Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Економічна історія України

Тема 0. Економічна історія України

0.8. ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ



- Економіка України на першому етапі Другої світової війни.
- Радянізація західноукраїнських земель.
- Велика Вітчизняна війна та формування воєнної економіки. Евакуація промислового потенціалу України та його роль у забезпеченні економічної перемоги СРСР.
- Спроби використання економічного потенціалу України окупантами.
- Початок визволення України від окупантів та відбудовних робіт. Наслідки війни для економіки України.
- Альтернативи повоєнного економічного розвитку. Основні напрями повоєнної відбудови народного господарства України. Відбудова та перебудова народного господарства в західних областях України.
Друга світова війна розпочалася нападом фашистської Німеччини на Польщу. Вже тим самим Україна була втягнута в бойові дії, а отже, українці брали участь у війні з перших її днів. Але доля українських земель вирішувалася ще до початку війни керівниками СРСР та Німеччини. 23 серпня 1939 р. урядовцями цих країн був підписаний пакт про ненапад. Одночасно між ними велися таємні переговори про взаємне розмежування «сфер впливу» у Східній Європі, зокрема стосовно України, викладені у таємних протоколах до пакту. За цими домовленостями, існування яких Радянський Союз категорично заперечував протягом п’ятдесяти років, кордони СРСР розширилися мало не до меж 1913 р. Що ж до України, то в них передбачалося, що «у разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарва, Вісла і Сян» .
На основі цих угод 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон і упродовж декількох днів захопили західноукраїнські землі, пояснюючи цей крок тим, що Радянський Союз не може бути байдужим до долі єдинокровних українців та білорусів, які проживають на території Польщі і залишилися беззахисними перед наступом німецьких армій. 28 вересня був підписаний новий договір між Німеччиною та СРСР, який зафіксував розмежувальну лінію і формально підтверджував входження земель західноукраїнських та західнобілоруських земель до СРСР, а також відкривав шлях до вирішення питання щодо земель Бессарабії та Буковини, які після пред’явлення у червні 1940 р. ультиматуму Румунії були також включені до СРСР.
З перших же днів захоплення західноукраїнських земель керів-
ництво СРСР розгорнуло їх радянізацію. Стара система управління, що існувала за часів Польщі, ліквідовувалася, а натомість запроваджувалася нова, радянська. Чиновники-поляки звільнялися, їх місце займали нові службовці, що прибували з Радянської України, які найчастіше не мали відповідного досвіду керівництва, були малоосвіченими, нарешті, досить часто навіть не знали української мови.
Слід зауважити, що спочатку українське населення щиро вітало заходи нової влади, ті соціально-економічні перетворення, які відбувалися: запровадження безплатного медичного обслуговування, націоналізацію фабрик і заводів, землі, ліквідацію посадництва, відкриття українських шкіл, передачу добре обладнаних квартир мешканцям підвалів та непристосованих приміщень. Навіть проголошення намірів стосовно докорінного руйнування економічних структур, заснованих на приватній власності, спочатку не підірвали підтримки нової влади з боку більшості українського населення. Адже ці наміри мало зачіпали інтереси українського населення: промисловість, торгівля, велике землеволодіння перебували переважно в руках поляків та євреїв.
Але подальші події підірвали у місцевого населення віру в дії радянської влади. Унаслідок націоналізації більше 2 тис. промислових підприємств, велика кількість яких були дрібними або середніми, різко знизилася їх ефективність, а це негативно вплинуло на становище більшості населення. Ліквідація великого землеволодіння спочатку дала селянам можливість одержати землю та реманент, конфіскований у поміщиків і заможних селян, але досить швидко розпочався процес колективізації, який позбавив селян ілюзій щодо можливостей вести самостійне господарство. Усе це супроводжувалося масовими репресіями та депортаціями. Звинувачувалися в антирадянських настроях і виселялися на Схід не лише окремі особи, а й родини, цілі соціальні верстви, представники різних політичних партій, громадських організацій, зокрема кооперативні діячі. Документально підтверджено, що у 1939—1941 рр. у Західній Україні було ув’язнено понад 10 % населення краю.
Проте слід зазначити, що в цей же період у регіоні відбуваються й значні позитивні зрушення. Так, значні кошти були асигновані на реконструкцію існуючих та будівництво нових підприємств, їх забезпечували верстатами, обладнанням, які постачалися зі східних районів. Велика увага приділялася підприємствам харчової, легкої та місцевої промисловості. Вперше в історії регіону фактично було ліквідовано безробіття, від якого завжди страждала Західна Україна, адже завдяки будівництву та реконструкції фабрик і заводів створювалися нові робочі місця. Крім того, частину вільних робочих рук приймали східні регіони України (лише з вересня 1939 по червень 1941 р. на підприємства Донбасу виїхало близько 17 тис. робітників).
На селі створені радянською владою «селянські комітети» почали розподіл поміщицьких земель, реманенту, худоби, посівного матеріалу. Та, отримавши землю (понад 1 млн га), селяни відчували певний страх перед колективізацією. І небезпідставно: вже в 1940 р. створюються перші колгоспи, а до середини 1941 р. було колективізовано до 13 % селянських господарств.
Отже, приєднання західної частини українських земель до Великої України в межах Радянського Союзу було здійснено в умовах протистояння двох тоталітарних систем і насильницькими методами.
Що ж до загального стану економіки УРСР у 1939—1941 рр., то можна з упевненістю сказати, що її роль у народногосподарському комплексі СРСР залишалася надзвичайно важливою. Зростаюча мілітаризація економіки країни відбилася і на потенціалі республіки. Збільшуються обсяги виробництва в галузях важкої індустрії, зростає її частка в загальносоюзному промисловому виробництві (у 1940 р. вона складала 62 %). Республіка була головною вугільною та металургійною базою СРСР: у 1940 р. тут видобувалося 50,5 % вугілля, 67,6 % залізної руди, вироблено 48,8 % сталі, 64,7 % чавуну.
Україна була одним з основних районів СРСР з виробництва зернових і технічних культур, даючи третину союзного виробництва зерна, 60 % цукрових буряків.
Початок війни в Європі зробив надзвичайно актуальним питання щодо Збройних сил; зросли асигнування на воєнні пот-
реби, чисельність Червоної Армії збільшилася майже втричі. Поступово підвищувалася технічна оснащеність армії. До середини 1941 р. в західних воєнних округах було зосереджено більше половини всіх сил Червоної Армії, які були в змозі відбити будь-який напад (за належної організації та підготовки), але цього не відбулося.
Усі величезні зусилля народу, спрямовані на форсоване нарощування воєнно-промислового потенціалу, виявилися недостатніми через стан фізичного та морального терору, що встановився в країні в 30-ті роки. Затягувалося виробництво нових зразків воєнної техніки. У результаті репресій було знищено переважну частину керівного складу армії. У керівництві Збройних сил практично не залишилося людей, які б могли наполягти на застосуванні передових воєнних ідей, на технічному переозброєнні Червоної Армії. Результати цього стали трагічними для всієї країни.
22 червня 1941 р., не рахуючись з існуючим договором про ненапад, потужні сили німецької армії та її союзників, нанесли нищівні удари по західних кордонах і прикордонних регіонах СРСР. Україні дісталися перші ж з них. Загалом республіці відводилась надзвичайно важлива роль у планах гітлерівського командування. Воно розраховувало, захопивши промисловість України та її родючі землі, ефективно посилити свій воєнно-економічний потенціал, спрямований на реалізацію планів «блискавич-
ної» війни проти Радянського Союзу. Крім того, Україна повинна була дати життєвий простір для німецьких колоністів на сході.
З перших днів війни наша країна стала ареною найжорстокіших боїв. Уже до листопада 1941 р. ворогом були окуповані території, на яких до війни проживало 40 % населення СРСР, вироб-
лялось 68 % чавуну, 58 % сталі, 60 % алюмінію, видобувалося 63 % вугілля, отримували 84 % цукру, 38 % зерна, знаходилося 38 % великої рогатої худоби і 60 % поголів’я свиней. Тут знаходилося 41 % усіх залізничних колій Радянського Союзу.
Отже, перші півроку війни були найтяжчими для радянської економіки. Промислове виробництво скоротилося більше ніж удвічі, прокат чорних металів — утричі, кольорових — у 430 разів, виробництво шарикопідшипників — у 21 раз тощо. Різко скоротилося виробництво літаків, танків, боєприпасів, адже виробничі потужності перекидалися на схід. У цих умовах достатньо оперативно та енергійно проявила себе надцентралізована радянська директивна система управління. Жорстка централізація, притаманна радянській економіці, відіграла вирішальну роль у забезпеченні економічної переваги в роки війни. Так, уже за тиждень після нападу було прийнято «мобілізаційний народно-
господарський план» на ІІІ квартал, а 16 серпня 1941 р. — «воєнно-господарський план» на ІV квартал 1941 р. та на 1942 р., які забезпечили ефективне переведення економіки на воєнні рейки та переміщення промисловості у східні райони СРСР, формування в цих районах воєнного виробництва.
Одразу ж після початку війни було переорієнтовано на потреби оборони й господарство України. Швидкими темпами переводились на задоволення потреб фронту виробничі потужності та наявні ресурси, промислові підприємства почали масовий випуск оборонної продукції. З початком масової мобілізації різко загострилася потреба в робочих руках, і на місце мобілізованих чоловіків ставали жінки, підлітки, пенсіонери.
У надзвичайно складній ситуації опинилося сільське господарство України. В дуже короткий термін території Західної та Правобережної України були окуповані німецькими військами, а отже, зібрати врожай та провести евакуацію тут просто не встигли. Але в Лівобережних областях урожай почали збирати форсованими темпами. Там, де це було можливо, зерно збирали та відправляли на заготівельні пункти, а де такої можливості не було, його просто спалювали; знищенню підлягала й худоба, й сільськогосподарський реманент.
Промислові об’єкти та обладнання, які не змогли евакуювати, також знищували, щоб не допустити використання ворогом потужного промислового потенціалу України. Це була логіка тотальної війни, спрямованої на суцільне знищення, за якою висаджено в повітря Дніпрогес та практично всі домни, більшість шахт Донбасу, мости через Дніпро та залізничні колії. Проте через надзвичайно швидкі темпи ворожого наступу, до їх рук потрапило чимало запасів сировини, продовольства та пального.
Своєчасна та загалом успішна евакуація промислових підприємств з України продовжувалася з липня по жовтень 1941 р. Операція з переміщення та пуску цілих заводів була надзвичайно складною, а введення до ладу заводів у східних районах СРСР здійснювалося у надзвичайно важких умовах: евакуйовані робітники працювали по 13—14 годин на добу, змушені до того ж тулитися у легких бараках і навіть наметах і миритися з поганим постачанням. У цілому, задіявши чверть рухомого складу залізниць, керівництво країни зуміло за п’ять місяців (липень-грудень) перебазувати в інші райони 1530 великих підприємств, у тому числі 550 підприємств з України.
В умовах суворої зими 1941/1942 р., досить часто під відкритим небом, евакуйовані підприємства починали давати воєнну продукцію. Так, через 15—20 днів дали першу продукцію київські заводи «Арсенал», «Транссигнал», верстатобудівний ім. М. Горького, Краматорський завод важкого машинобудування та ін. Більшість же евакуйованих підприємств почали давати продукцію вже навесні 1942 року, а в середині того самого року воєнна перебудова народного господарства завершилася. На сході країни нечуваними темпами було створено абсолютно нову і високоефективну воєнну економіку. В цілому, незважаючи на значну нерівність економічного потенціалу СРСР та Німеччини до початку війни, радянська економіка цього періоду виявилася більш ефективною; за роки війни в СРСР було випущено вдвічі більше воєнної техніки та озброєнь. Кожна тонна металу, цементу, вугілля, кож-
ний кіловат електроенергії, кожна одиниця обладнання використовувалися в СРСР краще, ніж у Німеччині. Так, у розрахунку на ти-
сячу тонн виплавленої сталі, радянська промисловість випускала у п’ять разів більше танків і зброї, ніж німецька промисловість.
Підприємства, евакуйовані з України, виробляли значно більше продукції, ніж на старих місцях. Завод ім. Комінтерну в 1942 р. виробляв удвічі більше танків, ніж на початку війни; київський завод «Ленінська кузня» за перші три місяці роботи на новому місці збільшив випуск продукції більше ніж утричі. Відзначилися також Одеський та Київський верстатобудівні заводи.
Значним був внесок і українського селянства: евакуйовані з Київщини у Заволзькі степи селяни почали вирощувати цукрові буряки, брали активну участь у забезпеченні фронту сільськогосподарською продукцією.
Академія наук УРСР, евакуйована в Уфу, зосередила свою увагу на проблемах розвитку літакобудування, моторобудування, танкобудування. Колектив Інституту електрозварювання, очолюваний академіком Є. О. Патоном, протягом короткого часу провів велику роботу з налагодження автоматичного дугового зварювання корпусів танків Т-34 під флюсом, що надало можливість майже в п’ять разів підвищити продуктивність праці та значно зменшити витрати електроенергії. Група вчених на чолі з академіком М. Доброхотовим розробила нові методи виплавки броньованих сталей, інші наукові установи розробляли нові типи озброєнь. Величезний внесок і українських лікарів. Так, колектив Інституту клінічної фізіології, очолюваний академіком О. Богомольцем, розробив ефективні методи лікування ряду інфекційних, травматичних, шлункових та інших захворювань.
Працювали на майбутню перемогу й в’язні ГУЛАГу, де перебувала величезна кількість людей, проголошених «ворогами народу». Загальна чисельність в’язнів на початку війни становила 2,3 млн осіб, а за 1941—1944 рр. в ГУЛАГ прибуло ще 2,55 млн осіб, серед яких чи не найчисельнішою групою були українці. Праця в’язнів застосовувалася в промисловості, будівництві, в шахтах, на лісозаготівлях. У 1941—1944 рр. у системі НКВС було видобуто 315 т золота, 6,5 тис. т нікелю, 8,9 млн т вугілля тощо. Значна кількість учених, інженерів, конструкторів працювали в так званих «шарашках», забезпечуючи високу якість та надійність радянської бойової техніки.
Протягом року вся територія України була окупована німцями. Окупаційний режим, що отримав назву «нового порядку», був спрямований на пограбування завойованих територій шляхом максимального очищення їх від корінного населення та перетворення решти у напіврабів. Так, рейхскомісар більшої частини України Еріх Кох свої завдання щодо неї характеризував таким чином: «Мета нашої роботи — примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає у Німеччині. Цю роботу слід провадити, не рахуючись зі втратами» . Для виконання поставлених завдань в Україну було відряджено велику кількість чиновників, які забезпечували б достатньо повний контроль над господарством України.
З метою більш ефективної експлуатації аграрного сектору України, вирішено було зберегти його колгоспну організацію, хоч і під іншою назвою, що й забезпечувало реалізацію поставлених завдань. У роки окупації до 85 % надходжень продуктів у Німеччину йшло з України. Не обмежуючись вивезенням сільськогосподарської продукції, окупанти грабували колгоспи та радгоспи, машинно-тракторні станції, демонтуючи та відправляючи в Німеччину техніку, верстати, обладнання. Усе це супроводжувалося жорстокими каральними акціями, що призвело до повного знищення більше 250 сіл.
Надзвичайна жорстокість нацистської влади виявилась також у ставленні до міського населення та інтелігенції. Було різко обмежено надходження продуктів харчування в міста, у результаті чого голод став тут звичним явищем. Голод, репресії, масове знищення населення різко скоротили його чисельність у містах України. Так, Київ втратив більше 60 % мешканців, населення Харкова, яке на початку німецької окупації становило 700 тис. осіб, зменшилося до 230 тис. осіб.
Частину промислових об’єктів, які на початку війни не вдалося евакуювати або знищити, окупанти оголосили власністю Німеччини і підпорядкували імперським підприємцям, намагаючись використати їх для ремонту воєнної техніки та виготовлення боєприпасів. Однак розрахунок на використання потужного промислового потенціалу України виявився безпідставним і не дав вагомого результату через відкритий або прихований опір місцевого населення. Масовий рух опору окупантам не лише сприяв ослабленню ворога, а отже, прискорював кінець гітлерівської окупації, але й активно перешкоджав здійсненню широкомасштабної програми економічної експлуатації українського народногосподарського потенціалу.
1943 рік став роком великого перелому у всьому ході війни. Вже наприкінці літа 1943 р. радянські війська вступили на землю України. Відступаючи під тиском Червоної Армії, гітлерівці вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі до військ Гітлер наголошував: «Не можна допустити, щоб під час відступу з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна... Ворогові повинна дістатися цілковито спалена і винищена земля». У результаті такої політики надзвичайно потерпіло Лівобережжя, звідки вздовж 300-кілометрової смуги над Дніпром було вивезено величезну кількість населення, значні частини міст (Полтави, Дніпропетровська, Кременчука) спалено; Правобережжя, хоч і не потерпіло від широкомасштабних руйнувань, однак також не змогло уникнути масової евакуації на Захід. Відступаючи, німці знищували практично всі мости через річки, які збереглися, залізничні станції та колії, порти тощо. Край лежав у руїнах.
Одразу ж після визволення від окупації розпочинається і відбудова народного господарства України. Ще в серпні 1943 р. було прийнято постанову «Про невідкладні заходи щодо відбудови народного господарства в районах, звільнених від німецької окупації».
Надзвичайно велика роль народногосподарського комплексу України як прифронтової матеріально-технічної бази діючої армії у забезпеченні нагальних воєнних потреб обумовила ту величезну увагу, яку приділяли його відбудові ще в роки війни. Значні кошти вкладалися у відбудову шахт Донбасу та відродження гірничо-металургійної бази Подніпров’я. В результаті цього на кінець війни у Донбасі було відновлено 54 % шахтного фонду, а видобуток вугілля досяг 43,3 % довоєнного. Уже в 1944 р. почали давати продукцію найбільші металургійні підприємства України. Щоправда, слід зауважити, що справа дещо ускладнювалася, адже ре-
евакуація майна підприємств, вивезених на початку війни на схід, була визнана (і цілком слушно) недоцільною, і в Україну поверталися лише колективи цих підприємств. Але в результаті самовідданої праці українського народу до кінця війни в Україні вдалося відновити до 30 % довоєнних виробничих потужностей.
Дещо повільніше зводилося на ноги сільське господарство, заклади науки, культури, житловий фонд та комунальне господарст-
во міст і сіл. Украй незадовільним залишалося матеріально-побутове становище населення, адже існуюча карткова система мог-
ла забезпечити лише напівголодне існування більшості населення; ще гострішою була житлова проблема — більше 10 млн осіб залишилося без житла.
Уряд Союзу РСР виділив кошти на відбудову зруйнованого господарства України, але вони складали лише 24 % від загальної суми і явно не відповідали об’єктивним потребам республіки, адже матеріальні збитки України перевищували 40 % загальних втрат СРСР. І, незважаючи на героїчні зусилля українського народу, відбудова народного господарства УРСР в роки війни лише розпочалася. Відновлення економічного потенціалу республіки стало основним завданням наступного п’ятиріччя.
Розглядаючи надзвичайно складні умови відбудови народного господарства України, не можна не зупинитися на тих колосальних втратах, яких зазнала республіка в роки війни. Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, причому 250 були повністю спалені, а мешканці страчені. За підрахунками спеціалістів, демографічні втрати України протягом січня 1941 — липня 1946 рр., які ще й досі уточнюються, склали більше 9 млн осіб, або понад 22 % загальної кількості населення.
Промисловість і сільське господарство України було вщент зруйновано. Лише прямі збитки, завдані народному господарству республіки, склали величезну суму — 285 млрд крб. яка вп’ятеро перевищувала державні витрати на будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій, шахт та інших підприємств у роки довоєнних п’ятирічок. А загальні втрати, яких зазнали населення та народне господарство України, склали справді астрономічну цифру — майже 1,2 трлн крб.
Катастрофічно знизилось промислове виробництво республіки. У 1945 р. в республіці було видобуто лише 36 % вугілля, вироблено до 20 % електроенергії, 17 % чавуну (порівняно з рівнем 1940 р.). Величезна кількість товарів народного споживання, необхідних для задоволення найелементарніших потреб (посуд, відра, голки, шкарпетки, сірники, мило тощо) не виготовлялись практично зовсім.
Надзвичайно тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисельності трудових ресурсів, унаслідок чого активно використовувалася праця жінок та підлітків.
Однією з найголовніших передумов переходу до мирного будівництва була демобілізація армії, яка в умовах загострення міжнародного стану набула затяжного характеру. За три повоєнні роки в Україну повернулися 2,2 млн солдатів і офіцерів. Почалося й повернення колишніх полонених радянських воїнів та громадян, вивезених на роботу до Німеччини. На кінець 1945 р. після відповідних перевірок, часто невиправданих та принизливих, в Україну повернулося близько 800 тис. осіб, але багатьох військовополонених та вивезених на каторжні роботи було звинувачено у співробітництві з окупантами, і з фашистської неволі вони потрапили у сталінські табори.
В умовах переходу від війни до мирного будівництва постали питання про шляхи подальшого розвитку економіки країни, про її структуру та систему управління. Йшлося не лише про конверсію воєнного виробництва, але й про доцільність збереження моделі економіки, що склалася. Роки війни виявили сильні риси існуючої моделі, зокрема, дуже високі мобілізаційні можливості, здатність у короткий термін налагодити масове виробництво висококласного озброєння та забезпечити необхідними ресурсами армію, воєнно-промисловий комплекс (ВПК) за рахунок перенапруження інших секторів економіки. Разом з тим війна з усією силою підкреслила й основні недоліки радянської економіки: високу питому вагу ручної праці, низькі продуктивність праці та якість невоєнної продукції. Те, що було допустимим у передвоєнні роки і в умовах війни, у повоєнний час вимагало кардинального вирішення.
Ішлося перш за все про те, чи слід повертатися до довоєнної моделі економіки з гіпертрофованими воєнними галузями, жорсткою централізацією, безумовною плановістю у визначенні діяльності кожного підприємства, повною відсутністю будь-яких елементів ринку, жорстким контролем за роботою адміністрації.
Після війни серед господарських керівників, економістів виникають прагнення до реорганізації системи управління економікою, до пом’якшення тих її сторін, які стримували ініціативу та самостійність підприємств, і, зокрема, до послаблення пут над-
централізації.
Такі настрої певною мірою проявилися і у Держплані СРСР, який підготував перший повоєнний план відбудови та розвитку народного господарства країни. У цьому плані було закладено показники, які давали можливість здійснювати розвиток основних галузей економіки без граничного напруження, залишаючи можливість для прояву самостійності як окремим підприємствам, так і галузям промисловості.
Проте надії на перетворення в галузі управління економікою залишилися нездійсненними. З кінця 40-х років було взято курс на посилення адміністративно-командних методів керівництва, на подальший розвиток існуючої моделі економіки, а керівники планового відомства були піддані репресіям, у тому числі й голова Держплану М. О. Вознесенський.
Попередня модель управління економікою здійснювалася навіть з більшою жорстокістю, ніж це відбувалося у довоєнні роки. За сталінським планом остаточно формувалося суспільство, в якому ліквідовано ринкові відносини, а людина повністю підпорядковувалася політико-адміністративній владі. Ця цілісна модель охоплювала як промисловість, так і сільське господарство. Уряд знов (як і в довоєнні роки) переходить до розширення застосування примусової праці. Обсяг виконаних ГУЛАГом, тобто системою таборів, де працювали ув’язнені, робіт виріс у повоєнні роки в декілька разів. І хоча їх праця носила неекономічний характер і система концентраційних таборів як резерв робочої сили не виправдовувала себе, але вона була суттєвим важелем, невід’єм-
ною частиною того політичного режиму, який панував у СРСР.
У цих умовах відбудова промисловості була найважливішим завданням. На відродження промисловості України було спрямовано величезні матеріальні та трудові ресурси, сюди направляли механізми, обладнання, верстати, технологічні лінії, які СРСР отримував як репарації з Німеччини, переважно у вугільну промисловість, машинобудування, електроенергетику. Були частково задіяні й ресурси східних районів СРСР. У той же час реалізація довоєнної моделі розвитку народного господарства означала форсування росту важкої промисловості за рахунок виробництва товарів народного споживання, сільського господарства та добробуту народу, які асигнувались за так званим залишковим принципом. У 1946—1950 рр. на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88 % капіталовкладень.
Більшість виділених коштів ішла на відбудову Донбасу, що дозво-
лило у 1950 р. довести видобуток вугілля до 93 % довоєнного рівня.
Серед пріоритетних галузей народного господарства була електроенергетика, для неї першочергово виділялися кошти, трудові та матеріальні ресурси, транспорт; у найстисліші терміни було відбудовано Дніпрогес, а на кінець п’ятирічки в Україні вироблялося більше електроенергії, ніж до війни.
Досить успішно йшло і відродження металургійної промисловості. За виплавкою чавуну та сталі в кінці п’ятирічки Україна вийшла на 93—95 % довоєнного рівня, випередивши Великобрита-
нію, ФРН, Францію у виробництві цих товарів на душу населення.
Машинобудування в Україні відбудовувалося також досить швидкими темпами, до 1949 р. тут працювало більше машинобудівних заводів, ніж до війни, що обумовлювалось надходженням обладнання демонтованих німецьких заводів та передислокацією деяких заводів зі Сходу СРСР. Наприкінці відбудовчого періоду машинобудівна галузь випустила продукції у півтора раза більше ніж до війни. Проте відбудова промисловості на основі застарілих технологій та старої технічної бази обумовила низьку якість продукції, її високу собівартість та негативно вплинула на рівень техніко-економічних показників промисловості в цілому.
Значно повільнішими темпами здійснювалася відбудова сільського господарства. В цій галузі особливо боляче позначилося повернення до старих порядків, небажання йти на будь-які рефор-
ми, які б могли послабити жорсткий контроль з боку держави.
У цілому воно трималося не стільки на особистій заінтересованості селянина у результатах своєї праці, скільки на позаекономічному примусі. Кожний селянин повинен був виконати певний обсяг робіт у колгоспі; за його невиконання йому загрожувало судове переслідування, колгоспник міг позбавитися волі, або як покарання у нього відбиралася присадибна ділянка, яка залишалася єдиним джерелом існування селянської родини.
Урядові укази 1946 р. встановлювали жорсткі розміри присадибних ділянок, проведено кампанію щодо вилучення усіх «надлишків» їх. Це дуже боляче вдарило по добробуту сільських меш-
канців. Одночасно проголошена боротьба «з порушеннями статуту сільськогосподарської артілі» також обернулася різким скороченням площ присадибних ділянок колгоспників.
Ситуація ще більше погіршувалася тим, що початок відбудови збігся з надзвичайно важким явищем — голодом 1946—1947 рр. Сильна посуха охопила основні зернові райони СРСР, але в Україні становище було набагато гіршим, ніж в інших регіонах. Трагедія 1932—1933 рр. повторювалася в 1946—1947 рр. Незважаючи на посуху 1946 р. та величезні втрати врожаю зернових
(у 1946 р. в Україні було зібрано у 3,5 раза менше зерна ніж у 1940 р.), зерно силою відбирали в господарствах, ігноруючи
поширення голоду в Україні, щедро відправляли за межі країни. Численні джерела підтверджують, що воно відвантажували до Польщі, Чехословаччини, Болгарії і навіть Франції, а в Україні померлих у результаті голоду в 1946 р. зареєстровано 282 тис. осіб, а у 1947 — понад 520 тис.
Негативно на розвитку сільського господарства позначилося й те, що капітальні вкладення в нього були вкрай недостатніми. Разом зі вкладеннями колгоспів вони становили лише 15 % від загальних капіталовкладень у відбудову народного господарства.
21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний указ «Про виселення з України осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадянський, паразитичний спосіб життя», за яким велику кількість осіб (близько 12 тис.) було депортовано до Сибіру та в інші віддалені райони СРСР. Майже 20 тис. колгоспників отримали «попередження», багатьох з них примусили підписати письмові зобов’язання виробляти встановлений «мінімум». До того ж колгоспники несли важкий податковий тягар, віддаючи державі значну частину продукту своїх присадибних ділянок. Таким чином, пряме насильництво, репресії, примус були головними методами в процесі відбудови сільського господарства.
У новоприєднаних західних регіонах України відбуваються перетворення, які повинні були уніфікувати життя західноукраїнського регіону з іншими.
У 1945 р. приймаються постанови щодо відбудови народного господарства західноукраїнських областей. У цих документах визначався курс на реконструкцію та розвиток традиційних для регіону галузей промисловості (нафтовидобувної, газової та ін.) і на створення нових (машинобудування, приладобудування, металообробка тощо). Сюди спрямовувалися не лише матеріальні ресурси, але й значна кількість робітників та інженерно-технічних працівників. Темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях. Зростає питома вага регіону в промисловому виробництві республіки (з 4,7 % у 1940 р. до 12,6 % у 1948 р.). Але форсована індустріалізація тут, як і в довоєнні роки в Східній Україні, супроводжується повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, тих, які забезпечували безпосередні потреби населення. Багато в чому це пояснюється й становищем у сільському господарстві республіки, яке повинно було забезпечувати ці галузі сировиною.
Паралельно розгортається колективізація, яка провадилась тими самими методами, що і в Наддніпрянській Україні.
У 1950 р. примусовими методами було об’єднано в колгоспи 93 % селянських господарств. Сюди спрямовувалися люди зі східних регіонів, здатні забезпечити курс на колективізацію (до кінця четвертої п’ятирічки — 15 тис. осіб, які вважалися фахівцями в сільському господарстві). Політичний контроль забезпечували політ-
відділи МТС, у зв’язку з чим було навіть прийнято спеціальну постанову ЦК ВКП(б) від 23 грудня 1949 р. «Про організацію політвідділів при МТС західних областей України».
Процес колективізації супроводжувався численними порушеннями законності (побиття громадян, вилучення у них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Ситуація ускладнювалася тим, що процесу колективізації протидіяли УПА та підпілля ОУН, а це, у свою чергу, стимулювало каральну активність радянської влади, зокрема масове виселення куркулів (заможних селян) та їх сімей.
Фінансування соціальних потреб населення здійснювалося за так званим «залишковим» методом. Украй повільно розгорталося житлове будівництво, у той час як зруйнована Україна потребувала першочергової відбудови житлового сектору. І хоча протягом 1946—1950 рр. було збудовано близько 46 млн кв. м житла як за рахунок місцевих органів влади, так і за рахунок коштів підприємств, мільйони сімей продовжували жити в бараках, перенаселених комунальних квартирах, у непристосованих для життя приміщеннях. Житлова криза також поглиблювалася соціальною нерівністю у розподілі житла. Правда, слід зазначити, що все житло передавалося населенню безкоштовно, а його оплата була дуже низькою.
За цих умов швидке піднесення добробуту здійснити було неможливо. І все ж мирні умови сприяли тому, що населення, хоча й повільно, налагоджувало своє життя та побут. У грудні 1947 р. відмінено карткову систему і проведено грошову реформу, в результаті якої значна частина населення втратила свої заощадження. Адже за вкладами на ощадних книжках обмін старих грошей на нові здійснювався нерівномірно: до 3 тис. обмінювали 1:1, від 3 до 10 тис. — 3:2, а більше 10 тис. — 2:1. Готівку ж обмінювали 10:1. Особливо боляче реформа вдарила по селянству та сільській інтелігенції. В умовах відсутності установ Ощадбанку в сільській місцевості вони зберігали заощадження вдома, що скоротило їх заощадження у 10 разів. І на цей раз селянство опинилося в нерівних умовах порівняно з іншими категоріями населення.
Скасування в 1947 р. карткової системи розподілу продуктів призвело до значного зростання цін на них, нові ціни більше ніж утричі перевищували довоєнний рівень, тоді як заробітна плата збільшилася лише наполовину. Щоправда, в наступні роки на окремі товари ціни дещо знижувалися, але подібні зниження цін були можливими лише за умов свідомого погіршення життєвого рівня селянства, яке становило у той час 2/3 населення країни.
У цілому ж, великі вкладення у важку індустрію, на виробництво озброєння не дозволяли істотно поліпшили життя людей, рівень матеріального добробуту залишався дуже низьким.
Таким чином, до початку 50-х років, використовуючи внутріш-
ні ресурси, працею радянських людей, були, практично, ліквідовані наслідки війни. Слід зафіксувати й певні зрушення у розвитку національної економіки, проте, на жаль, найбільш високими темпами йшло зростання воєнно-промислового комплексу, якому було віддано пріоритети у розвитку економіки як СРСР у цілому, так і України.




© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.