо; воно і активізує психічну (духовну) активність, і погіршує психологічні процеси і духовне здоров'я людини. Філо-соф-мораліст епохи Відродження М.Монтень писав: "І немає іншої істоти, яка була б настільки незлагідною і настільки ж товариською, як людина: перше — по причині пороків, друге — в силу її природи" 83. Дещо пізніше англійський філософ Дж.Локк зауважував, що "ніхто не може жити в суспільстві під гнітом постійної неприхильності і поганої думки близьких і тих, з ким він спілкується"84.
Американські психологи встановили, що зростання агресивності людини прямо пропорційне збільшенню її контактів з іншими людьми. На цій
275

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
основі сформульовано закон, відповідно до якого в спілкуванні для людини має бути встановлена норма на число контактів за певний період часу, а також певна їх послідовність.
З.Фрейд твердив, що взагалі "жодна людина не витримує надто інтимної близькості іншої". "Яксвідчить психоаналіз, — пише З.Фрейд, — кожний інтимний емоційний зв'язок між двома особами, що має більшу чи меншу тривалість (шлюб, дружба, батьківське і дитяче почуття), залишають осадок протилежних ворожих почуттів, що ліквідуються пише шляхом витіснення" 85. З цього за З.Фрейдом походить почуття ворожості взагалі: підлеглого до начальника, білого до чорного, арійця до семіта, міста до міста, держави до держави тощо.
Спілкування не тільки сприяє єднанню, єдності, солідарності, взаємодовірі і взаємонеобхідності, а й призводить до "закритості", до приховування тих чи інших намірів, думок, бажань, прагнень, почуттів. Якщо врахувати ту обставину, що кожна цивілізована людина дотримується вимог "непублічності", особливо в таких питаннях, як шлюб, статеві і службові відносини тощо, то вона вимушена говорити "не всю правду", а то і завідому "неправду" (сім'я, політика, дипломатія, медицина). Можна навіть стверджувати, що особистість взагалі володіє якимось "закритим" суб'єктивним світом, який воналише інколи "відкриває" для іншого, зберігаючи при цьому часткову або повну "непроникливість".
Як "відкрита" і "закрита" система людина постійно розривається між потребою в іншій людині, в єднанні з нею і необхідністю зберегти себе, свою неповторність і оригінальність, незалежність і свободу.
Потреба в автономності і свободі, зауважує Е.Фромм, виробляється вже в дитини, яка в міру росту самосвідомості поступово сприймає настанови і заходи матері як посягання на її індивідуальну свободу, тому мати в її уяві перетворюється у ворожу і небезпечну для неї силу. Це поступово породжує у дитини почуття одинокості, а відповідно, беззахисності і тривоги.
"Одинокість" не слід змішувати з "самотністю", як це інколи собі дозволяють навіть деякі вчені. Слушною є думка тих, хтавважає одинокість виявом обірваності зв'язків з соціумом й іншими людьми, що призводить до внутрішнього розпаду і деперсоналізації, втрати будь-якої надії і перспективи. Самотність же не є обривом зв'язків з іншими людьми і часом є добровільним актом заради необхідності сконцентрувати свої зусилля на важливому і актуальному або заради перепочинку і психічної розрядки. Усамітнення — необхідна умова творчості, відлюдництва-чернецтва та інших форм ескапізму.
"Усамітнення, — писав Л.Фейєрбах, — є кінцевість і обмеженість, спілкування є свобода і нескінченність. ...жодна істота, будь вона людиною чи богом, духом чи "Я" і називайся як завгодно, взята ізольовано для себе самої, не є справжньою, досконалою абсолютною істотою; істина і досконалість містяться тільки в зв'язку, в єдності рівноправних істот" 86.
Ніщо не може замінити людині такі необхідні для її цілісного функціонування і самоутвердження добро, довіру, повагу, ніжність, дружбу, любов тощо,
276

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
адже "любов обмінюється тільки на любов, а довіра тільки на довіру" (Маркс). Проти одинокості і роз'єднаності "бунтує" сама природа людини, бо тільки відчуття "Ми" надає їй впевненості в собі, допомагає долати труднощі і перешкоди, безпорадність і безнадію. Почуття одинокості, на думку Е.Фромма, породжує відчуття неповноти і фрагментарності, що за певних умов переходить в агресивність і насильство, бунт і анархію, а за інших - до відчаю і безнадії ("Иметь или бьггь?"). З одинокості як соціального становища і психічного стану починається розпад зв'язків з іншими людьми, знелюднення індивіда, що виявляється, насамперед, у черствості і жорстокості. "Людина, що втратила здатність до морально-психологічного резонансу з іншими, — пише психолог Г.П.Потиліко, — стає не тільки духовно неповноцінною, психологічно ненадійною, морально нестійкою, а й соціально небезпечною. Встановлено, що найбільш тяжкі і жорстокі злочини здійснюють люди, які майже втратили цю здатність"8 7.
Люди не є природженими егоїстами і користолюбцями, людиноненависниками і злочинцями. Відчуження і "самовідчуження може проявлятись тільки через посередництво практичного, дійсного ставлення до інших людей" (К.Маркс), тому корені всього того, що є в людині, слід шукати в суспільстві, в умовах і обставинах її життя, в характері спілкування, в здатності до взаєморозуміння. Сучасне суспільство не уберігає людину від ізольованості і невизнання, відчуженості і нерозуміння, забуття і покинутості. Прилучаючись до різних спільнот, у тому числі і сумнівних, на грунті спільного інтересу до бізнесу, спорту, туризму, мистецтва, сексу тощо, людина здобуває здебільшого видимість єднання і впевненості у своїй захищеності і свободі. Насправді ж вона залишається незахищеною і несвободною, оскільки в таких спільнотах все побудовано, в основному, на користолюбстві та потребі, або на задоволенні лише однієї з її потреб, що поєднує людей тільки ззовні. Для того ж, щоб знайти своє "Я", необхідно з'єднатись внутрішньо, на основі спільних цінностей і смислів, взаєморозуміння і поваги. Причому, це взаєморозуміння і повага повинні формуватись вже на підсвідомому рівні і бути постійною установкою. Але в будь-якому випадку індивідуум не повинен втрачати поваги до самого себе, бо людина, яка не поважає себе і самопринижує себе, не тільки страждає від цього сама, а й переносить цю неповагу і навіть ненависть на інших. Невпевненість у собі знижує активність і не тільки звужує поле діяльності, а й викликає або заздрість, або ненависть до іншої людини, більш активної і удачливої. З розриву, втрати духовних зв'язків індивіда з іншими індивідами, з спільнотою, власне, починається його духовний занепад, і навпаки, тільки глибоко гуманне спілкування одне і здатне розірвати коло індивідуально невирішуваних проблем і конфліктів. Здатність емоційно відгукнутися на переживання іншого, проникнутись його цінностями, вжитись в його світ, здатність до співчуття, милосердя, розуміння, дружби, любові — це, насамперед, і є шляхом до людини і найвищим проявом спілкування, яке, по суті, є єдиною для неї можливістю відродитись у своїх родових якостях.
277

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Форми і види спілкування різноманітні: матеріальні і духовні, безпосередньо-контактні і дистанційні, раціонально-смислові і емоційно-особисті, службово-офіційні і інтимно-чуттєві. В свою чергу, міжособистісне спілкування в психології поділяють на чотири види: приятельське, товариське, дружнє і подружнє (любовне). Аналізують спілкування на семи рівнях: примітивному, ма-ніпулятивному, стандартизованому, конвенційному, ігровому, діловому і духовному. Є.І.Головаха і Н.В.Паніна розглядають спілкування по ситуаціям: на вулиці, в транспорті, в магазині, на прийомі в офіційному закладі. Це соціально-рольовий рівень спілкування. Другий рівень спілкування — діловий. Третій — інтимно-особистий, що характеризується особливою психологічною близькістю, проникненням у внутрішній світ інших людей. Для кожного рівня спілкування стратегічно найбільш значимий є певний рівень розуміння, згода, співпереживання 88. Установка на партнера, зацікавленість ним, форма контакту, стиль поведінки, фізичний і духовний стан, експресія і міміка, схвильованість або спокій, запальність чи розсудливість, категоричність чи поблажливість тощо — все це важливі компоненти при міжособистісному спілкуванні, а саме воно, в першу чергу, гуманізує або дегуманізує особистість.
Контрольні запитання
1. Яка принципова різниця між людським суспільством і спільнотою тварин, і чи коректно ототожнювати ці два поняття?
2. Яка різниця між поняттями "адаптивна система" і "адаптивно-адаптуюча"?
3. Як ви розумієте "утилітарне" і "безкорисливе"? Як вони співвідносяться між собою і яку роль відіграють у життєдіяльності людини і суспільства?
4. Чи може здійснюватись діяльність без потреб, а задоволення потреби без діяльності?

5. Чи обмежується перетворювальна діяльність виключно речовою діяльністю?
6. Який зміст вкладається у вислів "істина є процес"?
7. Чи може бути істина суб'єктивною? Обґрунтуйте свою відповідь.
8. Яка різниця між поняттями "істина" і "правда"?
9. Яке відношення мають цінності і оцінки до понять "культура" і "сенс життя"?

10. Яка діяльність може бути названа "творчістю", і в якій сфері вона найбільше проявляється?
11. Яка роль гри в соціалізації людини?
12. Який зміст вкладається в поняття "самотність" і "одинокість"?
Теми рефератів
1. Тваринні спільноти і людське суспільство.
2. Суспільство як продукт людини і її "геній".
278

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
3. Адаптивні і адаптивно-адаптуючі системи.
4. Продуктивні сили і виробничі відносини.
5. Діалектика діяльності і потреб, виробництва і споживання.
6. Корисне і безкорисливе: основні види і сфери прояву.
7. Духовне виробництво і соціально-політичне життя суспільства.
8. Категорії "практика" і "праця": що спільного і в чому різниця.
9. Емпіричний і теоретичний рівні пізнання.

10. Істина і правда.
11. Цінності і культура.
12. Цінності і сенс життя.
13. Творча діяльність і творчий потенціал людини.
14. Роль емоцій у формуванні творчого потенціалу людини.
15. Роль соціальних умов в реалізації творчого потенціалу людини.
16. Гра як вид діяльності і основні її сфери.
17. Спілкування як спосіб життєдіяльності людини, її соціалізації і гуманізації.
18. Одинокість і самотність. Соціальні і психологічні причини одинокості і усамітнення.
Література
1. Агеев B.C. Психология межгрупповых отношений. - М., 1983.
2. Андрос Е.И. Истина как проблема познания и мировоззрения. — К., 1984.
3. Анисимов С. Ценности реальные и мнимые. — М., 1970.
4. Анисимов С.Ф. Духовные ценности: производство и потребление. - М, 1986.
5. Апинян И.А. Игра в контексте современной буржуазной философии // Философские науки. - 1988. - № 9.
6. Архангельский П.М. Моральные ценности и современность // Вопросы философии. — 1983. — № 11.

7. Бакиров B.C. Духовні цінності як об'єкт соціологічного аналізу // Філософська думка. - 1987. - № 7.
8. Асмолов А.Г. Деятельность и установка. — М., 1979.
9. Бакрадзе А. Т. Ідеал людськості і цінності людського буття // Філо
софська і соціологічна думка. - 1989. — № 2.
10. Бакурадхзе О.М. Истина и ценность // Вопросы философии. — 1966. — №7.
11. Батищев Г.С. Познание и творчество // Социально-культурная история познания. - М., 1991. - Т. 2.
12. Васин Е.Я. Творчество и емпатия // Вопросы философии. — 1987.
13. Бердяев Н.А. Смысл творчества. — М., 1989.
279

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
14. Библер B.C. Мышление как творчество. — М., 1976.
15. Бодалев А.А. Формирование понятия о другом человеке как личности. -Л., 1970.
16. Бодалев А.А. Восприятие и понимание человека человеком. — М., 1982.
17. Борель Эмиль.Вероятность и достоверность. — М., 1961.
18. Брагина Н.Н., Доброхотова Т.А. Функциональная ассиметрия мозга и индивидуальное пространство и время человека // Вопросы философии. - 1978. - № 3.
19. Бородин Е.Т. Общественное производство как предмет исследования. - М., 1989.
20. Брожик В. Марксистская теория оценки. — М., 1982.
21. Бычко И.В. Познание и свобода. — М., 1969.
22. Василенко В.О. Цінність і оцінки. - К., 1964.
23. Витгенштейн Л. О достоверности // Вопросы философии. — 1991. — № 10.
24. Воробьев Н.Н. Некоторые методологические вопросы теории // Вопросы философии. — 1966. — № 1.
25. Выготский Л.С. Воображение и творчество в раннем возрасте. — М.-Л., 1930.
26. Гадамер Х.Г. Истина и метод: основы философской герменевтики. — М., 1988.
27. Гапон Б.А. Особа і міжособистісне спілкування // Філософська думка. - 1971.-№ 3.
28. Гозман Л.Я. Психология эмоциональных отношений. - М., 1987.
29. Головаха Г.И., Панина Н.В. Психология человеческого взаимоотношения. - К., 1989.
30. Гранин Ю.Д. О гносеологическом содержании понятия "оценка" // Вопросы философии. — 1987. - № 6.
31. Гримак Л.П. Резервы человеческой психики. - М., 1987.
32. Губенко В.І. Знання і перетворення дійсності. - К., 1968.
33. Головаха Є.І. Суперечливість ціннісних орієнтирів і професійна само-визначеність особи // Філософська думка. — 1986. — № 2.
34. Демин М.В. Игра как специфический вид деятельности // Философские науки. — 1983. — № 2.
35. Деятельность: теории, методология, проблемы. - М., 1990.
36. Диалктика. Познание. Наука / Отв. ред. В.А. Лекторский, B.C. Тю-хин. - М., 1988.
37. Дилигентский Г.Г. Проблемы человеческих потребностей // Вопросы философии. — 1977. — № 2.
38. Доброхотова Т.А., Брагина Н.Н. Принцип симметрии - ассимметрии в изучении сознания человека // Вопросы философии. - 1986. - № 7.
39. Додонов Б.И. Эмоции как ценность. — М., 1978.
280

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
40. Дробницкий О.Г. Мир оживших предметов. — М., 1967.
41. Духовное производство: социально-философский аспект духовной деятельности / Отв. ред. В.И.Толстых. — М., 1981.
42. Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави / Маркс К., Енгельс Ф. - Тв. - Т. 21.

43. Здравомыслов А.А. Потребности. Интересы. Ценности. — М., 1986.
44. Золотухина-Аболина Е.В. О специфике высших духовных ценностей // Философские науки. - 1987. — № 4.
45. Иванов В.П. Человеческая деятельность — познание - искусство. — К., 1977.
46. Иванова З.В. Місце ціннісних орієнтирів у психічній структурі особи // Філософська думка. — 1981. - № 6.
47. Ивин А.А. О логике оценок // Вопросы философии. — 1968. — № 8.
48. Изард К. Эмоции человека. — М., 1980.
49. Каган М.С. Человеческая деятельность. — М., 1974.
50. Каган М.С. Мир общения. - М., 1988.
51. Кикнадзе Д.А. Потребности. Поведение. Воспитание. — М., 1968.
52. Ковалев A.M. Общество и законы его развития. — М., 1975.
53. Ковалев СМ. О человеке, его порабощении и освобождении. — М., 1970.
54. Коршунов A.M., Мантатов В.В. Диалектика социального познания. — М. 1988.
55. Кузнецов КС. Человек: потребности и ценности. - Свердловск, 1992.
56. Косарева Л.М. Ценностные ориентации и развитие наукчного знания // Вопросы философии. — 1987. — № 8.
57. Леви В. Я и Мы. - М., 1973.
58. Ленін В.І. Держава і революція. — ПЗТ. - Т. 33.
59. Леонтьев А.А. Психология общения. - Тарту, 1974.
60. Лекторский В.А. Объект, субъект, познание. — М., 1980.
61. Лісовенко Н.Я. Людина і світ її цінностей. — К., 1984.
62. Лобастое Г.В. Так что есть истина? // Философские науки. - 1991. — № 6.
63. Ломов Б. Ф. Категория общения и деятельности в психологии // Вопросы философии. - 1979. - № 8.
64. Лук А. Психология творчества. — М., 1978.
65. Ломов А. Психологические проблемы деятельности в особых условиях. - М., 1985.
66. Мазепа В.І. Художня творчість як пізнання. — К., 1974.

67. Малахов В.А. Цінність як категорія культури // Філософська думка. -1989.-№ 5.
68. Макарян Э.С. Человеческое общество как особый тип организации // Вопросы философии. - 1971. - № 10.
69. Маркарян Э.С. О генезисе человеческой деятельности. — Ереван, 1973.
70. Маркс К, Енгельс Ф. Німецька ідеологія. - Тв. - Т. 3.
281

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
71. Маркс К. Наймана праця і капітал. — Там само. — Т. 6.
72. Маркс К. Вступ (Із економічних рукописів 1857—1859 років. — Там само — Т. 12.
73. Маркс К. До критики політичної економії. — Там само. — Т. 13.
74. Маркс К. Капітал. Критика політичної економії. — Там само. — Т. 23.
75. Маркс К. Теорія додаткової вартості. — Там само. — Т. 26. — Ч. І, II, III.
76. Микешина Л.А. Ценностные предпосылки в структуре научного познания. — М., 1990.
77. Мялкин А.В. Способности и потребности личности. — М., 1983.
78. Найсер У. Познание и реальность. — М., 1981.
79. Непомящая В. И. Ценность как центральный компонент структуры личности // Вопросы психологии. — 1980. - № 1.
80. Николко В. И. Творчество как инновационный процесс. — Симферополь, 1991.
81. Новиков Б.В. Творчество и философия. — К., 1989.
82. НуйкинА.А. Истинностнные и ценностнные компоненты познания. // Вопросы философии. — 1988. — № 5.
83. Общественные отношения (социально-философский анализ). — К., 1991.
84. Овчинников В. Ф. Репродуктивная и продуктивная деятельность как фактор творческого развития человека. — М., 1984.
85. Ойзерман Т.Е. Практика — познание — практика // Вопросы философии. - 1984.-№ 9.
86. Поппер К. Открытое общество и его врати. — М., 1992.
87. Потылко Г.П. Этико-психологические основы общения. — М., 1983.
88. Познер А.Р. Истины и парадоксы. — М., 1977.
89. Прилюк Ю.Д. Регулятивна функція соціальної комунікації. — К., 1976.

90. Проблема повышения творческой активности. — Калининград, 1990.
91. Психологические исследования творческой деятельности / Отв. ред. О.К.Тихомиров. — М., 1975.
92. Психологическая теория коллектива. - М., 1979.
93. Производительные силы и производственные отношения современности. Капиталистический способ производства / Бирюков В.А., Киров В.А., Колесов П.В. и др. - М., 1991.
94. Рейковский Я. Экспирементальная психология эмоций. — М., 1979.
95. Ротенберг B.C., Аршавский В.В. Межполушарная ассимметрия мозга и проблемы интеграции культур // Вопросы философии. - 1984. - № 4.
96. Ротенберг В. С, Аршавский В.В. Стресс и поисковая активность // Вопросы философии. — 1978. — № 8.
97. Ручка А.А. Социальные ценности и нормы. — К., 1976.
282

Розділ VIII. Суспільство як саморегулятивна і функціональна система
98. Савчук В.В. Новации и архаические элементы познания // Философские науки. - 1991. -№ 1.
99. Свирский С.Я. К вопросу о содержании категории "практика" // Вопросы философии. — 1986. — № 8.

100. Симонов П.В. Что такое эмоция? - М., 1966.
101. Симонов П.В. Эмоциональный мозг. — М., 1981.
102. Сікорський Ю.П. Естетична цінність техніки. - К., 1970.
103. Согомонов Ю.В. Общетвенная нравственность: проблема единства норм и оценок // Философские науки. - 1987. - № 10.
104. Солонько А. А. Практически-духовное основание мира: онтологический аспект. — К., 1994.
105. Сморж Л.О. Проблема адекватності в світлі ленінської теорії відображення // Етика і естетика. — Вип. 9. — К., 1971.
106. СморжЛ.О. Естетичне як відношення //Етика і естетика. — Вип. 13.— К., 1973.
107. СморжЛ.О. Категорія достовірності в марксистсько-ленінській естетиці // Етика і естетика. - Вип. 16. - К., 1974.
108. Сморж Л.О. Марксизм про природу духовних потреб // Проблеми філософії. - Вип. 34. - К., 1974.
109. Сморж Л.А. Достоверность и вымысел. Художественная реаль
ность. // Искусство в свете ленинской теории отражения. — К., 1980. — С.
253-263.
ПО. Сморж Л.А. Искусство в системе общественного производства // Там само. — С. 163-175.
111. Сморж Л.А. Искусство как средство формирования творческого потенциала и удовлетворения потребности счастья // Там же. — С. 303—322.
112. Сморж Л. О. Творчість / / Особа і суспільство. - К., 2000.
113. Сморж Л.О. Гра. — Там само.
114. Сморж Л.О. Эмоциональный фактор в развитии творческой активности личности // Проблемы повышения созидательной активности. — Калининград, 1993.
115. Сморж Л.А. Эстетические средства формирования творческого потенциала личности в эпоху НТР // Эстетическая культура в эпоху НТР. — Свердловск, 1987.
116. Сморж Л. О. Потребности как источник и содержание активности человека // Становление рыночных структур и исследование новых видов социальной трудовой активности человека. — Калининград, 1991.
117. Сморж Л. О. Краса і користь// Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 18—20 вересня. - К, 2001.
118. Столович Л.Н. Этетическая ценность в аспекте социальной детерминации эстетического сознания // Вопросы философии. - 1982. - № 8.
119. Субботин Ю.К. Проблема ценности в неотомизме. - М., 1980.
283

Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
120. Судаков К.В. Функциональная система. // Вопросы философии. — 1984. -№10.
121. Тарский Альфред. Истина и доказательство // Вопросы философии. - 1972. - № 8.
122. Табидзе О.И. Ценностный аспект творчества // Вопросы философии. - 1981. - № 6.
123. Татма М.Х. Ценности, влияющие на выбор профессии // Вопросы философии. — 1969. — № 4.
124. Толстых В. И. Духовное производство как проблема исторического материализма // Вопросы философии. — 1978. — № 2.
125. Тугаринов В.П. Теория ценностей в марксизме. - М., 1968.
126. Франкл В. Человек в поисках смысла. — М., 1990.
127. Фейнберг Е.Л. Искусство и познание // Вопросы философии. — 1976. - № 7.
128. Фельдеши Т. Современные проблемы познаваемости мира. // Вопросы философии. — 1975. — № 9.
129. Философские проблемы деятельности: Материалы "Круглого стола" // Вопросы философии. — 1985. — № 2, 3, 5.
130. Фромм Э. Иметь или быть. - М., 1990.
131. Фромм Э. Человек для себя. — Минск, 1992.
132. Хайек Ф.А. Дорога к рабству // Вопросы философии. — 1990. — № 10,11,12.
133. Хайек Ф.А. Пагубная самодеятельность. - М., 1992.
134. Хайзинга Й. Homo Ludens. — М., 1992.
135. Художественное и научное творчество. / Под ред. Б.С.Мейлаха. - Л-Д, 1972.
136. Чавчавадзе Н.З. Культура и ценности. — Тбилиси, 1984.
137. ЧшаковаЛ.И. Социальный детерминизм. — М., 1986.
138. Швалъб Ю.М., Данчева О.В. Одиночество. - К., 1991.

139. Hleupee B.C. Рациональность как ценность культуры // Вопросы философии. - 1992. - № 6.
140. Шитое М.П. Природа художественной ценности. - М., 1992.
141. Школенко Ю.А. Ценности XX века. - К.. 1990.
142. Шукееич Н.В. Проблемы общественного производства. — Минск, 1991.
143. Эльконин Д.Б. Психология игры. - М., 1999.




© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.