Реклама



Замовити роботу

Замовити роботу

Счетчики




Вітаємо вас на сторінках нашого сайту!

Сайт readbook.com.ua - це зібрання книг по темах: бухгалтерський облік, економіка, маркетинг, менеджмент, право, страхування, філософія та фінанси.

Сподіваємось, що ця література буде корисна, як для школярів, так і для студентів.

Усі книги викладені з метою ознайомлення.
Список всіх підручників >>> Економіка підприємства - підручник

Тема 15. МЕХАНІЗМ І МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

15.1. Сутність та цілі управління



Економічний стан окремого підприємства (фірми) та стан економіки в цілому визначаються, в кінцевому рахунку, трьома основними факторами: рівнем техніки і технологій; якістю робочої сили та ефективністю мотивації праці; організацією та управлінням виробництвом. Останній фактор є системоутворюючою умовою виробництва і впливає на два інших. Управління як особлива сфера діяльності присутнє в економіці завжди, але ринок перетворює цю сферу у центральну для виробництва.
Управління (менеджмент) – це процес поєднання ресурсів для досягнення поставленої мети.
Управління – це свідомий вплив людини на різні об'єкти та процеси навколишнього світу, і пов'язані з ними людей, які здійснюється з метою надання процесам певної спрямованості та отримання бажаних результатів.
 
Історична довідка
Історично склалося декілька шкіл менеджменту.
1. Школа наукового управління, або класична школа (1885–2001 рр.).
Основоположник школи – американський інженер-дослідник Ф. Тейлор (1856–1915 рр.), який у своїх роботах "Управління фабрикою" (1903 р.), "Принципи наукового менеджменту" (1911 р.) розробив методологічні основи нормування праці, стандартизував робочі операції. Заслуга його полягає у тому, що він запровадив наукові підходи підбору, розміщення та стимулювання праці робітників. До засновників цієї школи відносяться також подружжя Франка (1868–1925 рр.) і Ліліан (1878–1972 рр.) Гелбрайтів, які присвятили свої роботи раціоналізації та підвищенню ефективності трудових процесів. Вони заклали основи управління персоналом. Американський вчений Емерсон (1853–1931 рр.) сформулював загальну концепцію продуктивності праці.
2. Академічна (адміністративна) школа (1990–2001 рр.).
Ця школа займалася вивченням питань про роль і функції управління. Основоположник – А. Файоль. Він розділив процес управління на п'ять основних складових: планування, організація, підбір і розміщення кадрів, керівництво (мотивація) і контроль. На базі вчення А. Файоля у 1920-і рр. було сформульоване поняття організаційної структури фірми, елементи якої представляють систему взаємозв'язків і взаємозалежних дій – функцій управління. З інших представників адміністративної школи можна виділити М. Блюмфільда, який розробив концепцію управління робочою силою (1917 р.), і М. Вебера, який запропонував концепцію раціональної бюрократії (1921 р.).
3. Школа людських відносин, або поведінкова школа (1950–2001 рр.).
В основу навчання покладено дослідження поведінки людини в процесі управління. Родоначальник – Е. Мейо. Він виявив, що група працівників – це соціальна система, впливаючи на яку можна поліпшити результати праці. М. Фоллет (1866–1933 рр.) назвала менеджмент «забезпеченням виконання робіт за допомогою інших осіб». Ч. Бернард (1886–1991 рр.) своєю книгою «Функції адміністратора» (1938 р.) вплинув на розвиток управлінської думки. Представник поведінкової школи американський психолог А. Маслоу запропонував ієрархічну теорію потреб, представлену у вигляді піраміди (рис. 15.1).
 

Рис. 15.1 Піраміда потреб людини.
 
Популярним у школі людських відносин стало вчення Д. Макгрегора (1960 р.), в основі якого були покладені характеристики працівників.
4. Школа науки управління (1950–2001 рр.).
Представники цієї школи займаються нововведеннями в управлінні економікою у вигляді використання кібернетики, системного аналізу, економіко-математичних методів і моделей теорії ігор, комп'ютерної й інформаційної технологій.
Основний внесок у кібернетизацію економіки внесли Н. Вінер і В.М. Глушков.
У числі авторів економіко-математичних методів і моделей, які застосовуються у управлінні, слід зазначити Л.В. Канторовича, В. Парето (Іванов, 2000).
 
Основною метою підприємства (фірми) є підвищення ефективності виробництва та збільшення прибутку. В якості вихідної умови використовується типова модель функції прибутку:
, (15.1)
де П – прибуток фірми після сплати податків і відсотків;
N – номенклатура продукції;
Pt – ціна одиниці продукції t-го найменування;
Qt – кількість одиниць продукції t-го найменування;
Fi – ціна і-го ресурсу виробництва;
xi – кількість одиниць і-го ресурсу виробництва;
n – номенклатура ресурсів виробництва;
Fc – фіксовані платежі без урахування податку;
R – середня ставка відсотка, виплачена фірмою по кредитах;
B – вартість кредитів;
T – ставка податку за умови, що:
,
 
де di – частина і-го ресурсу в капіталі;
S – вартість парку устаткування;
B – позиковий капітал.
Можна виділити три основних напрямки орієнтації фірми на прибуток: максимізацію, одержання "задовільного" рівня ("задовільний" прибуток), мінімаксимізація.
Максимізація прибутку – одержання максимального прибутку як за рахунок внутрішніх резервів, так і за рахунок споживачів. Політика максимізації прибутку вважається законною з юридичної точки зору, якщо становище фірми не є монопольним.
"Задовільний" прибуток – це стратегічна мета, сутність якої полягає в урахуванні ступеня ризику при плануванні. Можливе зниження прибутку до такого рівня, що не приверне уваги конкурентів і не спровокує втручання органів, які стежать за фірмами-монополістами.
Мінімаксимізація прибутку – максимізація мінімуму доходів, очікуваних разом з мінімізацією максимуму втрат.
У деяких випадках діяльність фірми обумовлена безприбутковою мотивацією, тобто замість максимізації прибутку зростання норми прибутку виражається в наступних показниках:
§ задоволення споживача;
§ позиція на ринку (прагнення до лідерства);
§ побутові умови працюючих;
§ імідж фірми;
§ технічна ефективність: увага до наукових досягнень, висока продуктивність праці.
Цілі – це широкі довгострокові орієнтири. Завдання – конкретні короткострокові орієнтири. Проте, обидва терміни часто вживаються як синоніми.
Мета управління – бажаний, можливий і необхідний стан системи, якого необхідно досягти. Визначення цілей управління – головний і початковий етап управління. Цілі підрозділяються на декілька взаємозалежних рівнів.
Стратегічні цілі – цілі, що передбачають вирішення довгострокових масштабних проблем.
Тактичні цілі – завдання, які передбачають вирішення середньострокових окремих проблем, які необхідні для досягнення стратегічних цілей фірми.
Оперативні цілі – завдання, які передбачають вирішення поточних питань та які описують дії, необхідні для досягнення тактичних і стратегічних цілей.
Цілі також встановлюються за часовими межами: довгострокові та короткострокові. Часовий горизонт постановки цілей залежить від:
– політики фірми;
– можливості гарантій економічної безпеки (чим надійніше безпека, тим більше можливостей для довгострокової політики);
– організаційного статусу (чим більше власників, тим важче втілювати довгострокові орієнтири);
– статутних завдань (у консорціумах можлива постановка лише короткострокових цілей);
– вибору системи управління фірмою, нестабільності та змін у зовнішньому середовищі.
Цілі діяльності підприємства мають бути деталізовані і доведені до кожного підрозділу.
Поставлені цілі мають відповідати наступним критеріям:
– конкретність і бажане кількісне вираження;
– ув'язка в часі;
– орієнтація на найголовніше.
 Можна виділити два способи визначення цілей:
ü дерево цілей (структуризація цілей);
ü цибулина цілей.
Завданням побудови дерева цілей є:
§ визначення повного набору елементів (цілі, підцілі, способи) на кожному рівні структуризації;
§ встановлення зв'язків між ними;
§ визначення відносної важливості (пріоритетів) окремих елементів дерева цілей (Селезньов, 1999).
Дерево цілей розбиває всі цілі на декілька рівнів: цілі першого порядку, цілі другого порядку і т.д.
 
Приклад 1

Рис. 15.2 Дерево цілей:
1. Підвищення прибутку (мета першого порядку): 1.1. – зниження собівартості; 1.2 – збільшення обсягу виробництва; 1.3 – збільшення ціни.
2. 2 (мета другого порядку)
 
Для побудови ієрархії цілей підприємства може також використовуватися цибулина цілей (рис. 15.3), що поряд із стратегічною метою дозволяє сформулювати завдання кожного підрозділу та співробітника (тактичні й оперативні цілі) (Основи, 1995).

У наведеній моделі мета чергового рівня в ієрархії управління знаходиться у зовнішній системі. При виході на рівень вищого порядку підрозділ визначає мету своєї діяльності (управлінські проблеми); на нижній рівень – цілі підпорядкованих систем (ліквідація вузьких місць). Зовнішній рівень цілей представлений ринком. Головне, щоб на ринку існував попит на продукцію підприємства.
Основна мета будь-якого підприємства – задоволення потреб ринку (ліквідація вузьких місць на ринку). До вузьких місць можна віднести: високі витрати, некваліфікований персонал, недостатню потужність, нестачу фінансових ресурсів, слабку маркетингову службу та управління.
Випускаючи продукцію, яка задовольняє потреби ринку, підприємство вирішує управлінські проблеми, пов'язані з ліквідацією вузьких місць, які знаходяться в рамках самої системи. Цілі, спрямовані на ліквідацію вузьких місць, знаходяться на межі кулі; підприємство – її структурні підрозділи. Підприємство повинне мати необхідність у функціонуванні даного підрозділу. Виходячи на зовнішній рівень, підрозділ знаходить цілі своєї діяльності, а при зверненні до внутрішніх структур керівник знаходить вузькі місця своєї «кулі»: нестача кваліфікованих фахівців, застаріле обладнання. Зрозуміло, що підрозділу необхідна продукція робочого місця. У серцевині "цибулини" знаходиться співробітник. Цілі його діяльності визначаються на основі вузьких місць підрозділу, де він працює. Керівник і співробітник визначають цілі спільно. Коло відповідальності визначає керівник.
Цілі окремих підрозділів і співробітників мають збігатися з метою фірми й узгоджуватися з цілями інших підрозділів.




© 2009 Читальня On-Line
Підручники розміщені на сайті для ознайомлення. Графічний матеріал, формули та текстова частина опубліковані частково.