Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Економічна історія України

Тема 0. Економічна історія України

0.4. АГРАРНІ РЕФОРМИ СЕРЕДИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ



- Передумови відміни кріпацтва в українських землях.
- Відміна кріпацтва в західноукраїнських землях (реформи Фердінанда І).
- Реформи 1860-х років у Російській імперії та їхній вплив на господарський розвиток українських земель.
Перша половина ХІХ сторіччя в економічному житті України позначилася значними змінами як у розвитку сільського господарства, так і в розвитку промисловості. Перш за все це були прояви достатньо гострої кризи феодального господарства як у західних регіонах, що входили до Австро-Угорської імперії, так і в східних, які були складовою Російської імперії. Ця криза проявлялася у зростанні товарно-грошових відносин, розширенні як внутрішнього, так і зовнішнього ринків, посиленні товарного виробництва поміщицьких і навіть селянських господарств. Кріпосницькі методи господарювання, засновані на використанні примусової праці, вже не могли задовольнити зростаючі потреби ринку. Намагання ж збільшити виробництво товарної продукції за допомогою старих методів (посилення феодальної експлуатації, збільшення панщини, оброку тощо) не давали позитивних результатів, а лише посилювали невдоволення селян, призводили до збройних виступів та масових селянських повстань.
Ще більш потужно проявлялися протиріччя між старим та новим у промисловості. Зростаюче мануфактурне виробництво потребувало все нових робочих рук, а застосування примусової праці ставало дедалі неефективним. Розпочинається промисловий переворот, але використання машин стримується феодально-кріпосницькою системою. До того ж збереження кріпацтва всіляко стримує розширення внутрішнього ринку, а отже, і розвиток промисловості. Усе це і ставить на порядок денний питання щодо відміни кріпацтва.
У західноукраїнських землях рушійною силою відміни кріпацтва стала Європейська революція 1848 р., яка у Австро-Угор¬щині розпочалася в березні у Відні. Але питання щодо скасування панщини постало значно раніше. Слід зауважити, що починаючи ще з 30-х років ХІХ ст. ведуться розмови серед представників шляхти Галичини щодо необхідності змін у стосунках між ними та селянами. Власне, галицька шляхта була надзвичайно невдоволена тими змінами, які стали результатом реформ Йосипа ІІ, а також втратою державності Польщею і неодноразово піднімала повстання з метою відновлення Речі Посполитої, проте всі вони залишалися невдалими, не підтриманими основною масою селянства, яке було придушене тягарем панщини та інших повин¬ностей.
Необхідність перегляду відносин між панством та селянством, зокрема, скасування панщини та інших повинностей було очевид¬ним, але вирішення цього питання шляхта розглядала лише способом викупу їх селянами, або, принаймні, через переведення панщини на чинш (грошову ренту). Протягом кількох років виносилися певні пропозиції щодо змін у соціальному стані селянст¬ва. Так, К. Красицький, депутат Галицького сейму, ще у квітні 1842 р. вніс пропозицію щодо передачі рустикальних земель селянам на правах табулярної власності (такої, що вноситься до табул, тобто спеціальних книг, у яких фіксується земельна власність), тобто «...нехай вільно буде селянам ті грунти, на котрих сидять, разом з тяготіючими на них тягарями, дарувати, продавати, здовжувати, заставляти, тільки не ділити... Коли той грунт, т. зв. рустикальний, властиво ні до кого не належить, єсть річ мертва, без ніякої реальної вартості. Селянин відповідає за довги, податок і повинності свої тільки своїм подвижним маєтком (рухомою власністю), тож і старається, щоб того подвижного маєтку мав якнайменше, або коли що й має, то таїться з тим, щоб ніхто о тім не дізнався, бо де нічого нема, там і цісар право тратить» .
Отже, одна з перших пропозицій щодо змін у стосунках між панством та селянством не ставила питання щодо скасування повинностей, а лише щодо їх більш чіткого закріплення, виходячи з необхідності забезпечити робочі руки та можливості у випадку не досить сумлінного виконання повинностей відібрати землю в селянина, що заборонялося законом Йосипа ІІ, збільшивши власну ріллю.
Починаючи з 1843 р. питання панщини та селянських повин-
ностей намагаються розглядати у Галицькому сеймі. Постанови
сейму мали досить обмежений характер (наприклад, створення певних комісій, які розглядали б питання змін «у відносинах підданських») і відправлялися на затвердження до Відня. У 1845 р. цісарем Фердінандом І був даний дозвіл на створення подібної комісії, але розпочати свою роботу вона не встигла через шляхетське повстання 1846 р. Повстання отримало повний розгром, причиною якого можна також вважати те, що селянство не лише не підтримало шляхту, але й стало на бік уряду.
Не полишаючи думки щодо продовження боротьби за відновлення незалежної Польської держави, шляхта розпочинає розмови щодо скасування панщини в Галичині. Скасування панщини руками шляхти повинно було б привернути селянство на їх бік, а не уряду, який затягував вирішення цього питання. Виходячи з цього, пропонуються різні проекти, серед яких і проект маршалка (голови) Галицького сейму Т. Василевського, в якому чітко зазначається необхідність відміни панщини, але в той же час обґрунтовуються шляхи забезпечення інтересів панства. Він стверджував, що «знесення панщини домагається порівно добро панів і добро цілого краю, як і добро селян. У наших руках панщина — дуже непевне добро. Воля уряду або перше-ліпше замішання в краю можуть нам її відібрати, і то в першім случаї без достаточної, а в другім разі без ніякої для нас винагороди. Нині ще можемо о ню торгуватися, можемо її зречися на корисних для нас условинах...» . Далі йдуть уже його прямі пропозиції «не зносити відразу цілої панщини, але розложити її знесення на яких 15 або 20 літ, увільнюючи кожного року певне число господарів... Вношу затим, щоб ми допустили викуп. Коли панщина хлопа А варта річно 20 зр., то нехай буде йому вільно за сплачення дідичеві 400 зр. зараз увільнитися від неї навсігди» . Далі подаються пропозиції щодо подальшої організації стосунків між панами та селянами, зокрема «признати грунти, находячіся в посіданні селян, їх власністю цілковитою... і щоб невільно було їх ані ділити, ані куснями розпродувати». Подається також пропозиція закріпити панщину або «її еквівалент» як ґрунтовий тягар за селянськими землями, а викуп провести через кредитове товариство, створене спеціально з цією метою шляхом «капіталізації панщини» .
Події березня 1848 р. прискорили вирішення питання щодо скасування панщини. Вже 17 квітня 1848 р. спеціальним законом цісаря Фердінанда І скасовуються феодальні повинності в Галичині. У зверненні цісаря сповіщалося, що панщинні та інші кріпосні повинності скасовуються з 15 травня. Далі йшлося конкретно про умови відміни панщини та інших повинностей:
«1) Відносини підданські враз зо всякими повинностями як господарів грунтових, так і халупників і комірників зносяться.
2) Сервітути існуючі остаються нетикані, але повинні вживатися тільки з відповідною оплатою, високість тої оплати залежить від добровільної умови. 3) Властивці дібр днем 15 мая звільняються від оплати податку урбаріального, від обов’язку давання запомоги своїм підданим, від обов’язку закладання і провадження книг ґрунтових, від уплати податку на удержування сторожі безпеченства, від заступування підданих в справах спірних, від достави рекрутів і сполучених з нею видатків і від додатку на кошти лічення підданих. 4) Рівночасно з заведенням перших інстанцій будуть властивці дібр увільнені від тягару побирання і заряду постійних податків, а також від виконування судівництва цивіль¬ного і заряду справами політичними. 5) З увільненням від тягарів минеться цілковито й октава, а претензії по дні 15 мая будуть зменшені на 16-ту часть. 6) Повищі улегшення становлять одну третину винагороди, припадаючої дідичам за утрату панщини і данин підданських. Другу третину становить вартість сервітутів, а третя частина буде виплачена з скарбу державного, а обчислена буде після цін, прийнятих в провізоріум податку ґрунтового, з чого, однако ж, відшибнено буде 5 % на кошти побору» .
Інакше кажучи, повністю відмінялися підданські обов’язки, наявні сервітути (тобто землі спільного користування селян та панів, до яких відносилися луки, пасовища, ліси тощо) залишаються недоторканими, тобто у власності панів, а за селянами залишаються лише їх польові наділи. Якщо ж селяни і надалі бажають користуватися сервітутами, то вони повинні за це платити панам. За втрату повинностей пани звільняються від так званих «опікунських обов’язків» та цілого ряду інших. До того ж пани повинні отримати компенсацію: 1/3 вартості повинностей повин¬на була сплатити панам держава, а 1/3 прирівнювалася до вартості «опікунських» та інших обов’язків», а ще 1/3 компенсувалася вартістю сервітутів. Проте сам спосіб отримання компенсації повинен був установлюватися законом пізніше. З цього пояснення селяни вирішили, що «цісар дарує їм повинності».
Але 7 вересня 1848 р. Фердінанд І підписує закон щодо ліквідації кріпацтва в імперії, в якому уточнювалися ряд положень попереднього закону. Так, поміщики втрачали верховну владу над селянами, які переставали бути їх підданими, а ставали громадянами держави, що й визначало правовий статус селянина. Скасовувалася різниця між домініальними (панськими) та рустикальними (селянськими) землями, що означало передачу селянських земель у їхню власність. Усі повинності халупників і комір¬ників закон скасовував безплатно. Стосовно ж сервітутів, то в законі від 7 вересня уточнювалося, що селяни зберігають право лише на збирання квітів у лісі та випас худоби на толоці та стерні, а за все інше повинні платити панам.
Найважливішим питанням цього закону було визначення розміру так званої індемнізації, тобто компенсації панам за втрату селянських повинностей — панщини, десятини, натуральної данини зерном і чиншу. Цей розмір визначався як річна ціна перелічених повинностей, яку приймали за 5 % річних із загальної суми компенсації. З цієї загальної суми відкладалося 30 % за скасовані «опікунські обов’язки», а 70 % відсотків складали суму компенсації, яка сплачувалася панам у вигляді п’ятипроцентних облігацій. Держава брала на себе зобов’язання погасити ці облігації протягом кількох років, тобто, фактично, держава зобов’я¬зувалася сплатити панам індемнізаційний борг. Але насправді держава повністю переклала цей борг на селян, зробивши їх своїми боржниками. Селяни повинні були щорічно сплачувати відповідну частку боргу та проценти, до того ж і спеціальний додаток, який ішов на утримання адміністрації, котра керувала цією операцією.
Щоб забезпечити регулярну сплату селянами індемнізаційного боргу, до постійних податків, які стягувалися з селян, встановлювався спеціальний додаток, який мав діяти аж до 1943 р.
Подібним чином було скасовано кріпацтво і в Буковині, на яку закон від 17 квітня був поширений з 1 липня. Стосовно ж Закарпаття, то тут закон угорського сейму від 18 березня 1848 р. про скасування панщини було пізніше уточнено, і від панщини звільнялася лише частина селян, а селянські наділи значно скоротилися. На сплату компенсації було запроваджено спеціальний податок.
Таким чином, реформа, яка відмінила кріпацтво в західноукраїнських землях, не поліпшила становища селянства, вони втратили частину земель, якими користувалися раніше, а також повинні були сплачувати значні кошти на індемнізацію. Але при цьому вони ставали власниками своїх наділів, отримували право вільного розпорядження ними, що відкривало шлях до більш ефективного їх використання, зростання товарного виробництва. Однак це мало і негативні наслідки, посилило соціальну диференціацію селянства, малоземелля та безземелля більшості західноукраїнських селян.
У Російській імперії кріпацтво проіснувало більш тривалий час. Безпосереднім поштовхом до його відміни стала поразка Росії у Кримській війні 1853—1856 рр., хоча, зрозуміло, існував цілий ряд об’єктивних передумов для проведення докорінної перебудови аграрного сектору. І це передусім те, що поміщицьке господарство, засноване на позаекономічному примусі, дедалі помітніше переживало кризовий стан, ефективність господарства знижувалася, гостріше стояло питання про перехід до ринкового господарства. Та й розвиток промисловості, значно потужніший, ніж у західноукраїнських землях, вступав у протиріччя з феодальними відносинами у сільському господарстві. Нарешті, банкрутство феодальних методів господарювання проявилось у розоренні поміщиків, які закладали та перезакладали свої маєтки та селян.
Поразка ж у Кримській війні була обумовлена економічною відсталістю Росії. Війна показала, що російська армія неспромож¬на протистояти сучасному противнику: вона мала застарілі рушниці, гармати, парусний флот, у той час як противник був оснащений сучасною зброєю, а російському флотові протистояла парова ескадра противника. За мирною угодою Росія втрачала пра¬во тримати флот у Чорному морі, позбавлялася частини Бессарабії. Це була перша поразка Росії з часів Петра І. У маніфесті від 19 березня 1856 р. цар Олександр ІІ проголошував, що втрати у війні будуть компенсовані можливістю провести внутрішні рефор-
ми. Приймаючи делегацію від московського дворянства 30 березня
1856 р., цар заявив: «Існуючий порядок володіння душами не може залишатися незмінним. Краще розпочати знищення кріпацтва згори, ніж дочекатися того часу, коли воно само собою почне знищуватися знизу» .
Починаючи з січня 1857 р. в уряді почали створюватися найрізноманітніші комісії та комітети для розробки заходів «щодо влаштування побуту поміщицьких селян». До цієї роботи залучили губернаторів та представників дворянства. Створений того часу Таємний комітет ухвалив негайно приступити до «негайного, без крутих і різких поворотів, звільнення селян» .
Ставлення до змін, що насувалися, з боку самих поміщиків було неоднозначним. Більшість ставилася до реформи негативно, вважаючи, що селяни ще не готові жити самостійно, без опіки з боку поміщиків. Серед членів уряду також не було єдиної думки. Так, міністр державного майна М. М. Муравйов говорив, що ніякого звільнення селян проводити немає необхідності, що «питання це вигадали люди, які не мають нерухомості: вчені, теоретики, поповичі...» .
Не було згоди і між членами губернських комісій, що створювалися на місцях за рескриптами Олександра ІІ для підготовки проекту реформи, і між представниками різних регіонів імперії. Розбіжність поглядів представників нечорноземних та чорноземних регіонів визначилася перш за все у питанні про умови наділення селян землею. Представники нечорноземних губерній виступали за звільнення не тільки з наданням наділу, але й з великим викупом, адже основний дохід таких поміщиків — це чинш, який сплачували селяни, а не власне господарство, тобто безпосередньо особа селянина, а не земля.
У той же час поміщики чорноземних регіонів були зацікавлені у збереженні якнайбільшої кількості землі у своїх руках, адже головним джерелом їхнього доходу було власне господарство. Але при цьому вони були зовсім не зацікавлені у повному позбавленні селян землі. Адже лише прив’язавши селянина до мізерного к¬лаптика землі, можна було зберегти необхідну їм дешеву робочу силу. Саме цих поглядів додержувалася і більша частина українських поміщиків. Були серед них і такі, які не погоджувалися передати у власність селянина навіть землю під садибою.
Дуже показовим для українського поміщицтва був проект пол¬тавського землевласника Позена, який пропонував надати селянам лише невеличкі ділянки садибної землі, а решту залишити у власності поміщика. І лише на перехідний період автор проекту вважав можливим надати селянам невеличкі наділи (до 1,5 дес.) за умови виконання останніми певних повинностей. При цьому селяни повинні були б сплатити викуп не лише за землю під садибами, але й за садибні будівлі. Пропонувалося також зберегти вотчинну владу пана над селянами. Проект був підтриманий Пол¬тавським комітетом.
Як не дивно, але особливо побоювалися наділення селян землею у Степовій Україні, мало заселеному регіоні, з великою кількістю землі, придатною для обробітку. Але й це знаходило своє пояснення: надавши селянину достатню кількість землі, можна втратити робочі руки, а ціна на найману працю зросте. Саме представники цього регіону вимагали встановлення тимчасовозобов’язаного стану для селян як необхідної передумови перебудови поміщицьких господарств без потрясінь.
Поміщики Правобережної України також вимагали повного або часткового обезземелення селян. Їх бажанням було скорочення навіть тих наділів, які були вже урізані під час інвентарної реформи 1848 р. і довести їх до так званого «пішого» наділу, а після перехідного періоду — отримати у свої руки пра-
во на наділення селян землею на свій розсуд. Приблизно такі самі побажання висловили у своїх проектах і лівобережні поміщики.
Щоправда, серед авторів проектів були й такі, що розуміли, яке обурення може викликати безземельне звільнення, серед яких варто згадати Г. Галагана, В. Тарновського та деяких інших. Цікавим був і проект відомого статистика Д. П. Журавського, який пропонував звільнити селян не лише з наділами землі, але й без викупу за умови передачі земельних наділів у приватну власність селян, що створювало б передумови повного відокремлення селянського господарства від поміщицького.
Документи, підготовлені до кінця 1860 р., були компромісом між представниками різних груп дворян та уряду, і певною мірою враховували об’єктивні вимоги економічного та політичного розвитку країни.
19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав «Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності», в яке увійшло 17 законодавчих актів, що отримали силу закону. Того самого дня був підписаний і «Маніфест про звільнення селян». Обнародувано ці документи було через два тижні — 5 березня 1861 р. «Положення» складалися з трьох розділів: загальні (для всіх кріпаків); місцеві положення (для кріпаків окремих регіонів) та додаткові правила (стосовно окремих категорій кріпаків, наприклад робітників заводів). Досить чітко в «Положеннях» окреслено ряд питань що¬до проведення реформи, зокрема створення інституту мирових посередників, а також визначено етапи роботи: складання уставних грамот за два роки, терміни ліквідації особистої залежності, закріплення права на наділ тощо.
Відповідно до загальних положень реформи селянину надавалася особиста свобода безплатно, так само безплатно він отримував право на особисте майно. Поміщик же зберігав право на всі землі. Одночасно поміщик повинен був надати селянинові у постійне користування садибу з ділянкою, а селянин повинен був її викупити. Крім того, поміщик повинен надати, а селянин прийня¬ти польовий наділ, і протягом 10 років селянин не має права від цього наділу відмовитися, якщо пан такий наділ надає. У законі стверджувалося, що наділи відводяться селянам не лише «для забезпечення їхнього побуту», але й для «виконання їхніх обов’яз¬ків перед урядом і поміщиком» .
Стосовно розмірів наділу, то в їх основу було покладено існуючий наділ, але це був наділ феодальної системи, який лише у випадку сплати чиншу давав можливість і чинш сплатити, і себе прогодувати. Але в Україні переважала панщина, і розмір наділу визначався виходячи з того, що селянин не менше 50 % часу працює на пана. Тобто наділ був формою оплати праці, а не базою для самостійного економічного розвитку селянського господарст¬ва. Саме це і визначало, перш за все, перенесення відносин старої господарської системи в нову. До того ж у законі зазначалося, що розмір наділу визначається за добровільною угодою між панами та селянами. Але ж інтереси їхні були протилежними, так що важко було очікувати таких добровільних угод. Саме тому норми наділу було вказано у правилах поземельного упорядкування. Все наділення землею відбувалося за ревізькими душами, тобто на осіб чоловічої статі віком від 12 років, які були зафіксовані десятою ревізією (відбувалася у 1858—1859 рр.).
Слід зауважити, що законом норми наділу визначалися і залеж¬но від місцевості. Вони були меншими там, де ґрунти більш родючі, і більшими там, де ґрунти малородючі. В Україні ж наділи були дуже мізерними: від 3 до 6,5 дес. у південних і від 3 до 4,5 дес. у лівобережних губерніях. Правила наділення селян землею передбачали також і можливість залишити за панами у чорнозем¬них і нечорноземних губерніях не менше третини, а у степовій зоні — не менше половини орних земель, навіть якщо решта землі і не складала встановлених норм. Було надано також право відрізати від селянських наділів «зайву» площу, тобто таку, що перевищує встановлені законом норми. Такі відрізки призвели до значного скорочення селянського землекористування (наприклад у Полтавський губернії відрізки становили 47 %). Особливо велику кількість землі відібрали у селян за допомогою так званого дарчого наділу (четверта частина вищого наділу, що надавалася селянам безплатно за умови згоди на це селян).
Земельні наділи надавалися лише тим селянам, які мали їх до реформи. А тому такі категорії селян, як дворові та «місячники», які наділів не мали до реформи, після реформи їх не отримували. Не одержали селяни й лісів, а угіддя, які за законом повинні були надаватися і селянам, поміщики намагалися залишити за собою. Власне, все, що було залишене «на розгляд», було вирішене на користь сильнішого.
При відміні кріпацтва садиба та польові наділи, надані у користування селянам, необхідно було викупити, після чого вони ставали власністю сільської громади. Але для такого викупу необхідна була згода поміщика. Розміри наділу та інші взаємини між паном та селянами фіксувалися у так званих «уставних грамотах», на складання яких було відведено два роки. До складання викупної угоди між паном та селянами, вони вважалися тимчасовозобов’язаними, при цьому термін складання такої угоди залежав від поміщика. Проте з 1881 р. перехід селян на викуп став обов’язковим.
Тимчасовозобов’язані селяни несли феодальні повинності: оброк (чинш) та панщину (відробітки). За садибу необхідно було сплачувати чинш, а за польовий наділ — або чинш, або відробляти панщину. Панщина нормувалася — 40 чоловічих днів та 30 жіночих, але в основному влітку. Оскільки в Україні переважала панщина, то й більшість тимчасовозобов’язаних відпрацьовувала саме її. За виконання повинностей відповідала громада, а там, де було подвірне землекористування, — окремий двір.
Викупна операція провадилася за спеціальним «Положенням про викуп», відповідно до якого розрізнялося право викупу садиби та польового наділу. Садибу селянин міг викупити будь-коли, однак лише за відсутності недоїмок, а польовий наділ — лише за згодою пана. При визначенні викупної суми виходили з так званого капіталізованого оброку. Необхідно було заплатити таку су¬му, яка, якщо покласти її у банк під 6 % річних, давала б річний чинш. А оскільки в Україні переважала панщина, то за оброк брали ціну певної кількості днів панщини, або перераховували повинності у чинш за певним коефіцієнтом. Так, якщо оброк становив 12 крб., то викупна сума — 200 крб. За цими підрахунками земля викупалася за значно вищими цінами, ніж ринкові (за підрахунками деяких авторів у 1,5 раза вищими, ніж ринкова ціна землі). Власне, селяни викупали не лише земельні наділи, але й особисту свободу.
Нараховані викупні суми були настільки великими, що селяни були неспроможні сплатити їх відразу. Тому уряд взяв на себе проведення викупу: 80 % викупної суми держава сплачувала поміщикам у вигляді цінних паперів під 5 % річних, а 20 % селянин повинен був виплатити панові готівкою при укладанні викупної угоди. Доки ці 20 % не сплачено, селянин залишається тимчасовозобов’язаним; потім він набирає статусу «вільного хлібороба».
Сума, на яку було випущено цінні папери, проголошувалася селянським боргом державі, який вони були повинні погасити протягом 49 років, сплачуючи щорічно 6 % від викупної суми (при цьому лише 0,5 % йшло на погашення викупної позички, решта ж — на виплату відсотків за цінними паперами). Власне, у результаті штучного підвищення ціни на землю та спеціального порядку погашення викупної позички, селяни сплатили державі суму втричі більшу від суми боргу. Викупні платежі було повністю відмінено лише з січня 1907 р.
Зрозуміло, що відповідна реакція селян на закон про звільнення була різко негативною. У 1861 р. країною прокотилася хвиля селянських повстань. Невдоволення селян викликали умови відміни кріпацтва: збереження на два роки залежного стану, вищі та нижчі норми наділів, розмір викупної суми. В Україні селянські виступи були особливо потужними.
Цілком імовірно, що побоювання повторення цих виступів, а не лише польське визвольне повстання 1863 р. примусило уряд переглянути деякі позиції «Положення» від 1861 р. в тих регіонах, де поміщиками були переважно поляки, зокрема у Правобережній Україні. Саме в цьому регіоні при проведенні реформи було здійснено найбільші відрізки, а розміри наділів — чи не найменші по всій Російській імперії. П. Лященко наводить дані, за якими середні розміри селянських наділів у Київській та Волинській губерніях складали 1,9 дес., а в Подільській — 2,3 дес . Після польського повстання уряд провів тут додаткову аграрну реформу, і селяни отримали всі землі, які знаходилися в їх дійсному користуванні, з обов’язковим переведенням на викуп та відміною тимчасовозобов’язаного стану. При цьому селянські наділи у середньому зросли на 50—70 %, а викупна сума зменшена на 20 %.
У 1863 р. завершилася реформа серед удільних селян, які всі були переведені на викуп протягом 1863—1865 рр. Фактично вони повинні були й надалі сплачувати чинш, але вже у вигляді викупних платежів протягом 49 років.
Було проведено реформу і серед державних селян, які в Україні становили 43,9 % від загальної чисельності селян. Державні селяни поділялися на багато груп, які різнилися між собою як за правовими, так і за економічними чинниками. Козаки Чернігівської і Полтавської губерній, а також колоністи Степової України стояли найближче до вільного стану. Так, козаки володіли своїми землями, мали виборну старшину, були наділені низкою громадянських прав. Їх налічувалося близько мільйона осіб. З еко¬номічного погляду козаки були достатньо строкатою масою, серед них була значна кількість малоземельних і навіть безземельних.
Колоністи Степової України були у значно кращому становищі. Крім певних громадянських прав, вони користувалися й цілим рядом пільг: платили значно нижчу подать державі, володіли достатньо великими земельними наділами, що дозволяло їм створювати господарства на зразок фермерських.
Ще однією категорією державних селян України були чиншовики з Правобережжя. За своїм статусом та економічним становищем вони мало чим відрізнялися від звичайних кріпаків. Державні селяни до 1866 р. також були переведені на викуп, але виплати за земельні наділи були для них у 1,5 раза вищими, ніж попередній чинш. Умови реформи для цієї категорії селян також були значно легшими, ніж для селян поміщицьких. У більшості українських губерній наділи колишніх державних селян були майже вдвічі більшими, ніж селян поміщицьких. Проте розподіл наділів був також украй нерівномірним, а частина державних селян зовсім залишилася без землі.
Стосовно ж колоністів, яких також прирівнювали до державних селян, то їх становище було значно кращим. Після реформи у їх користуванні було зосереджено понад 20 % усієї надільної землі, хоча вони становили лише трохи більше 11 % загальної кількості селян. Слід зауважити, що такі умови відміни кріпацтва та забезпечення землею для колоністів стали найважливішою причиною прискорення розвитку капіталістичних тенденцій у їхніх господарствах.
Слідом за аграрною реформою в 60—70-ті роки здійснюється низка інших реформ, насамперед у галузі місцевого самоврядування, які були вкрай необхідними для перетворення феодальної монархії в буржуазну, для того щоб пристосувати політичний лад до нових економічних реалій.
Однією з найважливіших була земська реформа, відповідно до якої створювалися безстанові виборні органи місцевого самоврядування — земства. До них обиралися представники від землевласників, багатих купців та промисловців, а від селян — через виборних представників. Земства наймали земських лікарів, учителів, землевпорядників, на утримання яких установлювалися спеціальні податки з населення. У віданні земств були найрізноманітніші місцеві служби, будівництво та експлуатація шляхів, пошта, народна освіта, охорона здоров’я, соціальний захист населення тощо. Реформа здійснювалася з 1864 р.
Слідом за земською проводяться міська реформа, що визначає систему міського самоврядування; судова, за якою запроваджувався суд за участю присяжних засідателів та створювалася єдина система судових установ, виходячи з формальної рівності перед законом усіх соціальних груп населення.
У 1860-ті роки здійснюється реформа освіти: у містах створю¬ються початкові народні училища; поряд з класичними гімназіями стали функціонувати реальні училища, які готували до техніч¬них навчальних закладів; відновлювалася автономія університетів.
У 1860—1870-х роках було проведено військову реформу, необхідність якої стала очевидною після поразки у Кримській війні. Скорочується термін солдатської служби, запроваджується загаль¬на військова повинність. Проте жодна з реформ не була доведена до логічного завершення, крім того, незавершеність перетворень ускладнювалась різними контрреформами, які мали місце після вбивства Олександра ІІ, через що наступним поколінням доводилося все починати заново.
Отже, реформи, що відмінили кріпацтво в українських землях у складі двох імперій, означали, що епоха феодалізму тут завершувалася, але його пережитки ще на довгі роки залишилися реаль¬ністю господарського життя. Це проявилося насамперед у збереженні величезних панських латифундій та обезземеленні більшості селянства, частина якого зовсім не отримала землі. Фактично, це була експропріація землі в селян у процесі їх звільнення. Тривалий час селяни залишалися затиснутими відробітками та повинностями, викупними та індемнізаційними платежами, залишаючись неповноправним станом суспільства, але разом з тим ска¬сування кріпацтва стало прогресивним кроком, сприяло розвиткові нових економічних відносин не лише на селі, але й в усьому народному господарстві краю.





© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.