Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Економіка виробництва

Тема 5. ВИТРАТИ Й ЦІНИ НА ПРОДУКЦІЮ (РОБОТИ, ПОСЛУГИ)

5.2. Методики розрахунку витрат виробництва та собівартості продукції



Сукупні витрати підприємства залежно від їхнього призначен­ня виражаються кількома показниками. Серед них - кошторис виробництва та собівартість валової, товарної і реалізованої (проданої) продукції.
Кошторис виробництва — це витрати підприємства, пов'язані з основною його діяльністю за певний календарний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Тому, як правило, кошторис ви­робництва і собівартість загального обсягу продукції, не збігаються. Кошторис виробництва складають за економічними елементами.
1. Матеріальні витрати.
2. Заробітна плата.
3. Відрахування на соціальні потреби.
4. Амортизація основних фондів і нематеріальних активів.
5. Інші витрати.
Матеріальні витрати як елемент кошторису складаються з витрат на: сировину, основні і допоміжні матеріали на основне виробництво і його обслуговування; покупні вироби для укомплектування продукції (двигуни, прилади тощо);покупні напівфабрикати (штамповки, відливки, поковки та ін.); виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, не­обхідні для виготовлення продукції; на господарські та управлінські потреби (утримування буді­вель, канцелярські товари тощо); паливо та енергію зі сторони (електроенергію, пар, газ тощо).
 
Витрати на матеріали обчислюються на підставі норм їхнього витрачання та цін з урахуванням транспортно-заготівельних витрат, які не є складовими інших елементів кошторису (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні заготівельним організаціям та ін.). Із вартості матеріалів віднімають вартість відходів за ціною використання чи продажу.
Заробітна плата включає всі форми оплати праці штатного й позаштатного виробничого персоналу підприємства, тобто персоналу, що зайнятий виробництвом продукції, обслуговуванням виробничого процесу та управлінням. Не включаються в собівартість виплати працівникам, що фінансуються із прибутку або з інших джерел спеціального призначення.
Відрахування на соціальні потреби містять відрахування на соці­альне страхування, у пенсійний фонд та на інші соціальні заходи. Величина відрахування обчислюється в установлених нормах від витрат на оплату праці незалежно від джерел її фінансування.
Амортизація основних фондів у вигляді амортизаційних відра­хувань на повне їхнє відтворення обчислюється за встановленими нормами від балансової вартості. Амортизація нематеріальних активів здійснюється за рівномірно-лінійним методом, виходячи з терміну функціонування цих активів у межах до 10 років.
До інших витрат включають ті з них, які за змістом не можна віднести до перелічених вище. До них належить широке коло витрат різного призначення, а саме: оплата послуг зв'язку, обчислювальних центрів, охорони, витрати на відрядження, страхування майна, винагорода за винаходи й раціоналізаторські пропозиції, оплата робіт із сертифікації продукції, витрати на гарантійний ремонт, орендна плата за окремі об'єкти основних фондів та ін.
Кошторис виробництва, узагальнюючі поелементні витрати підприємства, показує їхню ресурсну структуру (витрати на матеріали, персонал, основні фонди), що надзвичайно важливо для аналізу факторів формування та зниження собівартості продукції.
У системі техніко-економічних розрахунків собівартість продукції визначається шляхом її калькулювання  — обчислення собівартості окремих виробів.
Калькулювання потрібне для обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів та обґрунтування інших господарських рішень.
На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі — за їхнім фактичним рівнем.
Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошто­рисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їхнього проектування.
Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає розв'язування таких методичних завдань: визначення об'єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення.
Об'єкт калькулювання — це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об'єктів калькулювання на підприємстві належать: основна та допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини тощо); послуги та роботи (ремонт, транспор­тування пасажирів та вантажів, розробка програмного продукту тощо).
Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру (кількість у шту­ках, маса, площа, об'єм, час експлуатації техніки). Наприклад, об'єкт калькулювання — літаки, калькуляційна одиниця — один літак, відповідно вугі­лля — одна тонна, електроенергії — одна кіловат-година, авіаперевезення — одна льотна година тощо)
У світовій практиці господарювання застосовуються різні ме­тоди калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями управління виробництвом. Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробниц­тва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог: максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби; статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.
Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:
- сировина та матеріали;
- енергія технологічна;
- основна заробітна плата виробничників;
- додаткова заробітна плата виробничників;
- відрахування на соціальні потреби виробничників;
- утримання та експлуатація машин і устаткування;
- загальновиробничі витрати;
- загальногосподарські витрати;
- підготовка та освоєння виробництва;
- позавиробничі витрати (витрати на маркетинг).
Сума перших семи статей становить цехову, дев'яти – виробничу і всіх статей – повну собівартість.
В окремих галузях економіки номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної. У процесі калькулювання собівартості виробів використовується такий підхід: прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю за основними статтями калькуляції згідно з чинними нормами й цінами; а на непрямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого ці витрати розподіляють між різними виро­бами за прийнятою на підприємстві методикою.
Статті «Сировина й матеріали», «Енергія технологічна», «Основна заробітна плата виробничників», «Додаткова заробітна плата виробничників» та «Відрахування на соціальні потреби виробничників» включають прямі витрати.
Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткуван­ня» є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відра­хування ос­новних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, паль­не для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оп­лату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слю­сарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду про­дукції витрати на утримання та експлуатацію машин
 
і устаткуван­ня обчислюються методом розподілу, зазвичай, пропорційно основній зарплаті виробничників.
Статті «Загальновиробничі витрати» і «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різняться тільки за рівнем узагаль­нення витрат. Витрати, що входять до складу цих статей, коротко охарактеризовано при класифікації витрат у попередньому розділі.
Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, вироб­ництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановле­ний період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та ос­воєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабю­джетних фондів фінансування науки і техніки.
Стаття «Позавиробничі витрати» містить витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є пря­мими (витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування, в певний район ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості.
У техніко-економічних розрахунках застосовуються також інші методи прогнозованої оцінки собівартості одного виробу. Серед них особливе місце посідають параметричні методи. Ці методи ґрунтуються на залежності собівартості продукції від її параметрів — технічних і експлуатаційних показників. До них, зокрема, нале­жать методи: питомих витрат, питомих ваг статей витрат у структурі собівартості, баловий, кореляційний, агрегатний.
Сутність цих методів полягає у наступному.
Метод питомих витрат. За даними аналогів обчислюється питома собівартість на одиницю головного пара­метра виробу, тобто такого, що якнайбільше впливає на собівартість (потужність двигунів, вантажопідйомність автомобілів, кранів, об'єм холодильників тощо). Собівартість нового виробу визначається як добуток питомої собівартості на значення його головного параметра.
Метод питомих ваг статей витрат у структурі собівартості. За даними аналогів обчислюється середнє значення питомих ваг статей витрат у структурі їх собівартості. Для нового виробу обчислюється значення певної статті витрат (наприклад, «Сировина та матеріали»). Собівартість нового виробу визначається як частка від ділення значення обчисленої статті витрат на значення питомої ваги цієї статті, у частках одиниці. У даному методі стаття витрат розглядається як окремий параметр виробу.
Баловий метод. Ґрунтується на експертній оцінці впливу голов­них параметрів виробу на його собівартість. Кожний параметр ви­робу оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базового виробу ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначається собівартість одного бала .Після цього собівартість нового виробу визначається як добуток собівартості одного бала на значення суму балів усіх його параметрів.
Кореляційний метод. Встановлюється залежність собівар­тості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи анало­гічних виробів. У процесі аналізу з'ясовується форма зв'язку (лінійна, степенева тощо) собівартості та основних параметрів виробу, а також його щільність. Кореляційний метод прогнозування собівар­тості є найбільш точним і поширеним.
Агрегатний метод. Даний метод є комбінацією параметричних методів. Згідно з ним собівартість виробу визначається як сума собівартості конструктивних його частин — агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за існуючими цінами, оригінальних – обчислюється за одним із розглянутих вище методів або визначається.
Собівартість продукції істотно залежить від ступеня освоєння виробництва і, зокрема, від кількості виготовлених виробів із початку вироб­ництва. Тому знання закономірностей зміни собівартості продукції у процесі освоєння виробництва дає змогу обґрунтовано управляти формуванням витрат, прогнозувати їхній рівень на різних етапах освоєння.




© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.