Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Управління трудовими ресурсами

Тема 1. НАСЕЛЕННЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ СУСПІЛЬСТВА

1.8. Регулювання демографічних та міграційних процесів



 

Демографічна ситуація характеризує відтворення населення за його основними структурними елементами у просторовій і часовій визначеності. Забезпечення умов розвитку народонаселення в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України розглядається як один з її пріоритетних національних інтересів.

Результати досліджень, проведених у ряді країн, свідчать, що внутрішня негативна соціально-демографічна ситуація, зокрема, той чи інший режим відтворення населення, кількісний та якісний його склад може стимулювати чи гальмувати виникнення й розвиток внутрішніх і зовнішніх конфліктів, бути каталізатором сепаратистських прагнень частини населення, тобто здійснювати деструктивний вплив на стан безпеки держави навіть за стабільної міжнародної ситуації. Як свідчить досвід, проведення тієї чи іншої соціально-демографічної політики, зокрема щодо національних меншин, емігрантів та біженців, дозвіл чи заборона використання тих чи інших засобів планування сім’ї тощо можуть бути причиною приходу до влади або відставки урядів, слугувати показником розвитку демократії.

Отже, демографічний чинник є одним із визначальних для забезпечення стабільного й безпечного розвитку держави, а проблеми оптимального демографічного розвитку слід розглядати як першочергові інтереси держави, як фактор і водночас як результат її функціонування. Від демографічних характеристики працездатного населення і показників демографічного розвитку залежить розвиток трудового потенціалу і, як результат, величина сукупного національного доходу.

Демографічний чинник поряд з іншими соціально-економіч­ними факторами впливає на рівень трудової активності населення. Соціально-демографічна ситуація в державі формується залежно від розвитку процесів відтворення населення та міграційних процесів. Аналіз сучасної демографічної ситуації, а також її динаміки протягом останніх років свідчить про наявність в Україні поряд із соціально-економічними проблемами глибокої демографічної кризи.

Демографічна криза останнього десятиріччя стала наслідком деформацій, які відбувалися (зменшення населення внаслідок попередніх криз — Першої світової війни, Голодомору 1931—1934 рр. та Другої світової війни) і ще відбуваються в Україні. Протягом тривалого часу1,2 порушення узгодженого функціонування та розвитку основних компонентів, частин і сфер виробництва (економічна криза 1990—1999 рр.), призвело до пошкодження механізму демотворення, втрат здатності соціального організму до самовідтворення населення у суспільно необхідній кількості та якості. Кризовий стан основних сфер життя суспільного організму, нагромадження і загострення суперечностей негативно вплинули на демореальність. Стан сучасної демографічної ситуації в Україні можна кваліфікувати як кризовий не лише тому, що депопуляція поєднується зі значним погіршенням здоров’я населення та інших його якісних характеристик, а й тому, що за певних умов криза може перетворитися на демографічну катастрофу.

Для сучасної демографічної ситуації в Україні характерні:

  різке зменшення народжуваності, збільшення смертності і відсутність природного приросту;

  постаріння населення, збільшення «навантаження» на працездатну його частину;

  скорочення тривалості життя як чоловіків, так і жінок;

  погіршення здоров’я нації;

  інтенсифікація міграційних процесів, вплив яких на демог­рафічні та соціально-економічні показники суперечливий і нерідко негативний.

Розглянемо форми прояву основних з них. Основним чинником, що обумовлює скорочення чисельності населення України, є режим його відтворення, який характеризується тенденціями зростання депопуляції[1] (смертність перевищує народжуваність), що не забезпечує навіть простого заміщення поколінь (табл. 1.3.1).

Таблиця 1.3.1

НАРОДЖУВАНІСТЬ, СМЕРТНІСТЬ
ТА ПРИРОДНИЙ РУХ НАСЕЛЕННЯ
[2]

 

Усього, тис.

На 1000 наявного населення

1959

1970

1979

1989

2001

2002

1959

1970

1979

1989

2001

2002

Кількість народжених

усього

880,5

719,2

735,2

691,0

376,5

390,7

20,9

15,2

14,8

13,3

7,7

8,1

у міських поселеннях

394,7

409,9

474,9

471,1

237,3

248,9

20,2

15,8

15,5

13,6

7,2

7,7

у сільській місцевості

485,8

309,3

260,3

219,9

139,2

141,8

21,5

14,5

13,6

12,9

8,8

9,0

Кількість померлих

усього

316,8

418,7

552,0

600,6

746,0

754,9

7,5

8,8

11,1

11,6

15,3

15,7

у міських поселеннях

127,5

196,5

286,2

340,8

450,4

454,4

6,5

7,6

9,3

9,8

13,7

14,0

у сільській місцевості

189,3

222,2

265,8

259,8

295,6

300,5

8,4

10,4

13,9

15,2

18,6

19,1

Природний приріст населення

усього

563,7

300,5

183,2

90,4

– 369,5

– 364,2

13,4

6,4

3,7

1,7

– 7,6

– 7,6

у міських поселеннях

267,2

213,4

188,7

130,3

– 213,1

– 205,5

13,7

8,2

6,2

3,8

– 6,5

– 6,3

у сільській місцевості

296,5

87,1

– 5,5

– 39,9

– 156,4

– 158,7

13,1

4,1

– 0,3

– 2,3

– 9,8

– 10,1

                                   

Аналіз статистичних даних (табл. 1.3.1) свідчить, що кількість померлих зросла з 316,8 тис. у 1959 р. до 754,9 тис. у 2002 р. У цілому по Україні коефіцієнт смертності у 2002 р. становив 15,7. Аналіз смертності по регіонах України свідчить, що у 2002 р. найбільший коефіцієнт смертності характерний для Чернігівської області (20,0), Полтавської (18,1), Сумської (18,0), Кіровоградської (18,0). Найменший — для м. Києва (10,6), Івано-Франківської (12,7), Львівської (13,0) областей. Продовжує зростати смертність чоловіків працездатного віку, перевищуючи майже в 3—4 рази смертність жінок відповідного віку. Викликає тривогу смертність немовлят. Дані про основні причини смерті населення України за період 1981—2002 рр. наведені в табл. 1.3.2. За причинами смерті структура смертності у 2002 р. мала такий вигляд: головні втрати, пов’язані з хворобами системи кровообігу, — 465,3 тис. (61,6 %), новоутвореннями 95,1 тис. (12,6 %), нещасними випадками, отруєннями, травмами 76,3 тис. (10,1 %).

Таблиця 1.3.2

ОСНОВНІ ПРИЧИНИ СМЕРТНОСТІ НАСЕЛЕННЯ1

 

Тисяч осіб

На 100000 осіб населення

1981

1989

2002

1981

1989

2002

Усього померлих

 

 

 

 

 

 

у тому числі

568,8

600,0

754,9

1132,6

1160,1

1566,1

від хвороб системи кровообігу

339,8

346,4

465,3

676,6

669,1

965,4

новоутворень

78,0

100,4

95,1

155,2

193,9

197,2

з них злоякісних

76,9

99,3

94,3

153,1

191,8

195,7

нещасних випадків, отруєнь і травм

57,1

52,5

76,3

113,7

101,4

158,3

Відбувається зростання смертності від інфекційних та паразитичних хвороб, що є ганебним явищем для цивілізованої країни. Зросла смертність від туберкульозу. Швидко збільшуються масштаби смертності населення внаслідок неприродних причин смерті. Нещасні випадки, отруєння, травми, самогубства посідають друге місце у летальних випадках осіб чоловічої статі та четверте — жіночої, особливо це помітно в містах. Зростає смертність від факторів, спричинених соціальною напруженістю. Поширюються соціальні хвороби (алкоголізм, наркоманія).

Існує тенденція значного погіршення здоров’я нинішніх дітей і підлітків. Лише один з чотирьох-п’яти може вважатися цілком здоровим. Проблема поліпшення здоров’я населення перетворилися у проблему його елементарного збереження.

Аналізуючи показники природного руху населення (див. табл. 1.3.1), слід зазначити, що кількість народжених зменшилась з 880,5 тис. у 1959 р. до 390,7 тис. у 2002 р. З 1959 р. народжуваність почала знижуватися прискореними темпами. Зменшення чисельності народжених характерна як для міських поселень, так і сільської місцевості. У цілому по Україні коефіцієнт народжуваності на 1000 наявного населення у 2002 р. сягав 8,1, зокрема у міських поселеннях 7,7, у сільській місцевості 9,0. Того ж року (дод. 4) найбільший коефіцієнт народжуваності притаманний Рівенській області (11,5), а найменший — Донецькій (6,5).

Втрачені в Україні традиції багатодітності призвели до того, що сумарний показник народжуваності, тобто кількість дітей, що їх може народити кожна жінка впродовж усього репродуктивного періоду свого життя, зменшився з 1,9 у 1989 р. до 1,1 дитини у 2001 р. У 2002—2003 рр. він підвищився до 1,2 дитини1. Зазначимо, що для розширеного відтворення населення необхідно мати 2,2—2,4 дитини.

Причини падіння народжуваності не можна зводити лише до економічних негараздів, хоча вони, безумовно, відіграють свою роль. Узагальнення сучасних чинників зниження народжуваності дає підстави виокремити такі групи: економічні, соціальні, психологічні, біологічні. Задоволення потреби в дітях, у материнстві та батьківстві конкурує з низкою інших потреб, тим простіших, чим нижчий рівень життя. Якщо заможні верстви населення так чи інакше оцінюють витрати часу та грошей на забезпечення майбутнім дітям необхідного фізичного, розумового розвитку та професійної підготовки і порівнюють їх із задоволенням власних потреб у розвитку та дозвіллі, то бідні враховують майже елементарні потреби в їжі, одязі, житлі. Не слід очікувати, що з підвищенням рівня життя автоматично зросте і народжуваність. Якби зв’язок був таким простим, не відбулося б істотного скорочення народжуваності в економічно розвинутих країнах. Зниження народжуваності — загальна історична тенденція, притаманна як високорозвинутим країнам, так і країнам, що перебувають на перехідному етапі. Крім формування несприятливої демографічної ситуації, це також має негативні соціально-економічні наслідки.

Дослідження вчених Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України свідчать, що з огляду на загальноєвропейські тенденції немає підстав очікувати істотного збільшення сумарних коефіцієнтів у народжуваності в Україні у найближчій перспективі. До 2006 р. найімовірнішим буде сумарний коефіцієнт народжуваності — 1,2 дитини на одну жінку. Тільки після цього за умови зміни репродуктивних обставин можна розраховувати на підвищення цього коефіцієнта до 1,3—1,4. Однак і такий варіант розвитку не забезпечуватиме навіть простого заміщення поколінь1.

На демографічну ситуацію в Україні суттєво впливає стан здоров’я населення, який останніми роками помітно погіршується. Здоров’я як соціальна категорія тісно пов’язана з конкретним середовищем проживання і характером діяльності людини.

Визнано, що приблизно 50 % здоров’я людини визначає спосіб життя. Його негативними чинниками є шкідливі звички, незбалансоване харчування, надмірне моральне і психологічне навантаження, несприятливі умови праці, малорухомість, незадо­вільні матеріально-побутові умови та інше. Негативно позначається на формуванні стану здоров’я і несприятлива екологічна ситуація, зокрема забрудненість ґрунту, води, повітря (їх внесок дорівнює приблизно 20 %). Соціальну значущість здоров’я можна оцінити через показники працездатності, інвалідності й смертності. Тимчасова непрацездатність й особливо цілковита втрата працездатності завдають соціальної та економічної шкоди не лише конкретній особі, а й суспільству в цілому. Підвищення рівня захворюваності, інвалідності та смертності — це пряма втрата трудового потенціалу, що негативно впливає на хід розширеного відтворення. Істотне значення має стан генетичного фонду, який не менше як на 20 % визначає рівень здоров’я населення.

Безпосередньо на охорону здоров’я, тобто якість медичної допомоги, на ефективність медичних профілактичних заходів припадає до 10 % рівня здоров’я населення.

Техногенне та радіоактивне забруднення атмосфери, ґрунтів, водойм у більшості областей України спричиняє численні мутантні ушкодження генів, які можуть у майбутньому лавиноподібно по­ширюватися. Наслідком цього стане біологічно зумовлене знижен­ня народжуваності, зростання потворності серед новонароджених, поширення спадкових хвороб і виявлення їхніх нових форм.

Статистичні порівняння з іншими країнами (табл. 1.3.3) свід­чать, що за основними показниками природних змін населення України стоїть не тільки після країн Європи, а й після республік колишнього СРСР.

Таблиця 1.3.3

ОСНОВНІ ДЕМОГРАФІЧНІ ПОКАЗНИКИ
ПО ДЕЯКИХ КРАЇНАХ ЄВРОПИ у 2001 р.
1

 

Загальний
коефіцієнт
народжуваності

Загальний
коефіцієнт
смертності

Загальний
коефіцієнт
шлюбності

Загальний
коефіцієнт
розлучень

Коефіцієнт
дитячої смертності
(на 1000 народжених)

Італія

9,2

9,6

 

 

 

Латвія

8,3

14,0

3,9

2,4

11,0

Німеччина

8,9

10

4,7

 

4,5

Російська Федерація

9,1

15,6

6,9

5,3

14,6

Велика Британія

11,2

10,1

 

 

5,5

Україна

7,7

15,3

6,4

3,7

11,3

Франція

13,1

8,9

5,1

 

 

Швейцарія

10,2

8,5

5,0

2,2

4,9

Дослідження науковців Інституту демографії та соціальних досліджень свідчать, що кількість померлих компенсується новонародженими лише на 52,6 %, що значно звужує передумови сприятливого демографічного розвитку країни у майбутньому2. Якщо тенденція збережеться, за прогнозами демографів, чисельність населення України до 2016 р. скоротиться до 44,5 млн осіб. Природне скорочення населення України супроводжувалось зниженням тривалості життя, особливо у чоловіків (табл. 1.3.4).

Таблиця 1.3.4

ОЧІКУВАНА ТРИВАЛІСТЬ ЖИТТЯ ПРИ НАРОДЖЕННІ (років)

Період, для якого
розраховано показник

Усе населення

У тому числі

чоловіки

жінки

1985—1986

71

66

74

1990—1991

71

66

75

1993—1994

69

64

74

1997—1998

68

63

74

2000

68,1

63

74

Прогноз 20151

66,8

66,2

76,7

По Україні за 2000 р. показник тривалості життя при народженні становив 68,1 року, будучи дещо вищим ніж у цілому по світу — 66,9 року, і Україна посідала за ним 98 місце серед країн світу2. Найбільша тривалість життя була в Японії — 81 рік, а мінімальна — у Сьєрра-Леоне — 38,9 року3.

Статистичне порівняння з іншими країнами (табл. 1.3.5) свідчить, що очікувана тривалість життя становила від 66,6 років (Росія) до 81,3 (Японія).

Таблиця 1.3.5

МОНІТОРИНГ ПРОЦЕСУ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ4

 

Очікувана тривалість життя при народженні (років)

2001

2000—2005

Норвегія

78,7

78,9

Ісландія

79,6

79,8

Швеція

79,9

80,1

Австралія

79,0

79,2

Бельгія

78,5

78,8

США

76,9

77,1

Закінчення табл. 1.3.5

 

Очікувана тривалість життя при народженні (років)

2001

2000—2005

Канада

79,2

75,3

Японія

81,3

81,6

Швейцарія

79,0

79,1

Франція

78,7

79,0

Німеччина

78,0

78,3

Іспанія

79,1

79,3

Білорусь

69,6

 

Україна

69,2

69,7

Росія

66,6

66,8

За прогнозами вчених Інституту демографії та соціальних досліджень, найімовірнішим видається поступове зростання середньої очікуваної тривалості життя чоловіків до 66,2 року, а жінок — до 76,7 року1.

Результатом зниження народжуваності та зростання смертності є старіння населення. За період між переписами 1959 та 2001 рр. частка осіб у віці 60 років і старше зросла з 12,3 до 25,5 %. За даними перепису 2001 р., частка осіб у віці 60 років і старше в міських поселеннях становила 19,1, а в сільській місцевості — 26,1 %2. Питома вага осіб 65 років і більше в Україні наближається до країн Західної Європи3. Такі тенденції обумовлюють демографічне навантаження на працездатне населення Украї­ни та спричинюють зростання частки населення, що потребує соціального захисту. На початок 2001 р. на кожну 1000 осіб працездатного віку припадало 723 непрацездатні, зокрема у міських поселеннях — 629, у сільській місцевості — 950 непрацездатних.

За сучасної вікової структури навіть у разі повної ефективності заходів щодо підвищення середньої тривалості життя (доведенні її до 85 років для жінок та 80 років для чоловіків) додатковий природний приріст можливий лише за умови, якщо сумарний коефіцієнт народжуваності (кількість дітей, які народжує одна жінка протягом життя) перевищить 2,3 найближчими роками і досягне 2,5 через 10—12 років[3]. З погляду національної безпеки ситуація ускладнюється через те, що за прогнозованими оцінками спеціалістів до 2006 р. передбачається зростання інтенсивності смертності[4] населення у всіх вікових групах. Очікувана чисельність населення України за оптимістичними прогнозами на початок 2010 р. становитиме близько 47,6 млн осіб. Питома вага осіб віком 60 років і старше в загальній чисельності населення у 2010 р. становитиме 19,3 %[5]. Очікується, що до 2015 р. питома вага осіб, старших 60 років, сягне 21,7 % загальної чисельності населення (серед жінок 26,0, чоловіків 16,8 %)[6]. Відповідно прогнозується зростання демографічного навантаження на населення працездатного віку. За оптимістичним прогнозом, його рівень досягне 604 особи непрацездатного віку на 1000 осіб населення у працездатному віці. Середня очікувана тривалість життя за прогнозованими розрахунками свого мінімального значення досягне у 2005 р. і становитиме, за оптимістичними варіантами, для чоловіків — 59,2 року, для жінок — 68,4 року.

Демографічна криза в Україні поширюється і на шлюбно-сімейні процеси (табл. 1.3.6).

Таблиця 1.3.6

ШЛЮБИ І РОЗЛУЧЕННЯ В УКРАЇНІ[7]

 

Усього, тис.

На 1000 наявного населення

 

1959

1970

1979

1989

2001

2002

1959

1970

1979

1989

2001

2002

Кількість зареєстрованих шлюбів

Усього

489,0

465,8

553,8

489,3

309,6

317,2

11,6

9,8

11,1

9,5

6,4

6,6

у міських поселеннях

253,9

287,4

357,1

352,2

223,6

231,5

13,0

11,1

11,6

10,1

6,8

7,1

у сільській місцевості

235,1

178,4

196,7

137,1

86,0

85,7

10,4

8,3

10,3

8,0

5,4

5,4

Закінчення табл. 1.3.6

 

Усього, тис.

На 1000 наявного населення

 

1959

1970

1979

1989

2001

2002

1959

1970

1979

1989

2001

2002

Кількість зареєстрованих розлучень

усього

49,8

135,4

190,1

193,7

181,3

183,5

1,2

2,9

3,8

3,7

3,7

3,8

У міських поселеннях

43,5

117,6

163,2

167,1

147,9

145,4

2,2

4,5

5,3

4,8

4,5

4,5

У сільській місцевості

6,3

17,8

26,9

26,6

33,4

38,1

0,3

0,8

1,4

1,6

2,1

2,4

Протягом тривалого часу частота реєстрації шлюбів знижується. Так, якщо у 1959 р. на 1000 осіб населення припадало 11,6 зареєстрованих шлюбів, то у 2002 р. — 6,6. Збільшується водночас кількість розлучень, яка, відповідно, становила — 1,2 та 3,8 розлучення. Збільшується частка бездітних і однодітних родин, а це ще більше погіршує демографічні перспективи держави. Дві третини сімей з дітьми до 18 років мають лише одну дитину. Середня величина сім’ї в Україні від 1989 р. практично не змінюється і становить 3,2 особи (у містах — 3,1, в селах 3,4)[8]. Велике занепокоєння викликає зниження дітородних установок сім’ї, на відновлення яких необхідний час — не менше тривалості життя одного-двох поколінь. До 2015 р. очікується стабілізація шлюбності на рівні 6—8 ‰ із певним підвищенням розлученості на рів­ні — 3,5—4 ‰. Унаслідок втрат чисельних шлюбних континген­тів та поширення незареєстрованих шлюбів немає підстав спо­діватися на відродження високих рівнів шлюбності у найближчій перспективі[9].

Другою важливою складовою, що формує кількісні зміни населення, є міграційні процеси. Скорочення кількості населення залежно від міграційних процесів становить близько 1/3 частини загального обсягу кількісних втрат. В Україні наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. відбулися суттєві зрушення в міграції населення.

Аналізуючи основні напрямки міграції населення України у 2002 р. (табл. 1.3.7), слід зазначити, що число вибулих (793 796 осіб) перевищує число прибулих в Україну (760 005 осіб), сальдо мігра­ції дорівнює 33 791 особі.

Таблиця 1.3.7

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ МІГРАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ у 2002 р.[10]

 

Осіб

На 1000 населення

число
прибулих

число
вибулих

сальдо
міграції

число
прибулих

число
вибулих

сальдо
міграції

Усі напрямки
міграції

760 005

793 796

– 33 791

15,8

16,5

– 0,7

у межах України

717 532

717 532

х

14,9

14,9

х

внутрішньорегіональна міграція

450 084

450 084

х

9,3

9,3

х

міжрегіональна міграція

267 448

267 448

х

5,6

5,6

х

міждержавна
міграція

42 473

76 264

– 33 791

0,9

1,6

– 0,7

у тому числі

 

 

 

 

 

 

країни СНД

35 929

49 429

– 13 500

0,7

1,0

– 0,3

решта країн

6544

26 835

– 20 291

0,2

0,6

– 0,4

Дослідження свідчать, що найбільшу питому вагу має міграція у межах України і, зокрема, внутрішньорегіональна міграція.

1.3.2. Управління демографічним розвитком.
Державна демографічна політика

Світова практика переконує, що демографічні процеси за будь-яких умов потребують регулювання з боку держави. Необхідність управління демографічним розвитком обумовлюється, по-перше, необхідністю задоволення суспільної потреби у відтворенні населення та його розміщення на території в масштабах і пропорціях, які б відповідали перспективам соціально-еконо­мічного розвитку; по-друге, тим, що демографічні процеси та їх об’єктивні суспільно-економічні детермінанти пов’язані безпосередньо через сферу суспільної та індивідуальної свідомості, що виявляється в умовах життєдіяльності і впливає на демографічну поведінку людей. Роль управління зводиться у цьому разі до змен­шення можливого розходження між метою індивідуальної демографічної поведінки і метою демографічного розвитку загалом; по-третє, тим, що цілеспрямованості впливу потребують ситуаційні вияви тенденцій демографічних процесів — як на національ­ному, так і на регіональному рівнях. Управління демографічним розвитком здійснюється за допомогою демографічної політики.

У вузькому розумінні демографічна політика — це комплекс заходів щодо відтворення населення, які безпосередньо впливають на демографічні процеси. Проте демографічна політика охоплює широке коло проблем відтворення населення, формування складу та структури трудового потенціалу, його ефективного використання. У широкому розумінні до демографічної політики можна віднести всі види соціально-економічних заходів, спрямованих на досягнення специфічних цілей, — вирішення житлової проблеми, поліпшення умов праці, зниження захворюваності, які сприяють послабленню демографічних проблем. Отже, демографічна політика[11] — це система загальноприйнятих на рівні управління ідей і концептуально-об’єктивних засобів, за допомогою яких держава та її соціальні інститути, дотримуючись принципів, адекватних історичним умовам, передбачають досягнення встановлених якісних і кількісних цілей демографічного розвитку, що відповідають перспективним цілям соціально-економічного розвитку держави загалом.

У концепції демографічного розвитку України на 2005—2015 рр. наголошується, що базовим положенням є трактування демографічної політики не як складової соціально-економічної політики, а як її особливої спрямованості, демографічної орієнтації. Мета демографічної політики обумовлена конкретними історичними обставинами життєдіяльності суспільства та співвідношенням поточних і перспективних завдань. Демографічна політика повинна бути спрямована на досягнення довгострокової перспективи відтворення населення з урахуванням регіональних особливостей. Вирішення демографічних проблем потребує, з одного боку, охоплення всіх регіонів заходами профілактики деструктивних демографічних чинників, а з другого — виділення регіонів з найгострішими проблемами для розробки спеціальних програм.

Суб’єктом демографічної політики є держава.

Об’єктом демографічної політики є процеси народжуваності і смертності, умови та рівень життя, сімейно-шлюбні відносини, процеси міграції населення, формування трудових ресурсів і демографічні аспекти зайнятості. Складові демографічної політики умовно можна поділити на три групи[12]: економічні, правові (адміністративно-юридичні), інформаційно-агітаційні (психологічні).

Економічні заходи мають форму надання прямої грошової допомоги (допомоги на дітей, одноразової допомоги в разі народження дитини, оплачуваної відпустки вагітним жінкам та післяпологової відпустки, пільгових позик молодим сім’ям)[13], дотації з Держбюджету або місцевих бюджетів (обслуговування немовлят, забезпечення місцями у дитячих садках на пільгових умовах тощо), непрямих грошових допомог (знижок і пільг переважно багатодітним сім’ям при одержанні житла, встановлення нижчої квартплати). Сюди входять також різні податкові пільги багатодітним сім’ям, сім’ям, які виховують дітей-інвалідів.

Правові (адміністративно-юридичні) заходи покликані створити єдині законодавчі та адміністративні норми поведінки (мінімальний вік початку трудової діяльності та вступу до шлюбу, права матері і дітей у разі розторгнення шлюбу). Інформаційно-агітаційні (психологічні) заходи передбачають використання засобів масової інформації, мистецтва з метою регулювання демографічних процесів відповідно до цілей та завдань демографічної політики. Ефективне управління демографічними процесами може бути досягнуте лише за рахунок взаємодії економічних, правових та психологічних заходів.

В останні роки прийнято низку державних документів, орієнтованих на поліпшення демографічної ситуації в Україні, зміцнення сімейно-шлюбних стосунків, формування усвідомленого батьківства. Це передусім національна програма «Планування сім’ї» (1994 р.), програма «Українська родина» (2001 р.), національна програма України «Репродуктивне здоров’я 2001—2005» (2001 р.), Концепція державної сімейної політики (2000 р.), Концепція демографічного розвитку України на 2005—2015 рр. (проект 2004 р.) тощо.

Поліпшення демографічної ситуації можна очікувати лише за умови поліпшення економічної ситуації в Україні, центральну роль у цьому мають відіграти:

  подолання бідності, запобігання розвитку хронічної та успадкованої бідності на основі зростання доходів та рівня життя всього населення;

  глибоке реформування сфери праці, оскільки саме тут формуються провідні важелі репродуктивних і міграційних настанов, вітальної поведінки, здорового способу життя;

  забезпечення ефективної зайнятості, яка має стати надійною гарантією належного рівня життя не тільки для самого працюючого, а і для його утриманця.

У сучасній демографічній політиці України пріоритетними мають стати зниження надмірної смертності населення, поліпшення його здоров’я, зниження дитячої смертності, підтримка життєдіяльності дітей і дорослих, збільшення тривалості життя.

Особливої уваги в сучасних умовах набуває охорона здоров’я населення, що зумовлено низкою причин[14]:

·   політичних: ступінь розвитку демократичних засад державотворення визначає забезпечення рівного доступу всіх громадян до медичної допомоги, соціальне спрямування політики розвинутих країн;

·   національно-економічних: відтворення продуктивних сил, чи­сельності працездатного населення, збереження генофонду нації є завданням національної безпеки та досягнення економічної кон­курентоспроможності держави;

·   соціально демографічних: стан охорони здоров’я в суспільстві впливає на його старіння, демографічні зсуви;

·   індустріально-технологічних: ступінь індустріалізації та інформації суспільства сприяє розвитку охорони здоров’я та її технологізації, що водночас висуває певні вимоги до стану здоров’я людини в сучасному суспільстві.

Але досі традиційними залишаються в Україні фінансування охорони здоров’я за залишковим принципом і зневаження цінності людського життя. В Україні витрати на охорону здоров’я донедавна дорівнювала у середньому 2,8 % від ВВП, що становить 65—133 грн на одного громадянина, і за цим показником Україна відповідно посідала 96-те місце серед 176 країн світу, охоплених моніторингом Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ)[15]. Для зіставлення: видатки на охорону здоров’я ряду країн, у відсотках до ВПП становлять у США — 14 %, Німеччині — 9 %, Японії — 8,3 %, Великій Британії — 5,9 %. ВООЗ вважає, що при видатках на охорону здоров’я нижчих 5 % від ВПП сфера стає не тільки не ефективною, а й непрацездатною[16].

У сфері охорони здоров’я і зниження смертності населення основними напрямками державної демографічної політики мають бути:

  підвищення якості життя;

  удосконалення системи охорони здоров’я;

  підвищення якості медичного обслуговування;

  посилення контролю за якістю продовольчих товарів;

  створення безпечних умов праці;

  профілактика та зниження професійної захворюваності;

  охорона й збереження здоров’я дітей;

  максимальна нейтралізація факторів, що зумовлюють підвищення смертності;

  створення альтернативної страхової медицини;

  просвітницька та освітня діяльність, спрямовані на профілактику захворювань і піклування про здоров’я.

У сфері сімейної політики та народжуваності основними напрямами державної демографічної політики мають бути:

  створення сприятливих умов для економічної самостійності і зростання добробуту сімей;

  удосконалення системи соціального обслуговування сімей;

  пріоритетність охорони материнства і дитинства у реалі-
зації програм розвитку охорони здоров’я та інших соціальних про
грам;

  підвищення якості, розширення форм і видів медичного обслуговування жінок репродуктивного віку;

  створення реальних умов для гармонійного поєднання жінками материнства та професійної діяльності. Необхідно, зокрема, обмежити застосування жіночої праці у нічних змінах, звільнити жінок від тяжкої ручної праці, розширити практику застосування гнучкого робочого дня;

  підвищення престижу сім’ї.

Основними напрямками реалізації державної сімейної політики, які задекларовані прийнятою у 1999 р. Концепцією державної сімейної політики України, є поліпшення матеріальних умов життєдіяльності сім’ї та забезпечення її стабільного існування, забезпечення належного співвідношення зайнятості в суспільному виробництві з виконанням сімейних обов’язків, забезпечення охорони здоров’я сім’ї, розвиток системи соціально-кон­сультативної допомоги населенню. Сімейна політика має вклю­чати механізм не лише економічних, а й духовних, ідеологічних, освітніх заходів, які сприяли б формуванню відповідної свідомості людей, насамперед молодого віку.

Держава має вести активну соціальну та пропагандистську роботу з метою підвищення статусу та авторитету сім’ї та дитини в суспільстві. Особливої уваги потребує допомога молодим сім’ям на початку життєвого шляху. Держава має піклуватися про сім’ї без одного з батьків, багатодітні сім’ї.

За останні десятиріччя в діяльності Української держави щодо сім’ї сформувалися певні позитивні тенденції. Суспільство усвідомлює необхідність глобальних заходів щодо зміцнення сім’ї і сімейної політики. Посилилась увага регіонів до проблеми сім’ї, створюються територіальні органи влади, що безпосередньо опікуються її проблемами. Розпочався процес формування громадських організацій, об’єднань, діяльність яких відображає інтереси сім’ї. Результатом реформи є збільшення одноразової допомоги при народженні дитини. Одноразова допомога при народженні ди­тини, що народилася після 31 березня 2005 р., становить 22,6 про­житкового мінімуму дітей віком до 6 років. На 2005 р. прожитковий мінімум дітей до 6 років було встановлено в розмірі 376 грн. Таким чином, загальна сума виплат при народженні дитини дорівнює 8497 грн.

У сфері подолання негативних наслідків старіння населення основними напрямками державної демографічної політики є[17]:

  створення механізмів забезпечення життєдіяльності літніх людей, їх залучення до активного способу життя поза сферою трудової діяльності шляхом підвищення рівня соціального забезпечення пенсіонерів за віком, розвитку первинної медико-сані­тарної допомоги особам похилого віку, розвитку мережі спеціалізованих заходів для літніх людей та інвалідів;

  ефективне використання залишкового трудового потенціалу осіб пенсійного віку.

У сфері регіонального демографічного розвитку згідно з Концепцією демографічного розвитку України на 2005—2015 рр. висуваються два ключові взаємопов’язані завдання[18]:

  досягнення скорочення розриву у рівнях регіональних демографічних показників;

  забезпечення стійкого, збалансованого розвитку кожного з регіонів.

Складність демографічної політики вимагає зусиль влади у розробленні та реалізації нової демографічної політики, яка поряд зі створенням економічних умов у ранг найважливіших вклю­чатиме демографічні пріоритети (вітальні, репродуктивні, міграційні), значна увага приділятиметься популяризації здорового способу життя, трансформації відповідних культурних настанов.

1.3.3. Регулювання міграційних процесів.
Міграційна політика

Міграційна політика суттєво впливає на стан трудового потен­ціалу і є складовою загальної демографічної політики та виділяється як самостійний елемент лише з метою конкретизації заходів регулювання руху населення. Без глибокого аналізу та з’ясування причинно-наслідкових зв’язків і механізму міграційних процесів удосконалити управління ними практично неможливо. Цей механізм впливає переважно на сфери соціально-економічних відносин, що спонукає до вивчення причин і моментів переміщення людей.

Практика регулювання міграційного руху населення в межах України та за її межами вимагає нового бачення становища людини у сфері зайнятості, що пов’язано з конкуренцією, свободою і добровільністю вибору сфери суспільно корисної діяльності та зміною місця проживання і праці, зокрема й з виїздом за кордон. Широкомасштабна еміграція населення найактивнішого репродуктивного віку негативно впливає на шлюбність і народжуваність, що, в свою чергу, відбивається на відтворенні населення країни в цілому, а також її трудового потенціалу. Ось чому тепер украй необхідними є вироблення і реалізація активної міграційної політики.

Міграційна політика — це система правових, фінансових, адміністративних і організаційних заходів держави та недержавних установ щодо регулювання міграційних процесів з позицій міграційних пріоритетів, кількісного та якісного складу міграційних потоків, їх соціальної, демографічної та економічної структури[19]. Проте, спираючись на результати дослідження, висновки та рекоменда­ції науковців України щодо розробки Закону «Про основні засади міграційної політики» в законі дано ширше тлумачення державної міграційної політики. Державна міграційна політика — це сукупність заходів, що здійснюються державою з метою регулювання міграційних процесів, створення умов для реалізації інтелектуального і трудового потенціалу мігрантів, побудови демографічного правового суспільства, забезпечення належного соціально-економічного та демографічного розвитку, дотримання принципів захисту національних інтересів, безпеки і територіальної цілісності України.

Посилення ролі міграційних процесів у суспільно-політич­ному та економічному житті, проведення активної міграційної політики є засобом регулювання територіального руху населення, інструментом забезпечення інтересів держави. Її ефективність визначається наявністю обґрунтованої концепції державної міграційної політики, основне завдання якої — забезпечення єдиного методологічного підходу до формування бачення міграційного процесу в сучасній Україні, визначення ролі та місця міграцій населення у соціально-економічному і політичному житті держави, розробка механізму регулювання територіального перерозподілу населення; чітке дотримання обраних пріоритетів; наявність надійного правового, організаційного, матеріального та інформаційного забезпечення заходів державного регулювання міграцій.

Розробка концепції державної міграційної політики України, прийняття на її базі відповідних правових актів[20] є важливою умовою зміцнення економіки, посилення національної безпеки держави.

Державна міграційна політика формується за такими основними принципами:

  забезпечення кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободи пересування, вибору місця проживання, права вільно залишати територію України, за винятком обмежень, встановлених законодавством, а також в’їжджати в Україну громадянам України;

  забезпечення державної безпеки та національних інтересів, а також загальнодержавних підходів у проведенні міграційної по­літики;

  захист прав і свобод та законних інтересів громадян України, іноземців і осіб без громадянства, недопустимість створення для них безпідставних пільг чи переваг, які б ставили їх у привілейоване становище порівняно з громадянами України;

  недопущення будь-яких проявів дискримінації, забезпечення умов для реалізації мігрантами своїх прав, свобод і законних інтере­сів, а також виконання обов’язків, передбачених законодавством;

  запобігання масовим стихійним та нерегульованим процесам міграції населення як усередині країни, так і за її межі шляхом створення спеціальних державних соціально-економічних та національно-культурних програм, які базуються на науковому прогнозі міграційного потенціалу, напрямків міграційних потоків з урахуванням сучасної та передбачуваної соціально-економічної і суспільно-політичної ситуації;

  протидія незаконній міграції, працевлаштуванню мігрантів і торгівлі людьми;

  взаємодія та координація діяльності органів виконавчої влади і громадських організацій у сфері міграції на державному та міжнародному рівнях;

  рівноправне співробітництво України з державами-партне­рами з питань міграційних процесів шляхом підтримання взаємовигідної співпраці за загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права.

Зовнішня міграційна політика має сприяти безпеці країни, нарощуванню її економічного потенціалу та зростанню добробуту населення. Її основними позиціями у сфері праці є: захист національного ринку праці, залучення до країни, за необхідністю, іноземних фахів­ців і працівників певного професійно-кваліфікаційного спрямування, здійснення соціально-правового захисту трудящих мігрантів.

Основними напрямами внутрішньої міграційної політики є забезпечення свободи територіального пересування населення, в галузі праці — оптимізації міжрегіонального перерозподілу гро­мадян, виходячи з політики, яка склалася у сфері зайнятості, і стану регіональних ринків праці.

Об’єктом міграційної політики в Україні є територіальний рух населення.

Суб’єктом внутрішньої міграційної політики є громадяни України, які здійснюють територіальне переміщення.

Суб’єктом зовнішньої міграційної політики в Україні є громадяни України, громадяни інших держав і особи без громадянства, які перетинають державний кордон України.

До пріоритетних завдань національної та регіональної моделей управління міграційним рухом населення слід віднести регулювання:

  територіальних міждержавних переміщень населення та зовнішніх трудових міграцій;

  імміграційних процесів — як трудових, так і стаціонарних;

  еміграційних процесів (постійних, тимчасових, трудових);

  внутрішніх міграцій.

Дієвість регулювання міграційних процесів залежатиме від повного врахування та використання як загальнодержавних, так і регіональних особливостей та чинників. Безпосередньо регулюванню піддаються не самі міграційні процеси, а адміністративно-правові, головним чином соціально-економічні умови, в яких вони здійснюються. А тому заходи міграційної політики державних та регіональних органів управління мають бути територіально диференційованими, щоб реально захищати й реалізовувати права мігрантів. Режим та заходи міграційної політики держави повинні забезпечувати досить ретельне відстежування міграційних процесів, їх сучасні тенденції і явища, оперативно реагувати на зміни та контролювати їх з метою підпорядкування національним і регіональним інтересам, особистим потребам мігрантів.

Основні напрями державної демографічної політики у сфері міграції населення такі:

  забезпечення свободи пересування;

  регулювання міграційних потоків з урахуванням соціально-економічних умов, демографічної структури регіонів країни і національних особливостей мігрантів.

Слід зазначити, що вирішальна роль у регулюванні інтенсивних міграційних потоків належить управлінню соціально-еконо­мічними факторами, тобто умовами життя і трудової діяльності людей, що можуть змінюватися в результаті відповідного перерозподілу капітальних вкладень, фонду заробітної плати, суспіль­них форм споживання. Залежно від джерела фінансування вони можуть мати оперативний і довгостроковий характер. Основними серед них є розподіл і структура робочих місць, регіональні відмінності у максимальних розмірах особистого підсобного сільського господарства, система матеріальних пільг за безперервний стаж роботи на підприємстві або в галузі, тривалість робочого дня і режим праці, забезпеченість житлом, рівень транспортного, медичного, побутового та культурного обслуговування, територіальні відмінності у структурі споживання населення, організація шкільного навчання, забезпеченість населення закладами соціальної інфраструктури, обсяг і благоустрій житлового фонду, стан навколишнього середовища тощо;

  поліпшення ситуації на національному ринку праці за рахунок регулювання працевлаштування громадян України за кордоном і захисту його від неконтрольованого припливу іноземної робочої сили;

  раціоналізація напрямків міграційних потоків;

  захист прав і інтересів мігрантів.

На сучасному етапі надзвичайно актуальною для України є проблема вдосконалення міграційної політики. Необхідність активного втручання урядових структур у перебіг міграційних процесів є очевидною, однак діяльність держави в жодному разі не повинна зводитися до заборонних заходів, наслідком яких може бути зростання нелегальної міграції та підвищення напруженості у суспільстві. Аналіз дотеперішньої структури державного регулювання міграційних процесів показав, що, незважаючи на досить невеликий термін її становлення (перші законодавчі та нормативні акти з’явилися лише у 1992 році), система у цілому сформувалася[21].

Міграційна політика має враховувати світовий досвід, який свідчить про отримання користі навіть з еміграції висококваліфікованих спеціалістів. Звичайно емігранти своєю працею примножують національне багатство країни. Досить лише нагадати, що такі країни, як США, Канада, Австралія, Ізраїль та деякі інші, збудували свою економіку винятково за рахунок інтелектуального, фізичного, фінансового потенціалу іммігрантів. А Німеччина і Франція та інші країни Західної Європи значно посилюють свою економічну могутність також за рахунок іммігрантів. Заробляючи пристойні гроші, мігрант має можливість переказати частину їх родичам, які залишилися на батьківщині. Такий фактор розвитку економіки, як грошові перекази, надзвичайно важливий не лише для держав третього світу (в деяких з них грошові перекази в окремі роки становили до 50 % ВВП), а й ряду країн Європейського Союзу — Португалії, Греції, Ірландії, Фінляндії[22].

Міграційна проблема є глобальною. Її глобальність визначається тим, що переміщення населення між державами стосується всіх континентів земної кулі, її розв’язання можливе за умови поєднання зусиль усієї міжнародної спільноти. Відповідно до угоди з Кабінетом Міністрів України щодо співробітництва у сфері міграції, підписаної 03.12.1999 р. та ратифікованої 13.07.2000 р., Міжнародна організація міграції за погодженням з урядом здійснює в Україні такі міграційні програми[23]:

  сприяння розвитку потенціалу системи управління міграцією, консультативні послуги та інші заходи технічного співробітництва з міграційних питань;

  інформація у галузі міграції;

  урегулювання міграції громадян, іноземців та осіб без громадянства;

  міграційна допомога біженцям, раніше депортованим особам та іншим особам, які потребують допомоги;

  повернення кваліфікованих людських ресурсів;

  інші програми.

Згідно з Концепцією демографічного розвитку України на 2005—2015 рр. головними пріоритетами державної демографічної політики у сфері регулювання міграції є:

  зменшення масштабів зовнішньої трудової міграції українських громадян;

  економічне регулювання внутрішніх міграційних потоків.

Від чіткості та продуманості міграційної політики залежить подальший розвиток і ефективність трудової міграції в Україні, визнання та престиж держави у світі.



1 Національна програма «Репродуктивне здоров’я 2001—2005». Указ Президента України від 26.03.01 // Законодавство України; КБД «Инфордиск».

2 Стешенко В., Рудницький О., Хомра О., Стефанівський А. Демографічні перспективи України до 2026 р. — К., 1996.

[1] Загалом перевищення кількості померлих над кількістю народжених притаманне багатьом країнам. Зокрема, у 2001 р. в Європі депопуляцією було охоплено 17 країн, нульовий рівень природного руху мали 5 країн. Багато країн перебуває на межі переходу до «нульового приросту».

[2] Статистичний щорічник України за 2002 р. — К.: Консультант, 2003. — С. 395.

1 Статистичний щорічник України за 2002 р. — К.: Консультант, 2003. — С. 400.

1 Концепція демографічного розвитку України на 2005—2015 рр. Проект. — К., 2004. — С. 4.

1 Концепція демографічного розвитку України на 2005—2015 рр. Проект. — К., 2004. — С. 5.

1 Статистичний щорічник України за 2002 р. — К.: Консультант, 2003. — С. 607.

2 Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред.
В. М. Гейця. — К.: Фенікс, 2003. — С. 47

1 Концепція демографічного розвитку України на 2005—2015 рр. — К.: Консультант, 2003. — К., 2004.

2 Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. В. М. Гейця. — К.: Фенікс, 2003. — С. 229, 230.

3 Там само. — С. 229, 230.

4 Доклад о развитии человека за 2003 год. — Минск: Юнипак, 2003. — С. 237, 238.

1 Концепція демографічного розвитку України на 2005—2015 рр. Проект. — К., 2004. — С. 6.

2 Концепція демографічного розвитку України на 2005—2015 рр. Проект. — К., 2004. — С. 7.

3 Процес старіння населення відбувається в усіх розвинутих державах. Експерти ООН вважають, що до 2050 р. тільки в Японії частка осіб старше 65 років перевищить 30 %.

[3] У країнах Західної Європи і Північної Африки на жінку припадає від 1,6 до 3,2 дитини. Лише Німеччина, Італія та Іспанія мали в останні роки 1,3 дитини на жінку.

[4] Зовнішні трудові міграції населення / За ред. Е. М. Лібанової, О. В. Позняка. — К.: РВПС України НАН України, 2002. — С. 137.

[5] Макарова О., Позняк О., Шишкін В. Прогноз демографічного розвитку України до 2010 р. // Україна аспекти праці. — 1997. — № 5. — С. 25—27.

[6] Концепція демографічного розвитку України на 2005—2015 рр. Проект. — К., 2004. — С. 8

[7] Статистичний щорічник України за 2002 р. — К.: Консультант, 2003. — С. 395.

[8] Концепція демографічного розвитку України на 2005—2015 рр. Проект. — К., 2004. — С. 6.

[9] Там само. — С. 7.

[10] Статистичний щорічник України за 2002 р. — К.: Консультант, 2003. — С. 400.

[11] Економічна енциклопедія. — К.: Видавничий центр «Академія», 2000. — Т. І. — С. 307.

[12] Данюк В. М., Колот А. М. Управління трудовими ресурсами. — К., 1995. — С. 45.

[13] В Україні вже реалізується програма довгострокового кредитування будівництва житла для молодих сімей.

[14] Жаліло Л., Солоненко І., Скуратівський В. Охорона громадського здоров’я як соціальна інституція // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 2.

[15] Стратегія розвитку України: теорія і практики. — К.: НІД., 2002. — С. 864.

[16] Мантало О. Проблеми здоров’я виробничих сил і його відтворення в Україні. // Вісник Національної Академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 3.

[17] Концепція демографічного розвитку України на 2005—2015 рр. Проект. — К., 2004. — С. 13.

[18] Там само.

[19] Петрова Т. П. Концепція державної міграційної політики України: цільова орієнтація і основні напрямки. — К., 1991. — С. 27.

[20] Закон України «Про громадянство», Закон України «Про правовий статус іноземців», Закон України «Про міграцію», Закон України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», Закон України «Про біженців», Закон України «Про зайнятість населення», Закон України «Про підприємництво», Закон України «Про адміністративні правопорушення», Положення «Про порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні», Угода про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту мігрантів, Міжнародна конвенція ООН про захист прав трудящих мігрантів і членів їхніх сімей.

[21] Державне регулювання міграційних процесів здійснюють відповідно до законодавства спеціальний уповноважений орган виконавчої влади у справах міграційної політики та інші органи виконавчої влади і місцевого самоврядування у межах покладених на них повноважень.

[22] Зовнішні трудові міграції населення / За ред. Е. М. Лібанової, О. В. Позняка. — К.: РВПС України НАН України, 2002. — С. 118.

[23] Там само. — С. 115.





© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.