Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Економічна історія України

Тема 0. Економічна історія України

0.3. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVI — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ



- Зміни в господарському розвитку українських земель напередодні Визвольної війни 1648—1676 рр.
- Економічні причини Визвольної війни, її соціально-економічні наслідки та суть економічної політики Б. Хмельницького.
- Еволюція соціально-економічних відносин у другій половині ХVII — на початку XVIII ст.
- Економічна політика Петра І і його наступників та її вплив на господарський розвиток українських земель.
- Основні напрями господарського розвитку українських земель у XVIII — першій половині ХІХ ст.
- Господарський розвиток західноукраїнських земель під владою Польщі та Австро-Угорщини у XVII—XVIII ст.
- Криза кріпосної системи господарства в українських землях.
У 1569 р. між Великим князівством Литовським та Польським королівством було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави — Речі Посполитої, у результаті чого більша частина українських земель відійшла під владу Польщі. Почало стрімко зростати велике феодальне землеволодіння, особливо піс-
ля 1590 р., коли було видано сеймову постанову, котра дозволяла займати «пустелі», що лежали за Білою Церквою. Польські магнати захоплювали землі самочинно, одержували їх від королів, відвойовували один у другого. 3’явилися величезні магнатські латифундії з сотнями сіл, міст, містечок, тисячами господарств селян і міщан. Це були держави в державі, з якими повинні були рахуватися королі, віддавати їм частину державних доходів. Середня ж і дрібна шляхта знаходилася на службі у магнатів і досить часто одержувала за службу в оренду або в «державу» (умовне неспадкове феодальне землеволодіння) землі магнатів.
Розвиток товарно-грошових відносин, бажання феодалів збільшити прибутковість господарств привели до певного прогресу в сільськогосподарському виробництві. Панівною системою в землеробстві було трипілля, ширше стали застосовувати угноєння, вдосконалювалися знаряддя праці. Головною сільськогосподарською і експортною культурою було збіжжя (пшениця, жито).
Із зростанням фільваркової системи, поширенням панщини, селяни почали втрачати право переходу. Протягом ХVІ ст. (1505 та 1520 рр.) польські сейми видали ряд законів, що суворо забороняли селянам без дозволу феодала полишати свій наділ, і, нарешті, третій Литовський статут 1588 р. остаточно закріпачив селян. Селянам заборонялося самостійно виступати в суді і свідчити як проти, так і за своїх панів. Під ярмом панської Польщі українського селянина було позбавлено всіх прав. Шляхтич отримав право не лише продати або купити селянина, а й засудити його на смерть.
Зростання кріпосного гніту призводить до масових утеч селян. У другій половині ХVІ ст. на Нижньому Подніпров’ї виникла Запорізька Січ — центр українського козацтва, що стає осередком боротьби за визволення України від феодального і національного гноблення: у багатьох випадках козаки були заспівувачами в селянських повстаннях в Україні.
Під впливом зростання товарно-грошових відносин мало-помалу в ринок втягувалися і селянські господарства, у результаті чого розпочинається процес соціального розшарування селян-
ства, з’являється значна кількість малоземельних та безземельних
селян. Зростав і прошарок заможного селянства, яке займалося торговельним землеробством, промислами, використовувало найману працю, проте панування феодальних відносин стримувало розвиток капіталістичних. У козацькому середовищі процес розшарування відбувався значно швидше.
У розглядуваний період розвиток продуктивних сил приводить до поглиблення процесу суспільного поділу праці, набуває подальшого розвитку ремесло та торгівля, що супроводжується розвитком старих та виникненням нових міст і містечок. В Україні в цей час налічувалося 970 міст і містечок, які часто відрізнялися від сіл лише тим, що їх населення за статутами не відробляло панщини, а тільки платило натурою чинш і данину й мали торги та ярмарки. Серед міст найбільше значення на той час мали Київ та Львів. Ремісники майже всіх українських міст були об’єднані в цехи за професійною ознакою. Так, у середині ХVІІ ст. у Львові було близько 30 цехів, які об’єднували понад 500 майстрів; їх вироби були широко відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами.
Проте цехове ремесло, як і в Західній Європі, було обмежене жорсткою регламентацією, що посилювалась національними обмеженнями. У зв’язку з цим в українських містах існувала велика
кількість позацехових майстрів — так званих партачів (у першій половині ХVІІ ст. у Львові вони складали до 40 %). Але позбавлені прав реалізовувати свою продукцію в містах, вони були змушені звертатися до посередників — купців-скупників. Поступово партачі опинялися в залежності від скупників, які почали не лише скуповувати їх продукцію, але й забезпечувати останніх сировиною, необхідними матеріалами та знаряддями праці, перетворюючи їх у найманих робітників. Із зростанням поділу праці вони перетворювалися в робітників так званих розсіяних мануфактур. Централізовані ж мануфактури часто виникали на базі цехових майстерень, де, всупереч регламентації, з’являвся поділ праці, будувалися спеціально.
Так, у містах та передмістях, а подекуди і в сільській місцевості, існували підприємства з переробки зерна на борошно, крупу, горілку, пиво. З’являються великі водяні млини, здатні не лише молоти зерно на борошно, але й виробляти сукно та різати колоди на дошки. На таких млинах уже існує певний поділ праці, а отже, їх можна віднести до мануфактурного виробництва. З’являються й великі ґуральні (на 4—6 і більше казанів), де працювало до 8 робітників, які теж можна розглядати як перехідну форму від ремісничої майстерні до мануфактури.
Виникає мануфактурне виробництво й у залізоробному виробництві — так звані рудні. Характерною рисою рудні є застосування водяного колеса, а в розглядуваний період набули поширення рудні, де застосовувалися у виробництві три водяних колеса. Тут також існував поділ праці, а частина робітників була вільнонайманою. Як сировину, на таких підприємствах використовували болотяні руди, яких було досить багато по всій Україні. Залізо на них видобували сиродутним способом; проіснували вони у незмінному вигляді аж до середини ХІХ ст.
До однієї з поширених галузей тодішньої промисловості можна також віднести виробництво поташу, попит на який у той час невпинно зростав як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках. Його застосовували у виробництві скла, мила, фарбуванні та вибілюванні тканин, промивки вовни тощо.
Підприємства з виробництва поташу («поташні буди») були поширені по всій Україні і належали як приватним власникам, так і державі. На них працювали до кількох десятків робітників різних спеціальностей. Так, у 1622 р. на Бушенівській буді (поблизу Овруча) працювали копитники, поташники, бондарі, пакувальники, пильщики, фурмани, які отримували грошову оплату . Отже, і ці підприємства характеризує відповідний поділ праці, що дозволяє віднести їх до мануфактур.
Значне поширення вогнепальної зброї у розглядуваний період визначило селітроваріння як сировинна база у виробництві пороху. Воно набуло широкого розповсюдження, особливо на Лівобережжі. Велике значення цієї галузі спонукало уряд монополізувати виробництво селітри, але деякі магнати, наприклад Ярема Вишневецький, мали також власні варниці. Селітряна варниця також належала до мануфактурного виробництва, адже в ній застосовувався поділ праці, а також використовувалася праця вільнонайманих робітників.
Поширювалося мануфактурне виробництво й у солеварінні. Такі підприємства називалися жупами, на них уже цілком яскраво простежується поділ праці. Кваліфіковані працівники отримували заробітну плату.
Але в усіх перелічених виробництвах нові, капіталістичні, відносини перепліталися зі старими, феодальними. Поряд з вільнонайманою працею тут працювали також селяни феодальних маєтків на панщинних умовах, здебільшого на допоміжних роботах. Усі ці виробництва, як правило, розташовувалися в сільській місцевості, найчастіше у панських фільварках.
У містах розпочинається розпад цехового ремесла, все більше з’являється позацехових майстрів, поглиблюється й боротьба всередині цехів, з’являються так звані «чорні» майстри, які виконували просту роботу, та привілейовані. Усе частіше трапляються випадки порушення цехових регламентів. Усе це було наслідком зростання ринкових відносин і неминуче приводило до кардинальних змін у міському середовищі. В містах з’являються також мануфактури, як розсіяні, так і централізовані.
До останнього типу мануфактур слід віднести виробництво гармат і дзвонів. Виробництво їх було досить складним і не могло здійснюватись у ремісничій майстерні, а потребувало досить великого підприємства з обов’язковим поділом праці, адже технологія виробництва включала в себе ряд окремих складних операцій, які виконувалися відповідними спеціалістами.
До міських мануфактур слід віднести також підприємства з карбування монет (таке в середині XVII ст. було у Львові), а також виробництва скла («скляні гути»), де цілком виразним є поділ праці. У другій половині XVI ст. виникає паперове виробництво, також у мануфактурній формі («папірні»), тісно пов’язане з початком книгодрукування. Самі друкарні також слід віднести до мануфактур. Варто зазначити, що книгодрукування в Україні було започатковане в останній третині XVI ст. Іваном Федоровим, хоч існує певна версія щодо більш раннього його виникнення тут (В. Голобуцький стверджує, що на надгробній плиті І. Федорова, похованого у Львові, було написано: «Іван Федорович, друкар московитин, который своим тщаніем друкованіє занедбалоє обновил...», але сама плита не збереглася ).
Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур посилювали територіальний поділ праці, що, у свою чергу, стимулювало розширення внутрішнього ринку. З’являються регіони, що спеціалізуються на виробництві певної сільськогосподарської продукції. Так, районами виробництва зерна стають Галичина та Волинь, а також частина Київщини, звідки хліб надходив у інші регіони України та за кордон. Зерно використовували також для виробництва горілки й пива.
Скотарство знайшло свій найбільший розвиток на Поділлі й Київщині, а також у Галичині, на Волині, Південному Лівобережжі. Звідси худоба та продукти скотарства йшли як на внутріш-
ній, так і зовнішній ринки. Визначилися й регіони розвитку
окремих галузей промисловості залежно від наявних джерел сировини. Отже, суспільний поділ праці доповнюється географічним, що й визначає істотне розширення внутрішнього ринку. Збільшилася кількість торгів і ярмарків, зростала міська повсякденна торгівля.
Міцніли й економічні зв’язки України із зовнішнім світом: із Західною Європою, Росією, Сходом. Однак треба зауважити, що умови для торгівлі були дуже важкі. Їй перешкоджали найрізноманітніші привілеї та торговельні статути, які обмежували можливості як ремісників-виробників, так і купців (і не лише місцевих, але й іноземних). Великий вплив на торгівлю мала шляхта, яка домагалася і не раз отримувала певні митні пільги на вивіз власної продукції та низькі мита на промислову продукцію, що ввозилася. Економічна політика польського уряду передусім захищала інтереси шляхти і завдавала великої шкоди розвиткові української вітчизняної промисловості, затримувала загальний економічний розвиток.
Український народ вів непримиренну боротьбу проти панування польської шляхти, проти посилення соціального й національного гніту, яка врешті-решт вилилась у національно-визвольну війну, що розпочалася в 1648 р. на чолі з Б. Хмельницьким.
Цю війну в сучасній історичній літературі досить часто називають українською революцією, і крім політичних, вона мала й економічні причини. Розвиток соціально-економічного життя, надзвичайне поширення магнатського господарства, яке супроводжувалося постійним зростанням кріпосного гніту селянства, викликали неминуче протистояння основної маси населення, намагання позбуття цього гніту. Особливо виразно проявлялися соціальні протиріччя у Наддніпрянській Україні, поряд з вільним Запоріжжям.
Визвольна війна 1648—1676 рр. стала переломним моментом у житті українського народу, круто змінивши його долю. Наслідком війни стало визволення Наддніпрянщини з-під польської влади, відродження української державності у вигляді козацько-гетьманської держави. Істотними були і її соціально-економічні наслідки, обумовлені відповідною економічною політикою Б. Хмельницького.
Власне, перші кроки у зміні суспільно-економічного устрою були обумовлені самим ходом Визвольної війни. Як зауважує цілий ряд сучасних авторів, Б. Хмельницький та старшина спочатку переслідували лише певні інтереси козацтва (розширення реєстру, збереження привілеїв), але «козацька революція розвалила магнатсько-шляхетську систему, що вперлася в натуральне господарство, та, знищивши дотеперішні старо-феодальні відносини, дала широку дорогу торговому капіталові для започаткування процесу первісного накопичення і утворення перехідної доби в історії України» .
Власне, головним завданням Визвольної війни стало визволення українського народу від гноблення з боку Польщі, що на ділі означало ліквідацію великої земельної власності магнатів та особистої залежності безпосередніх виробників. Саме на це й була спрямована аграрна політика Б. Хмельницького, у результаті якої відбуваються глибокі зміни у відносинах земельної власності та землекористування. Було фактично ліквідовано вищий клас старого суспільства, частина польських магнатів і шляхти загинула, інші втекли до Польщі; частина ж шляхти розчинилася у козацькому середовищі.
У результаті цих змін головним привілейованим станом українського суспільства стає козацтво, за яким через численні геть-
манські універсали було закріплено право власності на землю, звільнення від податків, особлива юрисдикція, необмежена участь
у політичному житті і т. ін. Практично, усі суспільно-полі-
тичні та економічні акції гетьмана підпорядковувалися інтере-
сам козацтва.
Серед інших суспільних верств населення слід згадати шляхту, яка зберігала значні привілеї (дещо обмежене право власності на землю, право на окремий становий суд, на самоуправління), а також духовенство, міщанство, селянство. Різкі станові межі між окремими верствами в процесі Визвольної війни були порушені, міщани, селяни, шляхта ставали козаками, тобто відбувалося масове «покозачення». Щоправда, із затуханням бойових дій спостерігалися й зворотні процеси. Власне, все українське суспільство поділялося на дві основні групи: «товариство» (козаки) та «поспільство» (селяни, міщани). «Поспільство» також у ході війни отримало всі громадянські права, у тому числі й право власності на свою земельну ділянку.
Антифеодальна боротьба та аграрна політика Б. Хмельницького викликали значні зміни у структурі земельної власності. На зміну великому землеволодінню прийшло дрібне землеволодіння козаків, міщан, вільних селян. І хоча процес знищення великого феодального землеволодіння не було завершено, аграрні перет-
ворення відбувалися переважно за рахунок руйнування магнатського господарства, й основною формою організації господарства стало індивідуальне селянське або козацьке господарство, яке базувалося на власній і частково на вільнонайманій праці. Але, на жаль, права власника на землю не були юридично захищені, не виник правовий інститут приватної власності на землю.
Стосовно ж великого землеволодіння, то воно частково зберігається. Це, перш за все монастирське і церковне, а також обмежене шляхетське землеволодіння, відповідно визначалися й категорії залежних селян. Цілий ряд гетьманських універсалів захищав права православної церкви, в них підкреслювалися права монастирів на землі та працю селян, заборонялося записувати монастирських селян у козаки, що певною мірою консервувало феодаль-
ні порядки і відкривало у майбутньому шлях до їх повернення.
У той же час аналіз аграрної політики Б. Хмельницького дозволяє зробити висновок, що, незважаючи на певні внутрішні суперечності, вона в цілому відзначалася гнучкістю і цілеспрямованістю, відповідала економічним реаліям і носила прогресивний характер. Гетьман домігся зміцнення державної і козацької власності на землю; розуміючи необхідність союзу з селянством, він визнавав за ним право на особисту свободу, спадкове користування землею і вступ до козацтва. Не будучи супротивником шляхетського землеволодіння (адже і сам він був шляхтич), він, проте, не поспішав відновлювати його на козацькій території, не йшов на зустріч домаганням козацької старшини щодо розподілу конфіскованих маєтків польських феодалів, залишаючи їх у влас-
ності Війська Запорізького, тобто в державній власності.
Від влади феодалів у процесі Визвольної війни звільнилося й міщанство. За українськими містами гетьманськими універсалами були визнані права та привілеї, вони отримали право на самоуправління і власний суд, право земельної власності і звільнення від більшості феодальних повинностей. Зростає їх роль як центрів ремесла та торгівлі. Зрозуміло, що дії уряду були спрямовані перш за все на підтримку тих підприємств, які забезпечували воєнні потреби. Так, за сприяння Б. Хмельницького виникають майстерні, де виготовляються гармати, ядра, а також різко зростає кількість мануфактурних підприємств з виробництва селітри та пороху. Вживалися також заходи для охорони міських ремесел і цехової їх організації.
Міста були й головними центрами торгівлі, у них проживала значна кількість покупців, серед яких існувала певна спеціалізація. Одні торгували хлібом, худобою, інші — сіллю, горілкою чи тютюном. Торгівля зосереджувалася на торгах і ярмарках, які відбувалися у визначені дні. Наприклад, торговими днями у Переяславі були понеділок і п’ятниця. А ярмарки відбувалися два—три рази на рік. Міста отримували від купців збори за продаж: мито, возове, мостівщину, помірне, повідерщину тощо.
Гетьманські універсали захищали купецтво, надавали їм певні права та привілеї, обмежували і навіть звільняли їх товари від внутрішніх мит. Усе це сприятливо впливало на розвиток товарно-грошових відносин та формування внутрішнього ринку. Дуже важливим фактором цих процесів було надання права торгівлі усьому населенню без обмежень.
Приділялася увага й зовнішній торгівлі, зміцненню зовнішньоекономічних зв’язків. З метою залучення в Україну іноземних купців Б. Хмельницький звільняв їх від ввізного та вивізного мита. Щоправда, у більш мирні часи ці пільги було відмінено, імпортні та експортні мита становили 2 % вартості товару. І хоча цей тариф не був високим, він давав значні надходження до державного скарбу. Високим митом обкладалося й вивезення дорогоцінних металів, а от ввіз їх був звільнений від мита. Платили іноземні купці мито й за транзит товарів через Україну.
Власне, питанням фінансової політики надавалося великої уваги. У надзвичайно тяжких умовах тривалої війни гетьманській адміністрації вдалося забезпечити відносно задовільне фінансове становище України. Для цього вона протягом тривалого часу вишукувала постійні джерела фінансових надходжень, організовувала фінансовий апарат, намагалася виконати бюджет з перевищенням доходів над видатками і забезпечити обіг повноцінними грошима.
Доходи державного скарбу забезпечувалися за рахунок «податних станів» — селян, міщан, частково козаків. Козацька старшина, православне духовенство, українська шляхта податками не обкладалися. «Податні стани» платили цілий ряд податків: стації — податок на утримання війська; «подимний» податок (від «диму», тобто садиби). Міщани до того ж сплачували податки на місцеві потреби з торгів, перевозів, «хлібів усяких», воскобоєнь, від продажу напоїв, за користування торговими рядами, крамницями, із заїжджих дворів тощо. Особливе мито — «показанщина» — збиралося з усіх тих, у тому числі й козаків, хто виробляв алкогольні напої.
Крім цих податків, основними джерелами фінансових надходжень були:
1. Земельний фонд гетьманського управління, частина якого продавалася, а гроші йшли на поповнення скарбу.
2. Промисли, винокурні, шинки, млини, які здавалися в оренду.
3. Митні збори від зовнішньої торгівлі.
4. Податок за користування судом і ратушею, штрафи.
Збирання податків забезпечувалося достатньо дійовим фінансовим апаратом, який було створено. Сам гетьман був організатором військового скарбу та управляв ним. На рівні полків і сотень їх уряди також здійснювали керівництво фінансами. Загальна сума доходів військового скарбу перевищувала 2 млн польських злотих, що майже покривало державні видатки.
Розвиток товарно-грошових відносин у зв’язку з розгортанням торгово-промислової діяльності, зростання грошової ренти, необхідність сплати населенням податків грошима, воєнні та інші державні видатки потребували все зростаючої грошової маси, але грошей в обігу було недостатньо. Саме це й викликало необхідність обмеження вивозу з країни дорогоцінних металів.
В Україні в обігу спочатку були польські монети, але згодом, особливо після 1654 р., стала помітною тенденція до зростання російської монети. Існує версія, що ще у листопаді 1649 р. Б. Хмельницький розпорядився карбувати в Україні власну монету. Один з російських дипломатів того часу Г. Кунаков повідомляв свій уряд, що «в Чигирине, де учинил Богдан Хмельницкий мызну и деньги делают; а на тех новых деньгах на одной стороне меч, а на другой стороне его, Богданово, имя» . В іншому документі (від 1652 р.) говориться, що Б. Хмельницький привласнив собі права польського короля, бо розпочав карбувати власну монету.
Застосування Б. Хмельницьким принципу активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивозу товарів і обмеження водночас вивезення коштовностей, установлення захисних мит, пільги місцевим підприємцям і купцям свідчили про наявність елементів меркантилізму в його економічній політиці. Здійснення цієї економічної політики закладало тенденції до формування нової економічної структури з вільними товаровиробниками-власниками, конкуренцією, розгалуженим внутрішнім ринком і міжнародними торговельними зв’язками, а в кінцевому підсумку до зростання ролі України у міжнародному поділі праці.
У той же час еволюція соціальних відносин і розвиток народного господарства України в другій половині ХVІІ — початку ХVІІІ ст. відбувається у складних суспільно-політичних умовах. Об’єднання в 1654 р. української держави з російською сприяло розвиткові продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі й промислах, піднесенню мануфактурного виробництва та зростанню міст. До того ж не можна заперечувати негативну роль царизму в історичній долі українського народу, адже суспільно-політичний лад, що сформувався за часів Б. Хмельницького, був несумісним із самодержавно-кріпосницькою системою Росії, і це врешті-решт призвело до повної втрати як політичної автономії, так і самобутніх рис господарського розвитку.
Завершення воєнних дій проти Польщі та розподіл України (Андрусівське перемир’я 1667 р., Вічний мир 1686 р.), у результаті якого Правобережжя залишилося під владою Польщі, спустошення більшості земель, особливо Правобережної України, напади татар, нескінченне протистояння козацької старшини підірвали народне господарство краю.
Проте незважаючи на вкрай несприятливі умови, в економіці Лівобережної України з’являються паростки капіталістичного укладу у вигляді торговельного капіталу, підприємництва, поширення найманої праці тощо. У Лівобережжі торгові люди (купці) наприкінці 60-х років ХVІІ ст. становили до 8 % міського населення. Купецтво формувалося перш за все за рахунок торговельних агентів, шляхти, козацької старшини. Купецький капітал зростав як за рахунок торговельних операцій, так і внаслідок занять купців лихварством та орендарством. Використовуючи різні форми збагачення, купецтво активно впливало на поглиблення товар-
ності виробництва промислової та сільськогосподарської продукції, активізацію зв’язків між регіональними ринками та формуван-
ня єдиного всеукраїнського ринку.
Знаходив своє застосування купецький капітал і в промисловості, проте формування підприємців відбувалося, в основному, за рахунок інших джерел. Ліквідація кріпацтва, що відбувається в процесі Визвольної війни, особиста свобода селян, перехід землі у власність Війська Запорізького відкривали широкі можливості для розвитку підприємницької ініціативи. Підприємцями ставали не лише багаті міщани, але й козаки та збагатілі селяни. Особливого поширення цей процес набув у таких галузях, як селітроваріння, залізоробна промисловість, виробництво скла тощо. З кінця ХVІІ ст. козацька старшина, яка зміцнила своє становище, починає прибирати до своїх рук також і інші галузі промисловості. Але враховуючи той факт, що на цей період старшинське землеволодіння стає домінуючим, а особиста залежність селян-виробників посилюється, то старшинська підприємницька діяльність набирає феодальних рис, притаманних мануфактурному виробництву в Росії.
Формування та зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII ст. йде різними шляхами. Ще за часів Б. Хмельницького виникає так зване рангове землеволодіння. Це були маєтки, які надавалися старшинам при обійманні ними певної посади — рангу з земельного фонду Війська Запорізького. Таке землеволодіння носило тимчасовий та умовний характер, як і помістя, дуже поширене тоді в Росії. Власники рангових земель іменувалися державцями, можливо тому, що раніше умовне нес-
падкове землеволодіння в Україні носило назву держави.
Крім рангового землеволодіння, гетьмани надавали землю у «вічне» («спокійне») володіння; «до ласки військової», інакше кажучи за наказом вищої влади; «на вспартє дому», тобто на підтримку господарства. Але форма надання не завжди відповідала правам на володіння. У деяких випадках маєток, наданий «у вічне володіння», відбирався, а наданий «на ранг» залишався у довічній власності. Зрозуміло, що, одержавши землі, представники старшини прагнули закріпити їх за собою, отримавши відповідні документи від гетьманів, а дуже часто і від царя. В документи, які кожний новий гетьман підписував з царем, вносились відповідні пункти, а в 1687 р. при обранні гетьманом І. Мазепи було записано, що гетьман не може відбирати раніше наданих та затверджених царем маєтків.
Зростання старшинського землеволодіння істотно погіршило становище посполитих, які, крім повинностей на користь Війська Запорізького, зобов’язані були також нести повинності на користь панів. До державних повинностей входили зобов’язання щодо утримання державного апарату, військової артилерії, консистентів (розташованих в Україні царських військ), а також участь у будівництві й ремонті фортець і укріплень, лагодженні шляхів тощо. На покриття грошових витрат збиралися спеціальні мита та податки, право на збирання яких найчастіше віддавали в оренду (на відкуп).
Представник старшини, отримавши маєток, намагався обернути на свою користь ті повинності, що селяни виконували раніше на користь Війська Запорізького. Але в більшості випадків новий власник маєтку намагався залучити до нього селян шляхом надання їм певних пільг («слобод»). Запровадження панщини відбувалося досить повільно, перевагу надавали чиншові. Доходи маєтку власник намагався збільшити за рахунок упровадження тут різних промислів: будівництва млина, крупорушки, олійниці або винниці, заводив відгодівлю худоби; нарешті, дехто запроваджував виробництво дьогтю, поташу, селітри, заліза.
Отже, основна маса козацької старшини, перетворившись у великих землевласників, робить усе можливе, щоб юридично закріпити свої права. Найбільшими землевласниками були самі геть-
мани: І. Мазепа володів 19 654 дворами, І. Скоропадський —
19 822, Д. Апостол — 9997 дворами підданих. Значна частина старшини, зраджуючи національні інтереси та захищаючи свої майнові, йде на угоду із самодержавством, отримуючи за це землі та дворянські титули.
Тенденції щодо зростання старшинського землеволодіння у Лівобережжі поширювалися і на Слобідську Україну, де формувалося світське й монастирське, вотчинне і помісне землеволодіння. Спочатку, як і на Лівобережжі, кожен переселенець міг за-
писатися у козаки, але вже на початку XVIII ст. це було зробити нелегко. У маєтках також починає запроваджуватися панщина, вона досягає 1—2 днів на тиждень, несуть селяни й цілий ряд повинностей.
Особливо важливим етапом у формуванні певної структури народного господарства Гетьманської України стали роки правління Петра І. Його політика, спрямована на посилення економіч-
ної та політичної могутності Росії, стосовно України передбачала посилення колонізації та ліквідацію тих залишків автономного устрою, що ще залишалися. Дбаючи про розвиток мануфактурного виробництва, торговельних зв’язків Росії, Петро І спрямовував свою політику щодо України на перетворення її у ринок збуту та сировинний придаток Росії. Надзвичайно багато роблячи для розвитку мануфактурного виробництва в Росії, здійснюючи політику «насадження мануфактур», Петро І одночасно накладав певні заборони на розвиток їх в Україні, створюючи умови, перш за все, для підприємців-росіян та іноземців. Використовуючи українську сировину, російський уряд створював казьонні (скарбові) мануфактури, всіляко підтримував створення й приватних, але таких, якими володіли б росіяни (суконні та парусно-полотняні мануфактури О. Мєншикова, Строганова та ін.), продукція яких ішла виключно на потреби російської армії та флоту. Російські ж потреби задовольняли виробники селітри, поташу. Російський уряд будував свою економічну політику щодо України на оволодінні українською промисловістю, створенні російських державних підприємств на українській сировині та із застосуванням української робочої сили. 3’являється кріпосна мануфактура з великою кількістю «приписних» робітників, як державна, так і приватна, власниками якої найчастіше стають російські підприємці.
Великої шкоди петровська політика завдала українській торгівлі — як зовнішній, так і внутрішній. Прямими заборонами були перекриті можливості для українського купецтва в уже налагодженій міжнародній торгівлі через прибалтійські порти — Ригу, Гданськ, Кенігсберг, куди заборонялося вивозити українські товари, а спрямовували їх до далекого Архангельська, на той час єдиного морського порту Росії (1701 р.). А указом 1714 р. заборонено вивозити ряд товарів — прядиво, шкіри, сало, віск, щетину та ін. через будь-які порти, крім російських — Ригу, Петербург, Архангельськ; у 1719 р. взагалі заборонено вивозити українське збіжжя. Врешті-решт, український експорт було скорочено до мінімума.
З метою забезпечення ринків збуту для російської мануфактурної промисловості різко обмежувався й український імпорт: заборонялося завозити до України ряд іноземних товарів, таких як панчохи, полотно, сукно, голки. Усі ці дії призводять до значного падіння цін на українському ринку на ряд товарів, що дає можливість російським купцям та уряду за безцінь скупати цю продукцію, яка не лише споживається в Росії, але й вивозиться російськими купцями за кордон. Так, у 1712 р. в Україні російським урядом було закуплено велику партію прядива, а потім через Архангельськ вивезено за кордон і реалізовано за значно вищими цінами. Як стверджує Д. Дорошенко, таку операцію російський уряд повторював неодноразово .
Дуже дошкульною для українського купецтва була й митна політика уряду. До традиційного мита, котре платили українські купці на користь державного скарбу Гетьманату, додається обов’язкове мито, що сплачується при перетині російського кордону та ще раз у російських портах на користь російської казни. Це неймовірно підвищувало ціни на товари українських купців, робило їх торгівлю вкрай невигідною. У той же час протекціоністська політика Петра І стосовно російського купецтва давала останнім значні переваги.
Однією з найважливіших статей українського експорту в цей час були горілка та тютюн, які активно вивозилися в Росію. Але конкуренція української продукції на російському ринку, з погляду уряду, негативно впливала на місцевих виробників. З метою їх захисту було взагалі заборонено вивезення з України цих товарів; через деякий час вивіз було дозволено, але мито зросло до 30 % на користь російської казни. При цьому товари продовжували обкладатися митом ще й на користь гетьманського скарбу.
Усі ці обмеження вкрай негативно відбиваються на економіці України, активно сприяючи перетворенню її на російську колонію, ринок сировини та збуту для російської промисловості. Україна, як зауважував Д. Дорошенко, «втрачала характер самостійного економічного організму й оберталася в звичайну колонію Москви: насильно відрізувалася від безпосередніх зносин із закордоном, ставала ринком збуту для московських виробів, а сама могла продавати свою сировину і продукти свого господарства тільки до Росії» . Цей процес прискорюється в наступні часи, а в період гетьманування останнього гетьмана К. Розумовського внаслідок скасування митних кордонів між Україною і Росією (1754 р.) економіка України стає складовою частиною російської в рамках всеросійського ринку, що формується, і тим самим остаточно скасовуються залишки української автономії.
У період правління Катерини ІІ (1762—1796 рр.) відбувається ліквідація й більшості соціальних здобутків Визвольної війни, перш за все відбувається перетворення на кріпаків більшості населення українських земель. Правда, варто зазначити, що протягом усіх попередніх років іде процес поступового покріпачення селянства (укази 1727, 1738, 1739 рр. обмежували та ліквідовували право переходу селян). У січні 1764 р. скасовується гетьманство в Україні, створюється Малоросійська колегія. 1765 р. ліквідується козацьке самоуправління на Слобожанщині, а місцеві козаки позбавляються прав та привілеїв. У серпні 1775 р. спеціальним «Маніфестом» знищується Запорізька Січ. Указом 1783 р. остаточно скасовується право переходу й законодавчо затверджується поділ українського суспільства на стани. Процес ліквідації автономії та покріпачення селянства Лівобережжя йде паралельно і завершується указом від 24 квітня 1785 р., за яким українська старшина отримала права російського дворянства. Щодо рядового козацтва, то після ліквідації автономії України в 1783 р. воно, як стан, було знищено. Козаки, правда, зберегли особисту свободу та право володіння землею, але мусили платити податки і відбувати повинності.
Посилення феодально-кріпосницького гніту викликало протест з боку селянства. Ще в часи існування Запорізької Січі селяни тікали в південні райони країни, на Запоріжжя. Наслідком цього було пожвавлення колонізації запорізьких степів, населення яких уже до 70-х років ХVІІІ ст. становило, як вважають дослідники, 200 тис. осіб.
Запорізькі козаки жили в зимівниках-хуторах або в слободах. Як і на Лівобережжі та Слобожанщині, запорізькі козаки не були однорідною масою. Тут також існувала заможна верхівка, козаки середнього достатку і голота (сірома). Близько половини козаків жили переважно із заробітків, були незаможними. Таке глибоке розшарування пояснюється тим, що на Запоріжжі не було кріпацтва і розвиток капіталістичних відносин відбу-
вався швидше.
Господарства запорізької старшини, багатих рядових козаків були засновані на найманій праці і зорієнтовані на виготовлення продукції для ринку. Заробітна плата постійного робітника становила 3—7 крб. на рік і «хазяйські» харчі та одяг.
Існування Запорізької Січі, участь запорізьких козаків у багатьох народних рухах, втечі на Запоріжжя кріпаків викликали невдоволення пануючих класів та царського уряду, що й призвело до її ліквідації. Крім того, переможне завершення війни з Туреччиною та Кучук-Кайнарджійський мир (1774 р.) обумовили втрату Запоріжжям ролі захисного кордону між Російською імперією та Кримом. Усе це й призвело до ліквідації Запорізької Січі і пере-
творення більшості козаків у залежних селян.
Землі запорожців почали заселяти колоністами: німцями, болгарами, сербами та ін., а також значну частину земель роздали російським та українським поміщикам. Розпочалася активна колонізація причорноморських та приазовських степів і Криму. Поселенцям надавалася земля і допомога: грошові позики, звільнення на деякий час від податків, право продажу горілки і солі, безмитної торгівлі із закордоном тощо.
Така політика дала свої наслідки: у Південній Україні посилив-
ся розвиток хліборобства, скотарства, будувалися підприємства, виникали міста. Південна Україна відразу ж пішла, в основному, капіталістичним шляхом розвитку.
Як уже зазначалося, мануфактурне виробництво, котре виникло в українських землях у XVI—XVII ст., у XVIII ст. досягло значних успіхів. Тут створюються мануфактури, що використовують примусову працю — вотчинні (у маєтках великих землевласників, у тому числі й української старшини), а також посесійні, до яких приписували значну кількість робітників. Чи не найбільшою з них були Глухівська суконна мануфактура (приписано 5000 селян), шовкова на Слобожанщині (приписано більше 4000 селян) та ін. З’являються й мануфактури суто капіталістичного типу, на яких використовується вільнонаймана праця, і які належать купцям (купецька) або селянам (селянська). Капіталістичний характер носять мануфактури, що виникають на Півдні. Для другої половини XVIII ст. характерним було збільшення питомої ваги мануфактур, які використовували вільнонайману працю.
У цей період значно розширюються деякі старі підприємства (наприклад, Путивльська суконна мануфактура, Топальська парусно-полотняна, де працювали виключно наймані робітники, кріпосна Глухівська суконна та ін.), будуються нові. Так, у 1774 р. створено шовковий завод на Слобожанщині. На Лівобережній Україні у 80-х роках ХVІІІ ст. було 2836 «заводів», 87 % яких становили винниці. 3’явилися мануфактури залізоробні, з виробництва пороху, шовку й виробів із шовку, фаянсу тощо.
Добре відомими були державні мануфактури — уже згадувана Нововодолазька (Слобожанщина) шовкова, а також Катерино-
славська казенна мануфактура з виробництва шовкових панчіх, на
яких здебільшого використовувалася примусова праця приписних селян. Поряд з казенними виникають і перші купецькі шовкові мануфактури у Києві та Ніжині, які належали російським або іноземним купцям. Ці підприємства використовували вільнонайману працю.
Будується й перша в Україні Межигірська фаянсова фабрика під Києвом. Тут наприкінці XVIII ст. було знайдено високоякісні глини, які й забезпечили сировинну базу. Мануфактура носила кріпосний характер, адже працювали тут приписані до неї селяни с. Нові Петрівці.
Мануфактурне виробництво пороху розпочинається в Україні ще у 30-ті роки XVIII ст. будівництвом Шосткінського порохового заводу, який досить успішно діяв декілька років, потім був закритий. Відкривався він ще раз за гетьмана К. Розумовського, був знову закритий, нарешті відкрито його 1771 р. Наприкінці XVIII ст. Шосткінський завод був одним з найбільших в імперії. Як і на більшості казенних підприємств тут використовувалася примусова праця.
Виплавка заліза з болотяних руд на руднях у цей період починає поступово згасати, адже останні не витримували конкуренції з російською уральською металургією. Проте надзвичайно важливою подією була поява першого доменного заводу із застосуванням мінерального палива (кам’яного вугілля). Наприкінці XVIII ст. «залізним майстром» І. Морозовим засновується чавуноливарний завод на р. Лугані, де виплавка чавуну провадиться з місцевих (городищенських) руд на місцевому ж (лисичанському) кам’яному вугіллі. І хоча помітних успіхів досягнуто не було, але значення цього заводу в подальшому розвитку цього напряму, розвідці та розробці кам’яновугільних і залізорудних родовищ, нарешті, підготовці відповідних спеціалістів гірничого та ливарного виробництва в регіоні було надзвичайно великим.
Розвиток сільського господарства, ремесла, мануфактур зумовлював розвиток економічних зв’язків між окремими регіонами, зростання кількості базарів і торгів; усе більшого значення набували ярмарки, що у ХVІІІ ст. вже діяли протягом року у визначений час. Ярмарки відігравали велику роль в економіці України, вони сприяли розширенню торговельних зв’язків між окремими регіонами. Ярмарки набирали надзвичайно великого значення, на них збиралися купці не лише з України, але й з цілої імперії та з-за кордону. Одним з найвідоміших ярмарків був Київський, так званий Контрактовий; мали місце й спеціалізовані ярмарки — кінні, вовняні тощо.
З розвитком торгівлі йшов процес формування фінансово-грошової системи. Протягом ХVІІІ ст. російські гроші поширювалися на Україну і поступово витісняли з обігу польсько-литовські. Саме в цей час з’явилася назва «карбованець», пов’язана з косими нарізами (карбами) на ребрі монети замість написів.
Щодо державних фінансів України, то з середини ХVІІ ст. вони підпорядковувалися гетьману. З кінця ХVІІ ст. починається втручання Росії у фінансові справи України, на початку XVIII ст. було встановлено контроль над її фінансами, а з 1764 року, після скасування в Україні гетьманства, фінансово-грошова система її була об’єднана з фінансово-грошовою системою Росії.
Як уже зазначалося, за умовами Андрусівського перемир’я та Вічного миру Правобережжя, як і Галичина, залишилося у складі Речі Посполитої. Визвольна війна та період руїни нанесли великої шкоди господарському розвиткові Правобережжя. Адже більшість населення цього регіону була змушена покинути його, величезні простори родючих земель залишилися без господаря. Досить тривалий час у цьому регіоні не відновлювалися попередні порядки, але з початку XVIII ст. Правобережжя ділиться знов на воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське, а землі повертаються магнатським родам. Уже до середини століття майже 80 % території Правобережжя стає власністю магнатських родин, у маєтках яких починають відроджуватися фільварки.
У ХVІІІ ст. поглиблюються зв’язки з ринком шляхетських гос-
подарств Правобережної України. Наслідком цього було зростання селянських повинностей та кріпосного гніту. У Київському воєводстві в 1789 р. кріпаки становили 98 % усього населення. Як і у Східній Україні, землевласники-феодали обезземелювали селян, збільшували панщину, чинш. Але поряд з примусовою працею починають використовувати й вільнонайману, перш за все у мало залюднених південно-східних регіонах. У таких фільварках власники їх уже забезпечують свої господарства тягловою худобою та реманентом, роблять спроби раціоналізації господарства, нарешті, використовують різні заохочення до праці не лише найманих робітників, але й селян-кріпаків.
Зростання товарності поміщицьких господарств сприяє зростанню посівів технічних культур, покращуються породи великої рогатої та робочої худоби, овець тощо. У маєтках зростає промислове виробництво з переробки сільськогосподарської продукції. Найпоширенішою галуззю було ґуральництво. Поряд з ним у багатьох фільварках існували поташні буди, селітряні варниці, суконні мануфактури, гути тощо. Як правило, майстрами були наймані робітники, але основною робочою силою — кріпаки.
Добре були відомі великі мануфактури, які належали магнатам, зокрема суконна мануфактура графа С. Потоцького (м. Туль-
чин), на якій працювали вільнонаймані майстри та робітники-
кріпаки. У маєтку іншого, П. Потоцького (м. Чуднів), працювала
велика гута, продукція якої повністю йшла на ринок. Досить часто мануфактури здавали в оренду представникам непривілейованих станів — купцям, міщанам, селянам. На таких підприємствах використовувалася вільнонаймана праця. Найчастіше в оренду здавали гути або ґуральні.
Безперервні війни другої половини XVII ст. призвели до помітного занепаду українських міст Правобережжя. Більша їх частина залишалася у приватному володінні магнатів або монастирів; у них не існувало самоврядування, вони знаходилися у повній залежності від власників, і міщани повинні були відбувати панщину на їх користь. Надзвичайно потужним був і національний гніт: українці не мали права виїзду за кордон, їх не допускали в цехи, а в деяких містах (Кам’янець-Подільський) навіть забороняли жити. Слабкий розвиток міст обмежував внутрішній ринок, а продук-
ція магнатських господарств та мануфактур здебільшого йшла
на експорт.
У Галичині та на Волині значно швидше відновилися порядки, які існували перед Визвольною війною. Магнатське та шляхетське господарства, які не були зруйновані в роки війни, і далі спрямовувалися на розвиток фільварків, характер яких усе більше набирав товарних рис. Зростає спеціалізація господарств: у Галицькому Поділлі вони спеціалізуються на вирощуванні хліба, в Галицькому Прикарпатті — вирощуванні худоби. Товарна продукція фільварків ішла на внутрішній ринок Польщі, а також за кордон. Розвиток фільварків обумовив зростання панської оранки за рахунок селянських земель, а також зростання панщини, яка досягала 3—4, а іноді до 6 днів на тиждень. Зростає й диференціація селянських господарств.
Унаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793 та 1795 рр.) Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії, а більшість західноукраїнських земель — Галичина, Північна Буковина, Закарпаття — опинилася під владою Австрії.
В останній третині ХVІІІ ст. в Австрії було проведено ряд реформ, якими передбачалося внести зміни у феодально-кріпосницьку систему відповідно до тих зрушень, що відбувалися в житті й цим сприяти розвиткові сільського господарства. Згадані реформи були пов’язані з іменами імператриці Марії-Терезії та її сина, імператора Йосипа ІІ.
Перші реформи були здійснені у Закарпатті, яке входило до складу Угорщини. Тут провадиться так звана урбаріальна регуляція (1766 р.), за якою поміщики повинні були забезпечити селян землею у достатній кількості для ведення господарства (від 18 до 30 гольдів; гольд — 0,57 га). Проте земля залишалася власністю феодала, і за користування нею за селянами закріплювалися повинності, зокрема панщина, яка обмежувалася. Дещо обмежив владу панів над селянами указ від 1783 р., за яким поміщикам заборонялося втручатися у родинні відносини селян, відбирати у них садиби, примушувати виконувати повинності, не передбачувані законом. Ще один указ (1785 р.) звільняв селян Закарпаття від особистої залежності, надавав право на вільне пересування по країні, на передачу майна у спадщину та ін. Однак ці реформи мало в чому покращили життя закарпатського селянства, адже збережено було повинності, та й право вільного пересування мало що давало, адже промисловість у регіоні була практично відсутня і не забезпечувала можливостей працевлаштування.
У Галичині реформи розпочинаються у 1775 р., коли відповідний указ цісаря заборонив притягати селян до виконання повинностей, не передбачених інвентарями, до панщини в неділю та святкові дні; заборонявся примусовий продаж панові зерна та інших продуктів. Обмежувалося також право панів карати селян.
У 80-х роках приймається ряд законів, які досить істотно вплинули на становище галицьких селян. Так, указ від 5 квітня 1782 р. розширив цивільні права селян та дещо обмежив їх кріпосну залежність: селяни отримали право одружуватися без відома пана, віддавати дітей на навчання до міста, а також безземельним селянам дозволялося вільно залишати село. Якщо ж село залишав селянин, який мав наділ, то він повинен був залишити «заступника». Указ від 16 червня 1786 р. обмежував панщину до 3 днів на тиждень для селян з наділом, а для халупників та комірників вона не повинна була складати більше 12 днів на рік. Визначалася й тривалість робочого дня — 12 годин улітку, та 8 годин узимку. Нарешті, указом від 1787 р. рустикальні (селянські надільні) землі були відокремлені від домініальних (поміщицьких). Селянин отримував право на передачу наділу у спадщину, але не право продажу або розподілу його.
Останній указ Йосипа ІІ скасовував панщину, а єдиною повинністю встановлював чинш, розмір якого залежав від доходів селянського господарства. У селянина повинно було залишитися не менше 70 % доходу, 12,2 % призначалося на державні податки, а 17,8 % складав чинш. Однак цей закон викликав величезне обурення у панства, і наступник Йосипа ІІ імператор Леопольд у 1790 р. скасував його.
Деякі реформи були поширені й на Буковину. Так, 1787 р. селянські землі закріплюються за ними, унормовуються селянські повинності, селяни отримують низку прав, зокрема, право скаржитися на поміщиків тощо.
Однак усі ці реформи залишили велике землеволодіння. Лише 4 % усіх земель належали державі, церкві, міським громадам і вільним селянам. І все-таки, за словами І. Франка, «після австрійських законів хлоп не був уже панська власність і ґрунт його не був панська власність» .
Рівень сільськогосподарського виробництва, особливо селянського, залишався надзвичайно низьким. Головними його напрямами були хліборобство та вирощування технічних культур. З 80-х років XVIII ст. почали широко культивувати картоплю, особливо у селянських господарствах. Картопля часто починає замінювати селянам хліб.
Втягування поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини призводило до зростання панщини, яка досягла наприкінці XVIII ст. у багатьох фільварках 6—7 днів на тиждень.
У користуванні селян були також пасовища й луки, незначна частина лісів. За все вони мусили нести повинності, відпрацьовувати панщину, а також сплачувати частину свого прибутку державі та духовенству. Врешті-решт, селянинові з того прибутку залишалося всього 15,3 %. Важким тягарем для галицьких селян був обов’язок купувати певну кількість горілки у своїх феодалів (так зване право пропінації, яке в Галичині було скасоване лише 1875 р.).
У зв’язку з розширенням фільварків ішло скорочення селянських наділів. Найбільш характерною групою селян у галицькому селі були ті, що мали від 2 до 10 моргів землі (морг приблизно дорівнював 0,56 га); вони становили 41,1 % усіх селян. Наймана праця, хоч і мала місце в сільському господарстві, але широко не використовувалася.
Щодо розвитку промисловості, то тут у першій половині XIX ст. розвивалися традиційні галузі: шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, полотняна, суконна, паперова, скляна тощо. Але з початком промислового перевороту в інших провінціях Австрії галицькі ремесло та мануфактурне виробництво занепадають, за винятком хіба що ґуральництва та сірчаної промисловості.
У Північній Буковині 27,75 % земель належало релігійному фонду, під маєтками поміщиків знаходилось 27,08 % загальної кількості землі, а у селян — 41,9 %. У цьому регіоні було мало землі, придатної для землеробства, тому більшого поширення набирає скотарство: розведення великої рогатої худоби й овець. Головними культурами в сільському господарстві були кукурудза й картопля. Як і в інших регіонах України, тут зростає товарність поміщицьких господарств, збільшується панщина, посилюється розшарування селянських господарств.
У містах продовжували існувати цехи, існувало й мануфактурне виробництво, перш за все в таких галузях, як гуральництво, поташне виробництво, залізоробне, видобування солі. Подекуди розпочинається застосування машин. Основну масу робітників становили вільнонаймані.
Закарпаття під владою Австро-Угорщини було відсталим аграрним краєм. У першій половині XIX ст. і тут зростають товарно-грошові відносини. Більше уваги починають звертати на переробку сільськогосподарської продукції. В деяких маєтках засновуються лісопильні і підприємства гірничодобувної промисловості, впроваджуються машини й застосовується наймана праця.
Відбувалося скорочення селянських наділів. Наприкінці XIX ст. на один селянський двір припадало в середньому всього 2 га орної землі і на три двори — одна голова робочої худоби.
Преважна маса селянства була закріпачена: поміщикам і монастирям належало більше 94 % усіх селян. Основною формою експлуатації була панщина, крім того, селяни давали поміщикам дев’яту частину від урожаю зернових, виноградників, від худоби та бджіл. Також відбували повинності та сплачували різні податки державі.
У першій половині XIX ст. мало місце й деяке пожвавлення в промисловості. Майже вся вона була зосереджена в руках поміщиків. На підприємствах почали застосовувати парові машини та найману працю, мануфактурна промисловість почала переростати у фабрично-заводську.
У Російській імперії перша половина XIX ст. характеризується подальшим розпадом феодально-кріпосницького ладу і розвитком капіталістичних відносин. Розширення внутрішнього і зовнішнього ринків усе більше втягує поміщиків у товарно-грошові відносини, що примушує їх збільшувати товарне виробництво сільськогосподарської продукції.
Українські землі у складі Російської імперії в той час поділялися на такі регіони: Лівобережжя (Чернігівська та Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, Подільська, Волинська губер-
нії), Степова Україна (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії) і Слобожанщина (Харківська губернія). Кожен зі згаданих регіонів характеризувався певними соціально-економічними
умовами.
Так, у колишній Гетьманщині та на Слобожанщині в основному переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, засновані на примусовій праці кріпаків, що гальмувало розвиток капіталістичної системи як у сільському господарстві, так і у промисловості. На Правобережжі, де переважали великі магнатські господарства, товарно-грошові (ринкові) відносини розвивалися більш успішно.
Але найбільш успішно в ринкові відносини втягувалася Степова Україна. Адже сам процес освоєння цих земель визначив і обличчя господарств регіону. Слабка заселеність, надзвичайно низький відсоток кріпаків у господарствах не давав змоги активно
використовувати примусову працю для забезпечення зростання виробництва сільськогосподарської продукції. Нестача робочих рук в умовах зростання товарного виробництва змушувала власників маєтків широко застосовувати найману працю, використовувати досконаліший сільськогосподарський реманент.
На Правобережжі, де панували величезні магнатські латифун-
дії, умов для розширення товарного виробництва було також значно більше, ніж на Лівобережжі або Слобожанщині. У середині ХІХ ст. поміщицькі господарства України давали до 90 % товарного хліба, який ішов як на внутрішній, так і на зовнішній ринок, переважно за рахунок Правобережжя та Степової України. Серед зернових, призначених на продаж, зростала роль пше-
ниці.
У зерновому експорті дедалі більшу роль відіграють азовські та чорноморські порти, особливо одеський. На початку ХІХ ст. через одеський порт було вивезено від 5 до 7 млн пудів пшениці, а вже у середині вивіз її досягав 30 млн пудів. Вивозили через одеський порт і жито, ячмінь, овес.
Зростає у першій половині ХІХ ст. й роль технічних культур. Так, у Полтавській та Чернігівській губерніях зростають посіви тютюну та конопель, на півдні починають вирощувати льон. З 20-х років з’являється й починає швидко поширюватися вирощування цукрових буряків, Україна стає основним цукробуряковим регіоном Російської імперії, площі під їх посівами тут перевищують три четвертини від загальних площ імперії.
Підвищується також у поміщицьких господарствах і роль товарного тваринництва. Серед напрямів його слід назвати конярство, особливо поширене у Степовій Україні, а також у деяких маєт-
ках Лівобережжя, де поряд з незначними (10—50 голів) існували й великі конезаводи (200—300 коней). Успішно розвивається й тваринництво; здебільшого розводили велику рогату худобу україн-
ської породи. Слід також згадати й тонкорунне вівчарство, розвиток якого активно заохочує уряд.
Зростає й роль поміщицького промислового підприємництва. Найбільшу частину доходів їм давало, як і раніше, ґуральництво. Вироблену горілку відправляли на ринок, а також реалізовували через власні шинки, яких деякі поміщики мали по 10, 20 і більше. Але вже з 20-х років ХІХ ст. починають створювати у маєтках цукроварні, котрі давали істотно вищі доходи, ніж інші виробництва. Досить поширеною є також суконна промисловість, яка працювала переважно на державні замовлення. Мали місце в поміщицьких маєтках і інші виробництва, пов’язані з переробкою власної сировини.
Проте збереження кріпацтва та примусової праці в умовах зростання товарного виробництва примушує поміщиків розширювати власну ріллю, в основному за рахунок селянських земель, збільшувати кількість днів панщини. Все більшого поширення набирає місячина, коли селян зовсім позбавляли їхніх наділів, а їх
існування забезпечувалося наданням продовольства. Це робить селянина абсолютно незацікавленим у результатах своєї праці; що ж стосується селянських господарств, то збільшення днів панщини, зростання грошового оброку (чиншу) залишає у селянина все менше часу на них, а це, у свою чергу, так само негативно впливає на стан господарства. Усе це призводить до того, що поміщики починають віддавати маєтки в заставу, іноді й не один раз. Уряд намагався допомогти поміщикам, та ці заходи не поліпшили їхнє становище. До 1856 р. було заставлено в Україні 23,9 % маєтків і 53 % селян-кріпаків.
З 30-х років XIX ст. кріпосне сільське господарство опинилося в кризовому стані, про що свідчить зниження його натурального характеру. Господарство все більше підпорядковується ринковим вимогам. Поміщики не лише примушували селян відпрацьовувати панщину, але й платити чинш, і тим самим виганяли і їх на ринок.
Про кризу свідчило й обезземелення селян. Якщо у другій половині ХVІІІ ст. селяни Лівобережної України користувалися майже 75 % усієї землі, то напередодні реформи 1861 р. — тільки 41,5 %. На Правобережжі у селян у користуванні було тільки 37 % орних земель.
Рівень агрокультури був дуже низьким, низькою була продуктивність сільськогосподарського виробництва. Урожайність становила 30—35 пудів з десятини, удвічі менше, ніж в Англії.
Поміщики у своїх господарствах почали застосовувати машини: косарки, молотарки, віялки тощо. Намагалися вони й упроваджувати передові методи землеробства та раціоналізації сільського господарства. Проте більшість спроб закінчувалася невдачею, тому що поміщики не мали досвіду господарювання по-капіталістичному. Частина поміщиків розуміла, що вихід із цього становища був тільки у скасуванні кріпацтва.
Відбуваються значні зміни й у промисловому виробництві. Мануфактури, які використовують примусову працю (вотчинні, посесійні), поступово витісняються тими, що використовують працю вільнонайману. Цей процес особливо прискорився з почат-
ком промислового перевороту, який в Україні розпочався в цукровій та горілчаній промисловості в 40-х роках XIX ст. До особливостей промислового перевороту в Україні слід віднести його повільний характер і те, що розпочався він не з капіталістичної, а з кріпосної, поміщицької мануфактури. Повільно відбувалося нагромадження капіталу, вузьким був ринок робочої сили, тому що майже 60 % селян були кріпаками, вузькими були також внутріш-
ній і сировинний ринки країни. Основним гальмом у їх розвитку було панування феодально-кріпосницької системи. Назріло питан-
ня відміни кріпацтва.


Глушитель ваз 2104 купить низкая цена glushitel.dp.ua.


© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.